«Птах піднебесний». Рецензія на книгу спогадів про Василя Стуса

StusСвітлана Кириченко. Птах піднебений. – Київ: Смолоскип, 2016.


Нещодавно пішла з життя відома дисидентка Світлана Кириченко. І ось у «Смолоскипі» вийшла друком книжка її спогадів про іншу ключову постать дисидентського руху – і загалом української літератури, історії ХХ століття – про Василя Стуса.

Видання «Птах піднебесний», таким чином, нагадує нам про українських дисидентів, про їхню відвагу, їхні ідеї, позиції та життя. І, звичайно, в тих обставинах, у яких сьогодні перебуває Україна, таке нагадування зовсім не зайве, а навпаки, дуже актуальне.

Звідки така назва? Словосполучення «Птах піднебесний» означує перше враження, яке справив Василь Стус на Світлану Кириченко, ще до їхнього безпосереднього знайомства, ще в шістдесяті роки двадцятого століття. Авторка пише, що молодик, котрий ішов, як і вона, в бік Інституту літератури, здивував її своєю ходою – вона нагадувала пташиний лет – а ще задуманістю, глибокою метафізичною. Таким самим був для неї Стус і пізніше – протягом тривалих років дружби. Нагадаю, що це Світлана Кириченко була легендарним «свідком» на судилищі над поетом: вона відмовилася свідчити та сказала, що свідчитиме лише на тому процесі, де Стус буде обвинувачем.

Емоції, відчуття, деталі образу великого поета і борця – саме ці речі є основою книжки, головним її стрижнем. Кириченко намагалася згадати кожну зустріч і кожне слово. Та цим «Птах піднебесний» не обмежується, я впевнений, що ця книжка буде цікавою не лише тим, хто цікавиться винятково біографією Василя Стуса та його психологічними характеристиками. Зосереджуючись на своєму герої, Світлана Кириченко аж ніяк не забула й не проігнорувала інших людей, інші обставини. Так, із цих спогадів можна почерпнути чимало інформації про ті роки – шістдесяті, сімдесяті, вісімдесяті, про їхню атмосферу, про побутові подробиці, почути тодішні діалоги, зрозуміти настрої людей з дуже різних кіл, середовищ і географічних просторів. Ви побуваєте в радянських плацкартних вагонах, у гидких нутрощах «правоохоронних органів», на квартирах опозиційних інтелігентів, на вулицях, у гуртожитках, у гуртках колядників, у цехах і в аудиторіях.

Так само чимало уваги Кириченко приділила своїм колегам-шістдесятникам. І не в усьому, не завжди її спогади компліментарні. Багатьом від неї «перепадає» за неналежну, на її думку, поведінку (тому ж Драчу, наприклад, який відійшов від опозиційної активності). Навіть Василь Стус постає в книжці рельєфним, не «чорно-білим». Що взагалі досить дивно з огляду на те, який пієтет і піднесену ніжність відчувала до нього Кириченко (це видно в кожному рядку). А спогади, що їхній автор зумів не лише виявити своє ставлення до героїв, але й піднятися понад ним, зуміти дати стереоскопічну картину – особливо цінні. Василь Стус у Світлани Кириченко вийшов, як і інші персонажі, живим і не позбавленим слабкостей – наприклад, часом дуже категоричним, негнучким. Хоча, звісно, потрібно пам’ятати, що будь-які мемуари залишаються жанром гранично суб’єктивним і не можуть претендувати на всеохопність та істину в останній інстанції.

А головною перевагою книжки «Птах піднебесний» я б назвав поєднання потужної емоційної наснаженості, пружності з величезною спостережливістю, увагою до дрібниць. Саме такі риси допоможуть нам краще запам’ятати драматичну другу половину ХХ століття.

Олег Коцарев