Нова книга Юрія Винничука вийде до Форуму Видавців. Уривок із роману

Фото: tvoemisto.tv

Фото: tvoemisto.tv

До Форуму Видавців «Фоліо» готує низку новинок, серед яких і новий роман Юрія Винничука з попередньою назвою «Цензор».

Час дії: до війни, в час війни і трохи по війні.

Місце: Ґданськ, Сопот, Вельс, Оттава, Варшава, Краків, Сянок, Сколе, але найбільше Львова (підпільне казино, кримінальний світ, батяри, мордовні, готель «Жорж», гестапо, концтабір).

Другий уривок із роману Юрій Винничук опублікував на своїй сторінці у Facebook. Наводимо його нижче.


[…]

— Справа така, — промовив Казьо Пріма, — мені потрібні надійні люди. Я про тебе дещо чув з Бригідок. Є змога заробити. — Він говорив поволі, упівголоса і тягнув. — У мене є казино в одному тихому місці. Казино, яке тішиться порядною репутацією, розумієш? А є ще одне казино такого собі Кисіля. Там клієнтів чистять під нуль. При цьому ніхто не шахрує. Але як так виходить, що казино завше виграє, а клієнт програє?
— Чого ж вони туди ходять?
— Ну, бо Кисіль хитра бестія. Він дає їм трохи виграти. Він їх затягує в гру і не відпускає. Але то керована вигра. Яким чином так виходить, я не знаю. То от я хочу тобі доручити цю справу. Ти ж бо працював у казино, так?
— У Сопоті.
—Я був щиро здивований, що ти це діло покинув. Можна запитати чому?
— Бо не хотів шахрувати й входити в угоди з власниками.
— І лишився без роботи.
— Без роботи, але живий.
Казьо засміявся.
— Хе-хе, справа знайома. Ну, що ж, підеш до Кисіля і спробуєш розгадати загадку. Нікого свого послати не можу, моїх там давно знають. То мусить бути хтось незасвічений. А ти якраз такий, що мені підходиш. Як виконаєш цю роботу, дістанеш тисячу золотих.
— Але як я потраплю до Кисіля? Чей же туди не пускають першого-ліпшого.
— Це правда, не пускають. — Пріма вийняв з кишені купку банкнот. — Тут маєш десять золотих на кнайпу, двадцять на пропій в казино, а сотку на гру. Підеш до «Віденської каварні» в суботу ввечері. Там буде сидіти такий собі Ліщинський. Років сорок, акуратні вусики, цвікер на горбатому носі. Він там щосуботи сидить, а потім, у доволі пізній час фалює до Кисіля. Ліщинський дуже товариський, охоче вип’є з тобою за умови, що вигадаєш про себе достовірну історію. Ані слова про роботу в казино. Про тюрму теж. Виглядаєш на пристойняка, то й будь ним. Маєш, що вбрати?
Я замислився. Якби я мав скидатися на батяра, з тим проблем не було б, але для провідин порядного закладу, мій вигляд не пасував. Я похитав головою.
— Зараз Ріта щось підбере. Сотку програєш всю до шустака. Я перевірю.
Він покликав дівчину й звелів підібрати мені вбрання. Вона накинула халатик і повела мене в будинок. Проминувши хол, ми потрапили в покій з шафами. Ріта відчинила дверцята, і перед моїми очима з’явилася ціла шеренга маринарок і сорочок. Тоді окинула мене оком згори вдолину і навпаки.
— Тут є вбрання Казьового сина. Він зараз в Альпах, має сухоти, то лікується. Статурою ви схожі.
Вона почала мені подавати різні маринарки, я тримав їх у руках, а вона прикладала до них сорочки. Це тривало довго й нудно, і я ніяк не міг второпати, яка в цьому потаємна суть, але вона, вочевидь, на цьому розумілася краще, і я сперечатися з нею не став, а мирно терпів усю процедуру. Врешті вона зупинилася на сіро-голубій маринарці в темно-синю смужку і білій сорочці, що мала теж поздовжню смужку, але білого відтінку. До цього припасувала темно-сині штани, чорний з червоними полисками крават і чорні мешти. Наостанок задемонструвала мені високе мистецтво зав’язування кравату, а я не міг відвести очей від її спритних пальчиків, і, коли вона запитала, чи я нічого не наплутаю, мені хотілося відповісти щось дотепне, але мій мозок був надійно розчавлений її формами. Тоді вона все те гарно спакувала до спортової торби, аби не пом’ялося, і застерегла, аби я всі речі, прийшовши додому, розвісив.
Завдання, яке мені дав Пріма, було не надто важким, але могло мати для мене неприємні наслідки. Казина в Польщі були заборонені, але в самій лише столиці завжди функціонувало близько 20 салонів газардових ігор. Щоправда з початку 1934 року в цьому бізнесі запанувала криза, не помогло навіть те, що в казино подавали безкоштовно алкоголь, як у Монте-Карло. Все ж таки відчувався спад активності грачів. Причиною було ще й те, що поліція почала влаштовувати значно інтенсивніші рейди й навіть розгадала, яким чином збиралася публіка до казина. Організатори підпільних ігор були людьми підприємливими, хитрими й обережними, тому рідко яке підпільне казино працювало за однією і тією ж адресою, а більшість щоразу за іншою. Надвечір любителі газарду збиралися у певному ресторані й чекали гасла, коли воно надходило, сідали в таксі, яке було наперед замовлене, і їхали в невідомому напрямку. Казина, що мали сталу адресу, мусили мати дуже добрі зарібки, аби платити поліції, дотримуючись при цьому суворої конспірації.
Я знав усі хитрощі, до яких вдаються власники казино. Зазвичай лише чверть відвідувачів були активними, а більшість воліла спостерігати, попивати й спілкуватися. Якщо при столі для рулетки бракувало охочих до гри, власник, щоб не втрачати на зиску, наймав загоничів, які своїм награним запалом спонукали усіх, хто вагався, до гри. Загоничі вдавали випадкових грачів, які робили ставки знічев’я, і спочатку винятково дрібні, але залежно від вигри сягали по більші. Потім виходили навантажені жетонами і супроводжувані захопленими поглядами роззяв, які й не здогадувалися, що весь «заробіток» тих «грачів» повертався до кишені власників казино. Жодних правил, які б регламентували гру, встановлено не було, і цей факт часто використовували круп’є. Зокрема переконували грачів, що вони виграли менше, ніж виграли реально, або так маніпулювали рулеткою, щоб грач програвав. Неодноразово із цього приводу доходило до бійок.

(герой разом з Ліщинським їдуть у казино)

Ми вийшли з каварні, коли вже посутеніло, на Легіонів сіли у фіякр і рушили вздовж трамвайної лінії, а далі Личаківською догори. Ліщинський курив і, либонь, наперед смакував насолоду від незабарного вбивання часу. Не доїжджаючи до професорської колонії, ми відпустили фіякр і далі йшли пішки. Ліщинський пояснив, що на фіякрах чи на автах під’їжджати до будинку, де міститься казино, заборонено з метою безпеки. Зачувши цокіт копит чи хурчання мотору вартові завше насторожуються в сподіванні непрошених гостей, а тому не варто їх зайвий раз нервувати. Вуличка потопала у сутінках і була безлюдною, на другому її кінці саме розвертався інший фіякр, який привіз теж когось із гостей, але той хтось не поспішав йти нам назустріч і продовжував перебувати у затінку. Ми зупинилися біля брами, Ліщинський смикнув масивний важіль, що звисав на ланцюжку, трохи почекав, тоді ще раз, знову почекав, а втретє смикнув двічі різко підряд. Потім зиркнув туди, де щойно розвертався другий фіякр, там панувала тиша. Незабаром у брамі відчинилося віконечко, чиїсь очі уважно оглянули нас, і тільки після цього заскреготів замок. Перед нами з’явився лакей, у бордовій лівреї з білими пасочками на комірі та зап’ястях та у білих панчохах. Мода на пудровані перуки відійшла бозна-коли, але не для лакеїв деяких дивакуватих вельмож. Цей теж не був винятком, хоча його широка червона пика надто вже контрастувала з пишною білою шевелюрою. З першого погляду легко було здогадатися, що можна чекати від такого упиряки.
— Доброго вечора, пане Арнольде, — привітався уклінно лакей і, затримавши погляд на мені, додав: — А цього пана…
— Пан Шуберт, мій родич, — випалив Ліщинський.
— Ага, ага, — похитав головою лакей і повів нас через двір до вхідних дверей.
Тьмяно освітлена простора вітальня мала стіни й підлогу з мармуру, уздовж стін височіли вазонки з орхідеями, від дверей до сходів і по сходах стелився весь у строкатих квітах ворсистий килим. Ми віддали в шатні* наші капелюхи й рукавички, а самі рушили догори.
— Ви в таких закладах не бували? — запитав Ліщинський.
— Ні, я більше райдував по рестораціях і займався дамами. У тих рідкісних випадках, коли я грав у покер, мені ніколи не фортунило.
— Так, фортуна — річ химерна. Я оно третій рік сюди ходжу і лишив тут… ге-ге… тисяч зо шість, а то й більше. А виграв пшик. Та то дрібниця. Люди цілі села програвали.
Нагорі були ще одні двері з різьбленого чорного дерева. Ліщинський штовхнув їх, і перед нами постала яскрава зала, заповнена людьми різного віку, над головами яких клубочився цигарковий дим, і гойдався притишений гомін впереміш із глухим бурмотінням круп’є, з ляскотом карт, торохтінням кульки в колесі рулетки і шурхотом грабельок, якими згрібають жетони зі слонової кістки.
— Ну? — потер руки Ліщинський. — З чого почнемо? Rouge et noir? Рулетка?
— Боюся, що я в цьому мало що петраю.
— Ви не знаєте rouge et noir? — сплеснув він руками. — До всіх чортів! Та ви зелепух, мій золотий! Е-е, не файно з мого боку буде не просвітити вас. Ходімо, зараз вам усе поясню. За одно перехилимо по келишку.
Він підхопив мене попід руку і повів у кінець зали до бару.
— Два бенедиктини, — замовив він і почав мені пояснювати, спершись на шинквас. — Тут маємо стіл. Тут є чорне, себто noir, ліворуч. А це червоне, себто rouge, праворуч. Посередині сидить крупик… то так ми називаємо круп’є. Так от, крупик з кожної з шести добре вимішаних колод роздає по одній карті спочатку ліворуч на чорне. Очки в сумі повинні мати 31 або найближче до цієї суми. Однак не вище, бо то вже перебір. Припустімо, що крупик виклав 31. Тоді каже: «Раз!» і роздає праворуч на червоне. Тут усе зрозуміло?
— Так.
— Добре. Тепер припустімо, що він викладе туза — це одне очко, потім фігуру — це десять очок, далі сімку, ще одну фігуру, чвірку, трійку… — Ліщинський вмовк і замислився. — Холєра! Скільки то лягло на червоне?
— Тридцять п’ять!
— І то є зле. Крупик вигукне: «Чотири! Чорне виграє!» А «чотири» тому, що це сума перебору. Тридцять п’ять мінус тридцять один. Це просто, нє? Кладете свою ставку альбо на чорне, альбо на червоне, все їдно. Але, щоправда, завше є можливість того apres.
— А то що таке?
— Ну, то коли на червоне і на чорне припаде однакова сума поверх тридцяти одного. На щастя, це буває дуже рідко. Але тоді казино загребе всі гроші. Просто, як двері, нє?
— Куди простіше.
Rouge et noir була грою для банку дуже вигідною, при роздаванні карт з шести колод однакова сума, себто apres, мусила припадати частіше, аніж гравці, задурманені газардом, це собі усвідомлять. Казино таким чином взагалі не ризикувало.
— Але моя гра — то рулетка, — сказав Ліщинський, — нині їм розіб’ю банк, щоб я тріс.
Ми допили й подалися до гральних столів. Всього тут було два столи, кожен з яких мав зо шість метрів довжини, заокруглений на рогах і покритий зеленим сукном з кольоровими латками для означення ставок. Стіл для rouge et noir мав великий червоний трикутник на одному краю і чорний — на другому. Біля кожного столу один круп’є сидів, а другий стояв, тримаючи дерев’яні грабельки на довгих руків’ях.
Ліщинський махнув мені рукою і подався грати в рулетку, я наблизився до столу rouge et noir, довкола якого тісно скупчилися переважно чоловіки у вечірніх убраннях. Круп’є окинув пильним оком стіл, пересвідчився, що червоне і чорне вкриті білими жетонами означеними від 5 до 100 золотих і, хутко перетасувавши карти, почав роздавати на чорне. Я підступив ближче, пильно стежачи за його спритними рухами. За першим разом я не помітив чогось незвичного, зате помітив причину моєї неуваги. За столом позірно панувала напружена тиша, однак поки перший круп’є тасував карти, другий весь час метушився — то підправляв стопки жетонів, щоб були рівнішими, то знімав невидиму порошинку зі столу, а при цьому кидав півголосом знайомим гравцям невинну фразу — все це разом відволікало увагу. Однак, коли круп’є тасував карти вдруге, я помітив, що насправді він їх не тасує, а повертає в тому порядку, в якому вони лежали. Коли він перевернув усі розкладені карти догори картинкою, сума вийшла 37.
— Шість! — виголосив круп’є. — Гра переходить на червоне!
Якийсь дідок, з вигляду ще австрійський емерит у чорній камізельці, стис кулаки й затримав подих, його сусід з закрученими догори вусиками смикав борідку і бурмотів: «Червоне… червоне має бути… я знаю…» Круп’є перевернув розкладені карти: винова краля, хрестовий митусь, серцева десятка. Кожна з цих карт мала 10 очок. Круп’є завагався, ковзнув поглядом по гравцях, тоді перегорнув хрестову вісімку: «Сім! Чорне виграє!»
Дідок заплямкав товстими вустами і підвівся з крісла, сусід його вхопив за маринарку і посадив назад. Я уважно обстежив усіх, що були за цим столом, і міг би закластися, що п’ятеро-шестеро з них належали до Кисілевої банди і лише грали роль газардистів, як і той сусід емерита. Вони тільки тим і займалися, що під’юджували гравців, забалакували їх, частували й розповідали байки про фантазійні вигри, свідками яких їм довелося бути.
Я підійшов до столу з рулеткою, саме завершилася чергова гра і пролунав чийсь приглушений окрик розпачу, жетони захрумкотіли під грабельками. Тут було ще більше людей, одні сиділи, інші стояли за їхніми спинами, спершись на бильця крісел. Лакеї безгучно сновигали в різних напрямках, розносячи таці з напоями. Перед кожним з гравців був невеликий стовпчик жетонів. Ця рулетка була доволі дивною, бо мала не тільки дучку з нулем, але й з подвійним нулем. Коли коліско зупинялося, і кулька западала в дучку, означену нулем, банк вигравав усі ставки. А що ж чекало гравців у випадку з подвійним нулем? Лишалися без штанів?
За цим столом теж сиділи Кисілеві аґенти, тут їх було більше, мабуть, що й з десяток. Хоч і як вони намагалися виглядати так, аби не виділятися з-поміж гостей, все ж на моє набите око все то були типові шахраї, які навіть зодягнувши анцуґ з камізелькою і почепивши дзиґарок на ланцюжку, поводилися по-простацькому, інколи їх видавала мова, і тут камізелька не допомагала. Ліщинського не було, він крутився біля бару.
— Ваші ставки, прошу, пані й панове! — промовив круп’є.
Я привітався з ним і сказав:
— Для початку поміняйте мені сотку на десятизлотні жетони.
Круп’є, що мав перед собою цілу купу банкнотів і кілька стовпчиків жетонів, кивнув і дав мені десять жетонів. Беручи їх, я вдав незграбу і частину впустив з руки. Жетони впали на килим біля першого круп’є, який пильнував коліско. Я зігнувся за ними і при цьому мигцем зиркнув на праву ногу круп’є, відтак підвівся і поставив на 13 п’ять жетонів. Над столом пролинув тихий гомін. У таких випадках, коли хтось демонструє свою самовпевненість, ставлячи на одне число наперекір дуже малій імовірності, що кулька зупиниться саме там, окремі забобонні газардисти роблять так само. Особливо це стосується новаків, яким здається, що такий самовпевнений грач знає щось таке, про що вони й не здогадуються. Інші, обережніші, клали на червоне або чорне, парне або непарне, або за лінією для ставок.
— Ставки закінчені! — промовив круп’є. — Ставок більше не приймаємо! Більше не приймаємо!
Він одною рукою розкрутив коло, а другою кинув у заглибину кульку в тому ж напрямку, в якому крутилося коло. Запанувала мертва тиша, чулося тільки тарахкання кульки. Ось вона піднялася з заглибини до ебенового пружка, на мить завагалася, потім опала знову на діл, а тоді ще крутнулася і врешті почала гальмувати. В цю мить я знову вдав нездару і, підкидаючи жетони на долоні, впустив одного між пальці на килим лише для того, щоб знову глянути на праву ногу круп’є, а відтак хутко випрямитися. Кулька зупинилася, хвильку погойдалася, а тоді скочила в дучку з нулем. Пів сотні гравців випустили з грудей затамоване повітря.
В цю мить я роззирнувся і побачив огрядного чоловіка з цигаркою в товстих губах, він дивився на мене примруженими очима. Ліщинський, помітивши цю сцену, зробив несміливий рух, можливо, маючи намір нас познайомити, але чоловік його випередив. Він сам підійшов до мене, простягнув руку і вимовив крізь зуби:
— Кисіль. Завжди приємно побачити нових гостей. Хто вас привів?
Він продовжував мружити очі, в яких не світилося для мене нічого доброго, але тут втрутився Ліщинський.
— Прошу познайомитися, Стефан Шуберт, мій родич.
— Он воно як, — похитав головою Кисіль. — А я вже, було, подумав… що ці діряві руки належать комусь іншому…
Ліщинський здивовано поглянув на нього, я усміхнувся і сказав:
— Хвилювання, знаєте, з незвички…
— Так-так, звісно… на початках таке буває…
Він пихнув димом і повільно відійшов. Я видихнув напруження. Ліщинський поплескав мене по плечах:
— Щось ви зробили таке, що викликало його увагу.
— Нічого поганого. Двічі впустив жетони на килим.
— О-о, зі мною це було не раз. Не переймайтеся. Ходімо до бару.
— А ви вже не граєте?
— Я свою сотку програв і на цьому заспокоївся.
— Але я ще свою ні. Поставлю востаннє.
— О, то я пропустити не можу.
Ми підійшли до столу, я зайняв місце праворуч від круп’є і поставив усю решту жетонів на сімку. Цього разу у мене прихильників не виявилося.
— Ви дуже необачні, — покрутив головою Ліщинський.
Я стенув плечима.
— Ставки закінчені! — промовив круп’є. — Ставок більше не приймаємо! Більше не приймаємо!
Тепер я не зводив очей з його рухів і не дивився на коліско. Другий круп’є, як і за першим столом, не стояв непорушно, а весь час метушився, відволікаючи увагу від першого круп’є. А той у принципі нічого недозволеного не робив, а лише намагався намацати щось правою ногою під килимом, однак йому це не вдавалося, бо увесь час наштовхувався на мою ногу. Він починав виразно нервувати, аж впрів, бідачка. Врешті не витримав і посунув, вибачаючись, на мене всім тілом, мовби йому забракло місця. Я змушений був прибрати ногу. Кулька завершувала своє кружляння, і коли вона заскочила на чорне, я насмішкуватим поглядом зиркнув на круп’є. Він відповів мені поглядом далеко не дружнім. Щось я їм напсував.

[…]