«Чоловіки розумніші за жінок!». Уривок із книжки Асі Казанцевої «В інтернеті хтось помиляється!»

kazanceva-1

Фото: slon.ru

Ася Казанцева. «В інтернеті хтось помиляється!». Видавництво «Віват», 2016.

Розділ 10

«Чоловіки розумніші за жінок!»

Деякі, звичайно, розумніші. Але чомусь саме такі чоловіки під час аналізу причин своєї інтелектуальної переваги називають мільйон факторів, від хорошої спадковості до навчання в МФТІ (Московський фізико-технічний інститут. — Прим. ред.), і ніколи не згадують найочевидніше: що в них же є статевий член, тобто інтелект гарантований за замовчуванням!

Джозеф Овертон, віце-президент Макінського центру публічної політики, розбився в авіакатастрофі в сорок три роки. Запропонована ним модель вікна можливостей, що пояснює механізми впливу громадської думки на державну політику, набула великої популярності в народі вже після смерті Овертона, тому ми не можемо дізнатися, чи тішить його ця ситуація.kazanceva

Вікно Овертона — це діапазон прийнятності політичних ідей. Теоретично держава може регулювати будь-яку сферу життя на сто відсотків або ж не втручатися зовсім. Але на практиці політики підтримуватимуть лише ті рішення, які не відштовхнуть від них виборців, бо перебувають вони в межах суспільно прийнятних. Скажімо, держава, в принципі, могла б узагалі не втручатися в освіту, не відкривати жодних шкіл, не готувати вчителів, не проводити атестацію, залишити цю сферу цілковито на розсуд батьків. Або ж, навпаки, вона могла б законодавчо заборонити найдрібніші відхилення від державної навчальної програми, оголосити діяльність приватних репетиторів поза законом, штрафувати вчителів за те, що в них у школах є трієчники і відмінники, позаяк усі діти повинні володіти ідентичним набором знань. Але ні. Навіть партія «Единая Россия» не може зробити ні того, ні того, бо обидва описаних варіанти перебувають за межами вікна Овертона, поза сферою суспільно прийнятного. Це означає, що на Болотну площу вийде не сто тисяч чоловік, як у відповідь на фальсифікацію виборів у 2011 році, а кілька мільйонів, і позиції правлячої партії внаслідок цього суттєво похитнуться. Ну, принаймні так гадає американець Джозеф Овертон.

Слід наголосити, що власне в академічних текстах концепція вікна Овертона практично не використовується. Google Scholar знаходить дев’яносто згадок, із них усього три — в заголовках, із цих трьох робіт жодна не опублікована в рецензованому науковому часописові. Але вікно Овертона — це яскрава метафора, яку обожнюють численні дилетанти політології, так само як і я. Це дуже наочний образ, який зручно використовувати під час обговорення безлічі найрізноманітніших проблем, у тому числі навіть не пов’язаних із політикою безпосередньо. «І чому це я мушу боятися ГМО?» — «Тобі смішно, а в нормальних людей це є центр вікна Овертона». Або так: «У чому полягає твоя робота?» — «Я просуваю вікна Овертона» (чудова, до речі, могла б бути епітафія).

У більшості випадків — ось як зі щепленнями, або з гомеопатією, або з ГМО — вікно Овертона справді непогано було б відсунути кудись на манівці здорового глузду. Утім, щодо дихотомії «сексизм — фемінізм», то я тут зовсім не певна: мені не хочеться його нікуди зрушувати. Гадаю, що вікно Овертона нині перебуває приблизно там, де треба, — в тому розумінні, що потворні перекоси є в обидва боки. Я не хочу, щоб суспільство навколо мене ставало більш феміністично налаштованим, бо воно вже феміністично налаштоване, і так, що це виходить за межі пристойності і здорового глузду: воно вітає цькування Метта Тейлора, який посадив зонд на комету, за те, що він вдягнув сорочку, прикрашену зображеннями гарних дівчат у купальниках; вітає звільнення з роботи Тімоті Ганта, який мав необережність пожартувати про те, що складно працювати в одній лабораторії з жінками (бо це додає емоцій), і якого названо за це сексистом; воно влаштовує багатоденний скандал на тему того, що сайт «Медуза» використовував в анонсі в соцмережах слово «тьолочка» (офіційно заявляю, що мене так називати можна). Я можу згадати кілька випадків, коли за один невдалий сексистський жарт людину більше не запрошували в гості, видаляли з друзів, взагалі припиняли з нею спілкуватися (причому мені доводилося опинятися по обидва боки барикад — як серед ображеної громадськості, так і в ролі об’єкта осуду). І звичайно, якщо в моєму інформаційному просторі відбувається випадок реального насильства над жінкою, він сприймається так, як і має сприйматися: як щось надзвичайне, ненормальне, що підлягає викоріненню. Журналістку Анну Жавнерович побив бойфренд, це жахливо. Але важливо інше: вона відреагувала на цю ситуацію як людина, що живе поза сексистською парадигмою, котра розуміє, що з нею так поводитися не можна. Попросила подругу про допомогу і пішла до неї жити, отримала довідку в травмпункті, написала статтю на сайті W-O-S, звернулася до суду, виграла його (хоча покарання було дуже гуманним) і в цілому зробила так, що й ця нехороша людина, Михайло Шліммер, і безліч інших потенційно нехороших людей засвоїли, що бити жінок не треба, від ганьби не відмиєшся.

Утім, я виступаю в цьому разі, як та дівчинка з анекдоту про іспит в медінституті: «Щодо кістки ви помиляєтеся, а в іншому вам просто пощастило». Той факт, що я особисто жодного разу в житті не наражалася на гендерну дискримінацію і практично не бачу навколо себе проявів сексизму, обумовлений не тим, що гендерної дискримінації та сексизму в Росії не існує, а тим, що я завжди жила в містах-мільйонниках, вчилася в хорошому університеті, працюю в хороших редакціях, спілкуюся з не менш благополучними людьми, ніж я сама. Я не співчуваю ідеям радикального фемінізму, бо не бачу тих проблем, із якими він покликаний боротися: я й без цього цілковито впевнена, що чоловіки й жінки рівні в правах і можливостях, дякую, Кепе, навіщо город городити? Але теоретично я допускаю, що, якби я поїхала до умовного Приозерська і спробувала б вивчитися там на автомеханіка, я могла б дізнатися про гендерну рівність багато нового. Але поки що я не дозріла до таких експериментів і вивчаю гендерну рівність іншими способами: дивлюся, що написано про біологічні та соціальні особливості тієї чи тієї статті в науковій літературі. Це теж цікаво. (с. 238-242)

Дивіться: Відеоогляд книги Асі Казанцевої «Хто б міг подумати!»

  • Марія Дмитрієва

    тю. фемінізм їй не подобається.