«Мовою Бога»: повість, яка допоможе побачити дві сторони конфлікту на Донбасі

cover_styazkina_book-indd-inddСтяжкіна Олена. Мовою Бога. — К.: Дух і Літера, 2016. — 128 с.


Чи задумувалися ми, ті, хто щоранку продовжуємо свою життєву подорож вже звичною протоптаною стежиною, скільки таких стежин постиралося чи позаростало кулементними вогнями та величезними втратами потойбіч фронту? Що уявляємо, коли думаємо чи говоримо про Донецьк, Луганськ, Горлівку та інші наші не свої міста? Щось аморфне, абстрактне, безтілесне, бездиханне, щось далеке, що викликає співчуття і гнів, і біль, і пафосні політичні промови, і високі патріотичні слова, які розтривожать нас на хвилину, на дві, на п’ять, може, на півгодини. А потім, витерши сльози, відкинувши сумні думки, знявши з лиця маску непідробної туги, ми йдемо далі нашими стежками, щоб жити так, як жили вчора, позавчора, завжди. Бо більшості з нас війна на Донбасі зачепила опосередковано, через відчуття приналежності до українського суспільства, зневаги до ворога, який зазіхнув на його єдність, через новини в телебаченні, ролики на YouTube та гнівливі коментарі й запальні суперечки з противником в соціальних мережах. Ми легко розкидаємося гаслами на кшталт «Донбас — це Україна», «Тримайтеся, брати!», «Ми з вами!». Але хіба ми справді з ними? Хіба ми переживаємо смертельні обстріли, мародерство і голод? Хіба ми звикаємо до постійних перестрілок, що вже й не помічаємо їх і продовжуємо спокійно існувати в тих містах, які більше не мають імен, в містах-примарах так само примарних для нас народних республік? Ми скажемо, «тримайтеся» — слово тривалістю однієї секунди. А їм триматися цілу ніч, цілий день, який мало чим відрізняється від ночі. Їм триматися мільйони, мільярди секунд. Пережити ці секунди бодай у книжці, бодай на ста тридцяти сторінках пропонує нам авторка повісті «Мовою Бога» Олена Стяжкіна.

Перекладена українською російськомовна повість «Мовою Бога» вийшла цьогоріч у видавництві «Дух і Літера» і стала чи не найпершою літературною спробою зайти далі за українські позиції на фронті, перетнути межу між «нами» і «ними», «нашими» й «чужими», оминути блокпости і поринути в життя в так званих народних рeспубліках, побачити затаврованих у нас «ватників» і героїзованих в українських телевізійних новинах місцевих противників руського міра, партизанів, і цькованих на російському телебаченні прихильників «хунти». Олена Стяжкіна запрошує нас у вигаданий світ невигаданої війни й реальної багатоликої смерті. Світ, паралельний до нашого, який одначе вже два роки так тяжко й так болісно перетинається з нами. Світ, де ламаються закони геометрії та мирного життя, де нам, наче Богові, розкриваються душі, сумніви, проблеми, травми і гріхи як «своїх», так і «чужих».

У Донецьку, відтепер безіменному і майже безликому місті, авторка закликає нас подивитися на ворогів не як на машину для вбивства, залізного монстра, примарного і далекого, наче бабай із дитинства, а як на живу людину. Так, на людину, що вбиває, вдається до насильства, розкидається свавіллям. Сьогодні, так. А вчора? А вчора, ні. Вчора вона йшла до сьогодні, загрузнувши у проблемах, дитячих комплексах і глибокій фатальній підсвідомій самоненависті, аж поки їй не запропонували призвести до кінця світу, створити новий, позірно кращий світ, судити і карати. Й такі самозагублені люди, як Діма із повісті «Мовою Бога», погоджуються, «тому що звір у людині прокидається швидше, ніж Бог». На жаль. А що, якби було навпаки?

Коли береш у руки книжку про події на Донбасі, очікуєш побачити багато політики, гасел, ярликів, пропаганди, патріотичного пафосу, щоб аж душа здригалася від ненависті до ворога. Розгортаючи повість «Мовою Бога», отримуєш зовсім інше. Тут події на Донбасі — тло, на якому розкривається трагедія людини — найбільш відома і, здавалося б, давно заїжджена тема світової літератури, яка одначе знаходить все нові й нові сюжети, прив’язані до перепитій на певному етапі життя людства. Для України цей етап — війна чи, як її офіційно називають, антитерористична операція, і вона якнайкраще розіграє трагедію людини, що для її противника може стати прекрасною комедією для перегляду всією сім’єю однодумців.

Олені Стяжкіній вдається показати ситуацію в охопленому війною Донецьку як апогей трагізму життя конкретних людей, «своїх» і «чужих», як точку неповернення до самого себе, де ніщо не є останньою краплею і все нею стає, як сцену, де розгортається найбільший конфлікт. Ні, не збройний проти інших — внутрішній конфлікт, конфлікт із самим собою. Хтозна, можливо, без війни він перебігав би зовсім непомітно, сховано за масками, які натягуємо щодня, поступово отруюючи самих себе, виснажуючи власні сили, притуплюючи звірячі інстинкти, розтягуючи їх на все життя.

Війна — як великий вибух, який створив нову стару людину-звіра, людину-борця за фізичне виживання. Так було завжди, так є і так буде. Життя — це колообіг, де все повторюється. В інший час, в іншому вигляді, в іншому сюжеті, але повторюється. Недарма Олена Стяжкіна постійно повертається до минулого, в епоху Ассирійської імперії, час жорстокості і насильства, який минув тисячі років тому й знову наступив у 2014-ому. Коли страждають усі, і вороги, й соратники, випускаючи власного внутрішнього звіра. Там, у безіменному Донецьку, всі звірі: хтось убиває заради забави, хтось, щоби вижити, хтось ховається у сяких-таких для всіх видимих норах, спостерігаючи за битвою хижака та жертви. У цьому місті давно панують закони дикої природи, коли в одну мить хижак стає жертвою, а жертва легко стає хижаком. Звіром бути легше. Звір швидше зализує рани, звір швидше адаптується до відсутності фізичних благ і швидше починає боротися за них, звір спокійніше переживає власні втрати, він «не має ні часу, ні сили», щоб тужити — йому треба вижити. Людина в Донецьку так само — через кому перераховує рівнозначні втрати: немає води, електрики, когось рідного, газу, їжі, знову когось рідного, аеропорту, вокзалу. До чогось, чого немає, легко звикається. До людини, що померла від твоїх рук, так само, як і до процесу її вмирання. Зрештою, так ти рятуєшся — «з’ївши людину». Як звір. Швидко і безжалісно.
Таким самим швидким є текст повісті. Короткі речення, наче кулеметні черги, нагромаджують емоції, накопичують образи, тримають в тонусі, не дають читачеві розслабитися через еліпси, короткі влучні порівняння на злободенні теми, часте почергове використання особових займенників «він», «вона», відсутність непотрібних сполучників і вставних слів. Розмовна мова персонажів, перемішана вульгаризмами, наголошує на дії, що відбувається саме зараз, на подіях, що є так само реальними, як ми самі за сотні-тисячі кілометрів від місця цих подій. Часто авторка використовує паралелізми, проводячи паралелі між тим, що відбувається в голові героїв і на вулицях Донецька, поведінкою персонажів і містом, діями людей і начебто реакцією на них приладів і домашньої техніки. Здається, що телефони починають свідомо дзвонити, кричати, горланити, щоб приглушити постріли з пістолета Макарова. Загострена увага авторки до певних деталей, прискіпливість до опису речей, які інколи випадають з русла оповіді, лише актуалізують події, що відбуваються тут, зараз, саме в цьому місці, саме в цей момент, так наче нічого іншого більше не відбувається, нікого іншого більше не існує. Лише ці персонажі, лише ця квартира, лише це місто, лише ця війна. А ми розчиняємося в них, стаємо ними.

На перший погляд здається, що повість написана в найкращих традиціях класицизму — єдність часу, місця і дії. Сюжет розвивається протягом кількох годин перебування двох головних героїв у квартирі одного з них, який стає заручником іншого і чекає на логічне завершення. Проте це лише одна із сюжетних ліній повісті «Мовою Бога». Насправді їх набагато більше, вони займають набагато більше часу, ніж перша, розгортаються у спогадах, думках і рефлексіях заручника рік, дванадцять, сотні, тисячі років тому. І хоч якими далекими видаються для теперішньої ситуації, всі вони так чи інакше стосуються її або ж призводять до неї. І може, персонажі зійшлися у цій квартирі тільки для того, щоб довести це.

Психологізм повісті, її незначна подієвість допомагають читачеві сконцентруватися на емоціях і конфлікті всередині самих героїв, що так влучно вписується у збройний конфлікт на Донбасі. Побачити дві сторони цього конфлікту, зрозуміти дії «своїх» і «чужих», що колись були своїми, поглянути на Донецьк і ще на багато таких Донецьків, яких ми відчайдушно називаємо Україною, але глибоко в душі сприймаємо чужими ворожими народними республіками — ось у чому може допомогти повість Олени Стяжкіної «Мовою Бога». Хоча це лише один з варіантів, бо до Бога моляться різними мовами і їх у Нього багато. Тож кожен може знайти свій власний сенс. Варто тільки прочитати.

Леся Шевцова