Чорнушні й магічно-реалістичні сюжети Марисі Нікітюк

d313e04-marysya-nikityukМарися Нікітюк. Безодня. Оповідання. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 280 с.


У сучукрліті з’явилася свіжа кров. Це я про молоду авторку Марисю Нікітюк. Вона спочатку пройшла журналістський та кіно- й драматургічний вишкіл. Написала купу статей для столичних і не тільки видань. Заснувала маловідомий театральний портал Teatre.com.ua, куди більше відомий драматургічний фестиваль «Тиждень актуальної п’єси», який кожного листопада назбирує театральну молодь по всій країні.

Прозові твори Марися Нікітюк пише паралельно з п’єсами, які вже мають свою сценічну історію та рецепцію, представлені у формі читок на фестивальних заходах у Києві та Львові. Але в книжку ці оповідання оформилися тільки в цьому році, який став воістину урожайним для кінорежисерки. Останнім часом чи не кожне інформагентство, чи не кожна газета рясніють повідомленнями й інтерв’ю з переможницею 10-ї сесії ScripTeast Award імені Кшиштофа Кешльовського у Каннах. І премія, і її грошова складова в 10 тисяч євро за сценарій «Коли падають дерева», по якому невдовзі знімуть фільм, і вихід дебютної книжки — усе це для молодого автора чудовий трамплін до слави.

До «Безодні» Марисі Нікітюк увійшло десять текстів. У бездонній прірві, глибокому проваллі опинилися не тільки персонажі Нікітюк, а й українці постреволюційного, воєнного часу. Недарма і в анотації написано, що ті катастрофи, які стаються з героями авторки в творах, можуть зматеріалізуватися та призвести до загибелі всесвіту. Митцеві дано тонко відчувати цей світ, наперед бачити його розвиток і можливі сценарії розвитку. Письменник чимось подібний до Творця, адже він так само творить словами, створює людей і їхні характери, вершить їхні долі, вирішує, жити їм чи померти.

Марися Нікітюк позиціонується як український кінорежисер. І саме цей акцент визначальний і онтологічний у її письмі. Він чітко проглядається у її текстах, вони здебільшого кіношні й чорнушні, у них є яскраві кадри й дублі, але майже нема художності як такої, емоційної наснаженості, логічної впорядкованості й cпівпереживання. Те, що красиве й зрозуміле на екрані, зовсім інакше сприймається на папері.

Деякі тексти, наприклад, «Свині» і створені у формі сценарію із важкими натуралістичними сценами, морально здеградованими героями і абсурдним світом. Або в кінематографічному оповіданні «Нічний рибалка », де горе-депутат, розриваючись між коханкою і дружиною, вирішує театрально втопитися. Ця сцена виписана з усіма кінематографічними засобами.

Письмо Марисі Нікітюк нішеве. Зовсім не для масової аудиторії. Воно для любителів культового американського автора Стівена Кінга, режисерів Девіда Лінча та Альфреда Хічкока. У центральному оповіданні «Безодня» Нікітюк вдалося поєднати елементи фантастики й містики, гостросюжетності та карколомності подій, описати соціальний психоз і канібалізм. В забутому Богом селищі Безодня вже давно нема влади. Двоє прибульців-мєнтів дивним чином потрапляють туди, їх спантеличують вовко-люди, які біжать біля траси. Потім у цих горе-невдах губляться колеса від автобуса, саме з цього моменту починаються пригоди у синка прокурора, наркомана Сані та аморального й безпринципного Валєри. У цьому оповіданні усе навпаки — ті, хто уособлює закон, самі його і порушують, підстрілюючи людей; свята і Божа Марія, донька місцевого селянина Гната, яка виходила амфітамінового наріка Саню, — виявилася дияволицею та матір’ю усіх селян-канібалів; ще зустрічаються відьми, голова сільради, який носить свою голову в руках, група посіпак-маргіналів Єгорки. Попри, здавалося б, такий непоганий сценарій для фільму жахів, у авторки можна відчитати і певній соціальні мотиви на українському ґрунті. Прояв народного гніву проти влади, cамосуду, який авторка доводить до чорнушного закінчення, фізичного знищення і з’їдення ментів як єдиних представників влади. Хоч комусь може у світлі е-деклараційних скандалів такий сценарій може здатися реалістичним.

Письменники славляться своє вигадливістю, непередбачуваністю, великою фантазією та химерністю окремих сюжетів. Марися Нікітюк в цьому плані переплюнула усіх великих і малих письменників, вигадавши, як на мене, і занадто химерний, і фантазійний, і казковий, магічно-реалістичний сюжет. Персонаж у ньому фріковий. У короткому творі «Маша й шафа» йдеться про дівчинку Машу, котра залазить у шафи до своїх друзів та коханців, дружить і спілкується з платтячками, бачить у вікні яйцеголового людожера-велета «Абурамбурама». Навіть подорослішавши, Маша не покидає своєї милої і невинної для дитячого сприйняття звички, і навіть, маючи одруженого коханця-начальника, вона ховається у його шафі та грає з його дитиною в ігри. Фантастично вигадливо, химерно, магічно авторка оповідає історії, які не подібні на жодні інші сюжети минулого: це література майбутнього.

Читайте також: 8 книг про інакшість

Є в книжці оповідання «Сад на крові», «Курочки-гниль не літають», «Революція. Алжир», «Біс». Їх можна умовно об’єднати у категорію потік свідомості. Це своєрідні авторські чернетки, які не мають наскрізного героя, типового сюжету, чіткої оповідної лінії й стрункої структури. Видно у цих авторських мініатюрах загравання з модернізмом, фільмами Девіда Лінча, сучасною репортажною та політичною журналістикою, містицизмом та жахіттями людської душі. Цей авторський сумбур, можливо, колись оформиться у сценарії до фільмів.

Чорнушні і воднораз магічно-реалістичні сюжети — це поки дві грані, на яких балансує авторка, у яких вона вбачає розвиток своїх письменницьких та кінорежисерських потенцій. Чи стане авторка Іреною Карпою або ж Катериною Бабкіною? Або з неї народиться щось зовсім інакше, неподібне ні на що — покаже лише час.

Яр Левчук

Придбати книжку