«Долі та фурії»: два погляди на одну драматургію.

hrofҐрофф Лорен. Долі та фурії ; пер. з англ. Ольги Захарченко. — К. : Наш Формат, 2016. — 408 с.


«Долі та фурії» — роман про американського драматурга Лонселота Саттервайта (або ж просто Лотто). Принаймні саме на таке сприйняття розрахована перша частина «Долі». «Фурії» — історія Лотто очима його дружини Матильди, історія жорсткіша і більш несподівана, ніж читач міг би уявляти на початку роману. Лорен Ґрофф написала досить елегантну історію про становлення чоловіка, показуючи, як формується людина, що визначає характер майбутнього успішного письменника, принаймні одного з чотирьох провідних драматургів США. Авторці вдається поєднувати тонкий психологізм і панорамність. Її описи американського півдня зримі, вони направду дають можливість читачеві перенестися на той бік Атлантики. Навіть доволі незвичну зиму, як для Флориди, Л. Ґрофф описує майстерно, і читач в якийсь момент починає відчувати зображуваний простір.

В одному епізоді коледжський учитель літератури Дентон Трашер запитує учнів: «Скажіть, яка різниця між комедією і трагедію?». Трашер (англ. thrasher — пересмішник) переконує, що насправді немає жодної. Усе залежить від перспективи і того, «як ви кадруєте зображення, яке бачите». Учитель складає руки подібно до камери й наводить «об’єктив» то на одного учня («сумний учень, чия шия випирала з комірця», — і це трагедія), то на іншого (тут камера зупинилася на Лотто, який став прикладом «комедії»). Цей маленький епізод видається кульмінаційним, позаяк саме цієї миті Лотто усвідомлює сутність театру, природу драматичного. Усе подальше життя він присвятить драматургії, зрештою, здобувши статус одного з найцікавіших американських драматургів. Його п’єси «Джерела», «Одноокий король», «Острови», «Будинок у гаю», «Елеонора Аквитанська», «Останній ковток», «Милосердя» ставлять провідні театри, запрошуючи самого автора на численні круглі стули, виступи, лекції.

Лотто справді знається на театрі. Його вистави — а читач має можливість побачити фрагменти з них, пережити кілька мізансцен, — почасти символістські, почасти абсурдні. Деякі з них нагадують п’єси М.Метерлінка, деякі Е.Йонеско чи Е.Олбі. Водночас у них відчувається ґрунтовне володіння драматургічною майстерністю, знання античних сюжетів, скажімо, трагедій Софокла та Еврипіда. У романі «Долі та фурії» письменниця у постмодерністський спосіб поєднує різні наративні прийоми, пропонуючи поруч із оповіддю про життя персонажів «включення» з драм Лотто. Крім того, роман Л. Ґрофф доволі специфічний у плані стилістики: у ньому значну роль відіграють вставлені конструкції (взяті у дужки), які в тканині прозового твору виконують функцію, подібну до тієї, яку виконують ремарки у драмі. Проте «Долі та фурії» — це вже не постмодерністський роман. Скажімо, перша сцена — «пролог» — чудовий приклад неоромантизму, в якому відчувається психологічна глибина і філігранність у зображенні першого сексу двох молодят на морському узбережжі.

Одну з драм Лотто називає так: «Одноокий король». У ній прочитується алюзія на слова Еразма Роттердамського, що у країні сліпців одноокий — уже король. Лотто — своєрідний король, який створює власне театралізоване королівство, своє драматургічне царство, якому віддає усі сили. Його співпраця з композитором Лео Сеном має посилити глядацьке враження від драматичних творів. Почасти цей зв’язок драматурга і композитора нагадує гомосексуальний, хоч у другій частині Матильда наголошуватиме, що Лотто — стовідсотковий гетеросексуал. Лео просто допомагає Лотто з музикою. Лорен Ґрофф у романі «Долі та фурії» демонструє ще одне письменницьке уміння: інкорпорувати музичний екфразис до тканини роману.

Проте у другій частині читач пересвідчується, що Лотто — не лише митець-король, а й одноокий король, який не помічає, скільки в його успіхові залежить від дружини. Письменниця, можна припустити, нагадує про неоцінену роль жінки у становлення чоловіка-генія. Одвічне питання про те, чи досягнула б жінка-драматург успіху Шекспіра, якби Шекспіром був не чоловік. Хоч Матильда — специфічна дружина з «подвійним дном» і другим обличчям. Лотто забуває про свою першу дівчину, вважаючи її роль у своєму житті неважливо. А можливо, що саме цей перший сексуальний досвід запустив щось важливе у мистецькій ідентичності майбутнього драматурга? У будь-якому разі це питання залишається відкритим, і навіть Бог не знає на нього відповіді… Нагадаю, що Бог — ім’я улюбленого собацюри Лотто, якому випало пережити свого господаря.

Що ж, Лорен Ґрофф володіє майстерністю оповідачки. Її роман — синкретичний твір, якому притаманна жанрова гетерогенність і міжмистецька взаємодія, зокрема, через уже згаданий екфразис. Роман читаєш легко, щоправда, у перекладі окремі реалії варто було б транслітерувати відповідно до української, а не російської традиції (наприклад, «Гемлін/Гамлін», а не «Хамлін», що на Флориді). «Долі та фурії» — це роман про митця, в чиєму реальному світі часом було геть не до мистецтва і чиє професійне становлення відбувалося всупереч життю, але… з огляду на Долю… і під пильним оком фурії…

Дмитро Дроздовський