З історії церкви й політики

smirnov-tverda-paliturka_cur
Одна з доволі екзотичних і маловідомих сторінок української історії – постання автокефальної православної церкви під час нацистської окупації. Саме цій темі присвячене одне з нових видань «Смолоскипа» під назвою «Мстислав (Скрипник)». Дослідження Андрія Смирнова, молодого науковця з Острозької академії (написане, втім, доволі просто й прозоро) присвячене діяльності Степана Скрипника як політика у міжвоєнній Західній Україні та його переходу в церкву під час окупації.
У 20-30-х рр. минулого століття Степан Скрипник, колишній офіцер армії УНР, став несподівано поміркованим стосовно польської влади політиком української Волині.Відстоюючи українсько-польський компроміс, він декларував відданість українців польській державі. Однак часом проявляв себе й з іншого боку – наприклад, будучи депутатом («послом») Сейму, вдарив по обличчю депутата-комуніста. Сьогодні можна припускати, що помірковане крило тодішніх політиків Західної України використовувало примирливу риторику, щоби здобувати більше можливостей для культурницької діяльності й тихої підготовки до радикальних дій, можливих у майбутньому.
Із початком Другої світової війни можливості для легальної української політики звелися фактично до нуля. Очевидно, саме це було однією з причин того, що Скрипник став єпископом УАПЦ Мстиславом. «Мезальяанс політики й церкви в стилі славетного кардинала Ришельє», – так відреагував на цю подію письменник Улас Самчук. Адже церква на окупованій території лишалася чи не єдиною легальною установою. Утім, варто врахувати й те, що Скрипник походив із релігійної родини, тож навряд чи міг розглядати церкву виключно як інструмент реалізації політичних амбіцій.
Під час евакуації в 1943-му році тих, хто завинив перед радянською владою, Мстислав опікувався цілим потягом біженців. На еміграції став важливою публічною персоною, яку, до речі, активно викривали радянські «публіцисти». Після проголошення Незалежності взяв активну участь у відродженні УАПЦ в Україні. А от об’єднання з Київським патріархатом у 1993-му році прийняти відмовився.
Важливо, що книга є саме історичним, а не «професійно-патріотичним» виданням. І постать головного персонажа постає не пафосно-бронзовою, а більш-менш об’єктивною, так, як це взагалі можливо. Хоча авторові монографії варто було приділити більше уваги суто релігійним питанням, які в дослідженні дещо губляться в тіні політичних. Зате книга, поміж іншим, містить чимало різноманітних цікавих фактів і дрібниць із тодішнього життя – чого варта лише наведена серед ілюстрацій копія авторської угоди про публікацію роману Уласа Самчука «Марія» з розрахунками гонорарів, податків та інших пізнавальних фінансових нюансів життя під час гітлерівської окупації. Тож, гадаю, книга має бути цікавою не лише фахівцям з історії релігії.
Олег Коцарев