“Поштамт” Чарльза Буковскі: критик vs. перекладач

StrongМи продовжуємо знайомити вас із публікаціями на книжкові теми журналу “Сучасність”. Сьогодні ви побачите два погляди на один переклад – від перекладача Іллі Стронґовського та критика Тетяни Трофименко (Сучасність № 5 2009 рік)

.

Говорити, мовчати, говорити знову…

На мій переклад «Поштамту» рецензій досі нема. Були анотації, в яких про якість перекладу не згадували, були відгуки – переважно нейтральні, чимало позитивних і кілька неґативних. Між тим всі, хто читав український переклад Буковскі і якось про те відгукнувся, формують картину читацької рецепції «Поштамту»; схильний вважати, що тим, хто читав книгу, вона радше сподобалася.

Перед кожним перекладачем (якщо це не конвеєрний переклад) ще до початку роботи стоїть завдання: обрати той підхід до тексту, який дозволить якнайадекватніше передати не тільки літеру тексту, а й його атмосферу, настрій. Треба знайти паралелі в «своїй» культурі, слід не просто перекинути текст з мови на мову, а трансплантувати його, змусити його прижитися, стати органічною частиною твоєї рідної літератури. Гарним прикладом є «Швейк» Ярослава Гашека. На тому, що це твір не українського походження вже й не акцентують. От і Лесь Подерв’янський каже в інтерв’ю: «Я перечитував українською «Швейка» Гашека і зрозумів, що так соковито передати мовний колорит можна лише українською.» Не володіючи чеською, я не можу перевірити адекватність перекладу, але я знаю, що результат спромігся стати питомо українським. Цього я хотів і від українського Буковскі – і видається, мені це вдалося. Книга зберегла іронічність ориґіналу, в російських перекладах з цим очевидний напряг.

Серед закидів до перекладу першість тримають претензії до лайки та забарвленої лексики. Український читач, я так розумію, настільки звик читати Буковскі російською, з його влучними і недоладними матами, що инакшого погляду вже й не годен сприйняти. А я переконаний, що Буковскі лаявся. І «куку на муню» доречніше, ніж категоричне «йобнутий». Це росіянам доводилось викручуватись, в них крім матів ніц нема. А в нас же така розроблена, талановита, вигадлива лайка! Оскільки спеціялізованих словників нема, то доводиться шукати самому. Знаходити і використовувати.

Те, що я часом вживаю слова, які словники останнього часу відносять до діялектних, мені теж ставлять у вину. Мовляв, чуття мови не маю. А чуття мови визначалося на основі обговорення окремих використаних слів. Штибу «багнути», «ніц», «файно» та «абись». І не поясниш же цим дипломованим філологам-корінним галичанам, що якщо вони не вживають ці слова у повсякденному мовленні, то це не означає, що їх не вживаю я. А про те, на що був би схожий переклад, скористайся б я їхнім словниковим запасом, і думати не хочу.

Я не знаю, як визначається чуття мови і в чому воно вимірюється. Будь-який текст, який роблю, чи то поетичний, чи переклад, я проговорюю. Вголос. Стежу за його природністю. І якщо я на тексті не затинаюся, значить чогось досяг.

І про вади. Вади є всюди. Світ недосконалий, ідеялів не існує, тощо. Я геть не вважаю переклад Буковскі вивершеним і винятковим. Там є моменти, не один і не два, які тепер я би передав инакше. Там є потреба в уважнішому коректорові і дбайливому редакторі. Може навіть потрібен не один редактор. Власне, я не знаю жодної книги, яка б у першому своєму виданні їх не потребувала б. Майстри-перекладачі розповідають про тексти, до яких повертаються – підрихтувати, виправити – впродовж усього життя. Куди вдосконалювати буде завжди. Аби тільки видавництво дало таку змогу.

P.S. Зараз я працюю над «Страхом та відразою у Лас-Веґасі» Гантера С. Томпсона. Мати там будуть. Бо потрібні. Буковскі я продовжую перекладати. Без матів. Бо зайві.

стронґовський

.

Примусова українізація Буковскі

«Мені пощастило взяти ще один вихідний, і після подвійної зміни я притискався до Джойсової дупці… і солодко спав». Це цитата з роману Чарльза Буковскі «Поштамт» (1971) у перекладі Іллі Стронґовського. І якщо ви подумали, що головний персонаж цього твору, працівник поштамту Генрі Чінаскі, спав із покійним на той час видатним письменником Джеймсом Джойсом, то ви глибоко помилилися – це перекладач стронґовський у такий спосіб утворив присвійний прикметник від жіночого імені Джойс.

Критикуючи російські переклади Буковскі, український перекладач зауважує, що в оригіналі роману «Поштамт» слово fuck зустрічається п’ять разів, тоді як північні сусіди вставили його еквіваленти в текст роману аж у 200 випадках! Власне, саме боротьба проти такого знущання над текстом письменника і покликала до життя переклад стронґовського, який називають «абсолютно цнотливим», а мовні експерименти тлумача – «милими вербальними брязкальцями», як‑от: вигранець, довбограник, дрантогуз, кунка, пичодайка, файдолитися та інші.

Вишукуючи зразки питомої національної лайки, аби уникнути огидних російських матюків, стронґовський захоплюється галицькими діалектизмами, вставляючи їх у текст скрізь, де, як йому видається, потрібен синонім – байдуже, що в Буковскі там уживаються суто літературні слова. Так у тексті з’являються «хлоп», «ніц», «файно», «прецінь», «малисьми», «абись», «виходок» тощо, але цілком спорадично і навіть (ганьба!) поряд із цілком москальськими «титьками»! Вочевидь, у такий спосіб перекладач намагався створити справжній західноукраїнський колорит у лос‑анджелеському поштовому відділку. З цією метою він навіть убрав персонажа Буковскі у кептар (гуцульський верхній хутряний одяг без рукавів) – просто тому, що це слово схоже на англійське «cap».

Окрім схильності до діалектизмів, стронґовський наділяє персонажів «Поштамту» неабиякою мовленнєвою вишуканістю. Їм переважно не сумно, а журно, не хочеться, а багнеться, вони не ходять, а простують, не скучають, а тужать, роблять щось не навпаки, а навспак, не запитують одне в одного «ти куди?», а лише «куди шлях тримаєш?», не розуміють, а дають тямки, кидаються не кавалком бруду, а плахою брудоти тощо. І, безумовно, вони не трахаються чи, боронь Боже чогось гіршого, а лише шпокаються, файдоляться, злигаються та ходять гопки (іноді навіть із будь‑чим, що має прутень). Певна річ, не можна й думати про те, щоб такі багаті на смислові обертони вирази можна було замінити короткими російськими… Як і прекрасні словесні іграшки «щоб тобі булька з носа вискочила», «бодай би жаба ногу відчавила», «сто чортів мені в бебехи», «як серпом по барабольках», «куку на муню» і навіть «триста чортів у дупу тій герані!». Одна дрібничка: так не говорять живі мовці ні в Україні, ані в Америці.

Чи не найпромовистішим прикладом творчого методу стронґовського є переклад фрази «Yeah, you cunt! You want my cock in your pussy, don’t you? That’s what you want, you cunt, don’t you?» щиро українським «Гей ти, дзюрко! Хочеш мого патика собі в кунку, нє? Цього тобі треба, пичодайко?»; а загадкове «куку на муню» передає цілком нейтральне стилістично «I must be crazy». У такий спосіб стараннями стронґовського український читач отримує не переклад, а приблизний переспів тексту «Поштамту» (до речі, чому не «Поштівні»?), де цілком втрачається специфіка простого, але виразного стилю Буковскі, натомість рясніють суто мовленнєві помилки (клична форми «малюку» замість «малюче», вирази «то нема чого пошту було палити», «мався я вийти за куснем хліба», творення присвійних прикметників тощо) та обдруківки.

Власне, слабке знання стронґовським української мови було б поправним горем, якби не закритість молодого перекладача до критики; його ж активність в галузі перекладацтва викликає занепокоєння за Буковскі та інших авторів, котрі підпадуть під примусову українізацію.

Тетяна Трофименко

.

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “ЗА УКРАЇНУ” В’ячеслава Кириленка.

WWW.ZAUA.ORG