Бити чи не бити?

Бриґіта Байль. Дитина чемна і нечемна / Пер. з нім. М. Трофимука. – Львів: Свічадо, 2008. – 256 с. – Cерія «Порадник для батьків».

obkladynka dytyna1Чи любите ви свою дитину? «Звісно!» – скажете ви. А коли раптом почуєте від дитини лайливе слово? А коли син поб’є сусідського хлопчика, а потім його роздратована мама влаштує вам скандал? Чи любите ви свою доньку тоді, коли та надривається від плачу в магазині іграшок, вимагаючи купити їй саме «оту» ляльку? Чи не від любові тоді у вас піднімається рука на цього шибеника чи юну «терористку»?! Чи, можливо, навпаки, дозволяєте своїй кровиночці робити все, що заманеться?

Німецький літературознавець, філософ, авторка численних наукових статей про подружжя й виховання дітей Бриґіта Байль задумала свою книгу «Дитина чемна та нечемна» як практичну допомогу сучасним батькам для орієнтації серед різноманітних поглядів і стилів виховання. Ця книжка не є черговим збірником абстрактних повчань і теорій – авторка на конкретних життєвих прикладах показує, як ви можете розвинути у своєї дитини такі якості, як скромність, вдячність, чесність, справедливість, співчуття, відповідальність тощо. Бриґіта Байль зазначає, що не дає готових рецептів виховання, а тільки пропозиції та інформацію до роздумів. Адже кожна сім’я є унікальною, а дана книга лише спонукає батьків взятися до справи та створити у своїй родині клімат любові й довіри.

Наріжною ідеєю книги є протест – як проти «педагогіки різки», так і проти вседозволеності. Авторка пропонує «золоту середину»: встановити зрозумілі межі поведінки й ознайомити з ними дітей силою переконання, а не тиску й примусу. Звичайно, легше вдарити дитину по руках із криком: «Не чіпай ножа!» – ніж пояснити їй, що це небезпечно. І не дивуйтеся потім, що ваше чадо захоче забороненого знову – коли ніхто не бачитиме.

Дитина має слухатися не зі страху бути покараною, а з усвідомлення того, чому цього робити не можна. Адже, – переконана пані Байль, – якщо в батьків підіймається рука на дітей – це симптом їхньої абсолютної безпомічності. Авторка робить просту, однак дуже важливу справу: вчить ставитися до дитини, як до дитини, а не як до маленького дорослого. Бриґіта Байль вказує на те, що спонтанність, невгамовність – особливості їхнього, дитячого, буття. Діти йдуть досліджувати світ, і на початку цього шляху зовсім не розуміють, що можна робити, а що – не можна, чому вдома дозволено їсти цукерки, а хапати їх у магазині – заборонено. Тож батькам варто зрозуміти, що совість – не той орган, із яким діти народжуються. І ваша донька, кидаючись піском у дівчинку, з якою грається в пісочниці, нічого поганого їй зробити не хоче. Такі дії, як переконує авторка, належать до цілком нормального процесу пізнання світу. Авторка постійно нагадує читачам про те, як важливо подавати дітям власний приклад. Він діє значно ефективніше, ніж будь-які заборони й покарання. Чи зрозуміє дитина, що лаятися – це погано, якщо тато щоразу закидає гостре слівце на адресу свого начальника? Чи не є абсурдною звична ситуація: мама за вухо відводить сина, який щойно побився із незнайомим хлопчиком, і лупцює дитину з криком: «Битися не можна!»? У будь-якому разі, виховання – це складне мистецтво. Однак Бриґіта Байль запевняє, що ним можна оволодіти, й запрошує до своєї майстерні, де найпершим правилом є любов до власної дитини.

Марія Меленчук