Огляд роману «Години» Майкла Каннінгема

фото: видавництво Vivat

Майкл Каннінгем відомий у світі не лише як письменник, але і як сценарист та режисер. Проте найвагомішим досягненням автора безперечно є його титулований роман «Години». Цього року у видавництві «Віват» роман, що був відзначений Пулітцерівською премією, вийшов українською.

В основу роману покладено відразу три сюжетні лінії. Всіх їх поєднує роман Вірджинії Вульф «Місіс Делловей», що стає метатекстом книги. Сама письменниця є однією із героїнь. Вона лише розпочинає писати свій знаменитий роман, тоді як, мовби у паралельних світах, розвивається життя ще двох жінок — Клариси та Лори. Перша теж письменниця, яку символічно друзі називають саме місіс Делловей. Друга, Лора, читає роман Вірджинії Вульф, у якому знаходить чимало відповідей на власні життєві проблеми. Кожна із них живе у різному часі, проте невидимою ниткою усіх їх поєднує книга Вульф.

Години. Майкл Каннінгем. — Х. : Віват, 2017. — 224 с.

Ми, як читачі, мовби спостерігаємо за цілим театральним дійством: ось Вірджинія придумала місіс Делловей, ось Клариса іде купувати квіти, а ось про це вже читає Лора. Майкл Каннінгем як автор, мовби ховається у тіні. Все відбувається само собою — є інший автор, є персонаж, якого він придумує, є навіть читач, що сторінка за сторінкою перегортає написане.

Проте зв’язок тексту із «Місіс Делловей» полягає не лише у цьому.

Його бачимо у більш поверхневих речах: уся дія у «Годинах» теж триває протягом одного дня, автором використано чимало фактів із біографії письменниці. Зрештою, Клариса М. Каннінгема, як і Клариса В. Вульф готується до вечірки на честь свого друга-письменника.

Проте всього лише один звичайний день із життя героїнь може так багато про них розповісти. Лора Браун — молода дружина колишнього військового, за якого вийшла заміж із почуття обов’язку. Вона не знає чи любить його, проте із усіх сил намагається бути ідеальною дружиною та мамою:

«Вона хоче бути коханою. Хоче бути славною матір’ю і спокійно читати книжки своїй дитині (…) Вірджинія Вульф поклала камінь у кишеню пальта, зайшла у річку та втопилася. Лора не дозволить собі збожеволіти. Вона застелить ліжка, пропилососить килим й приготує святкову вечерю. Вона не зважатиме на дрібниці» (с. 102-103).

Вірджинія Вульф мріє про повернення у Лондон. Разом із Леонардом вони проживають у передмісті, де Вірджинія лікується від головних болів. Проте вже давно вона зрозуміла, що саме письмо, яке забирає так багато її життєвої сили, водночас, дарує її відчуття справжнього сенсу. У «Годинах» описується саме те, як письменниця починає писати свій роман:

«Вірджинія відчуває у собі щось непоясненне, мало не другу себе чи, точніше, свою копію, набагато чистішу від неї. Якби вона вірила в Бога, то назвала б це душею (…). Це внутрішній дар, якому відкриваються всі живі таємниці світу (…). Якщо Вірджинії пощастить, то саме цей дар допоможе їй творити. Писати в такому стані — найбільше задоволення для неї, проте воно з’являється так само раптово, як і зникає» (с. 39).

День із життя Клариси найбільше наповнений подіями та є ключовим у романі. Вона готує вечірку із нагоди відзначення премією свого давнього друга-письменника Річарда. Саме він і дав Кларисі прізвисько Місіс Деловей. Із ним її поєднує перше щире юнацьке кохання, і хоча зараз у неї інше життя, Клариса доглядає за Річардом, що хворіє. Адже їх поєднують спільні спогади:

— Ти поцілувала мене біля ставка.
— Десять тисяч років тому.
— Це відбувається досі.
— У якомусь розумінні.
— У реальності. Воно відбувається й у тій теперішності, і в цій теперішності. (с. 70-71).

Напевне, саме минуле, яке насправді ніколи не забувається і не зникає безслідно, і поєднує Річарда і Кларису, Вірджинію Вульф і усіх героїнь твору. Досвід, який ми несемо через усе життя, дозволяє нам бути водночас юними і старими, щасливими і самотніми, забутими і живими:

«Кларисі здавалося тоді й здається досі, що дюна у Веллфліті, у певному розумінні, залишиться з нею назавжди. Хай там як, а цього їй ніхто не відбере. Вона весь час стоїть на тій височенній дюні в розпалі літа, вічно юна (…)» (с. 131).

Проте роздуми про час невіддільні від думок про смерть. Багато про неї роздумують героїні на сторінках роману. Для Лори і Вірджинії смерть — це одна із можливостей позбутися тягару, який доводиться нести:

«Можна взяти і умерти. Лора раптом розуміє, що і вона, і будь-хто інший має цей вибір» (с. 150).

Читаючи роман, увесь час не покидає відчуття, що фінал книги буде трагічним.

Попри всі очікування, він вразить навіть найвибагливішого читача. Адже вкоротити собі віку вирішує зовсім не одна із героїнь, а … Річард. Чому? Відповідь проста — бо вчинила самогубство і сама Вульф. Річард теж письменник. Таким чином роман обрамлено відразу подвійною «втечею із життя» двох митців. Зрештою, письменники завжди помирають, на відміну від своїх героїв. Що ж залишається нам, читачам?

«Нам доводиться втішатися годиною там, годиною тут, коли життя, усупереч негараздам та перешкодам, розцвітає й дарує омріяне, але кожний, крім, мабуть, маленьких дітей, знає, що за цими годинами настануть інші, похмуріші й важчі. А проте ми все одно обожнюємо це місто, цей ранок. Ми повсякчас сподіваємося на краще» (с. 218).

Мар’яна Зеленюк