ОСТАННІЙ РОМАНТИК

Василь Шкляр писав «Чорного ворона» (інша назва – «Залишенець») 13 літ. Кілька років тому він скаржився, що робота не йде. Хтозна, що було причиною затримки – чи то сам жанр, адже Василь до цього спеціалізувався на комерційних текстах, доводячи, що український літпроцес таки здатен продукувати масову літературу; чи то необхідність тривалого просиджування в архівах СБУ над документами пори Холодноярської республіки з подальшим переплавлянням їх у повноцінний художній твір…Проте після публікації «Чорного ворона» стало зрозуміло, що, по-перше, письменник не зрадив себе у сенсі методу яко «останній романтик» серед українських літераторів, а, по-друге – зумів сплести з розрізнених спогадів та документів справжній самодостатній роман. Що найприємніше – навіть якщо «Чорного ворона» введуть до шкільної програми (а на мою думку, це конче необхідно зробити), школярі читатимуть його залюбки. Звісно, лише ті, кого таки навчили читати. Ну а для тих, хто воліє псувати очі й нерви за комп’ютерними іграми, можна створити цілком національну патріотичну іграшку під назвою «Холодний Яр».

Ординцям – ординцеве

У 1921 році, коли починається дія «Чорного ворона», Росія була не сусідом, як тепер, а ворогом УНР, уже знищеної, щоправда. І для багатьох читачів, зіпсутих совєтською версією «спільної історії» та теорією «общіх корнєй» України і Росії, відкриттям №1 стане те, що чи не вперше в постколоніальній, чи радше постгеноцидній  українській літературі настільки художньо переконливо доводиться: у 20-х роках минулого століття на території України  точилася не громадянська, а українсько-російська війна, в якій агресором виступала саме сторона російська.
Тож для українського «мужика» не було й не могло бути ніяких «братів-пролетарів» великоросів. У очах селян це була дика кацапня, і автор, називаючи російських ординців кацапами,  ніде не погрішив проти історичної правди. Так воно було. Так бачив своїх ворогів Чорний Ворон від імени якого ведеться романна оповідь.

Козак Мамай із Чорного лісу

Головний герой роману, колишній штабс-капітан царської армії Черноусов, згодом офіцер війська УНР сотник Чорновус, а ще пізніше – отаман Чорний Ворон, син лісника з-під Товмача, випускник московських математичних курсів, незважаючи на реальність історичного прототипа постать, безперечно, містична й міфологічна. Містична тому, що має живого тотема-птаха, 280-річного ворона, який чи то просто спостерігає за його вчинками, чи й допомагає вижити в неймовірно складних умовах безнадійної боротьби. А міфологічна – бо так диктує логіка романтичного письма. Цей Чорний Ворон реальний і невловний, він з’являється щоразу в іншому місці, там, де на нього не чекають, як отой deus ex machina, щоб завдати удару як не військовою міццю (поки вона не вичерпалася), то хитрощами. Він, цей Чорний Ворон, чорнобородий лісовий отаман, теж останній романтик національних змагань. Він пише вірші, яко правдивий і не менш міфологічний Козак Мамай. І так само курить люльку, коли вдається добути дещицю тютюну. Він кохає так, що навіть смерть відступає перед отим коханням. Достоту як у будь-якому епосі, де герой завжди перемагає несприятливі обставини, аби лише завоювати кохану. З невеликою поправкою на реалії визвольних змагань – спочатку треба здобути перемогу над ворогом, хай навіть тимчасову.
Василь Шкляр ніколи не належав до тих сумлінних прозаїків, які, згідно з приписами всіляких «соц- чи капреалізмів», вважають обов’язковим показати «типового героя в типових обставинах», та ще й «у розвитку». Його Чорний Ворон, здається, вже й народився отаким, яким постає з перших сторінок – красивим м’язистим чоловіком невизначеного віку, а проте в розквіті сили й розуму. Таким він залишається до останньої сторінки – приреченим на чергову національну поразку, а проте незмінно звитяжним воїном з військом, яке зрештою зменшується до самого китайця Ході. Він веде свою війну до останнього набою і зникає під завалами Мотронинського монастиря, щоб продовжити її вже здаля. До слова, саме поява на сторінках роману китайця Ході й перекреслює всі звинувачення автора в «неполіткоректності». Цей китаєць – цікава знахідка автора. Ходю (загальна назва для китайців у царській Росії. – Прим. В.Шкляра) занесло на українські терени вітром московської агресії з московським-таки військом. Чорний Ворон рятує химерного китайця за те, що той, підставивши голову під шаблю повстанців, прибрав з шиї свою жалюгідну косицю. У цьому жесті побачив отаман якусь шляхетність. І з того часу Ходя з його непогамовним апетитом супроводив Чорного Ворона до скону, допоки сам не пішов на ворожі рушниці, рятуючи отамана. Присутність Ході на сторінках «Залишенця» не лише надає романові екзотичного присмаку. Вона дає змогу авторові вплітати в шорстке полотно оповіді про смерть і зради справжній гумор. Ходя виконує роль такого собі улюбленого блазня командира, якому дозволено трохи більше, ніж іншим, але з якого, відповідно, більше й питають. Чимось присутність цього китайця в Холодноярській республіці трохи нагадує ще й Запорозьку Січ, куди, як відомо, брали всіх, хто вмів по-православному перехреститися…
Із усіх прототипів (а отаманів на прізвисько Чорний Ворон було кілька, один з них, Микола Шкляр, навіть родич письменника) Шкляр недарма обрав саме того, хто народився в лісництві під Товмачем. Адже такому ліс – рідна стихія. Надто ж коли той ліс – Чорний, як і він,  а навкруги розлігся глибокий і страшний Холодний Яр. Утім, той яр і справді страшний лише для зайд. А для тих, хто виріс у цьому урочищі, хто з дитинства знав усі гайдамацькі стежки часів Коліївщини, кому читали Шевченка, слова поета «І повіє огонь новий з Холодного Яру» зробилися керівництвом до дії.
Уже 1921 року, коли українську армію було інтерновано в польські табори, холодноярцям стало зрозуміло, що їхня боротьба – приречена. Зрозуміло це й Чорному Воронові. Найгірше, що від повстанців відвернулися ті, чию волю вони боронили, – навколишні селяни. Якщо на початку визвольних змагань найкращі з них цілими родинами приєднувалися до війська, а їхні батьки радо пригощали повстанців усім, що мали в коморах, то після підступного арешту отаманів у Звенигородці, а ще більше – по тому, як у навколишніх селах окупанти запровадили інститут «відповідачів», настрої в селян змінилися. Тут ще й НЕП нагодився, коли селянам дали відітхнути від нелюдської «продразвйорстки», а в культурницькому житті почалася українізація. Попри всі ці резони Чорний Ворон свою боротьбу продовжує. Задля чого? У романі В. Шкляра на це запитання відповідь дає визволений загоном Чорного Ворона отаман Туз: «…їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися».

Горе переможеним

Щоправда, надії Туза на справедливість історії не справдилися, адже підручники завжди пишуть переможці. А переможеним залишається тільки горе. Щодо українців, то воно виявилися не просто горем, а національною трагедією. Виховані радянською історією, про Холодний Яр ми знали тільки те, що під час Коліївщини там гуртувалися гайдамаки під проводом Максима Залізняка. Та й то переважно завдяки шкільній програмі, з якої не посміли прибрати творчість Тараса Шевченка. А про Холодноярську республіку 20-х написав був колись роман «Холодний Яр» Микола Негода. Йшлося там про героїчну боротьбу, кажучи мовою Василя Шкляра, «красних соколят» із куркулями-бандитами. Принагідно зауважимо, що високому начальству твір Миколи Негоди не сподобався, бо воно побачило в романі симпатію до «бандитів». Кажуть, покійний нині автор дуже тим переймався. Так, на початку 1990-х у Львові нарешті випустили документальну книгу Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», видану в тому-таки Львові ще 1934-го. Але ці книги все ж таки не сприяють піднесенню національнохї самосвідомости в масах постгеноцидного суспільства. Відомо, правда, що, за спогадами ветеранів УПА, саме книга Горліса-Горського відіграла визначальну роль у становленні ОУН-УПА, і цей факт заперечує тезу Володимира Яворівського про те, що роман Шкляра реабілітував Східну Україну перед Західною в плані наявности національних змагань.«Чорний Ворон» Шкляра претендує навіть не на відновлення історичної справедливости. Цей роман передусім подає повнокровну художню картину національно-визвольних змагань. Саме тому він переконливіший за будь-які мемуари, адже художня правда вища за історичну тому, що впливає на емоційну сферу.
Автор дуже обережний у змалюванні страхіть війни. У романі, приміром, не знайдеш, як у Юрія Горліс-Горського, смакування таких подробиць, як частокіл з ворожих голів навколо повстанського табору. Хоч це й романтичне письмо, автор ніде не відступає від історичної логіки. Так, повстанці тут герої, але й зраді, ніде правди діти, знаходиться місце. Василя Шкляра не можна запідозрити в тому, що він описує зраду як питому українську рису. Зрадництво і будь-яка війна завжди йдуть пліч-о-пліч. І зрадники завжди знаходять виправдання своїм вчинкам – хтось робить це через велике кохання, а хтось – за майбутні, кажучи «по-модньому», преференції. Є в «Чорному Вороні» епізод, коли побратим отамана, Вовкулака, висповідається командирові про те, як убив рідного брата за зраду. Красень Куземко, боєць партизанського загону Гризла, мав нещастя покохати жидівку Цілю, яка зробилася «бійцем революції» в чорній шкуратянці й червоній косинці, а відтак – ворогом усім повстанцям і жорстокою вбивцею. І коли Вовкулака, вистеживши брата, застає їх у найінтимніший момент, його рука не тремтить, влучаючи коханцям просто в лоб. Оця сцена, а надто слова Вовкулаки «А що, брате, помогли тобі твої жиди?» дуже нагадують гоголевого «Тараса Бульбу». Знаючи давню любов Шкляра до цього письменника, як і те, що саме Василь переклав перший варіант «Тараса Бульби» українською, де не згадується жоден «русский царь», чим викликав гнів самого Черномирдіна, тодішнього посла Росії в Україні, можна не сумніватися – цей перифраз Гоголя в «Чорному Вороні» зовсім не випадковий. Це очевидна паралель – коли воїнові застує світ кохання, він змушений іти до кінця, повертаючи зброю проти вчорашніх своїх. Але в різних воїнів – різне кохання.
Адже й історія становленння Чорного Ворона як отамана Холодноярської республіки теж пов’язана з коханням. Його-бо українізувала неймовірна дівчина Тіна, яку штабс-капітан Черноусов зустрів у містечку Умані. Але процес українізації колишнього царського офіцера – це не зрада «православия, самодержавия и народности», а повернення до джерел. Куди ще має йти той, хто, згідно з реляціями вивідачів, «начитался Шевченка и стал бандитом»? Та ще й коли «українізатором» виступає таємнича й прекрасна жінка? Звісно, в Холодний Яр!

«Кохання-кохання…»

У чому ще Василь Шкляр романтик, то це якраз у зображенні великої любові. Йому як письменникові завжди був притаманний пієтет перед жінкою, а відтак – дуже трепетне відтворення як її внутрішнього світу, так і любовних сцен між закоханими. Ось і тут він лишається вірним собі – інтим постає на сторінках «Чорного Ворона» як найвищий вияв ніжности й тепла. І навіть «ісход» Тіни з малим синочком отамана Веремія за Збруч, що так і проситься на аналогію втечі Марії з Йосипом та малим Ісусом, змальовано в ключі самоіронічному, без жодного пафосу, лише з болем прийдешньої розлуки.  Ця ніжність до коханої жінки й сина загиблого побратима, щоправда, не заважає героєві жорстоко покарати «дайошів»-гвалтівників Тіни. Але ж на те він і герой! Який однаково здатен і на неймовірну любов, і на страшну ненависть. Адже тут річ у пріоритетах: є «наші», які завжди праві, й «не наші», яких треба ненавидіти й карати на горло.
Жіночі постаті в романі – окремий світ. Вони всі, як і належить  романтичній традиції, або ж ідеалізовані (Тіна, знахарка Євдося чи козачка Дося), або ж, коли йдеться про протилежний табір, демонізовані (Ціля, чекістка Лібчик). Не сказати, що ці персонажі відіграють лише роль такого собі тла для чоловічих подвигів. Вони радше виступають як мета чи нагорода, але ніяк не засіб, навіть коли йдеться про представниць ворожого табору. Сліпа знахарка Євдося, яка рятує Чорного Ворона, по довшім розмірковуванні сприймається як іпостась його коханої Тіни. Ну а козачка Дося, безнадійно закохана в отамана, може сприйматись і як завершальна сторона цієї тристоронньої єдності жіночих образів, які живуть чи то в уяві Чорного Ворона, чи то насправді його оточують.
Є в романі ще одна яскрава героїня – Ганнуся, дружина тричі похованого, але не впізнаного й не знайденого в могилах отамана Веремія. Це напрочуд живий персонаж, який водночас не може не змусити пригадати традиційні для української поетики образи – від Квітчиної Марусі до Лесиної Міріам. Читати опис добровільної смерті Ганнусі в ім’я порятунку малого синочка, а згодом – голосіння автора над її загибеллю, без сліз просто неможливо. Хай там як, а коли над сторінками книжки проливаються такі щирі сльози, вона вже варта уваги.

Ще раз про зраду

У романі немає напівтонів чи глибоких психологічних переживань персонажів, які пішли на зраду. Вони зазвичай не переймаються своїми підлими вчинками й не вагаються перед тим, як їх здійснити. Надто ж це стосується «полковника Гамалія» та «сотника Завірюхи», котрі, з намови ГПУ надуривши холодноярських отаманів (за винятком того-таки Чорного Ворона), підступом зібрали їх у Звенигородці, щоб потім доправити до Лук’янівської в’язниці в Києві. Автор вершить над ними своє правосуддя, адже в романтичному творі зло має бути покаране. Відтак, як і в епізоді з Куземком, зрадники дістають своє – Юхим Терещенко, він же «сотник Завірюха», в машкарі отамана Веремія гине в непролазних болотах від руки Чорного Ворона, а Петра Трохименка, «полковника Гамалія», кара наздоганяє в післямові: автор пише, що цього останнього було розстріляно в 1937 році «за петлюрівське минуле». До речі, «петлюрівське минуле» УНР постає в романі Шкляра дуже непривабливим, що відповідає історичній дійсності. Є тут маленький епізод, коли Фаня (Панас Калюжний), колишній сотник петлюрівського війська, розповідає Чорному Ворону про розстріл полковника Болбочана. Сцена, коли в улюбленця армії не посміла стріляти ціла чота, але його таки забив на смерть лакуза Петлюри, справляє моторошне враження. Виникає риторичне запитання, яке мучить українських достойників упродовж не одного століття – чи є мабутнє в нацїї, проводирі якої з банальних чорних заздрощів убивають справжніх героїв? Про це думає і Чорний Ворон: «…хтозна, яку ще печатку апокаліпсису треба зірвати, аби оцей народ знову прокинувся, але навіть малою щоптою мусимо стояти до кінця». Персонаж на імя Фаня Калюжний зробив свій вибір – після розстрілу Болбочана пішов до червоних. Але тут не йдеться про, так би мовити, «абсолютну зраду», бо й на службі в більшовиків Калюжний рятує Воронові життя, а сам вважає, що й на його посаді можна прислужитися Україні.
Як показало життя, така позиція найбільш вразлива, бо призводить до когнітивного дисонансу, від якого недалеко до божевілля. Але це в найкращому випадку. В гіршому, тобто найпоширенішому, петлюрівське минуле з погляду ординців-переможців – то ніяка не доблесть, а справжній злочин, гідний найстрашнішої кари. Уникнув її хіба що «пролетарський поет» Володимир Сосюра. Якою ціною – всім відомо.

Скарби Холодного Яру

«Залишенці» Холодного Яру можуть хіба піддатися на «амнестію». І їх можна зрозуміти. Як розуміє своїх бійців і отаман Чорний Ворон – «страшно сказати, що робить з людьми безнадія». Але є й ті, хто ладен стояти до кінця. У романі Василя Шкляра історична правда, підтверджена розсекреченими документами червоних вивідачів часів Холодноярської республіки, химерно переплітається з народними переказами й міфами. Скажімо, легенда про скарб, закопаний гайдамаками в Чорному лісі, проростає в тексті епізодом із віднайденням прапора Холодноярської республіки. Один-єдиний «залишенець» Гриць, змучений голодом і холодом, усе-таки не покинув свого почесного посту й діждав-таки побратимів, щоб відкрити їм місце, де повстанці закопали свій чорний прапор з вишитим гаслом – «Воля України або смерть». Оце і був єдиний скарб гайдамаків 1920-х років. Більше в них не було нічого.
Логіка роману така, що в його перипетіях можна вгледіти й майбутні повстання 1930-х проти СОЗів, і великий Голод 1932 – 1933 рр.. Як могло бути інакше, коли на придушення «мужицької» війни кинули найлютіші, найкраще вишколені сили московської потуги? І що було робити з цією невгамовною стихією волі, якщо не задушити її Голодом?
Коли мандруєш сторінками «Чорного Ворона», не полишає жаль і одним-однісінька думка: а все ж могло бути інакше. Якби не… Зрештою, якби оті холодноярці залишилися живими, а не впали від ворожих куль, не вимерли з голоду, ми б мали тепер зовсім іншу історію. Але добре вже те, що Василь Шкляр подарував нам саме таку ІСТОРІЮ. Холодноярці для нас, як Залізнякові гайдамаки Шевченка – на відстані простягнутої руки. Шевченко писав свою поему, «як од старих людей чув»; він був онуком гайдамаки, тобто між героями Коліївщини і поетом стояло лише зо два покоління, в яких жила пам’ять про ті подіїї. Шевченкові залишалося тільки їх опоетизувати. Тим часом Шкляр творив свого «Залишенця» вже за писемними джерелами, бо між ним і його героями пролягала прірва непам’яти. Навіть про голод у наших із письменником краях бодай пошепки, але розповідали. Про Холодний Яр 1920-х років ніхто не згадував. Заборона була цілковита. І за це занурення в стихію Холодноярської республіки Шкляреві – окрема подяка. Його персонажі попри фізичну смерть чи зраду все одно залишаються живими. Недарма ж червоною ниткою крізь увесь текст в’ється лінія невмирущого отамана Веремія. Він невловимий навіть у смерті. Ще одна подяка авторові – за відкриту кінцівку. Це дуже правильно – залишити головного героя живим. І хоч alter ego героя, старезний ворон, помирає разом із вибухом у підземеллі Мотриного монастиря, додивившись цікаву п’єсу про людське життя, як йому здається, до кінця, для героїв роману ця війна ще не скінчилася. Так само, як тепер уже й для нас.

Інна Долженкова

Журнал “Сучасніть”, № 3 за 2010 рік.

Придбати книгу Василя Шкляра «Залишенець» в інтернет-магазині ВсіКниги.