СОЦРЕАЛІЗМ З УКРАЇНСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ

Валентина Хархун. Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації. – Ніжин: ТОВ „Гідромакс”, 2009. – 508 с.

Дослідження „Соцреалістичний канон в українській літературі” можна віднести до розряду довгоочікуваних, адже воно вже давно було підготовлене окремими статтями українських літературознавців, які натякали на те, що цією темою треба зайнятись ретельніше. Особливо, якщо порівняти український досвід осмислення соціалістичного реалізму та радянської спадщини загалом, хоча б з американським студіями, не кажучи вже про російські розмисли з цього питання. А повноцінне розуміння минулого, навіть такого неоднозначного як у СРСР, є кроком до національної самосвідомості, кроком уперед, який у певній мірі дозволяє зробити також праця В. Хархун.
Взявшись дослідити саме український соцреалізм, авторка зумисно зупинилась на канонічних радянських письменниках: А. Головкові, П. Тичині, М. Рильському, О. Корнійчуку й О. Довженкові. Таке обмеження цілком зрозуміле, судячи з об’єкту дослідження, однак саме воно викликало найбільше зауважень рецензентів: мовляв, нехтування другорядними митцями призводить до відкидання літературно-ідеологічного контексту, без якого неможливе адекватне розуміння стилю доби. Проте монографія В. Хархун подає радше загальний теоретичний шлях аналізу явища з найяскравішими практичними прикладами, закликаючи до самостійного торування бічних і побіжних доріжок у вивченні феномену соцреалізму.
Книга складається з трьох розділів, у яких подано зародження протоканону, існування й усвідомлення канону з його подальшим спрощенням та самоаналізом у радянській історії літератури. Дослідження тоталітарного, радянського та соцреалістичного відбувається із залученням новітніх західних методологій, що сприяє сучасному погляду, так званій об’єктивній пострадянській реконструкції явищ ХХ ст. Цікаво показано постать Андрія Головка, який зі своїм романом „Бур’ян” (1927) став зачинателем українського соцреалізму, та знаковіше, що цей письменник був убивцею дружини та дитини, а гріх свій спокутував ідеологічно витриманою прозою. Творча еволюція Павла Тичини виводиться через його мистецький псевдозріст від „сонячного кларнетиста” (за назвою першої збірки поета) до того, кого „партія веде” (за назвою збірки 1934 року).
Висвітлення феномену Максима Рильського проведене в книзі менш однозначно, оскільки він усе ж не вписується повною мірою в соцреалістичний канон так, як, скажімо, Олександр Корнійчук. Проте якраз при порівнянні неспівмірного чіткіше окреслюються строкатість явища соціалістичного реалізму, який важко підвести під спільний знаменник, а тим більше – спробувати співставити російську його версію (центральну) з українською (маргінальною та подекуди відверто імітаційною). Особливо вдалим підрозділом монографії В. Хархун є той, що присвячений „ленініані” – відображенню образу „вождя світового пролетаріату” в художній творчості. Незважаючи на те, що дослідниця намагається довести суперечливу гіпотезу про Леніна як „тоталітарного Христа”, той обсяг матеріалу, залучений до аналізу цього образу, дійсно вражає. А порівняння двох версій роману Ю. Яновського („Жива вода”/„Мир”) – відкриває обнадійливі перспективи в дослідженні тоталітарної корекції текстів. Зрештою, маємо цікаве й знакове літературознавче дослідження, яке варте читацької уваги.

Максим Нестелєєв