Бути кобзарем-2000

Брати Капранови. Кобзар-2000 плюс нові та найновіші розділи. – К.: Зелений пес, 2010. – 820 с.

Наважившись випустити у світ книгу під назвою «Кобзар-2000», Брати Капранови, здавалося, посягнули на святе. Але це посягання виявилося виявом поваги, по-перше, до Тараса Григоровича, а по-друге, до загадкового українського світосприйняття, для якого ніколи не було байдужим потаємне, містичне, потойбічне. Чи віриться в капранівських русалок, відьом, упирів та вовкулаків? Так, віриться. Авторам вдалося так переконливо «вписати» їх у сучасний світ, що тут відступить навіть найбільший скептик. Адже в цьому й полягає мистецтво кобзаря – тримати слухачів (або читачів) у напрузі, вести оповідь так, аби не можна було від неї відірватися. Зрештою – здивувати. І, зробивши паузу, сховавши в торбу кучеряву фантазію та поетичний флер, артикулювати важливі й часом дражливі речі; нічого не вигадуючи, спонукати задуматися про той вимір реальності, з яким ми стикаємося щодень.
Густо заселений містикою «Кобзар-2000» поповнився 2008 року «Новими розділами», котрі, як на мене, стали своєрідним полуденним інтермецо, перепочинком після сутінкового світу «Перебенді», «Варнака», «Причинної» чи «Розритої могили». Схоже, Брати почали рухатися в напрямку від темного до світлого, від важкого до легкого, продовжуючи лінію ліричних «Немирівни», «Мар’яни-черниці», «Наймита», «Неофіта», «Долі».
Кобзаріана Братів Капранових розростається й доповнюється. Цьогоріч під однією обкладинкою зібралися «Кобзар-2000», його нові та найновіші розділи, в яких, зізнаюся, мені було важко впізнати авторів розділів перших. Не подумайте, що Брати за десять років стали писати гірше – вони стали писати по-іншому: змінився не сам письменницький стиль, а акценти. «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Якби ви знали, паничі» та «Молитва» – це чотири оповіді з майже інфернального буття України. Й це інферно проявляється не в пануванні потойбічного, а в поцейбічних похмурих проявах нашої щоденності.
Один за одним відходять у небуття прозаїки та поети, художники та філософи – як пішов Юрко Покальчук, залишивши безіменного оповідача з «Молитви» в німих роздумах. Ламаються в сиротинцях долі викинутих у жорстокий світ дітей, як доля Тарасика з «І мертвим, і живим…». А ми, навіть за великого бажання, часто не можемо їм допомогти, безсило спостерігаючи, як пропадають маленькі душі й тіла.
Схоже, Братів Капранових допекла така Україна. Чи то концентрація оцього «реального інферно» стала аж завеликою, аби не проступити в рядках, написаних навіть найзатятішим оптимістом. На крадені кошти хтось будує стадіони. А хтось – храми, аби забезпечити собі затишне місце в раю. «Шиються» карні справи. Випивається кров з українських дівчат. Мерці ставлять підписи у виборчих бюлетенях. «І нема тому почину, і краю немає»? Певно, є. Принаймні якщо закрити «hard-версію» «Кобзаря-2000» і перейти до «soft-версії».
Мирослава Крат

  • Юрик

    Милослава…

    Повернулася, ну хоча б, у рецензіях. Хє-хє, я щасливий Вас прочитати…

    Ну, де ж так Ви довго пропадали

    :-)))