Із життя хорватських політиків

Ренато Баретич. Восьмий повірений. – Х.: Фоліо, 2010. – 314с.

У хорватську літературу Ренато Баретич увійшов ще 1998-го – поетичною збіркою «Слова з кишень», за якою одна за одною вийшли у світ ще кілька збірок віршів, оповідань та романів письменника. А книжка Баретича «Восьмий повірений», написана 2003-го, стала найбільш відзначеною у хорватській літературі й отримала п’ять національних премій.

Цьогоріч завдяки видавництву «Фоліо» та перекладачці Наталії Чорпіті книгу мають змогу оцінити й українські читачі. «Розбите авто, найвідоміший у країні борець за легалізацію легких наркотиків, напівгола білявка, можливо, неповнолітня повія, і він, Сініша Месняк, молодий перспективний політик із правлячої партії, – цікава компанія, особливо напередодні виборів…». Чесно кажучи, я засумнівалася, ознайомившись із таким зачином. Певно, чергова детективна історія, в якій замішані брудні гроші брудних політиків, або завуальований життєпис якогось політичного праведника, котрий, незважаючи ні на що, живе й діє з думкою про свій народ. Або… Та й дістала вона вже, та політика.

Але ця історія виявилася набагато цікавішою. Аби вгамувати скандал, Сінішу на два роки запроторюють владним повіреним на найвіддаленіший населений острів Хорватії – Третич, щоб він створив там органи місцевого управління. Здається, нічого складного, та за десять попередніх років влада вже відправляла туди сімох своїх представників, і жодному нічого не вдалося зробити: у шістьох поїхав дах, а сьомий узагалі зник. Проклинаючи всіх і вся, Сініша зібрав речі й подався встановлювати владу на Третичі. Та яким же було його здивування, коли виявилося, що до єдиної третичанської гавані можна дістатися тільки маленьким човном. Ба більше – тут немає Інтернету й мобільного зв’язку, лікарні й магазинів, священика й політичних партій, зате є сонячні батареї в кожному дворі, дорога італійська кава й австралійське пиво. Тут чомусь немає нікого, кому менше шістдесяти. І, що найгірше, повірений зовсім не розуміє місцевої говірки – суміші італійської, австралійської англійської та хорватської, поєднаних за якоюсь специфічно третичанською логікою. Єдиний зв’язок між великою землею та островом – дивакуватий хлопець Тоніно, який стає для Сініші одночасно нянькою, гідом, помічником і, зрештою, справжнім другом. Але до того, поки народиться ця дружба, повіреному потрібно подолати бар’єр непорозуміння з місцевими жителями, вислухати десятки легенд і переказів про острів, закохатися в природу, полюбити цих замкнутих людей, які з недовірою ставляться до чужинців, і, врешті-решт, начхати на свою політичну місію, яка все одно виявиться неможливою.

Тоді молодий політик зрозуміє, чому в третичан така дивна мова, чому острів’ян не люблять сусіди, звідки на Третичі взявся божевільний математик та австралійська знахарка Муона, чому тут не потрібна ніяка влада і чому він має залишитися – не як повірений, а як людина, котрій небайдужі долі сотні острів’ян, що доживають тут свого віку.

Парадоксальним чином Ренато Баретичу за простим сюжетом вдалося приховати дивовижний синтез реального й містичного, ліричного й іронічного, трагічного й комічного, філософського та белетристичного. Ба більше – письменнику вдалося передати балканський світогляд, енергетику і ще щось невловиме, що тримає читача до останньої сторінки роману. А це заслуговує не на одну нагороду.

Мирослава Крат