Інститут шляхетних панянок

Лідія Чарська. Нотатки маленької гімназистки. — К. Зелений пес, 2008. – 416 с.

Теза про те, що протягом віків людство не змінюється, вкотре знаходить підтвердження. Книжка про дівчаток із позаминулого сторіччя буде не менш цікава для сучасних школярок, ніж щось свіженьке, щойно з-під авторського пера. А може, ця книжка сподобається навіть більше — бо ж дівчаткам-підліткам, яким адресована серія «А+Б», до смаку уявляти себе панянками в довгих сукенках, із вибагливими зачісками, у розкішній залі на балу.

 

 

Втім, дві повісті Лідії Чарської присвячені не стільки святам, як будням. Звісно, будуть і бали — але передусім уроки, домашні завдання, іспити, пустощі, образи, сварки та примирення. Одним словом, усе те, чим наповнене життя дівчаток років дванадцяти у будь-яку епоху. У виразних портретах сучасна читачка зможе впізнати своїх однокласниць — чи то в пустотливій Бєльській, чи то в ласунці Мані Івановій. Хтось із вчителів здасться схожим на суворого Олексія Івановича, а хтось — на ласкаву класну даму, яку вихованки назвали Киць-Киць.

 

Аналогій не уникнути. Тим більше, що мотиви поведінки за сто років змінилися не надто. Славетна дитяча жорстокість зафіксована на сторінках у всій своїй красі: й цькування слабших, й війна проти невгодного вчителя, й підлі вчинки задля спаплюження «ворога». Так само зафіксована і виняткова дитяча шляхетність: хто ще вміє так безкорисно, як підліток, прийняти на себе чужу вину? Навіть якщо за це доведеться простояти під час обіду посеред зали без фартушка (найстрашніше покарання для інституток), або й навіть позбутися стрічки, якою відзначають найкращих учениць («перфеток»), чи бути стертою з червоною дошки, куди записано імена дівчаток, що мають відмінні успіхи.

 

Проте мотиви-мотивами, а все ж таки зображення іншої епохи викликає неабиякий інтерес. Дівчатка, що стають вихованками інституту шляхетних панянок, починають навчання у сьомому класі, а закінчують — у першому. У межах дівчачого колективу діють суворі правила, які забороняють, наприклад, дружбу між старшими і молодшими. Натомість межи ровесницями мусить бути ніжне ставлення, ласкаві слова та звіряння таємниць. А звірятися найліпше після того, як у дортуарі (спальні) загасять світло, — нахилятися у прохід між ліжками і розповідати, розповідати… А ще можна серед ночі піти на паперть, щоб на власні очі побачити сновиду. Або ж шукати привидів — адже інститут розміщено у колишньому монастирі, й похмурими переходами досі блукають душі черниць, що померли без сповіді й причастя. І найліпше робити все це не самотою, а з найкращою подругою. Адже дія відбувається у Петербурзі — й двоє дівчаток, відірваних від сім’ї, забраних із рідних країв, можуть найліпше зрозуміти й підтримати одна одну: панночка з-під Полтави та князівна з Грузії.

 

Не варто чекати, ніби повісті Чарської — це просто життєпис безтурботних підлітків, що належать до «вершків суспільства» царської Росії. Героїні творів — зовсім не ситі, пихаті чи самозакохані. Вони знають горе сирітства, тягар бідності, відчуття власної непотрібності… Диво трапиться, але лише в одній повісті з двох. Інша засмутить читачок маленькою трагедією — однак без неї світ маленьких вихованок інституту шляхетних панянок виглядав би занадто по-ляльковому рожевим.

Віта Левицька