Про рози, троянди та їх імена

Умберто Еко. Ім’я рози. — Х.: Фоліо, 2006. — 578 с.

Перший роман Умберто Еко «Ім’я рози», написаний ще 1980 го року, — своєрідне втілення постмодерністської мрії проподолання межі між елітарною і масовою літературою. З одного боку, завдяки захопливому сюжету споживачі інтелектуального літературного продукту дістали шанс відчути чисто людське задоволення від читання. З  іншого — професору Еко вдалося створити інтелектуальний роман, який залюбки читали напляжі та екранізували вГоллівуді.

 

У цій книзі безліч речей, дояких охочий широкий читацький загал, — екзотика середньовічного монастиря, купа трупів, мудрий і проникливий детектив, любовні страждання і навіть трохи сексу. Але все це в«Імені рози» якесь дивне. Опис любовної сцени складається з цитат із Біблії та середньовічних містиків. Детективний сюжет уривається і загальмовується історичними відступами, богословськими диспутами і багатосторінковими описами монастирської архітектури та реліквій. Проникливий детектив завжди з’являється запізно, розгадка від нього вислизає, і довідповіді він приходить цілком випадково. Врешті-решт пошуки вбивці перетворюються наполювання накнижку. Загалом, попри всі складові пляжного чтива, «Ім’я рози» — справжнє випробування длячитача. Адля перекладача тим паче.

 

Одне із завдань останнього — передати засобами мови середньовічну атмосферу роману. Російська перекладачка робила це задопомогою питомо слов’янських архаїзмів, давніх книжних слів. Аукраїнка Мар’яна Прокопович, що більше орієнтувалася наоригінал і загалом наєвропейську традицію, пішла іншим шляхом. Скажімо, залишила втексті цілі шматки неперекладеної латини. Це неозначає, що її варіант поганий чи неадекватний — по-своєму пані Прокопович має рацію. По-перше, дляукраїнського читача латина стійко асоціюється з католицьким Середньовіччям, по-друге, цілковито її однаково невдалося би прибрати, апоєднання латинських богословських термінів із мовою «Києво-Печерського Патерика» створювало би враження дещо вавилонське. Важко сказати, що гірше: нагромадження латини чи церковнослов’янської, та все ж виданий український переклад нетакий органічний, як би хотілося, хоча перекладачці однаково варто віддати належне.

 

Переклад назви роману теж може декому різати вухо своєю неукраїнськістю. Обґрунтовуючи свій варіант, перекладачка нагадала, як сам автор тлумачить назву: «роза є символічною фігурою, яка має стільки значень, що тепер вже незнати, чи якесь значення внеї взагалі залишилось». Аоскільки вукраїнській культурі троянда — аж ніяк нетаке символічно насичене поняття, як укультурі західноєвропейській, Мар’яна Прокопович вважає, що слово «роза» відсилає добільшої кількості смислів.

 

І останнє. Хоч Умберто Еко і казав, що авторові негоже тиснути начитача своїм авторитетом головного інтерпретатора, незле булоб, якби дороману було додано традиційні «Нотатки наберегах». Бо, скажімо, утрадиційній передмові перекладачка, між іншим, назвала Умберто Еко alter ego Вільяма Баскервільского — саме так, ане навпаки — тим часом як у«Нотатках…» автор каже, з ким (точніше, з чим) уромані він себе насамперед ототожнює. Як намене, його думки теж варто було б послухати — бо ж, як сказано в«Імені рози», правд існує багато.

Тетяна Сахно

Придбати книгу Умберто Еко «Ім’я рози» в інтернет-магазині ВсіКниги.