ЕТЮД У РОЖЕВИХ СЛЬОЗАХ

Ерік-Емманюель Шмітт. Оскар і рожева пані. — Л.: Кальварія, 2006. — 96 с.

Французький письменник Шмітт 2002 року написав кілька десятків сторінок тексту — історію маленького, хворого на лейкемію хлопчика Оскара, й історія ця настільки зворушила чита­цький загал, що тоненьку книжечку купували й купували, перекладали всіма мовами світу, говорили про неї та інсценізували в найвідоміших театрах. Жанр — епістолярний; оповідь — від першої особи; обсяг — мінімальний; читається легко, тішить гумором і розчулює майже з першої сторінки.

Якщо ж детальніше, то загальна ідея є такою: до наших рук потрапили 14 листів, що їх пише маленький пацієнт Богові. В цих листах Оскар переповідає поважному адресатові своє життя, свої стосунки з оточенням, прохає Його про певні речі (обов’язково «духовні») тощо. Вдатися до написання цих листів Оскарові порадила Рожева пані, або Бабця-Ружа (Mamie-Rose в оригіналі), вона ж літня медсестра, яка опікується хлопчиком. Маленький Оскар — така дитина, що, на відміну від своїх батьків і лікаря, не боїться визнавати неминучість і близькість власної смерті, та навіть йому не під силу стримати гіркі сльози, коли він випадково дізнається, наскільки мало часу йому відміряно. Тому мудра Бабця-Ружа стверджує: єдиний спосіб, у який можна вберегтися від смертельного розпачу, — це бути з Богом. То перший місток із цього твору до філософії.

 

Другий філософічний місток такий. Комусь пощастило жити багато років, а комусь — стільки, як Оскарові; проте, як співає гурт «Tiger Lillies», «we are equal at the end» — кінець у всіх той самий. Тож мудра Бабця-Ружа знову стверджує: можна за все життя не прожити й одного гідного дня, а можна все життя прожити за дванадцять днів. В Оскара обмаль часу, тому він поспішає жити й устигнути померти старим досвідченим чоловіком.

 

Здається, ми тримаємо в руках ідеальну книжку: в ній є гумор, хоча частіше сумний, аніж веселий, і водночас вона серйозна у своєму гуманізмі, як і личить постпостмодерному творові; вона цікава й легка, та тут порушено найважливіші питання — віри, смерті, любові та щирості перед собою; вона в жодному разі не лишає читача байдужим. Непокоїть тільки ця прогнозована бездоганність. Що може бути безпрограшнішим, як узяти за тему останні дні життя дитини, хворої на рак? А ще й вести оповідь від її імені? Додати гумор і самоіронію, які на трагедійному фоні, за рецептом Ромена Гарі, підсилюють трагічний ефект оповіді? А насамкінець дати волю перу та вичавлювати з читачів сльози, як сік із виноградного ґрона, говорити про Бога, що запалює світанок, бере хлопчика за руку й веде у «серце таїни, щоб її споглядати», «життя не дарунок, а лише позика», «дорогий Боже, мені здається, я помираю» — та організовувати інші декорації сентиментального царства. Для цього не треба бути надто розлогим — текст «Оскара…» зайняв дев’яносто крихітних сторінок, надрукованих шрифтом для напівсліпих. Зрештою, це чудова мелодрама, й відстань від неї до мильних оперет є не такою вже й великою — всього кількасот сторінок.

Романія МЕЛЬНИК