Історія без рожевих окулярів

Андреас Каппелер Мала історія України / Пер. з німецької. – К.: К.І.С., 2007. – 264 с.

Мало кого не здивує прізвище автора „Малої історії України”. Андреас Каппелер – професор Віденського університету, визнаний в усьому світі історик та геополітик – не просто „не українець”. Він саме той „не українець”, якого так не вистачало новій вітчизняній історії.
    Об’єктивність – ключова риса видання.Не зв’язаний жодними політичними симпатіями або антипатіями, німецький історик може дозволити собі винятковий і недоступний українським та російським вченим привілей описувати українське минуле спокійно, без звинувачень і виправдань. Він не мусить доводити, що Україна – блудний син (чи то пак донька) великої російської нації, або що наша держава – гноблений поганими сусідами центр всесвіту. І тому, коли ви вже взяли до рук „Малу історію”, будьте готові – автор не збирається ані принижувати вашу національну самосвідомість, ані підіймати її аж за хмари.
    Інша визначальна ознака „Малої історії” – лаконічність. Дійсно, для того, щоб умістити півтори тисячі років у 260 сторінок, потрібно було відмовитися від цікавих подробиць, а заразом і від розтягнутих на десятки сторінок описів битв та ненависних школярам розділів „Культурний розвиток якихось там українських земель у якомусь там сторіччі”. І завдяки цьому видання тільки виграло: порівняно невеликий обсяг, відведений на ту чи іншу епоху, дозволяє охопити водночас усі найважливіші історичні тенденції, не розмінюючись на дріб’язок. На додачу висновки й припущення автора позбавлені емоцій, на які страждають вітчизняні монографії, тому спричиняють враження, ніби до класу, де між учнями ведеться бурхлива суперечка, врешті завітав мудрий і спокійний вчитель, який зараз усе розкладе по поличках. Звичайно, книгу пана Каппелера в жодному разі не можна вважати істиною у вищій інстанції (він на це, власне, і не претендує) – із ним також можна і треба сперечатися. А проте його погляд на вітчизняну історію дозволяє з упевненістю сказати, що історія – це наука, а не мистецтво.
    Кому ж читати видання? Тільки не школярам. По-перше, не вистачає властивої шкільним підручникам деталізації: згадані 260 сторінок навчальна програма пропонує вивчати аж шість років. По-друге, манера викладу, висновки та припущення, врешті-решт, відсутність національного пафосу, настільки відрізняють історію „малу” від історії „звичайної”, що навряд чи шкільний викладач зможе відзначити цікавість і начитаність учня, який проштудіює працю Каппелера. По-третє, погляньмо правді у вічі: не так вже й багато школярів, якщо вони, звісно, не майбутні історики, візьмуться добровільно читати додаткову літературу. Так що читати доведеться батькам. Для того, щоб знати, як відповісти на питання, що неодмінно виникнуть у здорової розумом дитини при вивченні шкільного курсу історії. Для того, щоб самим нарешті розібратися в тому, яка з історій – радянська чи нова українська – правдива. Для того, щоб зрозуміти: історія – не місце для самоствердження.

Оксана Білик.