Агресивна бібліофілія

Гапа Н. Карпа Ппппппппппппппп… ─ Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. ─ 112 с.

Почнемо, напевне, і ми з літери П та з цитати, яка теж починається на П і відкриває книгу:«Прибігли маленькі зайчики. Один сірий, другий біленький, третій чорний, четвертий рудий, п’ятий рябий, шостий жовтий, сьомий рожевий, восьмий семиголовий, дев’ятий трихвостий, десятий з п’ятьма ротами – маленькі зайчики».
Як каже сама Гапа. Н. Карпа, молодша сестра письменниці Ірени Карпи і авторка невеличкої прозової збірки “Ппппппппппппппп…” (всього п’ятнадцять літер П), «моя книжка – для тих, хто любить спостерігати зсередини, сприймаючи кожен прояв дійсності на свій рахунок, а відтак несвідомо домальовувати і переінакшувати реальність аж до того, що сам перестаєш відрізняти первинне від зміненого. Десь так». Якщо ви з тих, хто гидує постмодернізмом і сприймає за обов’язок літератури бути серйозно-реалістичною, – ця книга не для вас. Усіх інших прозовий дебют Карпи-молодшої напевне має зацікавити.

Збірка містить кілька оповідань та дві повісті – “Deleted.doc” та “Я і третє імено”. Перша повість – із життя студенток літературно-психіатричної “програми”. В цьому місці хотілося би зупинитися та окремо відзначити гру слів – “док” як документ Word та як прізвисько персонажа, американського лікаря Джері Нелса. Та мовною грою чесноти повісті аж ніяк не обмежуються. Навпаки, цей твір – ваш чудовий шанс дізнатися, на що могла би бути схожа психіатрична лікарня, якби в ній лікувалися винятково дівчата-десятикласниці з потягом до літературної творчості, з любов’ю до Селінджера і засушених квітів. Тут пансіонерки-пацієнтки переконані, що людям не варто говорити правди, бо вони “не переварюють правду десь так, як я не переварюю носити важкі клунки”.
Друга повість, написана ще 2003 року (і тоді ж вперше надрукована у івано-франківському журналі “Четвер”), – химерна та ні на що не схожа фантазія, де люди споживають “придбані новим служкою звечора мильні бульбашки”, а під ліжком головної героїні живуть вісім приручених індійських слонів, фіолетових і зовсім не сміливих, “а проте гуляти просяться дуже рано”. Такий химерний світ нагадав би Милорада Павича (і відсилання до нього є у тексті), якби не свідома і дещо підліткова драматичність історії. Тут, на відміну від фольклорної містики Павича, все абсолютно серйозно і печально, наскільки лише може бути серйозною книжка про порцелянових ляльок.
Назагал же із Карпиної прози помітний непоганий смак до літератури. В гіршому випадку це можна було би назвати запозиченнями, – але тут скоріше йдеться про дивовижне поєднання, коли важко розібратися, якого саме Борхеса, Вайльда чи Стефаника вуха ззаду стирчать. Тому книга виходить дуже колоритна, і хоча насиченість літературного “полотна” навіть у межах одного твору нерівномірна, а подекуди і взагалі незрозуміло, про що йдеться, – першу Гапину книгу не можна назвати ані нецікавою, ані неприємною. Збірка продовжила серію “Агресивна бібліофілія” – краще у даному випадку й не скажеш.

Ганна Гриценко.