«Щастя треба ловити, поки воно є»

Ромен Ґарі (Еміль Ажар). Життя попереду / Пер. з фр. М. Марченко. – К.: «К. І. С.», 2009. – 168 с.

Якщо я вам скажу, що головний герой роману Ромена Ґарі «Життя попереду» – це хлопчина років девяти-десяти, який найбільше за все на світі любить морозиво, не має батьків і піклується про пуделька, щоб комусь дарувати своє тепло й бути потрібним, — то ви скажете, що таких багато. Але він – інший.

 

Момо (так його називають не тому, що він боїться бути арабом Мохамедом у Франції!) – хлопчина без конкретної дати народження, його мати-повія загинула від руки ймовірного батька хлопчини — її «сатанера» (згодом Момо дізнається, як правильно називається ця «професія»), тому він і опинився в нелегальному «будинку для дітей» на квартирі у старої єврейки-повії Мадам Рози.

 

Там арабча опікується «молодими», а коли господарка починає нездужати  то й нею, причому так самовіддано та пристрасно, що мало сам не гине. Це вже навіть не схоже на реалістичну історію, казкою, певно, теж не назвемо… Це – життя, в якому Момо-дитині немає місця, він – завжди дорослий за покликанням або через дорослих. Та він не скаржиться: у нього є швидкі ноги для магазинних крадіжок, гострий розум для заробітку, жвавий погляд для спілкування та хвилинної приязні, але йому бракує уваги… та любові, тому якщо помре Мадам Роза, він залишиться сам на сам зі світом. Проте не залишить її на поталу лікарям-садистам: він знайде її родичів ув Ізраїлі, привезе їх на кабріолеті, запустить у небо літак…

 

«Життя попереду» – трагікомічна історія. У ній ви зможете знайти поради, як довести, у першу чергу, собі, що ваша присутність у цьому світі для когось важлива (навіть якщо немає підстав у це вірити); за яких обставин шоколад смакує краще; куди їхати, щоб побачити, як влаштоване сонце; хто насправді опікується дітьми; що найголовніше у Франції; для чого існує медицина; з чого/кого роблять хліб чорні; де найсумніше місце на тілі людському; чим смерть приваблива і т. д. Та найголовніше – як відповідати, коли тебе повчають дорослі й говорять, що ти ще надто молодий.

 

«Повірте старому на слово», – каже малий Момо, називаючи 30-річного чоловіка недосвідченим хлопцем, і має на це право. Незважаючи на лайно, що його оточує, він вчить напам’ять Віктора Ґюґо (хоче ним стати!), усвідомлює, що не можна жити без любові й не можна не жити, якщо ти вже народився, хай навіть арабом у Франції. Тому любов десь треба шукати. Момо, маючи бажання прокрутити життя назад (як це робить білявка Надін, коли дублює фільми), повернути Мадам Розі її сімнадцятирічну красу, не може цього зробити, але він любить синовньою любов’ю жінку, яка пережила Аушвіц, яка багато бачила та знає, яка любила його й навчила Момо цього дару.

 

У творі вже зовсім дорослий оповідач малює картини свого ще не зовсім дорослого життя. Звичайно, тло розвитку подій брудне й нечесане (часто-густо форма перекладеного тексту, на жаль, така сама), але чисті й красиві ті люди, які можуть бути Людьми в описаних екзотичних обставинах. Читайте «Життя попереду», щоб дізнатися, ким Момо та інші персонажі стають після того, як Мадам Роза відлітає, і чи варто спішити жити. Можливо, краще просто ловити момент?

Ірина Ковальчук

  • Видавець

    Цікаво було б довідатися, що таке "форма перекладеного тексту" взагалі і "брудна й нечесана" зокрема.

  • ludens

    Мене теж відразу здивував такий незугарний і не відредагований переклад, але пані Ірина, мабуть, не дочитала книжки або ж читала її неуважно й не помітила, що Момо зізнається в поганому володінні мовою. Як на мене, перекладач непогано це відтворює. Останнє зауваження рецензента просто зайве.