КОЛИХАЛИ МЕНЕ ХЛОПЦІ

Українські сороміцькі пісні. — Харків: Фоліо, 2004. — 286 с.

 

Михайло Красиков разом із харківським «Фоліо» замахнулися на святе. На замріяні, розгублені і розспівані українські душі. На цнотливість і незайманість українського характеру. На матріархальну матрімоніяльність. На власну версію історії терплячих і працелюбних хлопів-Одиссеїв і жертовних їхніх жон-Пенелоп із Пенелопенками. Взагалі на «наше все».

 
І ось у серії «Перлини української культури» виходять «Українські сороміцькі пісні». І пишна молодиця з обкладинки, така собі гоголівська Солоха недвозначно грає поглядом, виставляючи повні груди; а за нею дядько, тільки й того що вусатий, а оскільки з матінкою-сулією в руках, то певно вже мало до чого і здатний…

 

Розкриваю книжку… Передмо­ву прочитаю потім, а поки що розглядаю слоган «Ой дай та й не лай» і далі по розділах: «Календарні обрядові пісні», «Родинні побутові та обрядові пісні», «Жартівливі пісні» — просто як у навчальному посібникові.

 

Доходжу до «Дитячого фольклору». Ось воно: «Колисали мене хлопці то в решеті, то в коробці» — це я колись почула від міської чотирирічної дівчинки. Хтозна: чи лукава нянька так жартувала, чи сама вже забула первісне значення. І таких зразків безжурного гумору чи їдкої сатири, неприхованого знущання чи безжального таврування у книжці близько восьми сотен — воістину величезний доробок нашого народу.

 
Правду сказати, фольклористи Іван Максимович та Хведір Вовк намагалися свого часу такі пісні збирати та видавати — але де ж зараз їхні збірки? «Українські сороміцькі пісні» — видання без перебільшення безцінне: і за кількістю введених в науковий обіг матеріалів, і за поданням нотних прикладів, словника незрозумілих слів і відомостей про виконавців. Надамо слово упорядникові: «Ні, ця книга, — пише Михайло Красикову передмові «Таємничий дивосвіт українського еросу», — не свідоцтво «розбещеності» нашого народу, не зібрання «похабщини», а історичний і художній документ, у якому відбилися вдача, неповторний соковитий гумор, світогляд, образне мислення, чуття мови, побут українців. А ще — це ліки від нудьги, поганого настрою, буденно-сірого життя, а можливо, й від надмірно трагічного, песимістичного погляду на світ».

 

Багато чого з опублікованого я чула межи сільськими жінками, в основному — удовами з війни, виробленими, зашкарублими, які за недостатністю мужчин і фантазії викладалися на повну на чужих весіллях, гулянках, хор-ланкових «вечорницях». А тоді на записові фольклору варто було тільки попросити «А розкажіть, як на свайбі дарують» — і регіт майже гомеричний трусив хату, і очі блищали. Спочатку махали рукою: «Та то такі скоромні пісні, та то таке кажуть шо попало, бува шо й недобре кажуть», а тоді мало-помалуі таких накидували карасів, «шоб молоді спали без трусів», і такого зайця, «шоб стояли яйця», і щоразу «га-га-га», а тоді і співанки весільні йшли, і дражнилки, і навіть перелицьовані церковні співи…

 

Далі ховати ці пісні в архівах — просто гріх, і друкувати їх потрібно саме в такому вигляді, як вони побутують нині. Хоча, повторюю, — пан Красиков замахнувся на святе. Сам же пише: років п’ятдесят тому матюків («рускій мат») у селах не вживали. Та вдумаймося — може, заматюкалися не тому, що пройшло п’ятдесят років, а великою мірою через те, що пророковане мислителями злиття міста й села нічого хорошого Україні не дало. Еротичні натяки сільських веснянок, обжинкових і весільних пісень — або не були зрозумілі, або ж поміняли евфемізми на синонімічне матюччя, як поміняли рідну хату на довічний гуртожиток у Києві…

 

Заматюкаєсся тут!

 

Олена ЧЕКАН