Фантазія на гранІ безумства

Сава Дам’янов. Антологія сербської постмодерної фантастики. – Л.: Піраміда. – 300 с.

Доводиться визнати: союз досвідченої пані Фантастики та амбітного й екцентричного молодика Постмодернізму у сербському варіанті виявився доволі життєздатним. Як і у будь-якому шлюбі, не обійшлося без змагання: хто кого? Чи бути Постмодерну підкаблучником незрівнянно старшої (проте досі звабливої) дружини Фантастики, чи ж їй скоритися перед шаленством молодого пронози? Фантастика вирішила, як мудра жінка: нехай домінує Постмодернізм. Проте залишила собі право керувати загальною атмосферою творів.

 

Триста сторінок, двадцять фантастів (Б. Пекич, Д. Албахарі, С. Басара…), один родоначальник (М. Павич – найзнаменитіший сучасний сербський письменник) й один упорядник (С. Дам’янов) – така-от статистика "Антології…"

 

 

Стаття С. Дам’янова "Сербська фантастика від середньовіччя до постмодерну" була б цікавою кожному, хто небайдужий – професійно чи "для душі" – до сербської літератури взагалі й до такого екстравагантного подружжя. Дам’янов вправно жонглює модними в сучасному літературознавстві термінами: дискурс… симулякри… деконструкція… Але водночас розказує чимало цікавого про сербську літературу: фантастика у сербів має тривалу традицію від апокрифів та житій до фантастики жахів ХІХ ст., наукової фантастики початку ХХ ст. і, зрештою, постмодерну вісімдесятих.

 

 

Твори, які увійшли в антологію, демонструють передусім вигадливість форми. Культурне підґрунтя не змінилося. Ті ж християнські мотиви – "Чудо в Гадарі" Б. Пекича оповідає про зцілення Ісусом двох біснуватих. Те ж заглиблення у історію – наприклад, в оповіданні В. Ч. Казимира "Певне судження про Візантію" наводяться доволі абсурдні докази існування (чи не-існування) Візантії. Ті ж загальновідомі імена – М. Паїч оповідає "Нову біографію Хорхе Луїса Борхеса", не забувши повідомити, що попередньо цей самий тест був життєписом Едгара Алана По та Франца Кафки. Хочеться поцікавитися: як це можливо? А ніяк. На те він і Постодернізм – тексти типу "розумій-як-хочеш-або-не-розумій-взагалі". Читачеві пропонують стати на один щабель із автором – співтворити текст, вибудовуючи власне його трактування.

 

 

Автори домагаються незвичного звучання своїх творів не новизною сюжетів та тематики, а їх химерним втіленням. Вони намагаються в одному реченні поєднати слова, які ніколи поруч не стояли. Це схоже на алхімію. І годі докопатися первинного сенсу у фразах типу "Те, що нам у жовтні здається березнем, насправді січень" (М. Павич). Текст постмодерну поліфонічний до шаленства – переплетення партій у його багатоголоссі частенько переростає в какофонію, коли вже й сам автор до пуття не може сказати, який із голосів мав бути соло.

 

 

Додамо ще неймовірну, навіть гіпертрофовану іронію (С. Басара "Фатальна вечірка"), огидний натуралізм (М. Вукович "Ціпонько, квочечка") – і портрет "глави сімейства", Постмодерну, готовий. А що ж Фантастика? Їй лишаються сни, містичне забарвлення й метареальність усього описаного її чоловіком. Сприйняти цю суміш складно, але ж "нова проза вимагає нового читача".

 


Вiкторія ЛЕВИЦЬКА