Нейтралітет потрактувань

С’юзен Зонтаг. Проти інтерпретації та інші ессе.– Л.: Кальварія, 2006. – 320с

С’юзен Зонтаґ – відома американська інтелектуала, філософ, культуролог, а також есеїстка і письменниця, знаменита насамперед своїми теоретичними міркуваннями про призначення сучасного мистецтва, про зв’язок мистецтва і критики та про моральну основу естетичних пошуків у цілому. На превеликий жаль, Зонтаґ-романістка, на відміну від Зонтаґ-есеїстки, ще практично не відкрита для українського читача.

 

Герої есеїв, оглядів і рецензій Зонтаґ – Камю, Павезе і Саррот; Йонеску, Жене і Брехт; Леві-Стросс, Лукач і Сартр – навряд чи вимагають додаткових презентацій. Натомість повсякчасного нагадування потребує той факт, що Зонтаґ писала / укладала / допрацьовувала збірку «Проти інтерпретації» у шістдесятих роках (перша редакція книжкибула опублікована 1966 року). Тоді йшлося про сучасників, актуальну словесність і злободенні культурні дискусії. А вже пройшовши випробування часом, есеї потрапили до українського читача 2000-х, який матиме справу з «кодифікованими» фактами історії літератури, кіно та філософії. Утім, на такому тлі ще більш актуальною постає дослідницька концепція Зонтаґ, яка стала об’єднуючим фактором для різних за спрямуванням і естетичним рівнем есеїв збірки, а саме: ствердження суцільного «невтручання» у твір мистецтва методів інтерпретації.

 

Зонтаґ як авторка програмного есею «Проти інтерпретації» передусім міркує про втрату реальності – або «факту реальності» в авторській термінології – через нашарування інтерпретацій (під час вельми тенденційних). І стосується це факту реальності, опосередкованого чи то фотографією (до речі, кілька років тому в Україні було видано ґрунтовне дослідження С’юзен Зонтаґ «Про фотографію») або візуальними практиками кінематографу, чи то літературним або драматургічним наративом. Загалом протестує Зонтаґ не просто проти потрактування, а проти самої сталої системи читання (у найширшому значенні поняття), у результаті якої сприйняття тексту перетворюється на ґвалт, скерований пошуком «прихованого» змісту. Тоді як будь-який текст, за визначенням, є вільним від цього «смислу». Таким чином, аби адекватно зрозуміти твір мистецтва, треба сприймати / репрезентувати його таким, яким він є, а не пояснювати, розриваючись між тим, що він позначає, і тим, що він мав би означати на нашу думку. Долучаючись до аналізу сценічних експериментів Пітера Брука, хепенінгів і темпу Аллана Арта, теорій і практик «нового роману», реформуючих театральних маніфестів Антонена Арто чи «конкретної музики» Джона Кейджа, С’юзен Зонтаґ стверджує: не «виправдовувати» текст, не приписувати йому «справжній смисл», а сприймати його через залучення до «дотеоретичної простодушності» – от єдиний шлях порозуміння з твором мистецтва (байдуже, серйозного чи популярного).

 

На сьогодні сорок років по першій публікації «Проти інтерпретації», можливо, важко охопити і передати всю глибину культурного новаторства (ба, агресивної революційності) висловлених Зонтаґ думок і спостережень. Натомість підпасти під чари провокаційної манери висловлювань цього знаного американського філософа легко і сучасному читачеві, для якого текст Зонтаґ став класичним навіть за умов своєї «відсутності». (Утім – зазначу наостанок у дужках – збірка ця напевне заслуговує на ретельнішу і сумліннішу роботу перекладача і редакторів).

 

ГАННА Улюра