Медитація по-нашому

Ясунарі Кавабата Сплячі красуні: Повість, новели / Перекл. з япон. Мирон Федоришин. – Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 208 с.

Медитувати можна не лише в позі лотоса. Для інтелектуалів є більш прийнятний спосіб – медитація за читанням книги. Для цього потрібно взяти до рук твір японського автора, бажано класика, і почати неквапно читати. Після першого абзацу вас залишать набридливі думки, після другого ви припините ментальні суперечки з друзями, начальниками та істеричними педагогами, після третього – ваш пульс трошки уповільниться, дихання стане глибшим. А вже до середини першої сторінки мирська суєта відійде на другий план і увага буде повністю прикута до прекрасного.
Чергового разу цілющо-медитативний ефект японської класики було перевірено під час прочитання свіжовиданої книжки Ясунарі Кавабати «Сплячі красуні». Можна навіть не сумніватися, що твори цього визнаного митця ХХ століття, нобелівського лауреата (премію дали «за письменницьку майстерність, що з винятковою яскравістю виражає суть японського способу мислення») позитивно впливають на інтелектуальні медитації. Для найбільш вибагливих, котрі нагадають, що переклад із японської українською – справа не надто легка, одразу відкриємо козир. Нове видання входить до серії «Майстри українського перекладу». В ролі майстра цього разу – Мирон Федоришин, відомий український перекладач, лауреат премії ім. Миколи Лукаша. За критерій якісного перекладу можна взяти факт: проза читається так, аж забуваєш, що читаєш у перекладі.
Якщо ж звернутися до власне прекрасного, то у повісті «Сплячі красуні» ви знайдете характерне для японських шедеврів поєднання глибокої емоційності, еротики, краси, чистоти, дивацтва, причому подекуди ця суміш є настільки несподіваною, що здатна викликати в європейця легкий шок. Бо твір Кавабати, м’яко кажучи, ніяк не відповідає добрій казочці про «Сплячу красуню». В повісті японського класика ви разом із головним героєм, шістдесятисемирічним дідусем, відвідуєте якщо не будинок розпусти, то принаймні щось подібне до того. Культурно це називається «Дім сплячих красунь», де за гроші ви зможете переночувати поряд (наголошую – не «з», а «поряд») із молодою незайманою дівчиною, звичайно ж, вродливою і беззахисною. Ні-ні, сплячі красуні Кавабати від поцілунку не прокидаються, вони накачані снодійним донесхочу, тож єдине, що боронить їх від збезчещення (якщо в принципі може йти мова про честь у такому закладі) – це ваш похилий вік, і як наслідок – відсутність потенції.
Однак, за великим рахунком, названий заклад не накладає на твір відбиток аморальності. Читаючи повість, ви ніби переглядаєте з головним героєм вишуканий альбом із портретами красунь. Ночуючи поряд із молодими дівчатами, милуючись їхньою вродою, старий поринає у давні спогади, де з’являються дорогі йому жінки – матір і доньки, дружина і коханки. Врешті-решт, сплячі красуні – це лише прекрасний елемент антуражу, і як виявляється згодом, їхнє життя – не більш вартісне.
Наостанок можна побажати, щоб ваша медитація над прозою Кавабати пройшла успішно. Тож, окрім повісті, вам стане в нагоді дві низки новел, вміщені у видання. Перебирайте чотки і медитуйте. Це корисно.

Антоніна Окініна.