Дві тонни поетичного фрешу

Дві тонни/ Упоряд. О. Романенко та Б.-О. Горобчик. ─ К.: Маузер, 2007. ─ 304 с.

Літературні майстерні часто порівнюють із кухнею. Деякі страви, приготовані на ній, стають витворами кулінарного мистецтва, деякі виходять надміру перченими чи пересмаженими, натомість деяким явно бракує солі. Та найгірше, коли наїдок готується з несвіжих продуктів. Як його не прикрашай тоді, на які тарелі не викладай – а все ж від нього тхне… Аналогічна ситуація в літературі. Звісно, ніхто не проти класики, але саме новизна та свіжість сьогодні цінуються найвище. Антологія поезії двотисячників ─ так себе іменують сучасні молоді поети, чиї твори увійшли до збірки „Дві тонни”, ─ є однією з найсвіжіших страв сучасної української літературної кухні.
Рецепт „фрешу з двотисячників” належить поетові Олегу Романенку. Разом із Богданом-Олегом Горобчуком він виступив й упорядником антології, зібравши під палітуркою аж тридцять два „поетичні компоненти”, які різняться за статтю, вагою, світосприйняттям, кількістю отриманих премій та виданих збірок. Але об’єднуються магічною цифрою 2 000.
“Дві тонни” (дві тисячі кілограмів) ─ назва антології; справу ми маємо із поетами-двотисячниками; дві тисячі копійок ─ промоціна збірки; дві тисячі примірників ─ перший наклад; а ще всі разом автори важать 2000 кілограмів. Добре, що суцільна символічність не вплинула на вагу книги, яка насправді важить навіть менше, ніж  2000 грамів…
У кулінарній справі складники добираються за масою згідно з рецептом. Саме тому, напевно, й вказано поряд із біографічними даними учасників антології вагу кожного з поетів та поеток. Втім, зрозуміло, що під час укладання збірки йшлося насамперед про творчу вагу. Як і годиться складникам якісної страви, вони підібрані в розумній пропорції: ні духмяні строфи, ні рядки “з душком” не забивають основного смаку.
Книга вийшла справді універсальною. Її можна читати хоч за абетковим покажчиком, хоч за фото найсимпатичніших вам поетів, хоч за суто авторськими вивертами: епатажністю, урбаністичністю, філософськими збоченнями, чи грою слів, випадково названою віршами. На сторінках антології вони всі співіснують мирно ─ часом стверджуючи або спростовуючи думки із попередніх сторінок.
Кажуть, будь-який жарт містить лише частку жарту… Підкреслюючи цифру 2000 ─ і у назві антології, і в сучасній епосі – кожен із поетів, безперечно, розуміє, що про вагомість його праці (якщо не боятися гучних фраз) можна буде судити лише згодом. Тоді, коли величати двотисячниками мешканців збірки почнуть ще й читачі та критики. А поки що вони не мають зморшок і проблем із склерозом, не цураються свого тіла й своєї творчості. Тож нехай талант та молодість сучукрліту панують на сторінках „Двох тонн”, вкотре підтверджуючи правило про те, що свіжість – головне.

Іра Татаренко.