Вітаємо переможця чергового етапу КОНКУРСУ РЕЦЕНЗІЙ. Ним стала Лілія Шутяк із рецензією на книгу „Хурбан, або Незбагненна певність” видавництва „Книги-ХХІ”.

Лілія отримує книгу Юлі Це „Орли та янголи”.

Нагадуємо, що участь у конкурсі рецензій можуть взяти усі бажаючі. Для цього треба прочитати книгу, написати відгук на неї й розмістити на нашому сайті у рубриці „Слово читача” або надіслати на поштову адресу редакції: вул. Фрунзе, 160-Щ, м Київ, 04073

Для тих, хто пише рецензію вперше, публікуємо кілька порад:

• Рецензія – це порада. Тому в ній варто дати зрозуміти, кому буде цікавою книжка – адже не секрет, що жінкам до вподоби одне, чоловікам – інше, молоді – третє, а дітям – четверте (і не завжди те, що сподобається їхнім батькам).

• Рецензія не має переказувати сюжет, особливо якщо йдеться про детективи. Однак з неї має бути зрозумілою тема твору, жанр, герої та обставини.

• Не варто писати надто довгі тексти – зазвичай на те, щоб висловити свою думку, вистачає 3000 знаків із пробілами.

• Ну, і не забудьте вказати автора, назву книжки, рік видання та видавництво – бажано на самому початку, під заголовком.

Решта – питання вашого стилю та натхнення. Хтось виступить допитливим експертом, хтось – затятим фаном, а хтось прикинеться наївним новачком, щоб краще розкрити задум автора книжки.

За два тижні ми підіб’ємо підсумки чергового етапу конкурсу. Переможець отримає філософський роман Тимофія Гавриліва „Де твій дім, Одісею”.

Сьогодні не твоя черга вмирати,

або Memento mori!

Володимир Сердюк. Мистецтво вмирання: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 312 с.

Володимир Сердюк за походженням буковинець, живе і працює в Києві, літератор, перекладач, кіноактор, журналіст, автор трьох романів. Лауреат літературного конкурсу "Коронація слова" за 2002 рік у номінації кіносценаріїв (4 місце за сценарій художнього фільму "Аналіз крови") та за 2005 рік (2 місце за п’єсу "Пенсійні справи").

Древні греки, котрі, як відомо, знали майже все, називали смерть найголовнішою справою життя. І автор передслова Василь Кожелянко вважає, що «мистецтво вмирання – найважливіше з усіх мистецтв». А й справді! Філософи всіх часів і народів у своїх вельми мудрих книжках не оминали тему смерті, особливо акцентуючи на її, смерті, неминучості. А ґеніальний письменник Михайло Булгаков вустами Воланда неприємно загострив проблему: « – Так, людина смертна, але це було б іще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово (виділення моє – Т. Д.) смертна, ось у чому фокус! І взагалі, людина не може знати навіть того, що робитиме сьогодні увечері».

Роман В. Сердюка читала з певною пересторогою, бо відчувала якусь дияволіаду – поблизу блукали тіні Данта, Гоголя і Достоєвського. Мої сни перетворилися на фантастичні містерії у дусі Гофмана, правда, без його романтичної містики, але жахливі у своїй буденній реальності. Та дивна річ! Попри назву, роман не песимістичний, з плином читання книга захопила, звільнивши від усіх варіацій забобонів і комплексів на тему memento mori! і я в котрий раз упевнилася, що їстинний талант завжди неповторний.

Композиція твору підпорядкована наскрізній «смертельній» тематиці новел (89 основних та чисельні короткі відступи – вправи у стилі посібника гри на арфі), на перший погляд, не пов’язаних між собою, але це не так.

Через відмову від стандартів, експериментальну форму, роман вимагає вдумливого прочитання, без поспіху. Головні персонажі існують у різних іпостасях: Старий Шаман, якого веде Великий Дух, Фея, котра мешкала серед людей і мала маму, Метелик, Олена-Хелена, Хлопець, Я, товариш Мишко, Микола – руда борода і вельми багато інших втілень-перевтілень авторького ego. Вирушає в останню мандрівку генерал Грант (Улісс Грант? Одіссей?). І кожен герой вмирає. І кожен раз інакше. Вмирає фізично, або духовно, в різних ракурсах. В. Сердюк оповідає про усілякі форми-варіанти величного акту вмирання: куля-граната-ніж-меч, туга-розпач-безнадія тощо. Та найгостріша й найбезжальніша смерть від самотності, від неможливості кохання, коли вмирає душа: «По суті, то був кінець, але я з хворобливим задоволенням летів туди, підсвідомо відчуваючи, що повністю анігілювавшись, перетворившись на ніщо, поступово скидаючи з себе, в міру наближення до неї, не лише частини тіла, а й непотрібні мені думки та бажання, я вибухну там, за межею, у якійсь новій якості, можливо, зливши воєдино обидві сутності, які раніше були мною та нею». І тут виникає паралель із творами сучасних психологів-інтелектуалів (А. Менегетті «Мудрець і мистецтво життя», Р. Пірсінг «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом»), в котрих автори задаються проклятими питаннями людського існування, намагаються запровадити нову систему життєвих цінностей, філософія якої примирить життя і неминучість відходу.

Філософсько-культурні паралелі поглиблюються, коли герої отримують імена-перифрази (розгорнутий троп, котрий веде свій родовід ще від поетики скальдів). Ця стилістична фігура замінює конкретність на описовість: той, хто сидить у ній; той, хто сидить у мені; той, хто підвів мене до останньої межі. Ескізність простору авторського мислення перетинається з тінями і примарами найневловиміших інтелектуальних впливів: «Смерть ходить поруч. Чи це ми ходимо поряд зі смертю? Усе настільки переплетено, що смерть, напевно, не поруч, вона всередині нас і зовні. Вона живе в нас, а ми живемо в ній. Смерті просто немає, як немає і життя. Є один безперервний потік існування. Смерть одного – це існування іншого. Не можна померти, не побувавши серед живих, як не можна жити, не побувавши серед мертвих. Взагалі, нічого не можна оцінювати, не спробувавши». І хоча нічого принципово нового у цій делікатній риториці нема, звучить ориґінально.

Автор вибудовує заінтриґовуючу подорож: різні часи, різні країни, різні культури, різні епохи, правда, іноді дещо втрачає логічну послідовність. Але, гадаю, що стереоскопічність оповідального руху, а з іншого боку, повторюваність ситуацій, «курсування» персонажів по різних новелах, що деколи набуває ознак трешу – серіального кінематографічного драйву – суть стилю письменника: форма стає важливішою за смисл. Отакий парадокс! Наголошую, що про механічне складання та квазідуховність тут мови нема й часом не зовсім зрозуміло, на чім то все тримаєься? На мікронному «ледь-ледь»! Один невловимий ритмічний крен – і читач опиняється ув іншому вимірі, й сам стає чимось невловимим. Дальні світи прозирають у ближньому, зовнішнє у внутрішньому, небесне у земному й навпаки. Двоїсті образи нашаровуються, стають туманними, неясними, невідчутними – хтось когось кудись кличе, чекає… «Нічого цього немає. Існує біль, що спалахує, як квазар і пульсуючий, як вистигаюча Нова. Біль, не як відгук тіла на поступову дезінтеграцію і розрив зв’язків, а як стан душі, що скинула пелену і що відчула обмеженість навіть найбезмежнішого простору і велику безодню між будь-якими двома атомами речовин, холод цієї прірви та абсолютно інше життя того, іншого атома, хоча говорять – він такий самий. Але ні, він зовсім інший. Чужий і байдужий до сусіда».

Переконана, що роман В. Сердюка «Мистецтво вмирання» – це взірець доброї інтелектуальної сучасної прози. А фінальну фразу своєї рецензії я позичила в автора: «З мого ока викочується сльоза, але губи розтягуються в напівпосмішку. Колись, не зараз, я знаю, вона захолоне маскою Гіппократа».

Чарівні казки від Володимира Читайя

Мабуть, існує така закономірність – дитина, яка виховується в сім’ї літераторів, сама стає літератором. Безліч помальованих книг довго ще нагадуватимуть у майбутньому про творчість дволітнього автора. Малюк росте, а я, мабуть, дитинію – сам почав пробувати писати в жанрі дитячої літератури. Друзі, знаючи симпатію мого сина до книги, рідко дарують на свята іграшки, здебільшого купують для нього цікаві сучасні казочки та віршики. Відповідно і я заохочую дитину – завітавши до будь-якої книгарні, я одразу ж переглядаю книжкові полиці в пошуках чогось дитячого. Отак, якось днями, я зайшов до книгарні «Є». В око впала чудова книжка вже перевіреного на якість і знаного з Інтернету автора Володимира Читая. Книжечка вийшла у видавництві «Старого Лева», у серії «Правдиві історії Чарівного Лісу». Назва книги – «Історія про слоника Дзвоника». Як і кожна дитяча книжка, вона містить в собі прекрасні ілюстрації, які малювала художниця Світлана Словотенко. Ми вирішили на сон грядущий одразу ж її прочитати – спочатку читав я, а згодом і малий. Так і заснуло хлоп’я, ніжно пригорнувши до себе зелененьку книжечку.

Трохи про побудову сюжетів та про саму книгу. Казкова оповідь починається з сумної історії про те, як слоник Дзвоник не раз сумував без друзів і навіть до школи не міг ходити через свої величезні розміри. Мама йому почепила дзвіночок, щоб звірі чули, коли він іде, щоб раптом, бува, нікого не підім'яв. Через той дзвіночок слоникові й дали таке прізвисько. Бідолаха цілими днями блукав біля лісової річки і спостерігав, як там гордовито бродить чапля. Він заздрив їй, бо хотілося бути таким же граційним. Не знаю, як на це реагують товстенькі дошкільнята, але у мене (не товстенького) одразу виникло бажання читати далі – як же слоник виплутався зі скрутного становища? Проте автор не поспішає одразу зводити нашого героя на висоту й намагається показати малечі, що робити, коли виникла біда. У лісовому мурашнику виникла пожежа. А там же лишається мама-мураха з маленькими дітками-мурашками, та й ще з яйцями, з яких незабаром мають вилупитися зовсім крихітні мурашенята! Незважаючи на свої маленькі розміри, мурахи не здаються і разом пробують загасити вогонь. Та їм не вдається самотужки впоратися з лихом, і вони шукають допомоги серед більших звірів. І тут один з мурах натрапив на нашого сумного слоника. Не зволікаючи, слоник набрав повен хобот води і почав поливати мурашник. Так він урятував мурашину родину. Автор показує, що головне – бути у спільноті, не зважати на розміри, допомагати одне одному. Слоник знайшов собі друзів, у тисячі разів менших за себе, але справжніх. І коли мураха почав трохи заздрити слониковим розмірам, той нарешті усвідомив: краще за все лишатися тим, ким ти є.

Автор непогано розуміє світ дитини і вдало знаходить спільну мову з малечею. Він роз’яснює дитині, що треба для того, щоб стати особистістю, як знайти собі справжніх друзів, навчає читачів любові до суспільної праці, берегти цінності і рятувати тих, хто найдорожчий. Ми з дитиною отримали максимум насолоди – ваші дітки теж зрадіють такому дарункові. Рекомендую до читання!

Чи все добре те, що позичене? (Зеді Сміт. Білі Зуби / Пер. з англ. Н. Куликової, Р.Семківа. − К.: Смолоскип, 2009. − 616 с.)

Літературний процес наснажується новими ідейно-формальними структурами не тільки через власний художній досвід. Переклад важить не менше, оскільки текст націоналізується, у нашому випадку − українізується. Український літературний процес, а саме галузь перекладу стає дедалі чутливішим на виклики сучасної різнонаціональної літератури. Орхан Памук, Чак Палаґнюк, Зеді Сміт та багато інших − імена, які внаслідок перекладу увійшли до українського літературного активу. Їхні твори читають, текстам дають оцінки, словом процес іде. Подібну активізацію перекладу неможливо не привітати, звісно, за сприянням державної політики можна було би вийти на ширші сучасні контексти, але поки що є так…

Роман Зеді Сміт “Білі зуби”. Цей твір нещодавно став предметом обговорення у кав’ярні “Кабінет”, у Львові. Модераторами проекту були Віктор Неборак та Ігор Котик. Розмова мене зацікавила і я, довірившись їхнім смакам, узяв книгу до рук. Зеді Сміт − британська письменниця, яка у досить молодому віці (25 років) написала роман і відразу “впригнула” у письменницьку еліту. Переклад виконали Нана Куликова та Ростислав Семків. Щодо мови перекладу, то імпонує, що перекладачі змогли уникнути нецензурної лексики і це, порівняно з перекладом Стронґовського “Бійцівський клуб” Чака Палаґнюка, позитив, оскільки зображення “життя до останнього дна” часто зумовлює певні мовні особливості, які не всім імпонують, а найбільше − консервативній академічній високочолій спільноті, а це призводить до того, що твір довший час стоїть в карантині до повної морально-етичної перевірки.

Роман “Білі зуби” ідеально надавався би до постколоніальних студій “− Коли зустрічаються один сильний і один слабкий чоловік, сапере Джонсе, то це вже колонія” [118]. Тут проблема “іншого” гойдається на поверхні, її сигнали неможливо не помітити − вона вирізняється настільки контрастно, як і білі зуби у темношкірої людини. Даруйте за подібне порівняння. Це досить промовисте маркування природного походження, яке завжди вражає людину зі світлим кольором шкіри. Твір зіткано з проблеми співбуття національно різних людей − такий собі мультикультуральний мікс, де все в режимі хаосу накладається одне на одне − релігія, спосіб життя, наркотики, секс, війна… Велике місто на повну діафрагму дихає різнокультурними фрагментами. Ця дисперсивна атмосфера в якій розчиняється практично будь-яке тверде тіло найбільш небезпечна тому, що носії того чи іншого культурного капіталу самі не зауважують, як він перетворюється на фрагмент, “на поверхню без глибини” (Мераб Мамардашвілі), цінність стає вартісною внаслідок її ринкової ціни. Подібні речі прогасловував ще Володимир Винниченко в п’єсі “Базар” − “все має ціну” і ось ця ситуація як ілюстрований життям приклад п’єси тотально виникла тепер. Напевно не аж настільки тематично чужою є книга Зеді Сміт для українця, який мешкає в місті. Але є кілька але…

Центральними героями роману є англієць Арчібальд та бенгалець Самад Ікбол, навколо них їхні жінки, діти, які в сюжеті також стають іноді центральними, стимулюючи своїм образом певні міркування читачів. Зупинюсь на декількох. Два згаданих персонажа є ветеранами війни у питомо більшій частині твору, але вони є також і її учасниками. Читаючи блок роману про 1945 рік (закінчення війни) у мене виникло кілька міркувальних спротивів. Наприклад, коли поламався танк і вони пішли “промочити горло”, за їхньої відсутності були вбиті члени команди. Використовуючи нагороди загиблих, а саме вимінюючи їх на рибу, каву та інші речі, Арчі та Самад розмірковують про відмінність двох культур на прикладі чи може англієць повністю задовільнити жінку. Тема напевно цікава, але не в подібній ситуації. Що можна сказати про воїна, який міняє ордени загиблого на рибу чи мило? Ще один момент − у Самада функціонує тільки ліва рука, а праве зап’ястя, як не дивно, по абсолютній випадковості відстрілив у окопі свій. З подібних безглуздостей складається практично вся романна подієвість. За цими роздрібненими частинками втрачається цілісне розуміння життя, зникає власне сама життєва перспектива. Не хочу вдаватись в академізми, але аксіологія як така не зможе знайти в цьому романі щось таке, що можна було би виокремити і дослідити. Можна тут говорити про абсолютну відсутність ціннісних позицій. Найкраще про роман слова з самого роману: “Арчі ніколи не був затятим читачем і йому до рук не втрапили всі ті жахливі книги, покликані наповнити свідомість хлопчаків безглуздими у своєму героїзмі постатями − на життєвому шляху Арчі не з’являлися ні лісові розбійники, ні одноокі пірати, ні безстрашні повстанці” [138]. Ці слова могли би стати візиткою роману “Білі зуби”. Можу навести ще одну стильову родзинку твору: “Самад підчіпляв дітей, як підчіпляють інфекційні хвороби” [155]. Можливо комусь прийде до душі подібне порівняння, але вислів “Стиль − це людина” актуальності своєї не втратив. Можливо, поділивши на фрагменти цей текст, його краще було би видавати як оповідання, оскільки в сукупності всі ці повістки не творять монолітного епічного полотна.

Звісно, кожен мусить обирати собі книгу за власним смаком. Мені роман Зеді Сміт дещо нагадує “БЖД” Сашка Ушкалова − абсолютна сюжетна абсурдність, в якій ригня, випорожнення на найбільшій площі в Європі, куріння маріхуани є головні способи життя персонажа. Не хочу виглядати ригористичним, але за цим всім зникає важливість тексту, його глибина. Твір у такому випадку перетворюється на лінійно виставлені фрагменти, які позбавлені відчуття цілісності буттєвої структури. Читаючи роман Зеді Сміт складається таке враження, ніби ти переглядаєш неякісні youтubівські уривки, які дають лише поверхові враження від того чи іншого явища. Відбувається така собі гра поверхнями, що знаменує собою post, який тотально уникає внутрішньої сторони образу.

Проблема релігії в романі “Білі зуби” − це тема, яка напевно одна з таких, що їй вартує присвятити окрему розмову. Але як на мене, центром ідеї змалювання релігії тут є якраз її відсутність, чи хочете за Бодріяром “відсутність присутності”. Це чітко оприявнює персонаж Самат, не можна не згадати тут і Клару. Для того, щоб інтерпретувати, потрібно спочатку домовитись про цінності. На матеріалі цього роману використати подібний методологічний хід досить складно, оскільки роман насичений не структурами певних культур, а залишками цих культур, причому добре перемішаними. Твір цей, вибачте за тавтологію, в своїй основі є анти-основним.

Роман цей засвідчує, що глобалізацію не можна прийняти або не прийняти, обрати чи відмовитись, її можливо тільки засвоїти. І цей тон книги заводить в принципі у певну апорію. А що далі? Яка перспектива існування націй? Але чому говорю певна? Бо простір залишено. Зараз маленький відступ. В центрі Львова, який відомий своєю національною наснаженістю є кафедральний католицький костел, відправи в якому йдуть польською мовою, навпроти нього мешкає мій давній друг, чеченець Аслан (контужений на війні, виїхав з Чечні), вікна його кухні виходять на цей костел, який у свою чергу стоїть на вулиці Галицькій і на тій самій вулиці часто виходить хлопець у шкірянці віком 23-26 років “лабати” на гітарі, співаючи приблизно таке: “Нахрена нам перестройка // Все останемся на помойке”. І попри всю цю національну багатоманітність чомусь важко загубитись. Не впевнений, що книжка Зеді Сміт потрібна українському читачу. Для академічної об’єктивності, знання широти процесу − так, але масовий читач, прийшовши втомлений з офісу, де надривав очі перед комп’ютером, роблячи якусь нудну роботу, навряд чи схоче продовжити все це вдома. А загалом те, що з’явились ці рядки − випадковість, бо я особисто ледь не вмер від нудьги, читаючи цей роман.

Рецензія на роман Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» (видавництво «ЛА «Піраміда», 2009 рік)

Детектив, як і добре витримане вино, з часом збагачується палітрою нових відтінків, поєднання яких вивершує той несподівано глибокий смак, що вражає нас після куштування благородного напою. Присмаками книги Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» є вкраплення містики, легенд старого Києва, розмов олюднених скульптурних потвор і привидів, а також – ну, як же без цього – шаленого, безтямного кохання. Однак, під солодом такого собі романтично-інтригуючого міксу відчувається терпкість основної ідеї – ідеї єднання мистецтва і вічності.

18 частин твору, єднаючись одна з одною, плетуть загадкове детективне мереживо. Події обертаються довкола київського архітектора Валерія Колядевича, який отримує незвичайне замовлення від вдови Юлії Маринчук, – розгадати кросворд, що криє, за словами жінки, таємницю її неспокою. Запитання головоломки є поводирями в лабіринтах історії архітектурних пам’яток Києва. Симбіоз вигаданих і реальних, надприродніх і буденних фактів з життя старого міста стирає межу між правдою і хворобливо-витієватою уявою автора.

Оповідь, мов естафету, передають одна одній ожилі скульптури – Заплакана Вдова з вулиці Банкової, Горгуля з Великої Житомирської, атлант з Костьольної… Прокинувшись у мороці ночі, вони, як повновладні господарі міста, регочуть, лаються, лякають зрідких перехожих – живуть своїм, потойбічним життям. Але разом з переповідками власного та наболілого, химери відають усім, що відбувається в Києві, зокрема й перипетіями Колядевича. Іноді перехід від перемовин та забавок потвор до викладу ними основного – штучний та очікуваний: «Горгуля не стала з ним сперечатися, бо найбільше любила не полювання, а страшні історії, такі, як зараз розкаже». Чітко розмежовані авторським недоглядом світи так і залишилися поодинці.

Непідготовленого читача може збити з ніг великий потік історичної інформації, яку з самого початку і протягом всього твору ллє на нього Даниленко. Пересипана аномаліями та нечисленними відступами типу «герої поїли і поспали», вона все ж є важким для сприйняття масивом. Глибока шаноба письменникові за години, проведені у архівах, однак видавати на-гора вустами головного героя всі дати, назви місць і прізвища дійових осіб подій, ясна річ, для художньої літератури – не варіант. Особливо, коли задумуєшся над тим, як все це тримається у голові бідного архітектора, котрий іноді ще й умудряється вести розповідь з прямою мовою. Феномен. А підхльстує його звертатися до анналів історії підібрана для такого випадку письменником форма питання-відповіді: питання задає Маринчук, а розлого або просто уточненнями відповідає всезнаючий Даниленко, тобто Колядевич.

Втім, сфантазованою та такою, що мала місце бути, минувшиною письменник вирішив не обмежуватись. XXV частиною автор, мов обухом по голові, вдаряє читача, що втратив пильність від узвичаєного сюжетного ходу, своєю політичною опінією. У главі, зосібно від загального розвитку подій, йдеться про приїзд москвички Акуліни, яка є не лише яскравою представницею вкорінілого великоросійського шовіністичного руху, але й убогодухою, пихатою та скандально налаштованою: «А пааачєму так мало русскава?! Пааачєму так мала-та?!» Викинувши серед книги тягар думок, неначе вужа, Даниленко ще кілька разів повертається до нього: «Коли вони доїдали юшку, у кишені настоятеля [Печерської лаври – рец.] боєм кремлівських курантів обізвався мобільний телефон…», – і до об’ємнішої теми – торги «душа за владу» товстопузів із сатаною Баал-Зебубом.

З огляду на сказане, чи не найпривабливішою рисою обличчя книги є описане в ній кохання. Схоплений із натовпу Колядевич опиняється в застиглому часопросторі сам на сам з пристрасно-загадковою вдовою, як виявиться пізніше, чорною вдовою. Чоловік захлинувся незнаними дотепер відчуттями – бажанням бути поруч з Маринчук, впиватися та володіти нею: «Вона була приправою до його буденного життя, його душевною хворобою, що доставляла задоволення і страждання. […] Ця жінка його затягувала у вир, з якого він міг не випливти, але опиратися своїм почуттям він уже не міг». Нехарактерно для укрсучліту приховані в деталях, але часті інтимні сцени, короткі одномантіно-тавтологічні діалоги та перерви на сніданко-обідо-вечері – ось зовнішнє обрамлення стосунків героїв. Якби не плями монологів Колядевича, здогадатися, що це кохання із серії тих, які можуть загубити душу, було б просто неможливо.

Так чи інакше, спотикаючись об недолугі дрібниці, над торованими вуличками книги згущуються темні фарби. Дійсно, наелектризована натяками та символами атмосфера от-от готова вибухнути. Ближчає розгадка кросворду, зрадливо-істерично-неспокійно поводить себе вдова, повсюдно відчувається присутність невидимого спостерігача… детектив-таки тримає в тонусі до останньої сторінки.

І разом з розплутанням власне клубка ниток-життів приходить розуміння чогось набагато вагомішого і глибшого. Непомітно для читача Даниленко розкидає поміж рядків і духовну поживу, яка залишається для роздумів після апогею головної інтриги, точніше – після спадання сухозлотиці твору. Якщо вдавати з себе сліпця, коли авторський пензель деінде спотворює намальоване, то можна з легкістю захмеліти від міцного, вистояного в письменницькій душі словесного вина.

Покинуті секрети Оксани Забужко

(Рецензія на книгу Забужко Оксана Музей покинутих секретів:Роман.

Вид.2-ге доп. – К.:Факт, 2009. – 823 с.)

В залі культової київської книгарні я шукаю очима щось захопливе. Шукати довго не згодилося – він тут, на острівці новинок. Великий, визначний, з червоною стрічкою в якості закладки, немов академічне видання класика, у твердій палітурці він – завітний фоліант Забужко.

Ввічливий продавець воліє запакувати книгу у фірмовий пакетик, – однак ні, я маю іти і тримати його в руках (як вмістити таке у вишукану жіночу сумочку?). Іду із відчуттям інакшості, я знаю секрет який не знають інші, ба більше – таємницю відомої жінки Оксани Забужко.

Вже з перших сторінок авторка пропонує поринути, увійти в транс. Без певного настрою не прочитаєш і слова. Так, зможемо. Виявилося, що українець який пам'ятає своїх батьків, дідів, прадідів, або просто може відчувати єдність із такими самими людьми як він, порине у стан одразу. Журналістка відомого телеканалу Дарина Гощинська шукає історію. Історію не зі сторінок підручників або примарних фантазій невдалих істориків, а звичайну людську правду, історію Людини, а вже потім нації. Як не людська пам'ять,що може ефективніше передати історію як не старі, хворі, вицькувані часом фотокартки? Журналістка Горщинська переглядаючи їх зацікавилася абсолютно невідомою їй жінкою Оленою Догван або просто Довганівною. Жінкою с такою непростою долею, але щасливою людиною, тому що неї несуть пам'ять її нащадки. Як інший наш герой Андрій. Андрій Довган. З того і починається розслідування, якщо можна так сказати.

Як звичайно бува в музеях, перший зал завжди «ознайомливий». Тут можуть стояти нікому не потрібні стільці і лавки, на котрих ніхто ніколи не сидить приймаючи їх за експонат, може висіти картина невідомого художника початку енного століття невідомо ким повішена. Забужко пішла іншим шляхом: її перший зал насправді не початок початку, а філіал кінця. Хоча і тут відбуваються знайомства між ключовими персонажами і проводяться історичні паралелі.

Вивчаючи творчість Забужко, починаєш потроху розкривати її секрети. Ще з часів перших її творів помітила. Секрет 1-ший: деталі. Деталі. Вони прогнозують враження. За допомогою абсолютно продуманих «несподіваних» деталей, письменниця вводить в інтелектуальний транс. Хочете далі? Ваша воля… Секрет 2-гий: порівняння. Авторка добре знає, що все відчуваєш в порівнянні. І в «Музеї..» вона хоче, жадає, спішить порівняти. Хто як не вона може назвати українську мову у виконанні російськомовного співбесідника «нерозношеним черевиком»? Секрет 3-тій: чуттєвість. Третій зал, коханно названий «Вмістом жіночої сумочки, знайденої на місці катастрофи» «вбрано» із вишуканим жіночим смаком. Хоча, ви не знайдете там ні туші, ні помади. Тут історія країни «яка не встигає» намальована тоненьким пензликом художниці, також героїні роману. Секрет 4-тий: вивчення джерел. Можливо подумати, що то лише примха – написати роман про минуле знаходячись у самому яскравому сьогоденні. Однак – ні, сім років знадобилось письменниці для вивчення здобуток істориків як наших так і зарубіжних і нескінченного інтерв’ювання причасних. Секрет 5-тий: динаміка. За для того, щоб читач не розслаблявся йому пропонують абсолютно різні підходи до викладення подій: пряма мова, захоплююче інтерв’ю, кипіння діалогу і…. сни. В тих снах героя Андрія суто чоловіча уява про те, як мають виглядати такі «сни» – з реконструкцію подій, неймовірні і водночас доболю реальні.

Ключові герої Дарина і Андрій тики приходять до правди поколінь. З ними приходить і читач. Три різні покоління, в кожного своя трагедія які взагалі не можна порівнювати – настільки вони схожі. Зал третій, четвертий, п’ятий; НКВД, УПА. Музей виявився нелегкою дорогою через долі, де на кожну припала своя війна з різними ворогами. Тут, на відміну від звичайного музею, експонати можна помацати. Немає ні грізних бабусь, що охороняють набуток історії, ні червоних огорож – бери скільки візьмеш. Порада: вирішив прочитати книжку, знайди світлини свої предків, може це їх шукала журналістка Горщинська. «Музей..» – це не довідка з історії української трагедії. Це просто визнання очевидного минулого задля того щоб визнати дивовижне майбутнє. Справа не в абревіатурах і назвах, а в людях. Звісно, без банально-шкільного курсу історії книжку прочитати буде важко. За фірмовим мереживом слів варто вміти роздивитися суть. Треба трохи змужніти, приготуватися до польоту. В будь-якому разі наприкінці авторка подає список літератури яким користувалась сама – вдала ідея.

Може тому слід працювати над книгою сім років, щоб підтвердити свою винятковість і унікальність? Або може за для того, щоб читач підтвердив свою винятковість і унікальність в контексті власної історії?

Які ще я знайшла в авторки секрети? Є ще один. Ні, не останній…

Секрет №6 – Оксана Забужко. І дай Боже нам його ніколи не розгадати.

Акселерати фіолетового кольору

Маріанна Малина – двічі (2008, 2009) лауреат конкурсу «Коронація слова» у номінації «Романи». Цей незаперечний успіх молодої письменниці з Євпаторії привернув мою увагу до її творчості. Чому саме так, а не інак? Спробую зрозуміти і пояснити хоча би декілька аспектів, котрі видаються мені важливими.

Світ дітей завжди протистояв світу дорослих і це протистояння – одна з провідних тем літератури як світової, так і вітчизняної. І завжди увагу привертали діти із розвинутими здібностями. Це явище давно відоме як акселерація, тобто прискорений розвиток окремих індивідуумів, котрих цілком справедливо називають вундеркіндами. Істоти з вищого виміру – «діти індиго» (нова раса за американським медіумом Лі Керолл) – епохальний стрибок у духовному й ментальному розвиткові людства, а простіше: це коли кількість вундеркіндів на квадратний метр/кілометр перевищує звичну норму. Звичну для покоління батьків – таку собі усереднену норму – звичайні діти.

На інтелектуальному Заході ця проблема давно у центрі уваги психологів, лікарів, педагогів, вона грунтовно вивчається, їй присвячені наукові праці та художні твори, кінофільми тощо.

Наперед наголошую, що у моїх імпресіях нема повчальності, але й нема поблажливості, бо «коли взявся за гуж…». Як творить Маріанна Маліна, потенційний представник нью-ейджу молодої української прози? Фантастичним романам письменниці не можна відмовити у багатстві уяви, мобільності та гостроти сюжетного драйву, рясноти цікавих деталей. Тут сперечатися нема про що. Вона бере за основу тему, що збурила й продовжує збурювати світовий інформаційний простір, використовує доступну інформацію про надзвичайний енергетичний рівень і високий потенціал цих незвичайних дітей: гіпноз, медитація, левітація, зчитування думок, ауробачення, оптична непомітність тощо, дає персонажам українські імена та прізвища, додає детективного «перчику».

Перебігу розслідування загадкової смерті вчительки «Фіолетові діти»(2009), що провадить колега, шкільний психолог Дарина, трохи бракує психологічного підгрунтя для усіх «поворотів долі» героїв, мотивів їхньої поведінки. Письменниця використовує факт телепатичних здібностей та надзвичайної почуттєвості, як інтравертний вивих паранормального розвитку та обмальовує його для певності цілком реальними деталями, адже попри усі надлюдські якості, це насамперед, діти, котрі грають на уроках у морський бій, гуртуються для своїх забав, для захисту від ворожих проявів нерозуміння дорослого світу і роблять багато інших речей, властивих саме дітям. Свого часу Роберт Окер (Robert Ocker), магістр в області наставничества і психології, зауважив, що діти страждають від дефіциту уваги й своєї гіперактивності. Отож, дорослим не треба заважати їм відкривати світ, завойовувати його і шукати у ньому власну істину. Чи мають вони для цього реальні сили? В романі дуже важливий момент справжнього смаку межового випробування й небезпеки переведено на регістр гри та й там і залишено: «…Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками… Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну…».

Сюжет роману «Випалений шлях»(2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для «дітей індиго», яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: «– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології» (…) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (…) Йуги у космології індуїзму – світові віки, яких усього чотири і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу». У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь (я спрощую конфлікт для ясності) авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. «Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла… Я так спішив додому… Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі».

Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.

У мене в запасі ще багато міркувань і аргументів. Обмежуся прогнозом: у молодої талановитої Маріанни Малиної перспективне майбутнє, якщо ув ейфорії заслуженого успіху в нашому недосконалому світі суцільних спокус вона не втратить прагнення довершеності свого письменницького пера.

CЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЛЬВІВ

ФОРТИФІКАЦІЇ

Ігор Качор, Любов Качор, Львів – 2009

рецензія

Феномен непересічності даного видання полягає в тому, що його і хочеться і потрібно розглядати як багатогранне явище з різних точок зору і у різних аспектах.

Перш за все, що для львів’янина чи гостя міста – аматора історії, літератури, мистецтва, архітектури, то і для науковця, ця книга подає у стислому, багато ілюстрованому викладі дуже широкий інформаційний спектр добре систематизованих відомих і маловідомих фактів, полемічних версій і оригінальних реконструкцій, які зявилися вперше.

Книгу доречно розглядати разом з іншим виданням цих же авторів, чоловіка і дружини Качорів, того ж видавництва «Апріорі» – книгою «Марево давнього Львова». До речі, з огляду на високу інформаційну цінність, та якість кольорового друку цих книг, ціна їх дуже невисока.

Ці видання, які творять разом одне цілісне і взаємообумовлене явище, що вибухнуло у Львові у 2009 році, (правда дуже незначним тиражем 1000 примірників, з огляду на комерційні ризики), вже нині стали раритетними.

Саме завдяки подружньому взаєморозумінню обидві книги вельми гармонійні у комплексному підході до висвітлення теми і в зовнішньому дуже привабливому вигляді для якнайширшого кола читачів найрізноманітніших професій та зацікавлень. Цього досягнено завдяки багатим і дуже якісним ілюстраціям, здобутим впродовж багаторічної аматорської наукової праці подружжя Качорів над темою, сердечній любові до рідного міста і львів’ян, а також популярному і резонно лапідарному викладу складних історичних, політичних, культурних, архітектурних і навіть міфологічних та легендарних колізій нашого міста.

Це видатне явище книжкового світу тим більше привертає увагу читача, що у цих виданнях якнайповніше втілена закорінена поміж працьовитих українців думка, що «не святі горшки ліплять», адже авторами прецизійних з графічного боку теоретичних реконструкцій середньовічного Львова, їх наукового обґрунтування, базованого на глибокій ерудиції і знанні теми є не архітектори, історики чи мистецтвознавці за фахом, а інженер-конструктор і вчителька хімії.

«Фортифікаці» є актуальною, корисною і потрібною книгою, яка закриває багато білих плям в історії архітектури України. Але є до неї й певні зауваження. Коли цю книгу гортає людина знайома з українською історією, мистецтвом, з самим містом Львовом, знає Галицько-Волинський літопис, історію України під редакцією Тиктора видану до 1939 року, то в неї виникнуть зауваження, оскільки цілого ряду важливих ілюстрацій бракує.

Ця книга інформативно нейтральна і у ній бракує саме українського погляду і патріотизму. Якщо ми візьмемо, для прикладу, книгу “Galicja” Zbigniew Fras, Wroclaw 1999, то в ній без тіні сумніву історія Галичини трактується як історія Польщі і книга є з серії “A to Polska wlasnie”.

Ця ж книга може влаштовувати і росіян, і поляків, і євреїв, і німців, і українців, і татар, і вірмен. У ній дещо бракує національного егоїзму і місця для української оцінки й пріоритету. Коли пишемо про сучасне мистецтво, то українцеві логічно було би писати – Архипенко, Крук, Далі, Пікасо, Шагал, та ще й не забувати згадати Катерину Білокур, а може й цілий ряд мало знаних у світі, та не менш яскравих наших представників модерного мистецтва – саме у такому порядку.

Ще кілька критичних зауважень. Усі ілюстрації є замалого розміру, і багато з них невідомо звідки взяті, тому важко зорієнтуватися у джерелах. Часто не вказано авторства ілюстрацій і реконструкцій. На поданому фрагменті карти бракує наших територій, скажімо, Берладі, Сучави, нижнього Галацу аж до Семигороду. Можна було скористатися атласом виданим Кубійовичем, або ж «Україна на стародавніх картах» під ред. Я.Дашкевича, «картографія» 2004. Було би цікаво порівняти розміри Галицько-Волинської держави і Польської ще перед захопленням Львова Казимиром.

Бракує у книзі реконструкції давньоруського Львова Івана Базаринка, а також обґрунтованих реконструкцій давньоруського княжого Високого Замку Івана Могитича. Автором, на жаль, не піднято археологічних звітів Ратича по розкопаних круглих вежах Високого Замку. Тобто, загалом не є за акцентовано, яким саме був кам’яний Львів і фортифікації за українського володіння.

Бракує тут деяких важливих персонажів української історії Львова, скажімо князя Костянтина Острозького, який при наступі на Смоленськ розбив московітів під Оршею, і Порта його вважала найкращим лицарем Європи, а це гідність українська. У Тиктора була ілюстрація, де на колінах російські князі віддають йому ключі. Хоча дещо з того, чого бракує в одній книзі, можна знайти у «Мареві давнього Львова», виданої також у 2009 році.

Виклад тексту в обох книжках є гарною, колоритною мовою і пронизаний історичним романтизмом та юнацькою мрійливістю. Розповідь починається ніби у казці і тече плинно й розлого, відкриваючи чудові історичні краєвиди. «Звів князь Лев на вершині гори свою фортецю, а в долині під її захистом місто. Подалися туди люди з краю, з інших країн, бо слава про красу, багатство держави Лева розійшлася світом.»

З того давнього Львова, що існує переважно на сторінках туристичних путівників, мало що залишилось. Раз на століття виринають з небуття давні бруки, водотяги. Поменшало вже австрійської бруківки, нема готичних храмів, чудотворних образів, вівтарів, розмальованих фігур, святих і левів, нема багатих крамів і ратуші із золотим левом на шпилі, нема караванів в далекі краї і ярмарків, нема тих міщан, тої гвари, батярів, немає тої суміші народів, звичаїв, з якої вийшло львівське міщанство.

Не зважаючи на величезні культурні і сакральні втрати, яких зазнав від зайд і окупантів величний Львів, столиця Галичини, остання сторінка «Марева давнього Львова» наповнена романтикою і вірою у майбутнє: «Промчать воїни нестримним галопом по краю, знищать ворогів. Завершиться останній бій Добра і Зла, сонце надалі вільно пускатиме зайчиків в шибки вікон врятованого міста, а душі лицарів навіки покинуть світ Яв.»

Надзвичайно потрібними є розділи і довідкові матеріали подані у кінці цього, без претензій на академічне видання – «Храми міста» – 63 шедеври архітектури, «Вулиці» містять 30 графічних реконструкцій вулиць, «Хронологія» вміщує понад 160 важливих дат Львова, «Список використаної літератури» – понад 150 найменувань. Загалом виклад теми є дуже логічним, науковим, систематичним. Вперше читач диспонує таким багатющим ілюстративним матеріалом і такими потрібними даними як «Ґенеза назв вулиць» і «Схема укріплень і храмів».

На завершення залишається привітати авторів з великим успіхом так само як видавництво і майбутніх власників цих чудових книг.

Волощак Юрій

Помилки Папи, чи подвійні стандарти?

«Пам'ять та ідентичність» 2005. рецензія

Правда не сочить оливи до ран,

Щоб не надто пекли.

Не всідається на осла.

Котрого потім по вулицях водять –

Правда мусить боліти і критися.

Спинаються в мозку конструкції,

Коли щось хилиться, наче маєстат,

Збудований в людях –

Усі гадають, як випрямити

Не фронтон, а глибокий фундамент,

Бо власне він опирається,

Наче хвиля човнові.

Кароль Войтила

(переклад Івана Лучука)

Насамперед нагадаємо, що «зі слів самого Івана Павла ІІ та інших свідчень…відомо, що мати Кароля Войтили Мілька (в польській транскрипції Емілія) Качоровська була чистокровною Українкою з Холмщини. Українці того краю зазвичай називають себе лемками або русинами. (Олександр Красюк. Папа і Україна – К.: Дуліби, 2005.) І далі у цій же праці: …отож виникає питання, чи не могла завадити ближчому спілкуванню з тітками й дядьком їхня гіпотетична «запекла українськість». І ще далі: «А чи не могли родичі Кароля Войтили бути практично пов’язаними з підпіллям ОУН?»

Нам і нині нав’язують думку про колабораціонізм з німецькими окупантами Бандери, Шухевича, Митрополита Андрея, навіть батька В.Ющенка, але в дійсності усі вони активно боролися проти цього режиму і віддали цій боротьбі найдорожче. Як же бути з наступною інформацією: «З осені 1940 року Кароль заробляв на життя спочатку підривником-вантажником у вапняному кар’єрі, потім кондуктором-гальмівником на вузькоколійці й нарешті у цехах хімічного концерну «Соловей», де виготовлялася вибухівка для Вермахту»?

Ще кілька слів щодо ідейної орієнтації майбутнього Папи у 1948 році, коли він повернувся до будинку своїх родичів по матері на вулиці Тинецькій у Вадовицях, а потім був вікарієм у селі Неговиці. У той час він подав до журналу «Тигоднік повшехни» велику статтю про католицький пролетарський рух у Франції. Далі, вже з 1951 року, будучи під опікою львівського митрополита Євгена Базяка, Войтила написав драматичну поему «Брат нашого Бога», котру надрукував тільки сам ставши Папою. «В його п’єсі виголошувалися істини, котрі наприкінці ХХ століття стали… католицько-марксистськими гаслами діячів латиноамериканської «теології визволення».(О.К.Папа і Україна).

У книзі «Пам'ять та ідентичність» 2005 великий філософ, миротворець і проповідник Іван Павло ІІ вказує на історичні й моральні причини великих помилок і падінь людства у кривавому 20 столітті. І хоча його аналітичний склад мислення дозволив йому глибоко проаналізувати усі чинники, що призвели до цього, а також вказати на можливі шляхи виходу людства з моральної кризи, все ж він не уник помилок, або ж хибних тлумачень у своїх засновках, що не може не призвести до викривлених висновків. На окремі з цих помилок і звернемо увагу.

В історичному контексті дуже важливим є визнання пріоритетів окремих осіб, груп, націй на відкриття, осмислення, досягнення на шляху поступу людства до морального самовдосконалення, наприклад, на шляху формування громадянського, а значить відповідального суспільства. І ось, Папа Римський вказує на пріоритет однієї з таких віх, цілком ігноруючи іншу, загальновідому, а саме конституцію Пилипа Орлика. Конституція Пилипа Орлика 1710 року вважається однією з перших конституцій, саме в сучасному значенні цього слова. Вона охоплювала практично всі сфери життя людини і функціонування держави, встановлювала принципи і основні засади владарювання в Українській гетьманській державі, тобто була Основним Законом.

Не зважаючи на це Іван-Павло ІІ пише «Третього травня 1791 року «Чотирирічний сейм» проголосив конституційну хартію, яка фактично була першою писаною конституцією в Європі.» Він також вказує на документи і події, які передували цьому, цілковито ігноруючи справжнє першоджерело.

4 липня 1776 року – Декларація Незалежності сполучених Штатів Америки. 14 липня 1789 року Французька революція, і нарешті ця, згадана Конституційна хартія, пов’язана з поділом Польщі 3 травня 1791 року.

Тепер згадаємо інший моральний аспект на шляху розвитку людства. «Колонізація під певним оглядом сприяє поступові місцевого населення, але водночас зумовлює позбавляння їх не лише їх земель, а й духовної спадщини, як от – мови» Святіший отець у розділі «Євангелізація центрально-східної Європи» пише – «Важливо й визнати лиходійства, які скоїли колонізатори, а також, за змогою, домогтися їх відшкодування.»

І ось тут, показуючи прагнення і змагання різних народів до волі, папа відмовляє у визнанні історичних успіхів України на цьому шляху.

«Рік 1918 ознаменувався відновленням незалежності Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Подібно на півдні народжується вільна Чехословацька Республіка, а декілька інших націй Центральної Європи утворюють Югославську Федерацію. Україна і Білорусь не здобули тоді незалежності, попри добре відомі прагнення й очікування цих народів.»

Що це, незнання відомого ерудита, енциклопедиста, щоб не сказати гостріше, чи ігнорування об’єктивної загальновідомої історичної істини про УНР, про ЗУНР, про Злуку Соборної України 22 січня 1918 року, про Центральну Раду, Гетьманат, Директорію і роль видатних провідників Незалежної Української Держави, визнаної тоді багатьма націями й урядами світу? Від квітня 1920 року Українська Народна Республіка під проводом Симона Петлюри й знов народжена Річ Посполита керована Юзефом Піл судським перебували у військовому союзі і протистояли більшовицьким арміям, що активно загрожували незалежному існуванню обох народів.

У розділі «Ідеології зла» ми подибуємо просторе речення, у яке проникає те саме зло, власне через недомовленість, через напівправду, що в даному разі сумірна з кривдою. Вдумаймося в нього: «Так винищували євреїв, а також інші групи, серед яких Роми, українські селяни, православне і католицьке духівництво в Росії і Білорусії та на Заураллі. Так само переслідували всіх незручних для режиму людей: наприклад, ветеранів вересня 1939 року, солдатів Армії Крайової у Польщі після другої світової війни, представників інтелігенції, які не поділяли марксистської чи нацистської ідеології.» Чи не дивно чути це з уст Пастиря всього християнського світу, ба навіть людства? Адже серед тих, хто не поділяли марксистської чи нацистської ідеології були знищені ними глибоко віруючі Петлюра, Коновалець, Шухевич, Бандера, Стус, переслідувані і репресовані Шептицький, Сліпий, Липинський, усе воїнство Січових Стрільців, Гайдамацького куреня Слобідської України, чорних запорожців, гайдамаків Холодного Яру, воїнство УПА, але про ті мільйонні жертви режимів зла чомусь не згадав Святіший Отець поряд з АК. Він згадав про українських селян, але не згадав про робітництво, інтелігенцію, духовенство, хоча ми знаємо, що червона мітла, отрута і багнет червоного диявола були спрямовані, перш за все, на геноцид України, на винищення споконвічних носіїв прадавніх моральних цінностей добра – українців. Цю тезу можна тут обґрунтовано обстоювати і підкріплювати мільйонами аргументів, але навіщо. Скажу лише коротким – «Розумному досить», або ж «Qui prouve trop, ne prouve rien» – хто надто багато доводить, той нічого не доводить.

Окремо згадано, що винищували євреїв, як народ. Він же зазнав кількісно несумірно менших втрат ніж українці і представники якого масово долучилися до винищення українців і їх провідників впродовж цілого ХХ століття. Можливо тому, зазнавши нищення і втрат усе ж зумів побудувати і високо розвинути свою державу і свої впливові інституції в усьому світі.

Мав би згадати про кривди України Святіший Отець хоча б через вдячність, що, починаючи від часів Золотої Орди, продовжуючи часами Оттоманської Порти саме об неї пощербили свої мечі, шаблі, ятагани наїзники не заливши ріками крові Польщі і Європи, хоча б тому, що багато наших дітей збагатили польську, європейську культуру, філософію, хоча б згадуваний ним у творі Роман Інгарден, не кажучи вже про те, що в жилах самого Святішого отця текла українська кров. Іван Павло ІІ канонізував за своє життя 482 святих (більш ніж будь-який інший понтифік) та висвятив 232 кардиналів. Чому серед так високо оцінених ним служителів віри не знайшлося місця для найбільшого подвижника духу в Україні у царині греко-католицької церкви, Великого митрополита Андрея Шептицького?

Проте Папа слушно остерігав, що цілком законно, навіть обов’язково, поставити питання про те, чи не діє тут в Європі на рівні європейського парламенту ще одна ідеологія зла, можливо підступніша і потай ніша (від фізичного винищення попередніх років), яка намагається використати проти людини і проти родини навіть самі людські права. Це і права на аборти, узаконене вбивство, і права, так званих, сексуальних меншин, злочинних ідеологій, тим самим, прикриваючись гаслами демократії, створюючи осередки розпусти, гріха, людиноненависництва, духовного нігілізму і зневіри.

Волощак Юрій

Мить, коли говорить тиша

Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.

Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(…) зазвучить ім’я у масах в унісон (…) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (…) немовля несповите- значить ми квіти».

Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».

Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana – // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».

Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (…) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».

До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».

Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?

Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».

Доброго дня!

Бажаю долучитися до конкурсу рецензій. Назва статті "Гонихмарник, як спосіб пробудженя чуттєвості"

(Дара Корній "Гонихмарник" Видавництво "Клуб сімейного дозвілля" Харьків. 2010.-336с)

ГОНИХМАРНИК ЯК СПОСІБ ПРОБУДЖЕННЯ ЧУТТЄВОСТІ

Дара Корній „Гонихмарник”. Видавництво „Клуб сімейного дозвілля”

Харків. 2010. – 336с.

Світ катастрофічно втрачає набуті прояви емоційності серед людей. Почуття зневоднюються, не озвучені, поступово спрощуються, атрофуються. Настає мовчазна епоха, коли домінують рефлекторні порухи кінцівок, вищір зубів і ворушіння шерсті надбрівних дуг. Потужні нейрохімічні спалахи у мізках найрозумнішого ссавця лише відстовбурчують угору середній палець на руці…

До чого це я?

Та до того, що „Гонихмарник” Дари Корній зупиняє цю катастрофу. Бодай на час, допоки люди читатимуть роман, гортатимуть його сторінки. У чому ж його найбільша сила?

Для національно свідомих зі сторінок роману повертаються наші дохристиянські вірування, наша генна пам’ять. І це добре, бо там люди задивлені в небо, пориваються до Сонця, до зір, до високості. Особисто мене підкорює протослов”янська мрія про вічність людської душі. Археологи стверджують, що витоки слов’янства – у північно-західній Волині. Напевне, і мрія ця вколисана зорями на плесах Шацьких озер. Душі померлих потрапляють у вирій і перебувають у небі, де Сонце і безліч зірок.

Гонихмарник міг постати в уяві хлібороба, людини, яка звіряла свій ритм і спосіб життя за природним календарем. Згодом ці чолов’яги наплодилися ледь не в кожному селі. Контролювали хмаро-водяну стихію, не давали їй розбурхатися. Іноді бешкетували. Та то таке. Неймовірно привабливі для дівчат і молодиць.

„Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча.”

А з душею не поталанило. Їх аж дві… І все б рухалося далі одвічними законами Градобурів, але тут стихія проникає до нього самого, до середини. Гонихмарник у дівку закохавсі! Та ще й у ту, що „була непідробною, справдешньою, без омани, як той прадавній ліс, якому байдуже до гараздів цивілізації – він лишається собою.”

Не варто переповідати основні події майстерно закрученого сюжету. Скажу лише, що Авторка не дає читачу перевести дух, змушує переживати за долю героїв аж до самого закінчення. Я, дочитавши до фіналу, тривожуся за подальшу долю Марти і жалію закоханого Петра. От освоїться клятий Градобур у дівочому тілі, всотає жіночий хромосомний набір і розправить спину. Почне знову бешкетувати… А далі – Марта стає німфоманкою і сердешному Петру треба починати все спочатку, як Аліні.

Погоджуюся з Талою Вадмировою щодо недоречності порівняння Дари зі Стефані Майєр. Якщо навіть перенести Стефані з Хартфорду на Західну Волинь і поселити її на деякий час серед пралісу і тамтешніх людей, схожих на колоритну бабусю Орину, чи запхати до поліського вулика, щоб погладила бджолину королеву, то вона, Стефані, не напише другого „Гонихмарника”. Бо у Дари за плечима тисячолітнє коріння наших пращурів. Отих, які віками купалися у Шацьких озерах і щоразу торкалися здійнятими руками вранішнього сонця та пили з долонь воду чистого, як сльоза, витоку Прип’яті. А це вже занадто вагома річ.

Тому нехай і далі над Хартфордом літають кажани-вампіри, у яких писок нагадує морду штучно створеного англійського бульдога. Нехай п’ють кров із променевої артерії, чи яремної вени. А нашою землею хай ходять вродливі чолов’яги (а тепер уже і жінки) – витончені гурмани, націлені на смакування особливостей людської душі.

У романі (ст.238) є маленький ”танцюючий” розділ, що зветься ”Сонце”. Там звучить якийсь калібрований частотний діапазон – камертон для закоханих. О, який же то танок! Для всіх, хто кохав, кохає, чи тільки збирається потрапити в ту пастку.

Читайте. Кружляйте в тому танку разом з героями роману. Адже їх душі так довго летіли назустріч і поєдналися. Налаштовуйтесь на чарівну хвилю. І тоді ви не відпустите своїх коханих далі півподиху, півкроку. Ви зможете танцювати разом із засніженими деревами, які переплелися кронами і, нарешті, дочекалися весни… Будете кружляти за Сонцем чи проти нього – байдуже, бо у ваших душах сонячно затепліє!

Для кого „Гонихмарник”?

Для всіх. Для зовсім юних дівчат, щоб не заглядали до рота тим, у кого більше „гламуру”, шику, шмоток, чи… шлунку, а залишалися завжди собою. Для прищуватих закоханих хлопаків, які поспішають на перше побачення. Щоб уміли озвучити власні почуття. Для молодих необітників на літературній ниві. Щоб менше „факали” та ображалися на цей незрозумілий і ворожий світ та землю, яку топчуть. Для національно свідомих, замріяних у небо, закоханих. Для Сонцепоклонників і Зорелюбців. Зрештою, для справжніх українців.

А для мене…

Є книги, які чимось нагадують Жінку. Не просто жінку, а ту, яку пізнавати хочеться. Роман просякнутий почуттями. Там неймовірно багато краси. Натхненно виписано події, пейзажі та портрети героїв. Розмаїття звуків, запахів і фарб.

Процитую лише два уривочки.

„Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним – над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій…”

„Ще вчора вечір марив втомою міста, буденністю, поспіхом і теплим, мов парне молоко, небом… А зранку раптом так п’янко весь простір від парку до будинку встелила дорога із пахощів. Вона бриніла в повітрі поміж сонячних зайчиків, вона проганяла геть набридливі звуки ранкового міста, його запахи, і по тій дорозі летів витончений аромат липня, такого юного і прекрасного, благословенного і небом, і сонцем, і тією літньою зливою, що падала вночі.

У Львові зацвіли липи.”

І таких чарівностей у книзі дужко багато! Власне у романі все живе. Там навіть камені волають і Сонце заплутується…

Так от, допоки всотував, купався і обпивався тою красою, то відкривалися хвилюючі грані, ще не відомі риси самої Авторки. Частіше прямо з тексту, іноді поміж рядків. Читання цієї книги для мене – неначе пройти з тою Жінкою багато кілометрів, торкаючись плеча. Це коли на тому шляху повертаєш голову і вже відчуваєш, як летить тобі назустріч її погляд… І чуєш слова – твої думки, тільки ще невимовлені.

Прочитав „Гонихмарника” і… ніби прожив якийсь час із Дарою під одним дахом!

І на завершення скажу:

Відтепер частіше задивляюся у небо. Не тільки тому, що звідтам поглядає на живих у сотні разів більше померлих. Сподіваюся вгледіти і над Полтавою чоловічка, всього у білому, і, може, він скине і мені пір’їну зі свого крила.

Вікторія Горбунова. Мрія про Маленьке життя. – К.: Нора-Друк, 2010. – 200 с.

"Залишилося знання, а як тепер із ним жити?"

Прочитала “Мрію”. Вражена.
Є така річ, як цікавість. Вона штовхає, спрямовує, мотивує дізнатись щось нове, але ніколи не знаєш, як це „щось нове” на тебе вплине.
Цікавість до книги зародилась в голові. Коли книгу прочитала подруга і на питання „ну як?” відповіла: „там таке…не буду розповідати – купуй і читай, на мою вже черга” – цікавість помножилась на два. Два тижні пошуків по книгарнях – цікавість досягла апогею. Книжка у руках – прибігла додому, закуталась у ковдру і почалось (точніше продовжилось )……

продовження =>

Вікторія Горбунова. Мрія про Маленьке життя. – К.: Нора-Друк, 2010. – 200 с.

продовження :

Біль героїні не є для мене близькою, я не переживала такої гіркоти, але я її уявила, і – пережила. До того ж було безліч близьких моментів, моментів ніби списаних із мого життя: “…кажемо : “Я так сумую за тобою ”, – думаємо : “Я так сумую за нашою дружбою ”…”
Десь до середини книги, цікавість стала тривогою і знову перемістилась. Після слів “…Я відпустила Мрію восени…” вона піднялась у горло і стала душити. Душила до останньої сторінки, періодично підіймалась слізьми до очей, і душила. Дочитала. Не змогла втримати тривогу у собі і вона полилась по щоках, а з нею виплакалась і цікавість. Залишилось знання, а як тепер з ним жити?

продовження =>

Шановні друзі!
Прийміть наші вибачення за технічні незручності, які не давали повноцінно розміщувати рецензії для конкурсу. Зараз уже все налагодили і чекаємо на ваші роботи!
*
Нагороджуємо книжковими презентами найсміливішого дописувача, Юлію Балан, яка подолала всі перешкоди на нашому сайті та опублікувала свою рецензію!
Для того, щоб забрати ваш приз, напишіть нам на скриньку ваші контакти!

Еліна Форманюк

Коврик Катерина «Приречена бути щасливою»: Лірика. – К.: ПВП «Задруга», 2009. – 128 с.: іл.
Книга, яку триматиме в руках читач, у першу чергу інтригує палітуркою. Адже не кожен автор ризикне заявити про себе однією з найвідоміших картин великого символіста Густава Клімта. Привертає увагу й загальне оформлення книги: приглушена контрастність тексту якнайточніше відповідає настроям, які читаємо на сторінках. Тим не менше, назва книги «Приречена бути щасливою» одразу пояснює такий вибір молодої авторки – як і закоханими, зображеними на картині, дівчиною повсюди керують почуття. А чи може поезія, написана у стані чуттєвості, проникнута романтикою молодості, розчарувати того, хто вже розгорнув книгу? Звичайно, ні.
Після прочитання перших віршів одразу виникає підозра, що пише її музикант. Музикант народний. Поезія не лише мелодійна, ритмічна, вона написана так, що легко сприймається на слух – авторка мабуть рефлекторно пише те, що можна співати. Тут немає зайвого нагромадження образів, складних до сприйняття дольників. Катерина використовує тонічні, граматичні рими, які притаманні і народним пісням. Неважко здогадатись, що інструмент, який надихає її – саме бандура. Зрештою, у книзі поетеса цього не приховує. Присутній образ бандури. Є й відповідний жанр – «Дума». Впевнена, цей вірш невдовзі співатиметься в авторському виконанні.
Тематика віршів – різноманітна. Катерина реагує на все, що відбувається навколо. Природні явища, почуття, абстрактне мислення присутнє майже у кожному вірші. Ліричні переживання повністю переважають філософські роздуми, соціальну тематику – авторка немовби заново пізнає світ – описує те, що бачить навіть дитина – образно, мелодійно. Мабуть тому частину її поезії було б цікаво прочитати навіть юним школярам – вона напрочуд легко і невимушено звучить.
Катерина експериментує із формами. У центрі книги розміщений цілий вінок віршів, написаних у формі сонетів. І навіть цей незвичний для молодих письменників жанр авторка переробила на власний смак – магістраль не завершує 14 віршів, а постає перед ними першим.
Вочевидь вірші у книзі розміщені хронологічно. Бо інакше – чому складається враження, що авторка творчо зростає на кожній сторінці? Якщо перша третина книги цікава для школярів, юнацтва, то далі читач натрапляє на серйозні роздуми про кохання, сенс життя, на сум, який пронизує кожен вірш. Поетеса обігрує народні мотиви – деякі строфи нагадують рядки пісень, зізнається і у власних літературних вподобаннях – «Сестрою духу, а не крові Волію називати Вас» (Присвята М. Цвєтаєвій), пише про жіночу долю – тему непросту, вочевидь, наболілу («Таке воно, жіноче серце, доню, – луною озивається на дотик…»).
Авторка не прагне наздоганяти постмодерністів. Не пише із претензією на двотисячника. Її поезія – типова українська мелодія, яка не прагне урбанізації, бо бандура мусить звучати так, як звучала й століття тому, а вірші мають звучати разом із мелодією струн. Така поезія завжди буде цікавою та актуальною – школярам, вчителям, студентам-філологам, поціновувачам традиційних поетичних форм та щирої поезії.

Знайти себе у снах
Олени Рижко. Сни. Роман. – Житомир: «Рута», 2011. – 348 с.
В новому романі українська письменниця Олени Рижко роздумує над гранично важливими питаннями свободи, вибору, призначення. Авторка вкотре доводить, що не існує виключно білого (абсолютного добра, уособленням якого на початку роману постає Анна-Світло) і чорного (Анна-Тінь, що самостверджується всупереч інтересам інших героїв, підриває продуктивні потенції буття, а отже, підлягає класичному визначенню абсолютного зла). Власне, ці ознаки підсилюються образами героїнь: перша – «середнього зросту, ставна, з блідим,особливо при світлі дня, та все ж миловидним обличчям із тонкими рисами і довгим золотистим волоссям. Вбрана таки не в сукню, а в сорочку до п’ят, колишньої ручної роботи, тонкого білого полотна…», друга ж – Анти-Анна – «загорнута в чорний плащ … бліде обличчя, обрамлене чорним, кольору воронового крила, волоссям, гострий, холодний погляд підведених чорним очей, міцно стиснуті кармінні вуста». Проте на противагу звичному потрактуванню – немає чорного чи білого, а лише сіре – герої живуть повноколірним життям, глибоко переживаючи найменші емоційні зрушення. Зрештою їх образи змішуються, відкриваючи й інші свої грані, нівелюючи заданий тон янгольського і демонічного начала. Пізніше на арену виходить і третя іпостась Анни (це вже інший простір – віртуальний). Вона – Цензор (мимоволі згадується знамените лінокостенківське «шукайте цензора в собі») – лише наглядає за обома героїнями. Але. Але їх світ не є реальним. Це лише сни. Сни, які бачать «справжні» Нестор та Анна.
Він – очолює аналітичний відділ одного із комерційних банків, живе у невеликому приморському місті, давно уже не має спільних інтересів із дружиною і не бачить снів (до появи Анн). Вона – глибоко нещасна у подружньому житті жінка, яка саме переживає процес розлучення із чоловіком-тираном, втомлена мишка у бурхливому вирі столичного мегаполісу, яка шукає розради у вині й поезії, а порад – у святих місцях і народних цілительок-ворожок. Власне, після походу до останньої Анна починає заварювати дане їй зілля і мандрувати снами разом із Нестором. Стражденна, емоційно-виснажлива лінія життя Анни «динамінізується» лінією Нестора: триває розслідування таємничого вбивства його підлеглого.
Власне, динамізм і певна детективна манера оповіді є вже звичною для письменниці. Так само як і попередній роман «Карнавал триває» («Факт», 2008), «Сни» тримають у напрузі впродовж всього прочитання і є книгою «на один подих». Олена Рижко не перенесла у «Сни» своїх героїв, але й тут одна із ключових сцен відбувається в Карпатах, на березі Морського Ока (озера Синєвир). Захопившись неймовірною красою місця, Нестор мимоволі проголошує пасаж «з якоїсь книжки», повторюючи слова Ївги з «Карнавалу…».
Говорити про інтертекстуальність можна і в інших аспектах: значно вужче, але і в новому романі письменниця цитує власну поезію; таємнича тінь, яка тримає в неволі Анну-Тінь, виявляється Кирпатим Мефістофелем; Золотий Кіт-філософ відсилає думки до булгаківського Бегемота, а в одній із сцен Анна повторює «фокус» Аліси із Країни Чудес – починає збільшуватись до неймовірних розмірів.
Особливу увагу привертають фольклорні відступи. Справа навіть не в тому, що Анна в снах ходить в народних строях чи що хатина й побут її дідуся геть обійшли цивілізаційні зміни (все нагадує життя в попередньому тисячолітті). Неповторного колориту роману надають незвичні для «дітей міста» яскраві описи народних святкувань (наприклад, свято Івана-Купала) чи прадавні замовляння-молитви (щоб відвести грозу чи благословити воду в дерев’яних ночвах перед купанням у цілющому зіллі). Якщо крім сугубо язичницьких обрядів згадати про мавок та лісовиків, які є невід’ємною частиною роману, а тим паче говорити про істинне покликання героїні, то містифіковані сни можуть здатись відштовхуючим відьомським кублом. Насправді ж ці старослов’янські обряди, образи і ідеї, про які нам доводилось чути хіба в дитинстві чи читати в книжках, майстерно вплетені в контекст оповіді і наче покликані відродити генетичну пам’ять, а разом з нею – і любов до насправді доброго, дещо наївного, колись архетипного, але, на жаль, втраченого.
Так, ходячи колами власної підсвідомості герої прагнуть знайти себе. Часом, підмінюють бажане дійсним, ризикуючи загубитись у снах. Але щоразу повертаються і, як завжди, життя саме все розставляє на свої місця. Але керує тут не сліпий Фатум, а Воля. Воля кожної свідомої і вільної людини.

Роман про любов, що перемагає помсту

Барікко А. Без крові. Така історія:пер.
з італ./А. Барікко. – Харків: Фоліо, 2011.
– 350 с.

З постаттю Алессандро Барікко
український читач знайомий опосередковано,
головним чином, через фільми «Шовк» за
участі Майкла Піта та Кіри Найтлі та
«Легенда про піаніста» з Тімом Ротом у
головній ролі, адже обидві кінострічки
зняті за мотивами однойменних романів
італійського письменника. На жаль,
ключові романи Алессандро Барікко не
перекладені українською мовою, лише
цього року у видавництві «Фоліо» вийшли
два твори «Без крові» і «Така історія».
А, між іншим, Алессандро Барікко – один
із найвідоміших сучасних європейських
письменників, він є лауреатом однієї з
найбільш престижних літерат урних
премій Італії – Віареджо (за роман
«Море-океан», 1993). До слова, Алессандро
Барікко – улюблений письменник Ірен
Роздобудько (про що письменниця не раз
зізнавалася на презентаціях власних
книжок).

«Без крові» – короткий роман про фатум,
смерть і несподівану любов, що вражає
людське серце сильніше, ніж помста.
Головна героїня Ніна прагне знищити
убивців батька та брата, однак раптом
щось змушує її зупинитися. Що ж це?
Прощення, кохання? Читач сам дає відповідь
на це питання Блискучою є стилістика
роману, вона увиразнює його філософічність,
глибину. «Без крові» – роман про самотніх
знедолених людей, в серцях яки, проте,
ще є місце для чогось світлого. Дорогою
кривавої помсти Ніна знаходить відповідь
на всі питання. І ця відповідь – у її
серці.

Роман «Без крові» побудовний на разючих
контрастах: сільська закинута хата і
«Мерседес» – ураган, що несе смерть;
безкомпромісна жорстокість та секундна
сентиментальність убивці, ніжна краса
дівчинки Ніни і фатальна – Донни Соль,
в яку ця дівчинка перетворилася з часом.
У романі переплітаються сум від
усвідомлення беззахисності людини, яка
є «шкарлупкою і м’якунцем усередині,
захистком для себе самої» та дивовижна
впевненість у тому, що «той, хто врятував
нас одного разу, рятуватиме нас завжди.
У безконечному пеклі, такому самому, як
те, звідки ми прийшли. Але несподівано
милосердному. І без крові».

«Без крові» не залишить байдужим читача,
для якого книжка – не тільки захоплюючий
сюжет, але й філософське одкровення. Це
твір для того, кому властиве спершу
відсторонене споглядання подій, а потім
– гаряче співпереживання персонажам.
Шанувальникам творчості Ірен Роздобудько
теж буде цікаво ознайомитися із прозою
Алессандро Барікко, адже саме його
романи надихали українську письменницю
до написання найкращих її творів.

Жадан С. В.
Ворошиловград: роман/ С. В. Жадан; худож.-оформлювач О. М. Артеменко. – Харків: Фоліо, 2011. –
442 с.

«Ворошиловград» -
роман  про виправдану нелюбов Сергія
Жадана до телефонних дзвінків.

…сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям
і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов.

С. Жадан, «Ворошиловград»

Впродовж кожного життя на людину чекає низка
випробувань. І наслідок цих  випробувань
не залежать від епохи, цивілізації, економічної чи політичної ситуації. Вони залежать
від самої людини. “Ворошиловград” – це роман про людину серед людей,
а найголовніше – про “спільну відповідальність” і “спільну вдячність”.

На відміну від цілої низки безсюжетних і
псевдофілософських книжок, “Ворошиловград” написаний дуже динамічно:
це зразок “чоловічої” прози, якій не бракує жорстоких та відвертих
сцен, однак це, швидше, прийоми для привернення читачевої уваги, аніж осердя
книги. “Ворошиловграду” не бракує глибини: за головною сюжетною
лінією про чоловіка, який несподівано лишився сам-на-сам із чужими проблемами,
прочитуються постулати філософії екзистенціалізму, коли людина, потопаючи в
хаосі, все-таки, намагається борсатися в ньому, покладаючись тільки на власний вибір
і відповідальність. Власне, вся книга написана про
відповідальність людей один перед одним. Сюжетна канва така: одного прекрасного
дня тридцятитрирічний Герман (Гєра) дізнається про зникнення свого брата,
власника невеликої заправки. Ба більше: усі повноваження в такій ситуації перекладаються саме на нього, Гєру.
І все було б чудово, якби не зазіхання на цю заправку з боку цілої низки
інстанцій. Власне, йдеться про рейдерство, а точніше – про так зване
“чорне” рейдерство, де при захопленні певного підприємства (в данному разі, заправки), рейдери застосовують кримінальні методи. Однак це лише канва, форма
роману, а зміст його – це  низка колоритних характерів з їхніми радощами і болями,
досягненнями і провалами, стражданнями і перемогами (хай навіть це буде футбольна перемога над
ненависним противником, приправлена мордобоєм). Неупереджений погляд письменника зупиняється на цілій галереї персонажів – від головного
характеру Германа до вівчарки Пахмутової. Хоч роман написаний в реалістичному стилі, тканина
тексту просякнута іронією, яка дещо помякшує загальну напруженість твору. Післяпрочитання “Ворошиловграду” виникає відчуття світлого суму, однак останні рядки, все-таки, вселяють промінець оптимізму, і
починаєш вірити, що в житті є місце для дива, хай там як би не було.

Роман сподобається 
читачам, які в сучасних текстах 
бачать не тільки нецензурну лексику та еротичні сцени. Цей роман для
тих,хто в змозі бодай частково співвіднестися з персонажами, щоб глибше і ширше
подивитися на себе та інших. «Ворошиловград» – для чесних, неупереджених людей,
які не бояться змінити своє життя після несподіваного телефонного дзвінка.
 

Оповідки львівського гедоніста

Юрій Винничук «Груші в тісті». — Л.: «Піраміда», 2011. — 288с.

Винничукові «Груші в тісті» варті прочитання. Особливо тими, хто любить творчість цього
веселуна-хитруна-бабія-екстраверта.

Львів, література, кохання

«Груші…» є своєрідними автопримітками та автопоясненнями
до творів, попередньо написаних, є добрим поясненням того, чому вони написані.
У книзі — безліч пікантних подробиць життя львівської богеми 70-80 років. Тут
усі деталі того, як гартувалася літературна сталь. І все те — у
винничуківському екстраживому та колоритному стилі письма, багатому на всілякі
стилістичні смаколики і дивини, а ще — на тонкий гумор львівського пана.
Топографічним знаком, що нависає та впливає, є Львів. А саме Лемберг того часу,
коли ним у необлікованій кількості тинялися поети, богемники, прогулювалися
панни, що вмлівали від лірики та ліриків, які шукали панн, далеких від лірики.
Сонцесяйні дні натхнень, загальних пиятик, філософських розмов, приятельських
розбірок. Похмурі дні, проведені під наглядом старшого брата, що недремно
слухав, стежив. Дні викликів до КГБ.

Нотеси на…

Книгу поділено на тематичні частини, які складаються з
окремих оповідок. «Груші…», власне, нагадують більше нотеси, або арабески, або
записки на… гм майтесах або алкогольних етикетках, або на мапі Львова.
Тримають купу інформації разом спільний часопростір та герої. А ще особа
автора, навколо якого volens nolens уся та «шалена каруселя» і крутиться, чи то пак, він її
ж і розкручує разом із собою.

Тому одразу хочеться зауважити —  у творі є одна хитка обставина: часом від егоцентричності
стає аж занадто солодко. Але для тих, хто втрачає глузд він Винничука саме
добре, а для тих, кого зденервовує манера автора пригадувати й пригадувати
походеньки молодості, смерті подібно.

До речі, Віра Агєєва, відгукуючись про цю книгу, зауважила,
що взяла б під сумнів зазначену кількість випитого. Власне, гадається, що брати
під сумнів можна не тільки це. Але чи варто? Так само як міф, ця книга витворює
свою, особливу реальність, що має не такий уже й прямий стосунок до тої, яку ми
називаємо об’єктивною (зрештою, будь-яку об’єктивність можна взяти під сумнів).

Декамеронність

Назва книги добре налаштовує на загальний тон та характер
оповіді. «Груші в тісті» — новела не нова і, очевидно, добре знайома тим, хто
цікавиться творчістю великого львівського містифікатора, себарита й
обсерватора. Для тих, хто не знайомий із нею, ось короткий сюжет.

Одного ранку герой прокидається та знаходить поряд себе
тіло. У результаті логічних вираховувань оповідач розуміє, що тіло належить
котрійсь із панянок-коханок. Проте виникає не менш логічне запитання: котрій
саме? Ось про це і міркує герой, стоячи на кухні та розмірковуючи про те, як
він поводився із представницями прекрасної статі, та навіть пропонуючи дотепну
класифікацію панянок за ознакою знімання-незнімання майточок на ніч. А ще
пропонує безцінні поради, чим пригощати дів зранку, даруючи перепис тих самих
груш у тісті. Вирахувавши пташину, котра залетіла у постіль, герой іде на
подвиг та замолення ран — готує прекрасній панні ось ті груші. Коли слух його
ловить перші звуки пробудження тої, з племені Єви, поспішає до неї із
лігумінами. Панна випорхує з-під простирадла. Ось-ось має з’явитися її ніжне
личко. Але замість цього трепетного видива вигулькує голова кумпля. Той
зневажливо дивиться на такі недоречні після ночі, проведеної з Бахусом, груші,
та запитує, чому ковбаси якоїсь не всмажено. Товариша у ліжко героя заніс,
звісно, прикрий випадок (але на цьому моменті зупинятися не варто).

Згадка саме про цю новелу має статегічне значення: у ній
добре відображається дух збірки — часто анекдотичний, із несподіваним хвацьким
закінченням, гострими жартами, крутими піке.

Як гартувалася літературна сталь

У «Грушах…» безліч пригод, вар’яцтв, епізодів,
пов’язаних із тими, від самого імені котрих не в одного любителя української
літератури здригнуться серця, затремтять руки. Тут ─ про Грицька Чубая (йому,
зрештою, тут присвячено чи не найбільше — всенький розділ «Чубайрон» та чимало
історій), Олега Лишегу, Миколу Рябчука, Ярослава Павуляка та багатьох інших.
Описувати котрийсь із трафунків — справа беззмістовна, краще, ніж Юрій
Винничук, потрафити просто не можливо.

Але щоби заінтригувати, можна згадати, зокрема, про такі
рейвахи проти добропорядних громадян: як Ярослав Павуляк був Миколою
Вінграновським, а Юрій Винничук — югославом. Можна пригадати випадок вигнання
демона графоманії, дізнатися, для чого Олег Лишега виніс усі будинки
(будильники) у сад, довідатися, з якої причини Грицько Чубай перебував на
Кульпарківській…

Загалом, книга рекомендуються для прочитання тим, хто не
байдужий до української літератури. Та особливо тим, хто байдужий, — як здорова
альтернатива до нудотних підручників і засіб викликання любові.

Анна ЗОЛОТНЮК.

как перенисти  слово  подумки?

Карпа орієнтале

Карпа І. Піца «Гімалаї»
; передм Ю. Іздрика ; худож. Muri. – Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного
Дозвілля» , 2011. – 400 с. : кольор. іл.

Зовсім випадково перед
тим як думати про новий роман Ірени Карпи «Піца «Гімалаї», згадався інший мандрівний
твір – «Подорож до центру Землі» Жюля Верна.

У чому сила, брат? Сила
в мандрах

Зрештою, не так уже й
випадково, бо, як кажуть, не важливий пункт призначення, важлива дорога. Тому
мандрівка до центру землі – по-суті своїй не надто різниться виправі до вершин
Гімалаїв. І там і там шукається шось більше, ніж просто точки із зазначенням
географічних чи то пак реальних координат.

Бажаючи вписати твір ув
українську літературу мандрівності як такої, можна пригадати кілька більш чи
менш вдалих паралелей. Починаючи від Сковороди, що у мандрах шукав себе (хоча
сумнівно, що так далеко на Схід заходив), та Шевченка (котрий, до речі, часто
про гори згадував, ну, ось, наприклад: «гори мої високії»), який, щоправда,
вояжував з іншої причини. Що ж до сучасності, то тут пригадуються: Євген
Положій, Максим Кідрук, Артем Чапай. Я вже мовчу про записки вічного
подорожнього Юрія Андруховича. Коротше, мандри багато – всі вони різнопланові,
різноштибні та різнопташні, у кожного свій шлях широкий, як то мовиться. Не
можна не звернути увагу, що тема мандрів останнім часом набула особливої
популянорності. Тож, новий роман Ірени Карпи додає у дискурс мандрівності
різноманітності.

Тубільці та туристи
Гімалаїв

«Піца «Гімалаї» («саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося») логічно вливається у творчість Ірени
Карпи та розширює її жанрові рамці. Тут добре впізнавані
симпатично-інфантильно-трохи девіатні-нонкомформістичні-розлаблені персонажі зі
своїми поглядами на гнилу систему та бажання виписатися із неї.

Ірені Карпі добре
вдалося створити симпатичних героїв, за котрих чіпляєшся. Редька (Радеша) –
трохи інфантильне дівчисько, народжене у чорнобильський рік, котре вирушає на
Гоа, а потрапляє у зовсім іншу місцевість. Як писало в одному дотепному
керівництву для створення літературних творів, – яскравий приклад друга
головного героя (хоча головний герой тут вона) – трохи неповоротка (їй стає не
по собі від слів пілатес, фізкультура), постійно потрапляє у неприємності,
джерело гумору та сарказму. Натомість Дордже (хрещений брат Радеші) –
поміркований та спокійний, здатен знайти вихід із будь-якої ситуації, розумний,
а ще його часто ні з того ні з сього тягне на філософські розмови. Ну, і чи
варто казати, – темноволосий, сильний красень. Розкладка героїв – класичний приклад
інь-яньського характеру, коли на протистоянні й закручується сюжет.

Не менш цікаві й
персонажі, котрі воленс-ноленс трапляються на шляху широкому. Це примітна
німецька бібліотекарка – тьотка в окулярах, невдаха-конспіратор Нім-Амі,
дівчина-автохтон із татуюваннями для привертання кохання, продавець птахів.

А не пішли б ви… у
мандри

Інша добре впізнавана
ознака стилю Ірени Карпи – ексцесивність. Не дарма ж книгу відкриває
попередження про вміст нецензурної лексики. Для себе докінця не зрозуміла, яку
саме роль це застередення мало виконувати, – фільтра для філологічних
чистоплюїв чи привертальним знаком для мовнорозкутої молоді. Але попередження
про вміст нецензурної лексики таки слушне. Бо у тексті рясно зацвіли слова на
сакральні х, п, б, ф, ї, й так далі. У одному з інтерв’ю Ірена Карпа зауважила,
що це просто спосіб адекватного від ображення мовленнєвої ситуації. Ну, може,
так.

А ще у тексті багато
дотепів. Які часто видаються натягнутими. Ось наприклад: «Не слухай, я блюю»,
«Найліпший бізнес – гавняний», «брати якісь недолугі й пригальмовані, народжені
для того, щоб було соромно перед подругами», «Царство небесне – це
безпрограшний варіант. Принаймні, для смертних». Цілком, зрештою, можливо, що
саме ці фрази й розберуться на цитати та стануть народним фольклором.

Гори мої високії,
гори-Гімалії

На відміну від інших
творів авторки, «Піца «Гімалаї» більш романна. Вона зав’язана на
містиці-таємниці, у ній є інтрига, є любов, є втечі від полісменів, конспірації
та інші замути, котрі б мали не давати продихнути від напруги.

Атмосферності додають
гори-Гімалії. Вони стають тлом та причиною всього. Це, ж як два на два – гори
завжди пов’язані із сакральним. Це водночас те, що центрує, навколо чого
закручується буття, і з чого воно виникає. Не дарма ж буддисти облюбували ці
місцини, та й анахорети минулого часто саме там шукали собі прихистку –
поближче до Бога.

У «Піці «Гімалаї» є
філософія самошукання та самопізнання. Зокрема, мовиться: «Бувають речі, як
золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього
не можна», «Інколи зробити правильний вибір легше, коли не знаєш, що вибираєш».
Таким чином, мандри підпорядковуються вищому провидінню, що веде героїв
маршрутом із картами та джіпієсом у руках.

Подорож, з усіма
потрібними елементами – репортажністю, свіжістю, прописана смачно та колоритно.
Логічніше, можливо, навіть було б назвати текст замальовками з подорожей, які
оздоблені сюжетною лінією та філософськими розмірковуваннями. Є живописні
картинки природи, побуту, звичаїв, характерів, симпатичні та не дуже персонажі
тубільців. Місцевий колорит – хата мазанка: «Аби Тарас Шевченко народився в
Гімалаях, тут би він і жив скоріш за все…». «Коли дивишся кіно чи читаєш
статті, здається, що подорож – це така романтика, пригоди, м’ясо на багатті,
прекрасні пісні місцевих жителів, любов і метелики. А насправді стоїш по коліна
в какашках, паришся, що хочеш додому, якого нема, і коли спиш, по тобі крос
здають щур, ти їж печенька зі смаком солодкої пластмаси, і слухаєш
високочастотні розплавлені касети місцевою поп-музикою».

На тлі цього час від час
намагається завестися напруга та карколомних екшен. Йому це не завжди вдається,
і динаміку засмоктують або рефлексії, або описи, або розтягнуті діалоги.

Наостанок

Кому може бути цікава
книга? Спираючись на твердження, що людям найбільше подобаються ті, хто схожий
на них, приблизний портрет читача може бути таким – рік народження –
навколочорнобельний; стать – дівоча (зрештою, жінки просто частіше купують
книги); погляди – пофігістичні та розслаблені, з нахилом до буддизму;
лінгвістичні особливості – схильність до сарказму та нецензурної лексики;
налаштованість залізти поглибше або повище із метою детальніше та прискіпливіше
подлубатися у собі; нахили до зміни світу. Але зрештою, правила не писані та
надаються до ламання.

Анна ЗОЛОТНЮК.

Кочубей Н.М. Замальовки з натури. Оповідання,
спогади, публіцистика. –
Чернігів: Десна Поліграф, 2011. – 168 с.

Розвінчання міфу про крах гуманізму, або
простий спосіб побороти уявних чудовиськ

Дегуманізація -
діагноз, що його ще на початку минулого сторіччя було поставлено мистецтву в цілому
й літературі зокрема у відомій праці іспанського філософа  Ортеґа-і-Ґассета. На думку багатьох
літературознавців цей невтішний діагноз справджується й у сторіччі новому.  Хвороба не тільки не відступила, а навпаки поширилася
настільки, що наразі знайдеться скільки завгодно теоретиків, які доведуть як
двічі по два будь-кому охочому, що це вже й не хвороба, не патологія, а норма.

Але чи конче треба
заганяти себе до числа тих охочих? Чи не краще, пам’ятаючи ще з дитинства, як легко
наша уява створює примарних чудовиськ, намагатися не додивлятися до вигаданих
монстрів навкруги, а, навпаки,  шукати й
знаходити докази  існування інакшого
бачення літератури, мистецтва, світу та людини в ньому?

І книжка Ніни
Кочубей з нехитромудрою назвою «Замальовки з натури», як на мене, є одним із неспростовних
доказів того, що чутки про смерть гуманізму значно перебільшені.

Книжка містить
оповідання, невеличку повість, новели, есеї, дрібку публіцистичних творів. І
всі ці твори написані наче зумисне, щоб спростувати оте вищезгадане ствердження,
хоча авторка, певно, і не ставила перед собою такої мети.

«Нове» мистецтво,
за Ортеґою,  проголошує «табу» на
проникнення в мистецтво всіх людських елементів.  Причому існує певна ієрархія: найстаранніше
нове мистецтво уникає звернення до сфери людей, тоді – до сфери живих створінь.
Навіть зображення неорганічного світу в його власному, не перекрученому «вищою
алгеброю метафор», вигляді попадає під заборону…

На щастя читача,
Ніна Кочубей у своїй книжці й не збирається дотримуватися жодного із цих табу.

Невеличкі за
обсягом, проте навдивовижу місткі новели та оповідання населяють живі люди,
долі й вдачі яких авторка часто показує за одним, але найяскравішим епізодом,
або за якоюсь однією, найхарактернішою рисою. 
Один дотик довірливих дитячих пальчиків, одна щира дитяча посмішка
змінює життя Марусі, героїні оповідання «Знайшовся в Ульки хлопчик», наповнює
його незнаними відчуттями, новою глибиною. Одна деталь – стаканчик із морозивом,
що його кожного разу несе жінці з крамниці, хильнувши там свої сто грамів, старий
на ім’я Іван Олександрович, несе, мов дорогоцінний скарб, дозволяє читачеві
зрозуміти й цю людину, і життя цього подружжя («Мій Азербайджан»). Може,
один-єдиний раз побачена в дитинстві картина – летить гойдалка в синє зоряне
небо, розгойдана сильними батьковими руками, а на гойдалці мама, усміхнена,
щаслива, юна – назавжди стає для героїні тим світлим і теплим спогадом, що
надає їй сили в її нелегкому житті («Сильна і терпляча»).

Представникам
другої табуйованої сфери – живим істотам – теж вільготно живеться на сторінках
книжки.  Численні коти й собаки, півень
Петро, коза Майка та безіменний кінь на лісовій галявині – для письменниці
кожне із цих створінь неповторне, зі своєю власною вдачею, своєю душею.  А ще – Ніна Кочубей дуже добре знає, що людина
найкраще пізнається за ставленням до братів наших менших. Тому й вибирає для
своїх оповідань епізоди, де момент контактування людей із тваринами наче
лакмусовий папірець виявляє самісіньку суть персонажів («Вовочка», «Ганна і
мешканці її двору»).

Але сфера живого
для письменниці значно ширша: квітучі сади й осінні алеї парку, квіти й трави, сніжинки
та дощові краплі вкривають сторінки книги різнобарвними візерунками. Стираються
межі між живим і неживим, і кожна із численних картинок – то не тільки
замальовка з натури. Природа у Ніни Кочубей живе власним, глибоко емоційним і
духовним життям, даючи людині змогу, якщо та вміє і хоче дивитися, піднятися
над скороминущим дріб’язком, доторкнутися до вічної таїни буття («Краплі меду
на хлібі»,  «А сніг не білий», «Бринить
морозна далечінь», «Стаккато дощової мелодії»).

Навіть речі
рукотворні – біла мереживна скатертина в оселі першої вчительки («Учителі»),  волошки в глечику на столі, строкаті
домоткані килимки («Знайшовся в Ульки хлопчик») – мають глибинний зв’язок із
вдачею та почуттями своїх господарів. «Все було таке приємне на дотик -
справжнє і ніби одухотворене», – каже письменниця про інтер’єр будинку лісника
(«Краплі меду на хлібі»). 

Так, саме
одухотвореність є тією головною ознакою, яку відшукує авторка в речах і людях,
відшукує, а, може, привносить. І тому люди, істоти, і речі в її книзі аж ніяк
не схожі на ті моторошні воскові фігури, якими Ортеґа-і-Ґассет так налякав
сучасних і майбутніх митців, мистецтвознавців, а також читачів, слухачів та
глядачів, що знаходяться й сьогодні охотники закидати труну з гуманізмом – хто
квітами, а хто грудками багнюки. Мовляв, то мистецтво для плебсу!

Натомість
пропонується «чисте мистецтво», мистецтво для мистецтва. Мистецтво – забавка,
мистецтво – цукерка…  «Замальовки з
натури» не для того, хто поділяє такі погляди. А той, хто знає, що життя – не
для гри, не для споживання, а, насамперед, для осмислення й реагування, той,
хто розуміє, що головним героєм кожної книжки, хоч як, є її автор, а головним
сюжетом – життя в усій його повноті, може братися до читання.  Не для того, щоб йому зробили красиво, або
захоплююче, або смачно.  Але найбільша
розкіш у світі – розкіш спілкування з мудрим та щирим співрозмовником – читачеві
гарантована.  Пам’ятаєте, як у
Вознесенського: «..Пошли мне,
Господь, Второго, чтоб вытянул петь со мной…»? Так і тут.
Беручи до рук цю книжку, читач буде мати насолоду наче почути, як вторить його
власним думкам і почуттям чистий голос Ніни Кочубей, вторить, а десь, можливо,
перехоплює й веде мелодію, відкриваючи в ній нові, ще незнані нюанси й глибини.

А щоб не заважали
монстри, створені розбурханою, та ще й негативною, уявою треба згадати, що всі
чудовиська існують тільки в темряві. Для того щоб примари розтанули, варто лише
запалити світло – світло розуму, світло духовності. Запалити й не давати
згаснути.