Слово читача
Тут ви можете залишити свій відгук на прочитану книжку.
Ваше слово є дуже важливим для нас
Для того, щоб залишити свій відгук, заповніть форму коментаря внизу сторінки.
ПОРАДА: Почніть з назви своєї рецензії, а у дужках напишіть назву і автора книжки, про яку йдеться. Так читачеві буде простіше зорієнтуватися.
Запрошуємо до слова саме вас!
Друзі, добігли кінця новорічно-різдвяні свята й усі ми повертаємося до активної праці – у тому числі й творчої. Тому нагадуємо вам, що на нашому сайті та шпальтах газети триває КОНКУРС РЕЦЕНЗІЙ.
Якщо ви прочитали книжку, яка сподобалася або категорично не сподобалася, якщо ви хочете висловитися з приводу прочитаного, якщо хочете дати орієнтир іншим читачам – сядьте до столу й напишіть усе, що вважаєте за потрібне. А потім – надішліть нам поштою, або зайдіть на сайт vsiknygy.net.ua та залиште текст у рубриці «Слово читача» з поміткою “На конкурс рецензій”.
Не забудьте підписати рецензію своїм іменем і залишити адресу – електронну або поштову. Тоді текст буде опубліковано на сайті, а на вас чекає сюрприз.
Адже серед авторів рецензій щотижня буде розігруватися нова книжка одного з провідних українських видавництв. А кращі з кращих текстів буде надруковано на шпальтах газети, і тисячі наших читачів будуть вдячні вам за пораду.
Імена переможців ви довідуватиметеся із сайту або з розділу «Новини» на другій сторінці газети.
Нас цікавить ваша думка, ваш погляд, однак для того, щоб допомогти вам у створенні рецензії, дозвольте кілька зауваг:
• Рецензія – це порада. Тому в ній варто дати зрозуміти, кому буде цікавою книжка – адже не секрет, що жінкам до вподоби одне, чоловікам – інше, молоді – третє, а дітям – четверте (і не завжди те, що сподобається їхнім батькам).
• Рецензія не має переказувати сюжет, особливо якщо йдеться про детективи. Однак з неї має бути зрозумілою тема твору, жанр, герої та обставини.
• Не варто писати надто довгі тексти – зазвичай на те, щоб висловити свою думку, вистачає 3000 знаків із пробілами.
• Ну, і не забудьте вказати автора, назву книжки, рік видання та видавництво – бажано на самому початку, під заголовком.
Решта – питання вашого стилю та натхнення. Хтось виступить допитливим експертом, хтось – затятим фаном, а хтось прикинеться наївним новачком, щоб краще розкрити задум автора книжки.
Отже, гостріть пера – і до роботи!
Нагадуємо, що подарунок для переможця – роман німецької письменниці Юлі Це „Орли та янголи”.
Бажаємо натхнення!
Володимир Винниченко. «Сонячна машина»
§1. Знайомство
— …Тут дуже проста справа. Є дві сторони. Грабіжники і грабовані. Буржуазія і пролетаріат.
§2. Деякі відомості
Наприкінці 1918-го року Винниченко пише в щоденнику:
Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу…
До цього він добре попрацював, разом з Петлюрою поваливши гетьманський уряд. Україну фактично було підготовлено до передачі більшовикам: від одних соціалістів — іншим.
Через чотири роки після втечі з України Винниченко напише цю книжку, почавши її зі слів: «Присвячую моїй сонячній Україні».
§3. Одним реченням
Тоскно, млосно, мляво, прикро.
§4. Більш розгорнуто
Багата фантазія, соковита мова… Жахливий зміст.
§5. Ще цитата
…І взагалі така маса скрізь цікавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловіки Ну, от просто два собі чоловіки й більше нічого. І не соромляться, не ховаються, живуть усі разом, мирно, весело, гарно…
§6. Повна рецензія
Наведені у §2 слова Винниченка нагадують ставленням одного з головних героїв книжки — Макса Штора. «Він нічого не вміє робити спокійно, поважно. Все з палом, із зривом»… а коли тільки щось не виходить по його, то кидає все, і йому стає байдуже.
Нехитра демагогічна дихотомія про буржуазію і пролетаріат, про пограбованих і грабіжників становить фундамент всього сюжету. Винниченкові, як і його героєві, здається, що справа дуже проста. Солодка ідея про соціалістичну анархію, нездійснена Винниченком в реальності, знаходить своє втілення на папері.
Німеччина. Країна охоплена боротьбою невігластва з несправедливістю. Але невдовзі запекла борня пролетарських терористів проти подлючої буржуазії раптом стає непотрібною, бо геніальний винахід позбавляє людей від необхідності працювати. Люди стають… богами. Так, принаймні, думає один із героїв книжки: «Ні злочинств, ні чеснот ми не знаємо. Етичний дуалізм людей нам абсолютно ні до чого. Ми стоїмо по той бік добра й зла. Що таке гріх? Ми не розуміємо, що це таке.»
Агресивний егоїзм, кричуще невігластво і тотальна елементарна неграмотність нібито позитивних героїв твору повністю виключає будь-яке самоототожнення з ними. Їхня зневага до релігії (відомого опіуму для народу) аж ніяк не заважає їм обожнювати геніальний винахід і його винахідника. Так само безґлуздими і самозаперечливими є і всі інші їхні переконання. Найщиріший і найсимпатичніший персонаж роману — Труді — настільки занурена в себе і свої почуття, що їй, за великим рахунком, до спини всі інші — аби їй було добре.
Після трагичного періоду безладу і невдалих, хоча й масивних спроб опору реакційних «старих сил», пролетарі встановлюють свою владу над усім світом.
Винниченковим героям здається, що «етичний дуалізм людей» їм ні до чого, але як же без дуалізму, доки є вороги — прихильники «старого режиму»? Вороги в книжці, як правило, карикатурні кровожерні мілітаристи, які незграбно приховують за будь-якими своїми діями винищення «простих людей». Але прості люди не в тім’я биті — вони самі знищують своїх ворогів.
Величний фінал: на всій планеті встановлюється влада щасливих Поліграфів Поліграфовичів Шарикових, яких Винниченко — віддамо йому належне — намагався зобразити якомога симпатичнішими.
Пишучи про Винниченка, не можна не згадати слів Євгена Коновальця: «З соціалістами держави не побудуєш». З огляду на роль автора в історії України, присвята — …моїй сонячній Україні — виглядає невдалим жартом або глумом. Втім, навряд чи Винниченко усвідомлював це — мені здається, що нечутливість його персонажів — це його, винниченкова, нечутливість.
* * *
Тепер про мову твору. Описи природи, почуттів та подій зроблено майстерно, і такою смачною та дзвінкою мовою, що за неї можна було б вибачити і незграбний пропагандистській зміст… якби хтось потребував такого вибачення.
* * *
Винниченка слід читати, щоби краще розуміти українську історію; і треба знати історію, щоби усвідомити, що винниченкам можна довірити писати твори, але не можна — жодним чином! — дозволяти їм втілювати свої божевільні ідеї в життя.
§7. Прощання
Вітаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені.
http://maidan.org.ua/blogs/hudkovych/?p=253
Шпербер М. Хурбан, або Незбагненна певність. Есеї / Пер. з нім. Петра Рихла. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2009. – 268 с.
Не кращі, але й не гірші
Розгортаючи книгу есеїв єврейського письменника Манеса Шпербера «Хурбан, або Незбагненна певність», відразу впадає в око наступна фраза: «на ранньому етапі свого становлення кожен із нас довідується про те, що він є неповторним Я, але водночас і про те, що всі інші також є ними». До подібного висновку автор доходить шляхом тривалих випробувань – утисків влади та масмедій, арештів та втеч. І лише наприкінці життя, як це часто буває, Манес Шпербер отримує заслужену славу у вигляді читацької популярності та численних літературних нагород – премії Баварської Академії мистецтв (1971), премії Ґеорґа Брюхнера Німецької Академії мови й літератури в Дармштадті (1975), Великої Австрійської державної премії з літератури (1977), пермії Миру німецької книготоргівлі (1983) та ін. Проте жодна з них не здатна компенсувати ті страждання, через які довелось пройти єврейському письменнику у часи правління Гітлера та комуністичного режиму, період тотального контролю та свідомої дискримінації творчого індивіда. Усі ці зовнішні та внутрішні протиріччя з присмаком боротьби з аллофобією (антисемітизмом) стають центральною темою есеїстики Манеса Шпербера, котра була опублікована видавництвом «Книги-ХХІ» у перекладах Петра Рихла.
Книга складається з трьох частин, кожна з яких торкається гострих соціально-політичних проблем, зачіпає питання релігійної толерантності, апелює до історичних персоналій та фактів. Нерідко автор вступає в полеміку з провідними філософами та науковцями своєї доби (наприклад, з відомим політологом та соціологом Ганною Арендт) та відкриває цікаві сторінки української історії.
Усі події в есеїстиці Манеса Шпербера подані крізь призму єврейського світовідчуття. Автор, глибоко переживаючи за долю свого народу, не залишається осторонь тих соціальних процесів, котрі матимуть наслідки для його майбутнього.
У третьому розділі центральною темою стає ідишистська література. Манес Шпербер коротко та влучно розповідає про життя і творчий шлях визнаних світом єврейських письменників та поетів. Серед них – Шолом Алейхем, Ісак Бабель, Мендель Манн, Йозеф Опатошу та ін. Доля цих митців практично не відрізнялась від шперберової. «Винищивши шість мільйонів євреїв Східної та Центральної Європи, – зауважує есеїст, – Гітлер позбавив ідишистську літературу її читачів. Цю справу довершив Сталін, прирікши на смерть її творців». Проте всі ці культурні репресії призвели до неочікуваних результатів – література на ідиш отримала нове життя і, мов фенікс із попелу, постала викривальною згадкою про часи нівелювання творчої особистості.
Усім, хто ще вагається з покупкою книги Манеса Шпербера, пропоную кілька оригінальних думок автора, які свідомо залишаю без коментарів:
– добрий єврей – таке ж небачене явище, як і суха вода чи гарячий мороз;
– сильні світу цього потребували євреїв як цапів-відбувайлів для прикриття власних злочинів і виганяли їх відразу після того, щойно віддавали на поталу народному гніву;
– ніколи корінний народ не зрозуміє до кінця сутності, а тим самим і причин інобуття національної меншини, яка проживає серед нього, проте все-таки постійно на марґінесі, в той час як меншина, зі свого боку, неодмінно мусить своєчасно пізнавати й тлумачити певні мотиви більшості населення, щоб уникнути всього того, що могло б викликати непорозуміння з більшістю.
Лілія Шутяк
Вітаємо переможця чергового етапу КОНКУРСУ РЕЦЕНЗІЙ. Ним стала Лілія Шутяк із рецензією на книгу „Хурбан, або Незбагненна певність” видавництва „Книги-ХХІ”.
Лілія отримує книгу Юлі Це „Орли та янголи”.
Нагадуємо, що участь у конкурсі рецензій можуть взяти усі бажаючі. Для цього треба прочитати книгу, написати відгук на неї й розмістити на нашому сайті у рубриці „Слово читача” або надіслати на поштову адресу редакції: вул. Фрунзе, 160-Щ, м Київ, 04073
Для тих, хто пише рецензію вперше, публікуємо кілька порад:
• Рецензія – це порада. Тому в ній варто дати зрозуміти, кому буде цікавою книжка – адже не секрет, що жінкам до вподоби одне, чоловікам – інше, молоді – третє, а дітям – четверте (і не завжди те, що сподобається їхнім батькам).
• Рецензія не має переказувати сюжет, особливо якщо йдеться про детективи. Однак з неї має бути зрозумілою тема твору, жанр, герої та обставини.
• Не варто писати надто довгі тексти – зазвичай на те, щоб висловити свою думку, вистачає 3000 знаків із пробілами.
• Ну, і не забудьте вказати автора, назву книжки, рік видання та видавництво – бажано на самому початку, під заголовком.
Решта – питання вашого стилю та натхнення. Хтось виступить допитливим експертом, хтось – затятим фаном, а хтось прикинеться наївним новачком, щоб краще розкрити задум автора книжки.
За два тижні ми підіб’ємо підсумки чергового етапу конкурсу. Переможець отримає філософський роман Тимофія Гавриліва „Де твій дім, Одісею”.
Право на вигадку
Люко Дашвар. Рай. центр: Роман. – Харків: Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. – 272 с.
Третій роман Люко Дашвар відзначений дипломом конкурсу «Коронація слова-2009» і продовжив переможну ходу, започатковану першими двома («Село не люди» посів друге місце на конкурсі «Коронація слова-2007», книга «Молоко з кров’ю» перемогла у конкурсі «Книга року BBC-2008».
Любов і гармонія взаємності – речі позачасові, та кохання, що могло відбутись, але не відбулося – завжди трагедія. Роман почався сценою загибелі головної героїні Люби, юної максималістки, яка прагнула щастя, та їй не поталанило! На заваді стали батьки обранця Макса – пихаті новітні капіталісти, несумісність романтичних ідеалів чистої недосвідченої душі з цинічною, безжальною реальністю. Нашої з вами дійсністю, шановні читачі, адже події романа відбуваються влітку 2008 року в Києві.
Письменниця справно володіє секретами психологічного впливу на читача: сюжетний драйв, історичні ремінісценції з епохи гетьмана Петра Дорошенка, моторошні ситуації й життя студентської богеми – вже цієї атрибутики достатньо для комерційного успіху. Але Люко Дашвар того замало й вона додає викривальної сатири. Основна мішень – влада: «Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі й довела на практиці – найприбутковішими в усі часи є посади політичні… вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші… світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці й гроші, гроші, гроші…Гроші й влада».
Письменниця демаскує мафіозно-холуйське обличчя сучасної керівної еліти, не шкодуючи епітетів (продажна, злочинно кастова, квазіреспектабельна), вивертає назовні далекі від публічності її справи та думки: «Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце – шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів… Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози…Обоє знали – Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав…скоріше за все, старе падло, злигався з урядовими… – нагадую шановному читачеві, що події романа відбуваються у 2008-у році! Фейлетонно змальовано образ Роми Шиллєра, такого собі вічного «слуги двох панів»! А ситуація з виключенням-включенням світла в нікому з можновладців не потрібній лікарні – комедійна знахідка! Характерна відсутність у тексті прийомів езопівської мови (натяки, приховані смисли тощо), котрі вироблені у сатиричному жанрі ще від часів Аристофана. Авторську стильову манеру «горизонтальної» розповіді, на мою думку, можна пояснити відсутністю в нашій державі «каральної» (та й взагалі будь-якої) цензури: пиши, що хочеш, про кого хочеш, і як хочеш!
Козацькі мотиви, що вплетені в сюжетну канву легко зіронізовано й пом’якшено. Однак мовлено не про історію, а про відновлений зв’язок епох, йдеться про зміщення часових площин, коли куми Свиря й Микишка, минувши 340-річну дистанцію, знайшли спільне комунікативне поле із молодими київськими студентами.
Відверто кажучи, роман Люко Дашвар – це література, про яку ми сьогодні не знаємо, чи література це взагалі. Правда, не все так однозначно й просто. Гадаю, остання в часі книжка Люко Дашвар як явище посткультури, постлітератури не вийшла за межу маскультівського чтива, але віра у вигадку, сила творчого куражу, «фентезійне меню», нарешті, незаперечний читацький комфорт, несподівано самі по собі виявилися цінностями.
Сьогодні не твоя черга вмирати,
або Memento mori!
Володимир Сердюк. Мистецтво вмирання: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 312 с.
Володимир Сердюк за походженням буковинець, живе і працює в Києві, літератор, перекладач, кіноактор, журналіст, автор трьох романів. Лауреат літературного конкурсу “Коронація слова” за 2002 рік у номінації кіносценаріїв (4 місце за сценарій художнього фільму “Аналіз крови”) та за 2005 рік (2 місце за п’єсу “Пенсійні справи”).
Древні греки, котрі, як відомо, знали майже все, називали смерть найголовнішою справою життя. І автор передслова Василь Кожелянко вважає, що «мистецтво вмирання – найважливіше з усіх мистецтв». А й справді! Філософи всіх часів і народів у своїх вельми мудрих книжках не оминали тему смерті, особливо акцентуючи на її, смерті, неминучості. А ґеніальний письменник Михайло Булгаков вустами Воланда неприємно загострив проблему: « – Так, людина смертна, але це було б іще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово (виділення моє – Т. Д.) смертна, ось у чому фокус! І взагалі, людина не може знати навіть того, що робитиме сьогодні увечері».
Роман В. Сердюка читала з певною пересторогою, бо відчувала якусь дияволіаду – поблизу блукали тіні Данта, Гоголя і Достоєвського. Мої сни перетворилися на фантастичні містерії у дусі Гофмана, правда, без його романтичної містики, але жахливі у своїй буденній реальності. Та дивна річ! Попри назву, роман не песимістичний, з плином читання книга захопила, звільнивши від усіх варіацій забобонів і комплексів на тему memento mori! і я в котрий раз упевнилася, що їстинний талант завжди неповторний.
Композиція твору підпорядкована наскрізній «смертельній» тематиці новел (89 основних та чисельні короткі відступи – вправи у стилі посібника гри на арфі), на перший погляд, не пов’язаних між собою, але це не так.
Через відмову від стандартів, експериментальну форму, роман вимагає вдумливого прочитання, без поспіху. Головні персонажі існують у різних іпостасях: Старий Шаман, якого веде Великий Дух, Фея, котра мешкала серед людей і мала маму, Метелик, Олена-Хелена, Хлопець, Я, товариш Мишко, Микола – руда борода і вельми багато інших втілень-перевтілень авторького ego. Вирушає в останню мандрівку генерал Грант (Улісс Грант? Одіссей?). І кожен герой вмирає. І кожен раз інакше. Вмирає фізично, або духовно, в різних ракурсах. В. Сердюк оповідає про усілякі форми-варіанти величного акту вмирання: куля-граната-ніж-меч, туга-розпач-безнадія тощо. Та найгостріша й найбезжальніша смерть від самотності, від неможливості кохання, коли вмирає душа: «По суті, то був кінець, але я з хворобливим задоволенням летів туди, підсвідомо відчуваючи, що повністю анігілювавшись, перетворившись на ніщо, поступово скидаючи з себе, в міру наближення до неї, не лише частини тіла, а й непотрібні мені думки та бажання, я вибухну там, за межею, у якійсь новій якості, можливо, зливши воєдино обидві сутності, які раніше були мною та нею». І тут виникає паралель із творами сучасних психологів-інтелектуалів (А. Менегетті «Мудрець і мистецтво життя», Р. Пірсінг «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом»), в котрих автори задаються проклятими питаннями людського існування, намагаються запровадити нову систему життєвих цінностей, філософія якої примирить життя і неминучість відходу.
Філософсько-культурні паралелі поглиблюються, коли герої отримують імена-перифрази (розгорнутий троп, котрий веде свій родовід ще від поетики скальдів). Ця стилістична фігура замінює конкретність на описовість: той, хто сидить у ній; той, хто сидить у мені; той, хто підвів мене до останньої межі. Ескізність простору авторського мислення перетинається з тінями і примарами найневловиміших інтелектуальних впливів: «Смерть ходить поруч. Чи це ми ходимо поряд зі смертю? Усе настільки переплетено, що смерть, напевно, не поруч, вона всередині нас і зовні. Вона живе в нас, а ми живемо в ній. Смерті просто немає, як немає і життя. Є один безперервний потік існування. Смерть одного – це існування іншого. Не можна померти, не побувавши серед живих, як не можна жити, не побувавши серед мертвих. Взагалі, нічого не можна оцінювати, не спробувавши». І хоча нічого принципово нового у цій делікатній риториці нема, звучить ориґінально.
Автор вибудовує заінтриґовуючу подорож: різні часи, різні країни, різні культури, різні епохи, правда, іноді дещо втрачає логічну послідовність. Але, гадаю, що стереоскопічність оповідального руху, а з іншого боку, повторюваність ситуацій, «курсування» персонажів по різних новелах, що деколи набуває ознак трешу – серіального кінематографічного драйву – суть стилю письменника: форма стає важливішою за смисл. Отакий парадокс! Наголошую, що про механічне складання та квазідуховність тут мови нема й часом не зовсім зрозуміло, на чім то все тримаєься? На мікронному «ледь-ледь»! Один невловимий ритмічний крен – і читач опиняється ув іншому вимірі, й сам стає чимось невловимим. Дальні світи прозирають у ближньому, зовнішнє у внутрішньому, небесне у земному й навпаки. Двоїсті образи нашаровуються, стають туманними, неясними, невідчутними – хтось когось кудись кличе, чекає… «Нічого цього немає. Існує біль, що спалахує, як квазар і пульсуючий, як вистигаюча Нова. Біль, не як відгук тіла на поступову дезінтеграцію і розрив зв’язків, а як стан душі, що скинула пелену і що відчула обмеженість навіть найбезмежнішого простору і велику безодню між будь-якими двома атомами речовин, холод цієї прірви та абсолютно інше життя того, іншого атома, хоча говорять – він такий самий. Але ні, він зовсім інший. Чужий і байдужий до сусіда».
Переконана, що роман В. Сердюка «Мистецтво вмирання» – це взірець доброї інтелектуальної сучасної прози. А фінальну фразу своєї рецензії я позичила в автора: «З мого ока викочується сльоза, але губи розтягуються в напівпосмішку. Колись, не зараз, я знаю, вона захолоне маскою Гіппократа».
НАВІЩО БАНДАНІ БАНАНИ, АБО СМАЧНІ ЛЯПСУСИ ДЛЯ ВУНДЕРКІНДІВ (Ольга Шуваєва, Володимир Верховець «Смачна абетка», Видавництво ТОВ «Septima» Макет, 2005)
Зазвичай про дитячі книги говорять або добре, або нічого. Можливо, і я б не звертав уваги на різні ляпсуси, але цього разу просто не зміг змовчати. На даний момент мою увагу привернула книга харківського видавництва «Septima» (відповідала за випуск Н. А. Горборукова). Отже, до вашої уваги «Смачна абетка» авторів Ольги Шуваєвої та Володимира Верховця, хоча присутність другого автора починається не з обкладинки, як те прийнято, а лише з першої сторінки. Над книгою попрацювали художники, до яких не маю жодних зауважень, і макетувальник. Слухайте, а де ж коректор і редактор? Звичайно ж, добре, коли люди стараються бути українцями, але ж українську мову, коли ти працюєш у видавництві, а особливо дитячому, бажано знати досконало, а не «на рівні користувача»!
У дорослій літературі я ще цілком нормально сприймаю поезію абсурду, але ж при чому тут маленькі дошкільнята? Читаю першого віршика – і бачу таке: «У Алусі – довгі коси, а в кишенях абрикоси. У Богданчика – бандана, він приніс їй два банана». Мене зацікавило: чому він не Алусі приніс банани, а бандані? Те, що «два банана» українською мовою говорити неправильно, – це вже загальна фраза, у книзі, до речі, немало таких ляпів, і про них надалі задля стислості переважно не згадуватиму. Говоритиму тільки про каверзи у змісті. Незважаючи на гастрономічні асоціації, на які наводить назва книги, олов’яну армію в наступному вірші вирішили не годувати (хай спочатку салют зроблять). Так само голодним лишився Арлекін – мабуть, акробатам рекомендується дієта перед знайомством з Барбі. Зате Гната Ганна так нагодувала галушками, що він, бідака, отруївся і «по ґаночку покотився». Читаю далі: «…Не злякають нас ті оси…» Що за «ті» оси? Про них до цього місця не згадується! Чому б не написати «люті», наприклад? Їжачок везе «голчастий піджачок» – а сам, очевидно, їде голяка? Та ще й з напханим сироїжками ротом співає пісеньку. Ото хороші манери виховуються в дитини! Більше того, згідно з думкою автора, «щоб бігти – дві ніжки, щоб їсти – дві ручки». А ложку з виделкою малюк хай закине в куток? Те, що вже згаданий їжак на повному ходу свого велосипеда зривав сироїжки, – про це вже взагалі хочеться сказати: «Діти, будь ласка, не пробуйте цього повторити самі!» Про сир автори писали, скоріше за все, під враженням від фільму «Матриця». Спочатку рахували дірки, знайшли їх чотири; дірки лишилися, але сиру не стало. Миші, котрі, очевидно, й з’їли сир, таки намальовані, але ж у віршику про них ні слова! Розгадку на віршик про тістечка я також знайшов за допомогою художника. Про хлопчика не говориться, але на малюнку він хитрувато очікує за шторами, коли ж Таня піде з кухні. Ведмідь з іншого вірша збирав каштани не до кишень, а у кишені. Що поробиш – у лісі неврожай на шишки! Те, що ніхто ведмедів у каштанових парках чи гаях не бачив, – то ще не так страшно, головне, що вірш не оригінальний, а переспіваний. Далі без зайвих слів цитую: «Юля мамі помагала обід (наголос у цьому слові падає так, що складається враження, що мама шиномонтажником працює!) готувати: тихо-тихо в ліжку спала, ще й приспала брата». Головна думка висловлена, може, й зрозуміло для дорослого, але як здогадатися про зміст Юлиної допомоги кількарічній дитині? І наостанок найсоковитіший ляпсус. Івасик у ролі чарівника показує фокуси з черевиком. Але які! «…Був порожнім черевик. Поплескав він у долоні – маки виросли червоні». Ви тільки уявіть! Черевик плескає долонями?! Ще не все – виходить, що черевик як був порожнім, так і лишився, бо квіти виросли бозна-де! Знову ж таки, ситуацію рятує художник. А то вийшла б якась наркотична маячня. Власне, якби я був директором інтернату для дітей з вадами зору, то побоявся б такі книги закупляти.
Так і хочеться сказати: «Діти, ви ж розумні – самі домисліть сюжети, якщо вам у цьому не допомогли ні тато, ані матуся. А тим менше – автори книжки».
Підводимо підсумки. Скільки у «смачній» книзі текстів про щось їстівне? Менше третини! Чим тоді виправдати її назву? У принципі, підхід був би непоганий, якби автори домислили до кінця сюжети. Узяли б орфографічний словник і вибрали б назви страв і продуктів на відповідні літери. А потім писали б текст. Заодно й мовних помилок позбулися б. Виграє книга лише тим, що є у ній усе-таки й справді цікаві та дотепні уривки, а не лише на домальовку художникам.
Не хочу вже надто тиснути на видавництво та авторів, але на завершення цієї статті порекомендую: дитяча література не може бути даниною моді, вона має створюватися з натхненням і любов’ю до дітей, а не конструюватися за принципом: «На цій книзі ми точно заробимо!» Це ж усе-таки діти, і вони нам такого недбалого ставлення до себе в майбутньому не пробачать. Потім не нарікайте, що з дитини виростає не те, про що ви мріяли.
Чарівні казки від Володимира Читайя
Мабуть, існує така закономірність – дитина, яка виховується в сім’ї літераторів, сама стає літератором. Безліч помальованих книг довго ще нагадуватимуть у майбутньому про творчість дволітнього автора. Малюк росте, а я, мабуть, дитинію – сам почав пробувати писати в жанрі дитячої літератури. Друзі, знаючи симпатію мого сина до книги, рідко дарують на свята іграшки, здебільшого купують для нього цікаві сучасні казочки та віршики. Відповідно і я заохочую дитину – завітавши до будь-якої книгарні, я одразу ж переглядаю книжкові полиці в пошуках чогось дитячого. Отак, якось днями, я зайшов до книгарні «Є». В око впала чудова книжка вже перевіреного на якість і знаного з Інтернету автора Володимира Читая. Книжечка вийшла у видавництві «Старого Лева», у серії «Правдиві історії Чарівного Лісу». Назва книги – «Історія про слоника Дзвоника». Як і кожна дитяча книжка, вона містить в собі прекрасні ілюстрації, які малювала художниця Світлана Словотенко. Ми вирішили на сон грядущий одразу ж її прочитати – спочатку читав я, а згодом і малий. Так і заснуло хлоп’я, ніжно пригорнувши до себе зелененьку книжечку.
Трохи про побудову сюжетів та про саму книгу. Казкова оповідь починається з сумної історії про те, як слоник Дзвоник не раз сумував без друзів і навіть до школи не міг ходити через свої величезні розміри. Мама йому почепила дзвіночок, щоб звірі чули, коли він іде, щоб раптом, бува, нікого не підім’яв. Через той дзвіночок слоникові й дали таке прізвисько. Бідолаха цілими днями блукав біля лісової річки і спостерігав, як там гордовито бродить чапля. Він заздрив їй, бо хотілося бути таким же граційним. Не знаю, як на це реагують товстенькі дошкільнята, але у мене (не товстенького) одразу виникло бажання читати далі – як же слоник виплутався зі скрутного становища? Проте автор не поспішає одразу зводити нашого героя на висоту й намагається показати малечі, що робити, коли виникла біда. У лісовому мурашнику виникла пожежа. А там же лишається мама-мураха з маленькими дітками-мурашками, та й ще з яйцями, з яких незабаром мають вилупитися зовсім крихітні мурашенята! Незважаючи на свої маленькі розміри, мурахи не здаються і разом пробують загасити вогонь. Та їм не вдається самотужки впоратися з лихом, і вони шукають допомоги серед більших звірів. І тут один з мурах натрапив на нашого сумного слоника. Не зволікаючи, слоник набрав повен хобот води і почав поливати мурашник. Так він урятував мурашину родину. Автор показує, що головне – бути у спільноті, не зважати на розміри, допомагати одне одному. Слоник знайшов собі друзів, у тисячі разів менших за себе, але справжніх. І коли мураха почав трохи заздрити слониковим розмірам, той нарешті усвідомив: краще за все лишатися тим, ким ти є.
Автор непогано розуміє світ дитини і вдало знаходить спільну мову з малечею. Він роз’яснює дитині, що треба для того, щоб стати особистістю, як знайти собі справжніх друзів, навчає читачів любові до суспільної праці, берегти цінності і рятувати тих, хто найдорожчий. Ми з дитиною отримали максимум насолоди – ваші дітки теж зрадіють такому дарункові. Рекомендую до читання!
МАЛЕНЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН (Олександр Горобець. “Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця”, Харків, “АТОС”, 2010. – 263 с.)
Закрив останню сторінку гарячих, пристрасних есеїв Олександра Горобця і подумав: так це ж і є справжній маленький український Декамерон. Той, якого ми всі вже чекаємо десятиліттями – не діждемося. А то і мову солов’їну начебто маємо, наперекір усім табачникам із януковичами, і жінки, всі туземці, хто лишень не з’явиться в Україну, в один голос із насолодою стверджують, що у нас вони найкращі в світі, а чомусь ніхто про цей неоціненний скарб наш так не напише, щоб аж дух забило, щоб аж слина на губах заряхтіла від розбуджених почуттів. А тут замало не від першої до останньої сторінки такі захоплюючі і непересічні пристрасті, такі віртуозні вправи новоявленого Казанови. І жінки в тих ситуаціях не падають переможеними, а лише, здається, вивищуються, стають справжніми богинями вроди. Окрім запаморочливих зовнішніх принад мають достойний інтелект і завищену жіночу гордість. Цінують у чоловіках не словоблуддя і гроші, а вміння покорити їх самоповагу і гонор насамперед достойними вчинками та діяннями.
На моє читацьке переконання, твір написаний захоплююче, з рясними чоловічими мовними підтанцьовками побіля кожної непересічної жіночої постаті. Манера автора змальовувати все яскраво, в соковитих фарбах, надає змогу все, що діється поміж дійовими особами оглядіти, що називається, в штрихах і деталях. Терзання душі літературного героя почасти викликають нестримне бажання іноді аж начебто підказати йому вихід із ситуації.
Думаю, що ця манера письма, коли все що відбувається в творі, м’яко кажучи, перепускається з кров’ю автора і через серце читача, дає змогу останньому начебто по-справжньому вживатися в канву твору. Ставати одним цілим із ліричним героєм. Відтак мимоволі начебто приключаєшся співучасником подій у “Заручнику спокуси”. А коли нарешті дістаєшся до останнього рядка чергової есеї, немовби сам несвідомо закохуєшся в жінок, які зустрічалися письменнику і його ліричному герою. Такі вже ж вони вишукані, принадні. Стільки в них людяної краси і якоїсь незбагненної позахмарної вроди. Починаєш інстинктивно, несамохіть на вулиці оглядатися. Ця он би точнісінько схожа на неординарну красуню Катю Хлань. А та он аналогічно така, як неперевершена і колоритна Інна Іванівна із небуденної оповіді “Чому падають горіхи?”
Жіночі образи Олександра Горобця – справжня феєрія мандрів у світ гарячих людських стосунків, переживань на ґрунті романтичних взаємозв’язків чоловіка і жінки. При чому, далеко не завжди вони основуються за допомогою яскравого виразника наших почуттів і внутрішніх устремлінь – слова. Автор нам яскраво і блискуче доводить, що вряди-годи таке відбувається і на підсвідомості. Коли у Варні, на курорті, зароджується психологічний роман поміж ліричним героєм і заміжньою жінкою, астрофізиком із Польщі, Ксенею.
За короткі дні пізньої осені на балканському Причорномор’ї вони ні разу не поспілкувалися, але діалог очей, поглядів їх приводить до взаємного розуміння того, що треба, обов’язково необхідно зустрітися. Навіть не так важливо, що їм важко буде висловлюватись, позаяк він не володіє ніякою іноземною мовою, окрім, зрозуміло, російської, а вона гидує цією мовою, ніколи не хотіла оволодівати нею із принципу, і ладна б спілкуватися англійською чи французькою.
Але чи справді потрібна їм мова звуків? Він заспокоював себе тим, що живій мові людської ніжності, ласки не потрібні ні алфавіти, ні словники для перекладу, ні навіть допомога таких перекладачів, як любитель хильнути на дурняк польський радіоведучий Войтек Млоджієвський, з яким заради Ксені задружив романтичний герой Олександра Горобця.
Домовившись про таємну зустріч, новоявлений Казанова зайняв позицію у затінку дерев віддалік будинку відпочинку. Саме туди повинна була навідатись Ксеня. Увесь пляж аж до висотного приміщення міжнародного будинку відпочинку журналістів, а це метрів чотириста-п’ятсот, був яскраво освічений. І ось він побачив з засідки, як від висотного приміщення в його бік віддалилася людська фігура. Не стільки розгледів, як інстинктивно відчув – це вона, незрівнянна полячка Ксеня. Така соковита, принадна, запашна і надзвичайно вродлива.
Він уже збирався бігти назустріч, але щось незрозуміле зупинило. Придивився пильніше, і не повірив своїм очам. Від далекого висотного приміщення будинку відпочинку хтось начебто біг, і завзято розмахував руками. Сумніву не було: це, (Господи і звідкіля ж він узявся, хто його напоумив до цього?), на всіх парах услід чарівній Ксені нісся довжелезний Янек. У нього, двометрового, кроки широченні. Море гуде, шторм наростає, посилюється, реве, і хоч підірваний з переляку за свою красуню дружину поляк біжить, кричить, Ксеня, і це добре видно, ще його не чує. Вона швидко-швидко прямує у бік тінистих дерев, не озираючись. Ось, здається, навіть і побігла. У неї радісне, святочне, усміхнене обличчя. Вона, не важко здогадатися, хотіла цієї зустрічі.
“Я сам того не помічаючи задкую в гущавину дерев, – читаємо в книзі Олександра Горобця, – бо ось-ось цей анафемський і окаянний Янек наздожене моє неждане-негадане чуттєве кохання – Ксеню і пропадуть, згаснуть усі наші з нею ігри зіницями очей, шпигунські змови через мого польського агента пана Войтека. Десять діб тягнулося це вередливе, комизливе щастя двох сердець на березі моря у Варні, і за хвильку воно так безславно буде розтоптане, потавроване, убите. Мені наразі стає так прикро, мені стає так боляче і млосно, так щось тисне, буквально каменем давить на серце. Я відступаю за товсте дерево, і обіпершись на його спиною, підставляю обличчя штормовому вітру, що дме із моря. Надворі холодно, але від передчуття краху такої чарівної феєрії мене душить сердечна спека, я весь мокрий від хвилювання і душевної напруги. Чи то солоні сльози, чи, може, залітні краплі із моря обмивають моє обличчя.
Повертаю голову в бік пляжу і поміж гілляччям дерев бачу, що він уже наздогнав її за якихось кроків п’ятдесят від того місця, де на межі світла і тіней ще якихось хвилин п’ять тому стояв я, згораючи від нетерпіння упіймати в свої гарячі обійми плекане щастя – добірну, наливну ягідку з елітного польського саду”.
Книжка О. Горобця немовби родзинками насичена такими захоплюючими, романтичними, сповненими комедійності і внутрішнього драматизму епізодами, які, переконаний, не залишать байдужим жодного читача.
Ось історія бурлескного комсомольського ватажка району, який опиняється в ліжку у своєї партійної начальниці, коли чоловік тієї відлучився у відрядження.
Десь у другій половині ночі комсомольський Дон-Жуан проснувся від того характерного і неповторного шерхоту в дверях, який трапляється лише тоді, коли з протилежного боку в замок вставляють ключа. І куратор теж проснулася. Зойкнула з переляку, і гаряче зашепотіла: «Чоловік повернувся… Більше ні в кого ключа немає…»
Коханець в одну мить злетів із палкого кубла, закружляв по кімнаті в пошуках одяганок. Бо ж учора, поки вкипали вареники, він не встиг і лизнути коньяку, як азартна, із чорнявим пушком на припухлій губі підстаркувата секретар райкому партії буквально почала здирати із нього одяг. Доносячи її із кухні на руках уже геть голу, бравурний комсомолець топтався дорогою по її пеньюару, своїх штанах, трусах, які чіплялися то за коліна, то за пальці ніг, а теніска взагалі полетіла десь під ліжко. Тепер, в одну мить, як при пожежі (ще страшніше!), годі було все це знайти, зібрати разом, позаяк чоловік, чути було, вже відчинив двері і топтався в прихожій. Безсоромно гола хазяйка вискочила йому навстріч. Щось залопотіла, тут же намагаючись затягнути його на кухню. Чути було щось верзла про вареники, про коньяк. Він лише грубо відказував про те, що нічого не хоче, окрім якнайшвидше дістатися до ліжка, лягти відпочити, оскільки надто натомився: десь у дорозі зламалося авто, довелося його ледь не самотужки приштовхати додому. А тому, схоже, ледь не силоміць рвався лишень до спальні.
Голий коханець, як міг навпомацки зібрав дещо з одягу, затис його в оберемок однієї руки, а в іншу вхопив срібного подарункового рога, якого вгледів на серванті. Так і закляк з цією поклажею під одвірком, здійнявши зброю завбачливо над головою. Мета була одна: якщо чоловік тільки ступить до кімнати – щосили вгемселити його по кумполу – забити памороки, аби тут же чимдуж вискочити з квартири. Головне, щоб не пізнав коханця. А там уже як буде…
У цій історії стільки кумедності, неперевершених картин із підспудного, притаєного людського життя, за яким просто таки ридає український кінематограф. Якби ці історії, викладені в «Заручнику спокуси» екранізувати, Оскар для України був би гарантований стовідсотково. Оскільки пише О. Горобець виразною, образною мовою. Неначе малює картини.
Чого варті лишень походеньки українського Казанови на каву до чарівної і милої красуні, яка насправді виявилася дружиною головного міського бандита на дивне прізвисько Партизан. Господиню від чужої чоловічої ласки стеріг не величезний пес, а справжній людожер Тарзан.
Послідкуймо лишень за барвистою і яскравою оповіддю автора, який веде від ім. ені свого героя:
“- А хто ж він за фахом, Партизан? – поцікавився я.
- Спортсмен… Боксер…
- Високий? – дурнувате слово просто таки саме неждано-негадано вирвалося у мене з рота.
Ніна не відповіла, тільки дещо спантеличено і виразно глянула на огузкувату кімнатну шафу. Я збагнув, що вона насправді хотіла відповісти на моє, не інакше сказати, пришелепувате питання, але просто не знайшла в собі достойних слів. І не стільки осмислив, як усім своїм, іще поки що живим єством, ясно зрозумів, уторопав: якнайшвидше треба тікати. Просто негайно необхідно щезнути звідси, бо все може завершитися недоладно. Це ж тільки уявити, що двометровий Партизан, здоровенний як дубовий шифоньєр, із залізними кулаками-кувалдами зараз зайде до своєї квартири, де поруч із його красунею дружиною на дивані…
Ні, далі я навіть не міг і в хворобливій уяві домалювати драматизм ситуації, яка б могла виникнути тут, у кімнаті з модними жалюзі на вікні, позаяк у мене в середині все просто затремтіло, затіпалося, холодний зрадливий піт зросив усе моє чоло. Коли ж на довершення обстановки, яка могла б виникнути, я згадав і про те, що Партизан до кімнати може зайти не сам, а зі своїм живоїдом Тарзаном, який безугаву гавкотить на кухні, серце моє готове було буквально вистрибнути з грудей. Я рішуче підвівся з дивана. Казанова наразі буквально вивітрився із мене… Тут би залишитися живим… Я зірвався на ноги.”
Одне слово, маємо нарешті чарівний, задушевний дотепний український Декамерон. І з чим я нас усіх і вітаю…
Леонід Бровченко,
заступник головного редактора газети «Голос України».
м. Київ.
Чи все добре те, що позичене? (Зеді Сміт. Білі Зуби / Пер. з англ. Н. Куликової, Р.Семківа. − К.: Смолоскип, 2009. − 616 с.)
Літературний процес наснажується новими ідейно-формальними структурами не тільки через власний художній досвід. Переклад важить не менше, оскільки текст націоналізується, у нашому випадку − українізується. Український літературний процес, а саме галузь перекладу стає дедалі чутливішим на виклики сучасної різнонаціональної літератури. Орхан Памук, Чак Палаґнюк, Зеді Сміт та багато інших − імена, які внаслідок перекладу увійшли до українського літературного активу. Їхні твори читають, текстам дають оцінки, словом процес іде. Подібну активізацію перекладу неможливо не привітати, звісно, за сприянням державної політики можна було би вийти на ширші сучасні контексти, але поки що є так…
Роман Зеді Сміт “Білі зуби”. Цей твір нещодавно став предметом обговорення у кав’ярні “Кабінет”, у Львові. Модераторами проекту були Віктор Неборак та Ігор Котик. Розмова мене зацікавила і я, довірившись їхнім смакам, узяв книгу до рук. Зеді Сміт − британська письменниця, яка у досить молодому віці (25 років) написала роман і відразу “впригнула” у письменницьку еліту. Переклад виконали Нана Куликова та Ростислав Семків. Щодо мови перекладу, то імпонує, що перекладачі змогли уникнути нецензурної лексики і це, порівняно з перекладом Стронґовського “Бійцівський клуб” Чака Палаґнюка, позитив, оскільки зображення “життя до останнього дна” часто зумовлює певні мовні особливості, які не всім імпонують, а найбільше − консервативній академічній високочолій спільноті, а це призводить до того, що твір довший час стоїть в карантині до повної морально-етичної перевірки.
Роман “Білі зуби” ідеально надавався би до постколоніальних студій “− Коли зустрічаються один сильний і один слабкий чоловік, сапере Джонсе, то це вже колонія” [118]. Тут проблема “іншого” гойдається на поверхні, її сигнали неможливо не помітити − вона вирізняється настільки контрастно, як і білі зуби у темношкірої людини. Даруйте за подібне порівняння. Це досить промовисте маркування природного походження, яке завжди вражає людину зі світлим кольором шкіри. Твір зіткано з проблеми співбуття національно різних людей − такий собі мультикультуральний мікс, де все в режимі хаосу накладається одне на одне − релігія, спосіб життя, наркотики, секс, війна… Велике місто на повну діафрагму дихає різнокультурними фрагментами. Ця дисперсивна атмосфера в якій розчиняється практично будь-яке тверде тіло найбільш небезпечна тому, що носії того чи іншого культурного капіталу самі не зауважують, як він перетворюється на фрагмент, “на поверхню без глибини” (Мераб Мамардашвілі), цінність стає вартісною внаслідок її ринкової ціни. Подібні речі прогасловував ще Володимир Винниченко в п’єсі “Базар” − “все має ціну” і ось ця ситуація як ілюстрований життям приклад п’єси тотально виникла тепер. Напевно не аж настільки тематично чужою є книга Зеді Сміт для українця, який мешкає в місті. Але є кілька але…
Центральними героями роману є англієць Арчібальд та бенгалець Самад Ікбол, навколо них їхні жінки, діти, які в сюжеті також стають іноді центральними, стимулюючи своїм образом певні міркування читачів. Зупинюсь на декількох. Два згаданих персонажа є ветеранами війни у питомо більшій частині твору, але вони є також і її учасниками. Читаючи блок роману про 1945 рік (закінчення війни) у мене виникло кілька міркувальних спротивів. Наприклад, коли поламався танк і вони пішли “промочити горло”, за їхньої відсутності були вбиті члени команди. Використовуючи нагороди загиблих, а саме вимінюючи їх на рибу, каву та інші речі, Арчі та Самад розмірковують про відмінність двох культур на прикладі чи може англієць повністю задовільнити жінку. Тема напевно цікава, але не в подібній ситуації. Що можна сказати про воїна, який міняє ордени загиблого на рибу чи мило? Ще один момент − у Самада функціонує тільки ліва рука, а праве зап’ястя, як не дивно, по абсолютній випадковості відстрілив у окопі свій. З подібних безглуздостей складається практично вся романна подієвість. За цими роздрібненими частинками втрачається цілісне розуміння життя, зникає власне сама життєва перспектива. Не хочу вдаватись в академізми, але аксіологія як така не зможе знайти в цьому романі щось таке, що можна було би виокремити і дослідити. Можна тут говорити про абсолютну відсутність ціннісних позицій. Найкраще про роман слова з самого роману: “Арчі ніколи не був затятим читачем і йому до рук не втрапили всі ті жахливі книги, покликані наповнити свідомість хлопчаків безглуздими у своєму героїзмі постатями − на життєвому шляху Арчі не з’являлися ні лісові розбійники, ні одноокі пірати, ні безстрашні повстанці” [138]. Ці слова могли би стати візиткою роману “Білі зуби”. Можу навести ще одну стильову родзинку твору: “Самад підчіпляв дітей, як підчіпляють інфекційні хвороби” [155]. Можливо комусь прийде до душі подібне порівняння, але вислів “Стиль − це людина” актуальності своєї не втратив. Можливо, поділивши на фрагменти цей текст, його краще було би видавати як оповідання, оскільки в сукупності всі ці повістки не творять монолітного епічного полотна.
Звісно, кожен мусить обирати собі книгу за власним смаком. Мені роман Зеді Сміт дещо нагадує “БЖД” Сашка Ушкалова − абсолютна сюжетна абсурдність, в якій ригня, випорожнення на найбільшій площі в Європі, куріння маріхуани є головні способи життя персонажа. Не хочу виглядати ригористичним, але за цим всім зникає важливість тексту, його глибина. Твір у такому випадку перетворюється на лінійно виставлені фрагменти, які позбавлені відчуття цілісності буттєвої структури. Читаючи роман Зеді Сміт складається таке враження, ніби ти переглядаєш неякісні youтubівські уривки, які дають лише поверхові враження від того чи іншого явища. Відбувається така собі гра поверхнями, що знаменує собою post, який тотально уникає внутрішньої сторони образу.
Проблема релігії в романі “Білі зуби” − це тема, яка напевно одна з таких, що їй вартує присвятити окрему розмову. Але як на мене, центром ідеї змалювання релігії тут є якраз її відсутність, чи хочете за Бодріяром “відсутність присутності”. Це чітко оприявнює персонаж Самат, не можна не згадати тут і Клару. Для того, щоб інтерпретувати, потрібно спочатку домовитись про цінності. На матеріалі цього роману використати подібний методологічний хід досить складно, оскільки роман насичений не структурами певних культур, а залишками цих культур, причому добре перемішаними. Твір цей, вибачте за тавтологію, в своїй основі є анти-основним.
Роман цей засвідчує, що глобалізацію не можна прийняти або не прийняти, обрати чи відмовитись, її можливо тільки засвоїти. І цей тон книги заводить в принципі у певну апорію. А що далі? Яка перспектива існування націй? Але чому говорю певна? Бо простір залишено. Зараз маленький відступ. В центрі Львова, який відомий своєю національною наснаженістю є кафедральний католицький костел, відправи в якому йдуть польською мовою, навпроти нього мешкає мій давній друг, чеченець Аслан (контужений на війні, виїхав з Чечні), вікна його кухні виходять на цей костел, який у свою чергу стоїть на вулиці Галицькій і на тій самій вулиці часто виходить хлопець у шкірянці віком 23-26 років “лабати” на гітарі, співаючи приблизно таке: “Нахрена нам перестройка // Все останемся на помойке”. І попри всю цю національну багатоманітність чомусь важко загубитись. Не впевнений, що книжка Зеді Сміт потрібна українському читачу. Для академічної об’єктивності, знання широти процесу − так, але масовий читач, прийшовши втомлений з офісу, де надривав очі перед комп’ютером, роблячи якусь нудну роботу, навряд чи схоче продовжити все це вдома. А загалом те, що з’явились ці рядки − випадковість, бо я особисто ледь не вмер від нудьги, читаючи цей роман.
Боєць незримого фронту (Корсак, Іван. Тиха правда Модеста Левицького / Іван Корсак. ― К. : Ярославів Вал, 2009. ― 166 с. )
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Кличуть: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру…
Як зазвичай ми сприймаємо науку історію? Та звичайнісінько. Якщо ви не історик і не професіональний аналітик, то це просто набір «засушених» фактів, такий собі літопис життя. Сьома ж книга письменника і журналіста Івана Корсака «Тиха правда Модеста Левицького» ― один із тих рідкісних випадків, коли історія воскресає, прозираючи через рами віддрукованих літер.
Іван Корсак уже встиг завоювати своє місце в українській літературі, бо вперше у своїх книжках написав про визначних українців, які через різні обставини незнані і не пошановані у нас в Україні. На сторінках його романів уже знайшли визнання колоритний Агапій Гончаренко – священик, журналіст, видавець, який заходився будувати Велику Козацьку Імперію на далекій Алясці; нобелівський лауреат Жорж Шарпак ― Георгій Харпак, уродженець Рівненщини, і фізик Іван Пулюй, дослідник короткохвильового електромагнітного випромінювання, яке пізніше буде назване рентгенівським.
Автор і в повісті-есе «Тиха правда Модеста Левицького» не зраджує своє кредо. У центрі розповіді ― особа Модеста Левицького (1866―1932), вчителя української мови і лікаря, а за сумісництвом письменника. Модест Пилипович у 1917—1920 роках стає поборником УНР, через що його твори радянська влада на довгі роки заховує у своїх темних підвалах. Як скаже Олена Пчілка (а вони були добре знайомі: Модест Пилипович лікував Лесю Українку), його творам була притаманна «надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда…» У 1966 році лише деякі з них вперше побачили світ.
Іван Корсак описує життя цієї людини, таке багате на події і на цікаві знайомства, але не це головний його задум. Через постать Модеста Левицького автор показує початок ХХ ст., з його репресіями української інтелігенції 1907 року, з настирливою полонізацією на Західній Україні, з намаганням створити незалежну українську державу.
Стільки нового і невідомого досі у цій книзі. Ви знали, що є й контраверса поразки козаків під Берестечком? А що Модест Левицький брав участь в усталенні української медичної термінології?
Багата «Тиха правда…» і на архівні документи. З уривку зі щоденника письменника Ісаака Бабеля, одесита, який воював у Першій кінній армії Будьонного, зокрема дізнаємося про свавілля 1917 року, про те як їдять «молотый хрусталь» и «размельчённое стекло» солдати, аби позбутися сифілісу, як вони «в сенагоге выбросили свитки Торы и забрали бархатные мешки для сёдел».
Виклад іде у вигляді спогадів Модеста Левицького та його знайомих і згадок інших людей про нього. І тут ось якраз й стаємо на слизьке. Не шукайте у цій повісті чіткої хронології, точних дат у спогадах ― не знайдете. Скидається на те, що автор пише повість для людей, які і так вже знають історію Модеста Левицького. А біографічна довідка, якої у книзі нема, була б ой як доречна. Виклад у творі ― це такий собі «потік свідомості», коли думки, вони ж спогади, перетікають одна в одну і часто, здається, не пов’язані з початковою темою. Так і хочеться спинити цей галоп за думкою автора ― без прив’язки до дат ― і розібратися врешті-решт що й до чого. Як не дивно, всупереч почуттю певної прострації, твір полишає по собі цілісне враження, а мова автора і змалювання головного героя такі, що Модест Левицький починає викликати повагу, трохи співчуття і бажання називати його «дідусем», як то робили його вихованці, учні Луцької української гімназії.
Іван Корсак все ж таки реалізує свій авторський задум. Дочитуючи останню сторінку «Тихої правди Модеста Левицького», ми і справді відкриваємо для себе особистість, яка несправедливо загубилася у колотнечі історії. Ця книга для людей, які люблять відкривати нове, для тих, хто не байдужий до становлення України і до становлення українців. Ця книга ― не легке чтиво по дорозі на роботу чи додому. Це книга, яка по собі лишає чіткий спогад ― правдивий і тихий.
[...] читача Горпинич Людмила Боєць незримого фронту (Корсак, Іван. Тиха правда Модес…Богдан Пастух (Львів) Чи все добре те, що позичене? (Зеді [...]
Рецензія на роман Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» (видавництво «ЛА «Піраміда», 2009 рік)
Детектив, як і добре витримане вино, з часом збагачується палітрою нових відтінків, поєднання яких вивершує той несподівано глибокий смак, що вражає нас після куштування благородного напою. Присмаками книги Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко» є вкраплення містики, легенд старого Києва, розмов олюднених скульптурних потвор і привидів, а також – ну, як же без цього – шаленого, безтямного кохання. Однак, під солодом такого собі романтично-інтригуючого міксу відчувається терпкість основної ідеї – ідеї єднання мистецтва і вічності.
18 частин твору, єднаючись одна з одною, плетуть загадкове детективне мереживо. Події обертаються довкола київського архітектора Валерія Колядевича, який отримує незвичайне замовлення від вдови Юлії Маринчук, – розгадати кросворд, що криє, за словами жінки, таємницю її неспокою. Запитання головоломки є поводирями в лабіринтах історії архітектурних пам’яток Києва. Симбіоз вигаданих і реальних, надприродніх і буденних фактів з життя старого міста стирає межу між правдою і хворобливо-витієватою уявою автора.
Оповідь, мов естафету, передають одна одній ожилі скульптури – Заплакана Вдова з вулиці Банкової, Горгуля з Великої Житомирської, атлант з Костьольної… Прокинувшись у мороці ночі, вони, як повновладні господарі міста, регочуть, лаються, лякають зрідких перехожих – живуть своїм, потойбічним життям. Але разом з переповідками власного та наболілого, химери відають усім, що відбувається в Києві, зокрема й перипетіями Колядевича. Іноді перехід від перемовин та забавок потвор до викладу ними основного – штучний та очікуваний: «Горгуля не стала з ним сперечатися, бо найбільше любила не полювання, а страшні історії, такі, як зараз розкаже». Чітко розмежовані авторським недоглядом світи так і залишилися поодинці.
Непідготовленого читача може збити з ніг великий потік історичної інформації, яку з самого початку і протягом всього твору ллє на нього Даниленко. Пересипана аномаліями та нечисленними відступами типу «герої поїли і поспали», вона все ж є важким для сприйняття масивом. Глибока шаноба письменникові за години, проведені у архівах, однак видавати на-гора вустами головного героя всі дати, назви місць і прізвища дійових осіб подій, ясна річ, для художньої літератури – не варіант. Особливо, коли задумуєшся над тим, як все це тримається у голові бідного архітектора, котрий іноді ще й умудряється вести розповідь з прямою мовою. Феномен. А підхльстує його звертатися до анналів історії підібрана для такого випадку письменником форма питання-відповіді: питання задає Маринчук, а розлого або просто уточненнями відповідає всезнаючий Даниленко, тобто Колядевич.
Втім, сфантазованою та такою, що мала місце бути, минувшиною письменник вирішив не обмежуватись. XXV частиною автор, мов обухом по голові, вдаряє читача, що втратив пильність від узвичаєного сюжетного ходу, своєю політичною опінією. У главі, зосібно від загального розвитку подій, йдеться про приїзд москвички Акуліни, яка є не лише яскравою представницею вкорінілого великоросійського шовіністичного руху, але й убогодухою, пихатою та скандально налаштованою: «А пааачєму так мало русскава?! Пааачєму так мала-та?!» Викинувши серед книги тягар думок, неначе вужа, Даниленко ще кілька разів повертається до нього: «Коли вони доїдали юшку, у кишені настоятеля [Печерської лаври – рец.] боєм кремлівських курантів обізвався мобільний телефон…», – і до об’ємнішої теми – торги «душа за владу» товстопузів із сатаною Баал-Зебубом.
З огляду на сказане, чи не найпривабливішою рисою обличчя книги є описане в ній кохання. Схоплений із натовпу Колядевич опиняється в застиглому часопросторі сам на сам з пристрасно-загадковою вдовою, як виявиться пізніше, чорною вдовою. Чоловік захлинувся незнаними дотепер відчуттями – бажанням бути поруч з Маринчук, впиватися та володіти нею: «Вона була приправою до його буденного життя, його душевною хворобою, що доставляла задоволення і страждання. […] Ця жінка його затягувала у вир, з якого він міг не випливти, але опиратися своїм почуттям він уже не міг». Нехарактерно для укрсучліту приховані в деталях, але часті інтимні сцени, короткі одномантіно-тавтологічні діалоги та перерви на сніданко-обідо-вечері – ось зовнішнє обрамлення стосунків героїв. Якби не плями монологів Колядевича, здогадатися, що це кохання із серії тих, які можуть загубити душу, було б просто неможливо.
Так чи інакше, спотикаючись об недолугі дрібниці, над торованими вуличками книги згущуються темні фарби. Дійсно, наелектризована натяками та символами атмосфера от-от готова вибухнути. Ближчає розгадка кросворду, зрадливо-істерично-неспокійно поводить себе вдова, повсюдно відчувається присутність невидимого спостерігача… детектив-таки тримає в тонусі до останньої сторінки.
І разом з розплутанням власне клубка ниток-життів приходить розуміння чогось набагато вагомішого і глибшого. Непомітно для читача Даниленко розкидає поміж рядків і духовну поживу, яка залишається для роздумів після апогею головної інтриги, точніше – після спадання сухозлотиці твору. Якщо вдавати з себе сліпця, коли авторський пензель деінде спотворює намальоване, то можна з легкістю захмеліти від міцного, вистояного в письменницькій душі словесного вина.
“Вступ до журналістики. Світова та вітчизняна практика”
(автор Олена Дудко)
Це посібник для журналістів-початківців. Авторка — студентка Інституту журналістики університету ім. Т. Г. Шевченка. Книга випущена офсетним друком у твердій обкладинці у 2009 році. Посібник розглянуто та рекомендовано до подання на конкурс НАН України вченою радою Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Книга має невелику кількість чорно-білих ілюстрацій (фотографії), схем та таблиць.
Рукопис має передмову, вступ, три розділи, два додатки та практичні завдання. До розділів та першого додатку подаються контрольні питання та завдання для самоконтролю. Такі завдання — різнопланові, вимагають задіяння різних можливостей та умінь молодого журналіста, а також потребують розумової активності та гостроти.
Застосовані різні техніки виділення інформації в тексті (шрифтові, графічні). Цитати та приклади журналістських творів виділяються курсивом. По ходу розповіді авторка виділяє різними способами головні положення, яких має притримуватись співробітник тієї чи іншої редакції.
Тон викладу — відверто менторський. Деякі положення видання викликають двозначні прочитання: наприклад, розділ “як розпочати писати?” починається словами: “Як розпочати писати? Дуже просто”. Таким чином читач не може відчути, що знаходиться на одному рівні із автором. Непоодинокі випадки синтаксичних та граматичних помилок.
Із певними висловлюваннями розходяться класичні погляди на визначення журналістських творів. Деякі положення — суб’єктивні, що дає підстави стверджувати, що книга не вписується в науковий чи науково-популярний стиль мови. Певні розділи книги неможливо прочитати та сприйняти викладену інформацію, бо надто багато однотипних виділень на сторінці (шрифт напівжирний, напівжирний курсив, курсив) на обсяжні одиниці тексту — виокремлюються шрифтовими виділеннями речення і абзаци, іноді два-три шматки тексту. Неуніфікована нумерація розділів та підрозділів, що не дає швидко орієнтуватися в тексті.
В цілому можна вважати, що рукопис невивірений та не готовий до використання при вивченні дисципліни “редагування” студентам філологічних спеціальностей.
Покинуті секрети Оксани Забужко
(Рецензія на книгу Забужко Оксана Музей покинутих секретів:Роман.
Вид.2-ге доп. – К.:Факт, 2009. – 823 с.)
В залі культової київської книгарні я шукаю очима щось захопливе. Шукати довго не згодилося – він тут, на острівці новинок. Великий, визначний, з червоною стрічкою в якості закладки, немов академічне видання класика, у твердій палітурці він – завітний фоліант Забужко.
Ввічливий продавець воліє запакувати книгу у фірмовий пакетик, – однак ні, я маю іти і тримати його в руках (як вмістити таке у вишукану жіночу сумочку?). Іду із відчуттям інакшості, я знаю секрет який не знають інші, ба більше – таємницю відомої жінки Оксани Забужко.
Вже з перших сторінок авторка пропонує поринути, увійти в транс. Без певного настрою не прочитаєш і слова. Так, зможемо. Виявилося, що українець який пам’ятає своїх батьків, дідів, прадідів, або просто може відчувати єдність із такими самими людьми як він, порине у стан одразу. Журналістка відомого телеканалу Дарина Гощинська шукає історію. Історію не зі сторінок підручників або примарних фантазій невдалих істориків, а звичайну людську правду, історію Людини, а вже потім нації. Як не людська пам’ять,що може ефективніше передати історію як не старі, хворі, вицькувані часом фотокартки? Журналістка Горщинська переглядаючи їх зацікавилася абсолютно невідомою їй жінкою Оленою Догван або просто Довганівною. Жінкою с такою непростою долею, але щасливою людиною, тому що неї несуть пам’ять її нащадки. Як інший наш герой Андрій. Андрій Довган. З того і починається розслідування, якщо можна так сказати.
Як звичайно бува в музеях, перший зал завжди «ознайомливий». Тут можуть стояти нікому не потрібні стільці і лавки, на котрих ніхто ніколи не сидить приймаючи їх за експонат, може висіти картина невідомого художника початку енного століття невідомо ким повішена. Забужко пішла іншим шляхом: її перший зал насправді не початок початку, а філіал кінця. Хоча і тут відбуваються знайомства між ключовими персонажами і проводяться історичні паралелі.
Вивчаючи творчість Забужко, починаєш потроху розкривати її секрети. Ще з часів перших її творів помітила. Секрет 1-ший: деталі. Деталі. Вони прогнозують враження. За допомогою абсолютно продуманих «несподіваних» деталей, письменниця вводить в інтелектуальний транс. Хочете далі? Ваша воля… Секрет 2-гий: порівняння. Авторка добре знає, що все відчуваєш в порівнянні. І в «Музеї..» вона хоче, жадає, спішить порівняти. Хто як не вона може назвати українську мову у виконанні російськомовного співбесідника «нерозношеним черевиком»? Секрет 3-тій: чуттєвість. Третій зал, коханно названий «Вмістом жіночої сумочки, знайденої на місці катастрофи» «вбрано» із вишуканим жіночим смаком. Хоча, ви не знайдете там ні туші, ні помади. Тут історія країни «яка не встигає» намальована тоненьким пензликом художниці, також героїні роману. Секрет 4-тий: вивчення джерел. Можливо подумати, що то лише примха – написати роман про минуле знаходячись у самому яскравому сьогоденні. Однак – ні, сім років знадобилось письменниці для вивчення здобуток істориків як наших так і зарубіжних і нескінченного інтерв’ювання причасних. Секрет 5-тий: динаміка. За для того, щоб читач не розслаблявся йому пропонують абсолютно різні підходи до викладення подій: пряма мова, захоплююче інтерв’ю, кипіння діалогу і…. сни. В тих снах героя Андрія суто чоловіча уява про те, як мають виглядати такі «сни» – з реконструкцію подій, неймовірні і водночас доболю реальні.
Ключові герої Дарина і Андрій тики приходять до правди поколінь. З ними приходить і читач. Три різні покоління, в кожного своя трагедія які взагалі не можна порівнювати – настільки вони схожі. Зал третій, четвертий, п’ятий; НКВД, УПА. Музей виявився нелегкою дорогою через долі, де на кожну припала своя війна з різними ворогами. Тут, на відміну від звичайного музею, експонати можна помацати. Немає ні грізних бабусь, що охороняють набуток історії, ні червоних огорож – бери скільки візьмеш. Порада: вирішив прочитати книжку, знайди світлини свої предків, може це їх шукала журналістка Горщинська. «Музей..» – це не довідка з історії української трагедії. Це просто визнання очевидного минулого задля того щоб визнати дивовижне майбутнє. Справа не в абревіатурах і назвах, а в людях. Звісно, без банально-шкільного курсу історії книжку прочитати буде важко. За фірмовим мереживом слів варто вміти роздивитися суть. Треба трохи змужніти, приготуватися до польоту. В будь-якому разі наприкінці авторка подає список літератури яким користувалась сама – вдала ідея.
Може тому слід працювати над книгою сім років, щоб підтвердити свою винятковість і унікальність? Або може за для того, щоб читач підтвердив свою винятковість і унікальність в контексті власної історії?
Які ще я знайшла в авторки секрети? Є ще один. Ні, не останній…
Секрет №6 – Оксана Забужко. І дай Боже нам його ніколи не розгадати.
Класна рецензія! Мереживо слів. Аж захотілося книжку прочитати. Супер.
Хорошо написано. С чувством так. Интересно было почитать. Удачи тебе!
«Коханка» в обіймах українського читача
(Януш Л.Вишневський Коханка.-Харків:Фоліо, 2009, 186 с.)
Літературно-інтелектуальний інтим польського вченого-біолога з німецьким громадянством пана Януша Леона Вишневського мандрує по європейським книгарнях от уже років з десять. А все почалося із захопливої історії кохання по-сучасному, славнозвісної «Самотності в мережі». Жінки всього світу воліють щоб їхні чоловіки, хоч на добу мали мозок Вишневського. Щоб так само розуміли, відчували жінку, страждали нею. І от коли вся Європа читає творчий здобуток знаменитого поляка, а його набралося на тринадцять повноцінних книжок, українська аудиторія побачила тільки третю з них – «Коханку».
Вся книга – це сім оповідань про різні, класифіковані самим автором форми кохання. Майже без інтиму, в традиційному його розумінні. Секс тут носить завуальований, фоновий характер. Акцент на традиційному для автора прийомі – сприйнятті. Головні герої – вона, він. В них різні імена, вони живуть в різних містах, однак в них багато спільного. Вишневський не відходить від професійної схильності до досліджень: що відчуває жінка в період клімаксу, про що думала Єва Браун після весілля (дивне слово!) із Гітлером, як живе дівчина хвора на «синдром прокляття Ундини», і чи розмовляють з Богом моряки під час довгого плавання? Фірмовий рецепт – акцент на безглуздих на перших погляд деталях, які для жінки особливо, часто мають ключове значення. Якою стрічною зв’язано букет, чи заклеєно конверт із зізнанням у коханні. Всі герої наділені дивною схильністю до аналізу навколишнього середовища, але кайф в тому, що кожен робить це в межах власного досвіду и бажання.
У свої п’ятдесят п’ять років Вишневський може дозволити собі писати орієнтуючись суто на досвід. І за допомогою досвіду, також читати між рядків. Чого вартий факт шлюбу Браун із Гітлером напередодні смерті? Однак, Вишневський знає, що Єва в першу чергу жінка. Жінка, яка вже життя мріяла пошлюбитись із чоловіком своєї мрії. У неї є кілька годин у статусі офіційної дружини, ба більше – першої леді. Пан Януш пропонує провести експеримент: як уявляє ці кілька годин чоловік? Автор майстерно вплітає власне враження і прогнозує можливий хід подій. В кожній новелі можна знайти результати цікавих наукових досліджень, маловідомих історичних фактів – він знає, що читач хоче дізнатись щось новеньке.
Без перебільшень, «Коханка» виявилася видертою із контексту. Вишневський сам є дослідником-самоучкою в науці людських почуттів і він спонукає до постово-хронологічного вивчення цієї дисципліни. У своїх творчих здобутках автор зростає, трансформується, так само і читач повинен правильно і послідовно пройти цей шлях за читанням всіх творів автора. Однак, видавництво «Фоліо» вирішило почати з «Коханки».
І ще одне, що спонукає цікавитися автором. В кожній із своїх книг, і в кожній із новел у збірці «Коханка», пан Януш підкреслює свою польськість, і змушує, якщо ти поляк – пишатися цим, якщо ні – пишатися тим, що поляки існують.
Акселерати фіолетового кольору
Маріанна Малина – двічі (2008, 2009) лауреат конкурсу «Коронація слова» у номінації «Романи». Цей незаперечний успіх молодої письменниці з Євпаторії привернув мою увагу до її творчості. Чому саме так, а не інак? Спробую зрозуміти і пояснити хоча би декілька аспектів, котрі видаються мені важливими.
Світ дітей завжди протистояв світу дорослих і це протистояння – одна з провідних тем літератури як світової, так і вітчизняної. І завжди увагу привертали діти із розвинутими здібностями. Це явище давно відоме як акселерація, тобто прискорений розвиток окремих індивідуумів, котрих цілком справедливо називають вундеркіндами. Істоти з вищого виміру – «діти індиго» (нова раса за американським медіумом Лі Керолл) – епохальний стрибок у духовному й ментальному розвиткові людства, а простіше: це коли кількість вундеркіндів на квадратний метр/кілометр перевищує звичну норму. Звичну для покоління батьків – таку собі усереднену норму – звичайні діти.
На інтелектуальному Заході ця проблема давно у центрі уваги психологів, лікарів, педагогів, вона грунтовно вивчається, їй присвячені наукові праці та художні твори, кінофільми тощо.
Наперед наголошую, що у моїх імпресіях нема повчальності, але й нема поблажливості, бо «коли взявся за гуж…». Як творить Маріанна Маліна, потенційний представник нью-ейджу молодої української прози? Фантастичним романам письменниці не можна відмовити у багатстві уяви, мобільності та гостроти сюжетного драйву, рясноти цікавих деталей. Тут сперечатися нема про що. Вона бере за основу тему, що збурила й продовжує збурювати світовий інформаційний простір, використовує доступну інформацію про надзвичайний енергетичний рівень і високий потенціал цих незвичайних дітей: гіпноз, медитація, левітація, зчитування думок, ауробачення, оптична непомітність тощо, дає персонажам українські імена та прізвища, додає детективного «перчику».
Перебігу розслідування загадкової смерті вчительки «Фіолетові діти»(2009), що провадить колега, шкільний психолог Дарина, трохи бракує психологічного підгрунтя для усіх «поворотів долі» героїв, мотивів їхньої поведінки. Письменниця використовує факт телепатичних здібностей та надзвичайної почуттєвості, як інтравертний вивих паранормального розвитку та обмальовує його для певності цілком реальними деталями, адже попри усі надлюдські якості, це насамперед, діти, котрі грають на уроках у морський бій, гуртуються для своїх забав, для захисту від ворожих проявів нерозуміння дорослого світу і роблять багато інших речей, властивих саме дітям. Свого часу Роберт Окер (Robert Ocker), магістр в області наставничества і психології, зауважив, що діти страждають від дефіциту уваги й своєї гіперактивності. Отож, дорослим не треба заважати їм відкривати світ, завойовувати його і шукати у ньому власну істину. Чи мають вони для цього реальні сили? В романі дуже важливий момент справжнього смаку межового випробування й небезпеки переведено на регістр гри та й там і залишено: «…Летять срібні скалки розбитого дзеркала. Вони виблискують, як коштовні діаманти. Гарні та страшні водночас, бо від скляного пилу мої руки вкриваються кривавими цятками… Я чую металевий брязкіт зброї зовсім поруч. На мить здається, що посеред даху стоїть на повен зріст золотоволосий хлопчик із мого сну…».
Сюжет роману «Випалений шлях»(2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для «дітей індиго», яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: «– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву «Теоретичні засади парапсихології» (…) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (…) Йуги у космології індуїзму – світові віки, яких усього чотири і ряди яких послідовно проходять протягом Великого циклу». У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь (я спрощую конфлікт для ясності) авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. «Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла… Я так спішив додому… Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі».
Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.
У мене в запасі ще багато міркувань і аргументів. Обмежуся прогнозом: у молодої талановитої Маріанни Малиної перспективне майбутнє, якщо ув ейфорії заслуженого успіху в нашому недосконалому світі суцільних спокус вона не втратить прагнення довершеності свого письменницького пера.
Нове слово відлунює традицією.
Поезія – 2009.
Як від сотворіння світу пишуться вірші? Зі стану хаосу вловлюєш почування, випадковість, миттєвість, потім з’являються слова, співпереживаєш сам собі, завороженому, розуміючи й те, чого не розумієш. Перегук із попередниками й сучасниками природний і неминучий для поета. Ролан Барт підкреслював, що це не слід розуміти, як свідоме наслідування, всілякі пошуки можливих джерел і впливів не мають сенсу, тексти виникають з анонімних, невловних цитат без лапок. У цій точці сходяться велекі крайнощі індивідуальностей, по суті, поети розмовляють один із одним і з провіденційним співрозмовником – Поезією.
У 2009 році вийшла друком низка напрочуд цікавих збірок поезій авторів різних поколінь. Вельми обнадійливий дебют поетки з Тернополя Ганни Осадко «Та, що перевертає пінґвінів» (Тернопіль, «Навчальна книга-Богдан», 2009). Поезія її відчутно інтелектуальна, так може писати авторка, котра добре знає світ літератури різних народів – від античної до сучасної. Г. Осадко трансформує філософські, світоглядні, стильові аспекти, їй близькі проблеми життя і смерті, вона оновлює сенс традиційного поетичного мислення. Та, що перевертає пінґвінів – несподіваний в українській поетиці образ-перифраз. Залежно від контексту та інтонаційно-настроєвого забарвлення цей складний образ набирає різного семантичного значення, об’єднує ряд проміжних асоціацій-алюзій, котрі активізують читацьку співтворчість.
У тематиці віршів, поетка – космополіт у позитивному розумінні, у художніх засобах творення – еклектик, теж у позитивному визначенні. Тропи, фоніка, звукопис, лексикосинтаксис – зі скарбниці світової поезії. Вищезгаданий перифраз – набуток класицизму, складні багатошарові метафори – від сентименталізму, від поезії бароко – парадокс, оксиморон, каламбур, котрими щедро пересипано тексти авторки. Згідно ведичного вчення реінкарновано ліричних героїнь від Єви, Пенелопи, Медеї, донни Анни, Аліси тощо і до alter ego авторки. Елегійні за настроєм і витончені за формою вірші нагадують символістів, мотиви-замовляння – від народної поетики, алегоричність, підтекст, думки про минущість земного свідчать про добре знання східних поетів, зокрема, японських; незвичайність несподіваних образів – персоніфікація естетики модернізму першої половини минулого століття. Версифікаційна майстерня Г. Осадко: рими точні, свіжі, прості й складні, вишукані, в довгих рядках поетка, крім кінцевих, використовує серединну співзвучність.
Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –
Крап! – і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми».
Збірка поезій «Гра в три руки» (Київ, Вид-во Сергія Пантюка, 2009) молодої поетки родом із м. Теребовлі на Тернопільщині Наталі Пасічник – третя у творчому доробку. Щоби зрозуміти, як народжуються її вірші, до них треба призвичаїтися, добре вчитатися. Наче кваплячись зафіксувати картину або явище, поетка проминає несуттєве, перериває логічні зв’язки. Враження від коротких чи довгих рядків, схвильованих, перерваних, ніби задиханих строф ошелешує. Вихор метафор, штрихи і блискітки спостережень розбігаються колами особливих суб’єктивних асоціацій. Щоби витворити особистісний світ, поетка виробила власний, нічим не обмежений, розкутий синтаксис, що нагадує мову чимось здивованої людини. Слова вихоплюються самі по собі, немов спонтанно, строфи звучать цілісними інтонаційними періодами. Негативісти зауважать, що довгі рядки схожі на прозу, записану в стовпчик. Н. Пасічник за фахом – філолог-германіст, і тяжіння до філософського раціо, медитативності західноєвропейської, зокрема, німецької поезії позначилося на її творчому мисленні. Гадаю, що поезія нашої авторки за духом європейська, але писана українською мовою: «незбагненно неперевершено // запалюєш цигарку на одному з вокзалів // центральної європи // вуличний хлопчик з порожніми очима // пропонує два тижні свободи і запікається кров // на гострих колінах // на гарячій бруківці в софії чи будапешті // нікому нікому – повторює він // згинаючи вицвілий пергамент // розбиваючи крихке люстерко // торкаючись до двох червоних цяток // на твоїй шиї // залишся зі мною».
Письменниця Надія Степула прийшла до читача зі збіркою «Сім дощів» (Київ, «Факт», 2009), яка вийшла в серії «Зона Овідія» (автор проекту –Т. Федюк). У поезії поетки дощ – тема заповідна. Зверніть увагу на філігранну точність образу вірша-молитви-замовляння, котрий можна вважати програмним для збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти // І стати краплею на мить, // І бути, як вода, безсмертна, // Яка крізь небо струменить. // Марнот марнота міфом світлим // Перед очима промайне. // І в міфі тім про велич світу // Моє лице, як дощ, мине». Поезія Н. Степули – одкровення жіночої душі, збагачені мудрістю осягнення життя. Дивують культура образу (синестезія як спосіб затемнення змісту, відсторонення), підвищена чутливість і здатність до узагальнень, алегорії, алюзії, медитації тощо. Авторка часто використовує призабуті засоби поетичного синтаксису (анафора, рондо, кільцева побудова строф). Поетка – майстер із чистим голосом, невипадково полюбляє білий колір (Джон Ревалд, дослідник французького імпресіонізму, розкрив для загалу особливу техніку малярства, т. з. оптичну суміш, коли окремі кольори, змішані на полотні, створюють ефект білого). У нашому випадку відчування білої барви світу, як пануючої, узагальнює, синтезує істинні барви і вельми зростає семантична складність епітету «білий»: «Слід у слід по білому самітті, // Слід у слід по білій неминучості, // По снігу, що слід пунктиром мітить, // По безмежній білій проминущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. // І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. // І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – // Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини». Можливо, тому ландшафт у Н. Степули після дощового – зимовий, сніговий, білий. І переважно – міський: ««Велике тіло міста – мов рибина // У неводі часу (…) На вулиці холодний вітер. Дощ. // Асфальт нічний виблискує тривожно. // Сумна краса середньовічних площ // По лініях трамвайних щось ворожить. // Солодка, зваблива ця львівська ніч». Н. Степула дарує читачеві свою душу і диво її поезії – полегшити тягар буття іншій близькій душі, яка зневірена і страждає. Читаємо її вірші й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а безводна пустеля заквітне дикими маками безсмертя.
Популярний поет Сергій Пантюк у збірці поезій «Смак Бога» (Київ, Вид-во Романенка «Маузер», 2009) прагне підтвердити міф про себе як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Ця поезія – літературний факт гри, свідомо провокаційної, творчої і вільної від усіляких табу. Втім, ігрова основа – тільки одна з граней поетового артистизму. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча мистецькі засоби поета притаманні модерній естетиці. Асоціативне, нелінійне мислення пропонує парадоксальні ракурси традиційної української поетики: «мабуть, мій Бог забув, що сатана // Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! // Запевне краще радитися з ніччю (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…». Ці образи – ремінісценція біблійного вчення про пекельні жахи. На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло посейбічне.
Рекомендувати Ігоря Павлюка читачеві особливої потреби нема, тому що популярність його поезії, драматичної, зі соковитими метафорами, з відчуттям темної трагічності часопростору – прикметна константа сучасного літературного процесу. Збірка поезій «Україна в диму. Послання з резервації» (Луганськ, Книжковий світ, 2009) – безжальна, самоочищувальна оголеність авторової сповідальності, що вимагає від поета крицевої стійкості й мудрості, котра йде ще від предків. Нараторська думка не знає обмежень, вона невдавана й нелукава: ««Несемось Чумацьким шляхом. // Вже крила й чоботи стерті. // Солодке майбутнє врочать // Веселі обличчя мертвих…(…) Полини й тумани. // Бабські сльози. // Даль солодка й зла, неначе смерть. // Пісня в горлі. // Вічні передгрози. // Вічна віра. // Вічні нетепер». Поезійні архетипи І. Павлюка – це споконвічні образи-символи, що лежать в основі психології українця (в аспекті національної поетики – канонічні): Бог, кров, воля, сльоза, свіча, струна, крила, степ, трава, ріка, вітер, море, хрести тощо. Умовність і реальність у поезії автора органічно поєднано у сільській ліриці. І. Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження національної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромадження вічних людських цінностей на основі зв’язків поколінь: «Я вріс корінням в землю цю по крила // У світ, де більше блиску, ніж тепла. // У цьому моїх віршів ніжна сила. // У тому, коли треба, сила зла».
Оригігальність художнього світобачення, відсутність псевдопатрітичної риторики принципово вирізняє поезію поета з Тернополя Ярослава Павуляка. У збірці «Дороги додому», що була номінована 2009 року на Шевченківську премію (Тернопіль, Джура, 2009), поет постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому осягнути досі незнане. Поетичні засоби традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло – театр абсурду. Поет творить на перехресті стилів: «Я живу від весни – до весла, // Хоч надихався скону у герці, // Так живу, щоб до тебе прийшла // Піраміда з дитиною в серці. // Щоб додому верталися дні // Лікувати знамена на скронях, // Так живу, щоб колись навесні // Заспівали могили на конях.».
Вірші Сергія Жадана зі збірки «Ефіопія» (Харків, Фоліо, 2009) підтверджують суцільний індивідуальний стиль модного поета, у котрому тісно переплелися філософія, метафізика, екзистенція, дикий, незайманий драматизм і попри все, ліричність, правда, вона затамована, стримана, приглушена. Бунтівний максималізм поета не вкладається у нормативні шори, а чи шорні нормативи макросередовища регулярної поетики – у текстах завжди присутня неузгодженість, неслухняність і повна відмова від самообмеження. Баламут, одним словом! Поезія С. Жадана жорстка і жорстока, конкретна до банальності, але, водночас вишукана й неперевершено своєрідна: «і кожне слово дзвінким піском // тримається горла твого, // аби ти міг своїм язиком // вимовити його (…) І дивишся довго, мовби востаннє, // на чорні коридори й верстати, // маючи відповіді на всі питання, // які ніхто не захотів поставити (…) Час працює на мене – він мене убиває. // Все, що у мене є, і все, чого не буває, // я встиг сховати собі до кишень. // Я зараз найкраща мішень».
А процитовані нижче іронічні мініатюри зі збірки «Маргіналії» Дмитра Мамчура (Київ, Вид-во Сергія Пантюка, 2009), не помилюся, знає кожен четвертий українець, який цікавиться оригінальною поезією: «П’яний місяць білочолий, // П’яні сосни і берези, // П’яне все, що є довкола, // Тільки я один тверезий.. (…) Це не дощик накрапа. // Це пташки. Летять у вирій». Жанр іронічної пародії сягає ще Сократа, але ні в чому не зазнав програшу: перебільшення характерних особливостей оригіналу, несподіване зіткнення бурлеску й травестії дотепер має своїх щирих прихільників – «левова частка маргіналій Д.Мамчура вже давно пішла між люди» (Олег Синельник, художник).
Розмови вогник згас.
Урвавсь нечутний спів.
Стрілятись? Ні, не час.
Бо чайник закипів.
Пояснювати критикові поезію, все одно, що маляру або скульптору шукати форму вітру. «Поэзия темна, в словах невыразима» (І. Бунін, 1916). Вірші вивільняють внутрішнє життя поета в її словесній реальності, висвітлюють душевну працю і натхнення, що пробуджене глибоким почуттям і/або враженням. Чуттєвий, духовний, інтелектуальний досвід віднаходить форму, але не застигає, залишається живим. Народження вірша розказати майже неможливо, але можна відчути. Магія творчої «кухні» долучає нас до чужої таїни, не завжди доступної, але хоча б оприлюдненої.
[...] мову, тому нехай …Слово читача Тетяна Дігай Нове слово відлунює традицією. …Тетяна Дігай Акселерати фіолетового кольору Маріанна [...]
CЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЛЬВІВ
ФОРТИФІКАЦІЇ
Ігор Качор, Любов Качор, Львів – 2009
рецензія
Феномен непересічності даного видання полягає в тому, що його і хочеться і потрібно розглядати як багатогранне явище з різних точок зору і у різних аспектах.
Перш за все, що для львів’янина чи гостя міста – аматора історії, літератури, мистецтва, архітектури, то і для науковця, ця книга подає у стислому, багато ілюстрованому викладі дуже широкий інформаційний спектр добре систематизованих відомих і маловідомих фактів, полемічних версій і оригінальних реконструкцій, які зявилися вперше.
Книгу доречно розглядати разом з іншим виданням цих же авторів, чоловіка і дружини Качорів, того ж видавництва «Апріорі» – книгою «Марево давнього Львова». До речі, з огляду на високу інформаційну цінність, та якість кольорового друку цих книг, ціна їх дуже невисока.
Ці видання, які творять разом одне цілісне і взаємообумовлене явище, що вибухнуло у Львові у 2009 році, (правда дуже незначним тиражем 1000 примірників, з огляду на комерційні ризики), вже нині стали раритетними.
Саме завдяки подружньому взаєморозумінню обидві книги вельми гармонійні у комплексному підході до висвітлення теми і в зовнішньому дуже привабливому вигляді для якнайширшого кола читачів найрізноманітніших професій та зацікавлень. Цього досягнено завдяки багатим і дуже якісним ілюстраціям, здобутим впродовж багаторічної аматорської наукової праці подружжя Качорів над темою, сердечній любові до рідного міста і львів’ян, а також популярному і резонно лапідарному викладу складних історичних, політичних, культурних, архітектурних і навіть міфологічних та легендарних колізій нашого міста.
Це видатне явище книжкового світу тим більше привертає увагу читача, що у цих виданнях якнайповніше втілена закорінена поміж працьовитих українців думка, що «не святі горшки ліплять», адже авторами прецизійних з графічного боку теоретичних реконструкцій середньовічного Львова, їх наукового обґрунтування, базованого на глибокій ерудиції і знанні теми є не архітектори, історики чи мистецтвознавці за фахом, а інженер-конструктор і вчителька хімії.
«Фортифікаці\» є актуальною, корисною і потрібною книгою, яка закриває багато білих плям в історії архітектури України. Але є до неї й певні зауваження. Коли цю книгу гортає людина знайома з українською історією, мистецтвом, з самим містом Львовом, знає Галицько-Волинський літопис, історію України під редакцією Тиктора видану до 1939 року, то в неї виникнуть зауваження, оскільки цілого ряду важливих ілюстрацій бракує.
Ця книга інформативно нейтральна і у ній бракує саме українського погляду і патріотизму. Якщо ми візьмемо, для прикладу, книгу “Galicja” Zbigniew Fras, Wroclaw 1999, то в ній без тіні сумніву історія Галичини трактується як історія Польщі і книга є з серії “A to Polska wlasnie”.
Ця ж книга може влаштовувати і росіян, і поляків, і євреїв, і німців, і українців, і татар, і вірмен. У ній дещо бракує національного егоїзму і місця для української оцінки й пріоритету. Коли пишемо про сучасне мистецтво, то українцеві логічно було би писати – Архипенко, Крук, Далі, Пікасо, Шагал, та ще й не забувати згадати Катерину Білокур, а може й цілий ряд мало знаних у світі, та не менш яскравих наших представників модерного мистецтва – саме у такому порядку.
Ще кілька критичних зауважень. Усі ілюстрації є замалого розміру, і багато з них невідомо звідки взяті, тому важко зорієнтуватися у джерелах. Часто не вказано авторства ілюстрацій і реконструкцій. На поданому фрагменті карти бракує наших територій, скажімо, Берладі, Сучави, нижнього Галацу аж до Семигороду. Можна було скористатися атласом виданим Кубійовичем, або ж «Україна на стародавніх картах» під ред. Я.Дашкевича, «картографія» 2004. Було би цікаво порівняти розміри Галицько-Волинської держави і Польської ще перед захопленням Львова Казимиром.
Бракує у книзі реконструкції давньоруського Львова Івана Базаринка, а також обґрунтованих реконструкцій давньоруського княжого Високого Замку Івана Могитича. Автором, на жаль, не піднято археологічних звітів Ратича по розкопаних круглих вежах Високого Замку. Тобто, загалом не є за акцентовано, яким саме був кам’яний Львів і фортифікації за українського володіння.
Бракує тут деяких важливих персонажів української історії Львова, скажімо князя Костянтина Острозького, який при наступі на Смоленськ розбив московітів під Оршею, і Порта його вважала найкращим лицарем Європи, а це гідність українська. У Тиктора була ілюстрація, де на колінах російські князі віддають йому ключі. Хоча дещо з того, чого бракує в одній книзі, можна знайти у «Мареві давнього Львова», виданої також у 2009 році.
Виклад тексту в обох книжках є гарною, колоритною мовою і пронизаний історичним романтизмом та юнацькою мрійливістю. Розповідь починається ніби у казці і тече плинно й розлого, відкриваючи чудові історичні краєвиди. «Звів князь Лев на вершині гори свою фортецю, а в долині під її захистом місто. Подалися туди люди з краю, з інших країн, бо слава про красу, багатство держави Лева розійшлася світом.»
З того давнього Львова, що існує переважно на сторінках туристичних путівників, мало що залишилось. Раз на століття виринають з небуття давні бруки, водотяги. Поменшало вже австрійської бруківки, нема готичних храмів, чудотворних образів, вівтарів, розмальованих фігур, святих і левів, нема багатих крамів і ратуші із золотим левом на шпилі, нема караванів в далекі краї і ярмарків, нема тих міщан, тої гвари, батярів, немає тої суміші народів, звичаїв, з якої вийшло львівське міщанство.
Не зважаючи на величезні культурні і сакральні втрати, яких зазнав від зайд і окупантів величний Львів, столиця Галичини, остання сторінка «Марева давнього Львова» наповнена романтикою і вірою у майбутнє: «Промчать воїни нестримним галопом по краю, знищать ворогів. Завершиться останній бій Добра і Зла, сонце надалі вільно пускатиме зайчиків в шибки вікон врятованого міста, а душі лицарів навіки покинуть світ Яв.»
Надзвичайно потрібними є розділи і довідкові матеріали подані у кінці цього, без претензій на академічне видання – «Храми міста» – 63 шедеври архітектури, «Вулиці» містять 30 графічних реконструкцій вулиць, «Хронологія» вміщує понад 160 важливих дат Львова, «Список використаної літератури» – понад 150 найменувань. Загалом виклад теми є дуже логічним, науковим, систематичним. Вперше читач диспонує таким багатющим ілюстративним матеріалом і такими потрібними даними як «Ґенеза назв вулиць» і «Схема укріплень і храмів».
На завершення залишається привітати авторів з великим успіхом так само як видавництво і майбутніх власників цих чудових книг.
Волощак Юрій
«БЕРЕСТЕЧКО» Ліна Костенко історичний роман, Київ «Либідь»,2010 – рецензія.
Книжку «Берестечко» Ліни Костенко, мабуть варто назвати творчим проектом і досягненням у трьох напрямах. Це книга видатної української поетеси і громадського діяча Ліни Костенко, прекрасного художника Сергія Якутовича і видавництва «Либідь», тому й огляд її слід подавати саме в цих трьох напрямах, ніби розплітаючи туго заплетену косу, розчісуючи її гнучку шовковисту гармонію. Навіть на дотик і на вроду книга виглядає русою і шовковою.
Ліна Василівна не просто створила монументальне історичне літературне полотно і то так, наче виткала гобелен-запинало для святині, для скинії Собору, чи виклала мозаїку храму небувалих кольорів, бо й небувалими словами, що створили дивовижні образи-ікони велетнів духу з простих людей – ворожки-відьми, джури, зброяра і сакральні символи з буденних речей – дубового стола, старовинної печі, кам’яного лицаря-надгробка, ока вітражу, свічок… Оце тепер такі сусіди і така оселя великого Гетьмана – «душа руїн відкрита небесам». Це Шевченків символ Великого Льоху, великої руїни, з якої постане Україна, тут, як у вовчому лігві, Богдан зализує рани. Сюди у мріях і снах до нього приходять його полки, що світи стрясали, його зваблива і зрадлива жінка-чужинка Гелена, сюди, нарешті, приходить Ганна і любов, що дає силу, як і повинно бути у храмі. У цьому храмі, за цим іконостасом таки святиня – душа України. Поза ним залишаються оглашенними «прошенія і оди», «огидне зборище лакуз».
Ліна Костенко поставила перед собою і кожним читачем питання – як жилося, як прожилося, чи життя було того варте?
«Мене запитували, чому Берестечко, чому знову про поразку? Але я не писала про поразку, а про перемогу над поразкою.
Богдан три дні і три ночі пив в урочищі Гончарі після тої поразки. Мужчина – сильний мужчина. Коли падає сильний мужчина гуркоту більше, ніж комарик коли падає. Значить і переживань більше і емоцій… Але для мене було головне написати перемогу над поразкою. І я її написала, про що свідчить гасло: «Немає часу на поразку».
Художнє оформлення цієї чудової книги створив геній української сучасної графіки, про якого Ліна Василівна сказала на презентації: «Боже Ти мій, я дуже люблю Сергія Якутовича, я його ще батька знала. Розумієте, це, коли проживеш якийсь шмат життя може більше любиш людей.» А ось її слова про ще одного гідного співавтора проекту, створеного і у цифровому форматі: «читає «Берестечко» священик та ще й з Шевченківської церкви. Як він читає! Без декламації… Часом він так читає, тим в собі, чим я писала. Я раптом дуже полюбила цього невідомого мені священика Петра Бойка.»
У «Берестечку» золота нитка памяті історичної тягнеться крізь віки від скіфів і Богдана до її серця і до наших… Тут присутня психологічна інтравертна паралель між екзистенцією самозаглиблення Богдана Хмельницького і Ліни Костенко великих сина і доньки своєї Матері. Це відверте і мужнє, глибоке і болюче, як скальпель хірурга проникнення холодним лезом волі до власного серця для дослідження, лікування, виправлення, а не виправдання помилок і поразок.
Для Ліни Василівни поразки Богдана, і Мазепи, і Тетері, і Чорновола, і Чорнобиля – усі поразки України є її поразками, над якими вона у власному серці здобуває вольову перемогу. Вона як лікар бореться за життя України і перемагає смерть любовю до неї.
На своїй «презентації життя» – презентації книг «Берестечко» і «Гіацинтове сонце» вона не відкрила нам новини, сказавши, що в усіх нас життя віднімають. Додам лише, що ми, українці, знаємо хто і за що, але багато з нас ще й нині не розуміє, що зло – це відсутність добра. Кожним своїм твором Костенко підказує нам: робіть щось, творіть добро. Працюйте і праця вас вільними зробить. Але ця праця має бути осмисленою.
Історія пам’ятає, що на воротах німецьких фашистів в Аушвіці були ці слова – „Arbeit macht frei“. Те саме російською було над вїздами в сибірських концтаборах комуністів. Як над життям мільйонів жертв українського геноциду – ці знаки, так над усім життям Ліни Василівни – Чорнобиль, як символ національної катастрофи, але не як поразка, а заклик до осмисленої, послідовної, невтомної боротьби. Це її вибір, бо вже з ранніх творів вона вибрала свою долю:
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться -
У мене жодних претензій нема
До долі – моєї обраниці.
Далі йшло життя без коректур, життя високої громадянської і творчої напруги. Життя під знаком великих мовчань Ліни Костенко, як і життя цілої країни, тоді і сьогодні корегують покручі-креатури ленінізму-сталінізму, совдепії, ялової ліберальної, а найбільше захланної соц-нац-демократії.
Саме тому в Берестечку як і завжди звучить її голос Касандри: «Memento asteroid».
Вона дає у творі нам поради, як добрий лікар, чи як отаман козакам перед боєм – «набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору».
Ліна Костенко не лише лікар і отаман. Вона і зодчий, що вже заготував золоті цеглини, вже й не слів, а цілих творів і проектів, з яких впевнено і послідовно складає «величезну споруду – історію України в строфі». Тільки чи не стане вона вавілонською вежею для покромсаних володарями тьми душ генетичних нащадків великої України. Слухаймо великих і ми збудуємо наш майбутнього храм–хату, в якій «врага не буде, супостата». Слухаймо Тараса, Лесю, Івана, Ліну…
«Я вирішила все подужати, все зробити і, може, мені хотілося б щось інше.» Як на мене, це слова королеви, яка вміє осягти неосяжне, в якої мрії служать покоївками, виконуючи примхи господині. Хоча «примха» слово недоречне. Ключове слово її творчості – «я вирішила».
«Прийшов, побачив»…украв – кредо кочовика, аж надто популярне нині… Вирішив і сотворив – кредо творця (деміурга). Як усім життям кожен творить себе, так у «Берестечку» автор продовжує життя великого Богдана, творячи перед нами його внутрішній світ, екстраполюючи його у вічність.
«І знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я дуже вільно входжу в будь-яке століття – це також моє» – вона сказала.
Так у історії кожною хвилею живе кожен з нас, тільки не від кожного ідуть хвилі у її минуле і майбутнє крізь століття, як від Ліни Костенко. Так вона вже давно живе в історії, а тому має право говорити з Хмелем як з братом, а з Марусею Чурай як з сестрою.
Волощак Юрій
Помилки Папи, чи подвійні стандарти?
«Пам’ять та ідентичність» 2005. рецензія
Правда не сочить оливи до ран,
Щоб не надто пекли.
Не всідається на осла.
Котрого потім по вулицях водять –
Правда мусить боліти і критися.
Спинаються в мозку конструкції,
Коли щось хилиться, наче маєстат,
Збудований в людях –
Усі гадають, як випрямити
Не фронтон, а глибокий фундамент,
Бо власне він опирається,
Наче хвиля човнові.
Кароль Войтила
(переклад Івана Лучука)
Насамперед нагадаємо, що «зі слів самого Івана Павла ІІ та інших свідчень…відомо, що мати Кароля Войтили Мілька (в польській транскрипції Емілія) Качоровська була чистокровною Українкою з Холмщини. Українці того краю зазвичай називають себе лемками або русинами. (Олександр Красюк. Папа і Україна – К.: Дуліби, 2005.) І далі у цій же праці: …отож виникає питання, чи не могла завадити ближчому спілкуванню з тітками й дядьком їхня гіпотетична «запекла українськість». І ще далі: «А чи не могли родичі Кароля Войтили бути практично пов’язаними з підпіллям ОУН?»
Нам і нині нав’язують думку про колабораціонізм з німецькими окупантами Бандери, Шухевича, Митрополита Андрея, навіть батька В.Ющенка, але в дійсності усі вони активно боролися проти цього режиму і віддали цій боротьбі найдорожче. Як же бути з наступною інформацією: «З осені 1940 року Кароль заробляв на життя спочатку підривником-вантажником у вапняному кар’єрі, потім кондуктором-гальмівником на вузькоколійці й нарешті у цехах хімічного концерну «Соловей», де виготовлялася вибухівка для Вермахту»?
Ще кілька слів щодо ідейної орієнтації майбутнього Папи у 1948 році, коли він повернувся до будинку своїх родичів по матері на вулиці Тинецькій у Вадовицях, а потім був вікарієм у селі Неговиці. У той час він подав до журналу «Тигоднік повшехни» велику статтю про католицький пролетарський рух у Франції. Далі, вже з 1951 року, будучи під опікою львівського митрополита Євгена Базяка, Войтила написав драматичну поему «Брат нашого Бога», котру надрукував тільки сам ставши Папою. «В його п’єсі виголошувалися істини, котрі наприкінці ХХ століття стали… католицько-марксистськими гаслами діячів латиноамериканської «теології визволення».(О.К.Папа і Україна).
У книзі «Пам’ять та ідентичність» 2005 великий філософ, миротворець і проповідник Іван Павло ІІ вказує на історичні й моральні причини великих помилок і падінь людства у кривавому 20 столітті. І хоча його аналітичний склад мислення дозволив йому глибоко проаналізувати усі чинники, що призвели до цього, а також вказати на можливі шляхи виходу людства з моральної кризи, все ж він не уник помилок, або ж хибних тлумачень у своїх засновках, що не може не призвести до викривлених висновків. На окремі з цих помилок і звернемо увагу.
В історичному контексті дуже важливим є визнання пріоритетів окремих осіб, груп, націй на відкриття, осмислення, досягнення на шляху поступу людства до морального самовдосконалення, наприклад, на шляху формування громадянського, а значить відповідального суспільства. І ось, Папа Римський вказує на пріоритет однієї з таких віх, цілком ігноруючи іншу, загальновідому, а саме конституцію Пилипа Орлика. Конституція Пилипа Орлика 1710 року вважається однією з перших конституцій, саме в сучасному значенні цього слова. Вона охоплювала практично всі сфери життя людини і функціонування держави, встановлювала принципи і основні засади владарювання в Українській гетьманській державі, тобто була Основним Законом.
Не зважаючи на це Іван-Павло ІІ пише «Третього травня 1791 року «Чотирирічний сейм» проголосив конституційну хартію, яка фактично була першою писаною конституцією в Європі.» Він також вказує на документи і події, які передували цьому, цілковито ігноруючи справжнє першоджерело.
4 липня 1776 року – Декларація Незалежності сполучених Штатів Америки. 14 липня 1789 року Французька революція, і нарешті ця, згадана Конституційна хартія, пов’язана з поділом Польщі 3 травня 1791 року.
Тепер згадаємо інший моральний аспект на шляху розвитку людства. «Колонізація під певним оглядом сприяє поступові місцевого населення, але водночас зумовлює позбавляння їх не лише їх земель, а й духовної спадщини, як от – мови» Святіший отець у розділі «Євангелізація центрально-східної Європи» пише – «Важливо й визнати лиходійства, які скоїли колонізатори, а також, за змогою, домогтися їх відшкодування.»
І ось тут, показуючи прагнення і змагання різних народів до волі, папа відмовляє у визнанні історичних успіхів України на цьому шляху.
«Рік 1918 ознаменувався відновленням незалежності Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Подібно на півдні народжується вільна Чехословацька Республіка, а декілька інших націй Центральної Європи утворюють Югославську Федерацію. Україна і Білорусь не здобули тоді незалежності, попри добре відомі прагнення й очікування цих народів.»
Що це, незнання відомого ерудита, енциклопедиста, щоб не сказати гостріше, чи ігнорування об’єктивної загальновідомої історичної істини про УНР, про ЗУНР, про Злуку Соборної України 22 січня 1918 року, про Центральну Раду, Гетьманат, Директорію і роль видатних провідників Незалежної Української Держави, визнаної тоді багатьма націями й урядами світу? Від квітня 1920 року Українська Народна Республіка під проводом Симона Петлюри й знов народжена Річ Посполита керована Юзефом Піл судським перебували у військовому союзі і протистояли більшовицьким арміям, що активно загрожували незалежному існуванню обох народів.
У розділі «Ідеології зла» ми подибуємо просторе речення, у яке проникає те саме зло, власне через недомовленість, через напівправду, що в даному разі сумірна з кривдою. Вдумаймося в нього: «Так винищували євреїв, а також інші групи, серед яких Роми, українські селяни, православне і католицьке духівництво в Росії і Білорусії та на Заураллі. Так само переслідували всіх незручних для режиму людей: наприклад, ветеранів вересня 1939 року, солдатів Армії Крайової у Польщі після другої світової війни, представників інтелігенції, які не поділяли марксистської чи нацистської ідеології.» Чи не дивно чути це з уст Пастиря всього християнського світу, ба навіть людства? Адже серед тих, хто не поділяли марксистської чи нацистської ідеології були знищені ними глибоко віруючі Петлюра, Коновалець, Шухевич, Бандера, Стус, переслідувані і репресовані Шептицький, Сліпий, Липинський, усе воїнство Січових Стрільців, Гайдамацького куреня Слобідської України, чорних запорожців, гайдамаків Холодного Яру, воїнство УПА, але про ті мільйонні жертви режимів зла чомусь не згадав Святіший Отець поряд з АК. Він згадав про українських селян, але не згадав про робітництво, інтелігенцію, духовенство, хоча ми знаємо, що червона мітла, отрута і багнет червоного диявола були спрямовані, перш за все, на геноцид України, на винищення споконвічних носіїв прадавніх моральних цінностей добра – українців. Цю тезу можна тут обґрунтовано обстоювати і підкріплювати мільйонами аргументів, але навіщо. Скажу лише коротким – «Розумному досить», або ж «Qui prouve trop, ne prouve rien» – хто надто багато доводить, той нічого не доводить.
Окремо згадано, що винищували євреїв, як народ. Він же зазнав кількісно несумірно менших втрат ніж українці і представники якого масово долучилися до винищення українців і їх провідників впродовж цілого ХХ століття. Можливо тому, зазнавши нищення і втрат усе ж зумів побудувати і високо розвинути свою державу і свої впливові інституції в усьому світі.
Мав би згадати про кривди України Святіший Отець хоча б через вдячність, що, починаючи від часів Золотої Орди, продовжуючи часами Оттоманської Порти саме об неї пощербили свої мечі, шаблі, ятагани наїзники не заливши ріками крові Польщі і Європи, хоча б тому, що багато наших дітей збагатили польську, європейську культуру, філософію, хоча б згадуваний ним у творі Роман Інгарден, не кажучи вже про те, що в жилах самого Святішого отця текла українська кров. Іван Павло ІІ канонізував за своє життя 482 святих (більш ніж будь-який інший понтифік) та висвятив 232 кардиналів. Чому серед так високо оцінених ним служителів віри не знайшлося місця для найбільшого подвижника духу в Україні у царині греко-католицької церкви, Великого митрополита Андрея Шептицького?
Проте Папа слушно остерігав, що цілком законно, навіть обов’язково, поставити питання про те, чи не діє тут в Європі на рівні європейського парламенту ще одна ідеологія зла, можливо підступніша і потай ніша (від фізичного винищення попередніх років), яка намагається використати проти людини і проти родини навіть самі людські права. Це і права на аборти, узаконене вбивство, і права, так званих, сексуальних меншин, злочинних ідеологій, тим самим, прикриваючись гаслами демократії, створюючи осередки розпусти, гріха, людиноненависництва, духовного нігілізму і зневіри.
Волощак Юрій
Доброго дня! Бажаю долучитись до конкурсу рецензій. Назва статті “Напади дівочої туги у зрілій чоловічій прозі” ( Олександр Апальков “Гришатин гріх”, видавництво “Склянка часу”
Мить, коли говорить тиша
Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.
Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.
Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(…) зазвучить ім’я у масах в унісон (…) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (…) немовля несповите- значить ми квіти».
Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».
Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana – // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».
Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (…) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».
До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».
Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?
Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».
Класна рецензія))))