Слово читача
Тут ви можете залишити свій відгук на прочитану книжку.
Ваше слово є дуже важливим для нас
Для того, щоб залишити свій відгук, заповніть форму коментаря внизу сторінки.
ПОРАДА: Почніть з назви своєї рецензії, а у дужках напишіть назву і автора книжки, про яку йдеться. Так читачеві буде простіше зорієнтуватися.
Запрошуємо до слова саме вас!
Друзі, добігли кінця новорічно-різдвяні свята й усі ми повертаємося до активної праці – у тому числі й творчої. Тому нагадуємо вам, що на нашому сайті та шпальтах газети триває КОНКУРС РЕЦЕНЗІЙ.
Якщо ви прочитали книжку, яка сподобалася або категорично не сподобалася, якщо ви хочете висловитися з приводу прочитаного, якщо хочете дати орієнтир іншим читачам – сядьте до столу й напишіть усе, що вважаєте за потрібне. А потім – надішліть нам поштою, або зайдіть на сайт vsiknygy.net.ua та залиште текст у рубриці «Слово читача» з поміткою “На конкурс рецензій”.
Не забудьте підписати рецензію своїм іменем і залишити адресу – електронну або поштову. Тоді текст буде опубліковано на сайті, а на вас чекає сюрприз.
Адже серед авторів рецензій щотижня буде розігруватися нова книжка одного з провідних українських видавництв. А кращі з кращих текстів буде надруковано на шпальтах газети, і тисячі наших читачів будуть вдячні вам за пораду.
Імена переможців ви довідуватиметеся із сайту або з розділу «Новини» на другій сторінці газети.
Нас цікавить ваша думка, ваш погляд, однак для того, щоб допомогти вам у створенні рецензії, дозвольте кілька зауваг:
• Рецензія – це порада. Тому в ній варто дати зрозуміти, кому буде цікавою книжка – адже не секрет, що жінкам до вподоби одне, чоловікам – інше, молоді – третє, а дітям – четверте (і не завжди те, що сподобається їхнім батькам).
• Рецензія не має переказувати сюжет, особливо якщо йдеться про детективи. Однак з неї має бути зрозумілою тема твору, жанр, герої та обставини.
• Не варто писати надто довгі тексти – зазвичай на те, щоб висловити свою думку, вистачає 3000 знаків із пробілами.
• Ну, і не забудьте вказати автора, назву книжки, рік видання та видавництво – бажано на самому початку, під заголовком.
Решта – питання вашого стилю та натхнення. Хтось виступить допитливим експертом, хтось – затятим фаном, а хтось прикинеться наївним новачком, щоб краще розкрити задум автора книжки.
Отже, гостріть пера – і до роботи!
Нагадуємо, що подарунок для переможця – роман німецької письменниці Юлі Це „Орли та янголи”.
Бажаємо натхнення!
Володимир Винниченко. «Сонячна машина»
§1. Знайомство
— …Тут дуже проста справа. Є дві сторони. Грабіжники і грабовані. Буржуазія і пролетаріат.
§2. Деякі відомості
Наприкінці 1918-го року Винниченко пише в щоденнику:
Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу…
До цього він добре попрацював, разом з Петлюрою поваливши гетьманський уряд. Україну фактично було підготовлено до передачі більшовикам: від одних соціалістів — іншим.
Через чотири роки після втечі з України Винниченко напише цю книжку, почавши її зі слів: «Присвячую моїй сонячній Україні».
§3. Одним реченням
Тоскно, млосно, мляво, прикро.
§4. Більш розгорнуто
Багата фантазія, соковита мова… Жахливий зміст.
§5. Ще цитата
…І взагалі така маса скрізь цікавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловіки Ну, от просто два собі чоловіки й більше нічого. І не соромляться, не ховаються, живуть усі разом, мирно, весело, гарно…
§6. Повна рецензія
Наведені у §2 слова Винниченка нагадують ставленням одного з головних героїв книжки — Макса Штора. «Він нічого не вміє робити спокійно, поважно. Все з палом, із зривом»… а коли тільки щось не виходить по його, то кидає все, і йому стає байдуже.
Нехитра демагогічна дихотомія про буржуазію і пролетаріат, про пограбованих і грабіжників становить фундамент всього сюжету. Винниченкові, як і його героєві, здається, що справа дуже проста. Солодка ідея про соціалістичну анархію, нездійснена Винниченком в реальності, знаходить своє втілення на папері.
Німеччина. Країна охоплена боротьбою невігластва з несправедливістю. Але невдовзі запекла борня пролетарських терористів проти подлючої буржуазії раптом стає непотрібною, бо геніальний винахід позбавляє людей від необхідності працювати. Люди стають… богами. Так, принаймні, думає один із героїв книжки: «Ні злочинств, ні чеснот ми не знаємо. Етичний дуалізм людей нам абсолютно ні до чого. Ми стоїмо по той бік добра й зла. Що таке гріх? Ми не розуміємо, що це таке.»
Агресивний егоїзм, кричуще невігластво і тотальна елементарна неграмотність нібито позитивних героїв твору повністю виключає будь-яке самоототожнення з ними. Їхня зневага до релігії (відомого опіуму для народу) аж ніяк не заважає їм обожнювати геніальний винахід і його винахідника. Так само безґлуздими і самозаперечливими є і всі інші їхні переконання. Найщиріший і найсимпатичніший персонаж роману — Труді — настільки занурена в себе і свої почуття, що їй, за великим рахунком, до спини всі інші — аби їй було добре.
Після трагичного періоду безладу і невдалих, хоча й масивних спроб опору реакційних «старих сил», пролетарі встановлюють свою владу над усім світом.
Винниченковим героям здається, що «етичний дуалізм людей» їм ні до чого, але як же без дуалізму, доки є вороги — прихильники «старого режиму»? Вороги в книжці, як правило, карикатурні кровожерні мілітаристи, які незграбно приховують за будь-якими своїми діями винищення «простих людей». Але прості люди не в тім’я биті — вони самі знищують своїх ворогів.
Величний фінал: на всій планеті встановлюється влада щасливих Поліграфів Поліграфовичів Шарикових, яких Винниченко — віддамо йому належне — намагався зобразити якомога симпатичнішими.
Пишучи про Винниченка, не можна не згадати слів Євгена Коновальця: «З соціалістами держави не побудуєш». З огляду на роль автора в історії України, присвята — …моїй сонячній Україні — виглядає невдалим жартом або глумом. Втім, навряд чи Винниченко усвідомлював це — мені здається, що нечутливість його персонажів — це його, винниченкова, нечутливість.
* * *
Тепер про мову твору. Описи природи, почуттів та подій зроблено майстерно, і такою смачною та дзвінкою мовою, що за неї можна було б вибачити і незграбний пропагандистській зміст… якби хтось потребував такого вибачення.
* * *
Винниченка слід читати, щоби краще розуміти українську історію; і треба знати історію, щоби усвідомити, що винниченкам можна довірити писати твори, але не можна — жодним чином! — дозволяти їм втілювати свої божевільні ідеї в життя.
§7. Прощання
Вітаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Німеччині знищені.
http://maidan.org.ua/blogs/hudkovych/?p=253
Шпербер М. Хурбан, або Незбагненна певність. Есеї / Пер. з нім. Петра Рихла. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2009. – 268 с.
Не кращі, але й не гірші
Розгортаючи книгу есеїв єврейського письменника Манеса Шпербера «Хурбан, або Незбагненна певність», відразу впадає в око наступна фраза: «на ранньому етапі свого становлення кожен із нас довідується про те, що він є неповторним Я, але водночас і про те, що всі інші також є ними». До подібного висновку автор доходить шляхом тривалих випробувань – утисків влади та масмедій, арештів та втеч. І лише наприкінці життя, як це часто буває, Манес Шпербер отримує заслужену славу у вигляді читацької популярності та численних літературних нагород – премії Баварської Академії мистецтв (1971), премії Ґеорґа Брюхнера Німецької Академії мови й літератури в Дармштадті (1975), Великої Австрійської державної премії з літератури (1977), пермії Миру німецької книготоргівлі (1983) та ін. Проте жодна з них не здатна компенсувати ті страждання, через які довелось пройти єврейському письменнику у часи правління Гітлера та комуністичного режиму, період тотального контролю та свідомої дискримінації творчого індивіда. Усі ці зовнішні та внутрішні протиріччя з присмаком боротьби з аллофобією (антисемітизмом) стають центральною темою есеїстики Манеса Шпербера, котра була опублікована видавництвом «Книги-ХХІ» у перекладах Петра Рихла.
Книга складається з трьох частин, кожна з яких торкається гострих соціально-політичних проблем, зачіпає питання релігійної толерантності, апелює до історичних персоналій та фактів. Нерідко автор вступає в полеміку з провідними філософами та науковцями своєї доби (наприклад, з відомим політологом та соціологом Ганною Арендт) та відкриває цікаві сторінки української історії.
Усі події в есеїстиці Манеса Шпербера подані крізь призму єврейського світовідчуття. Автор, глибоко переживаючи за долю свого народу, не залишається осторонь тих соціальних процесів, котрі матимуть наслідки для його майбутнього.
У третьому розділі центральною темою стає ідишистська література. Манес Шпербер коротко та влучно розповідає про життя і творчий шлях визнаних світом єврейських письменників та поетів. Серед них – Шолом Алейхем, Ісак Бабель, Мендель Манн, Йозеф Опатошу та ін. Доля цих митців практично не відрізнялась від шперберової. «Винищивши шість мільйонів євреїв Східної та Центральної Європи, – зауважує есеїст, – Гітлер позбавив ідишистську літературу її читачів. Цю справу довершив Сталін, прирікши на смерть її творців». Проте всі ці культурні репресії призвели до неочікуваних результатів – література на ідиш отримала нове життя і, мов фенікс із попелу, постала викривальною згадкою про часи нівелювання творчої особистості.
Усім, хто ще вагається з покупкою книги Манеса Шпербера, пропоную кілька оригінальних думок автора, які свідомо залишаю без коментарів:
– добрий єврей – таке ж небачене явище, як і суха вода чи гарячий мороз;
– сильні світу цього потребували євреїв як цапів-відбувайлів для прикриття власних злочинів і виганяли їх відразу після того, щойно віддавали на поталу народному гніву;
– ніколи корінний народ не зрозуміє до кінця сутності, а тим самим і причин інобуття національної меншини, яка проживає серед нього, проте все-таки постійно на марґінесі, в той час як меншина, зі свого боку, неодмінно мусить своєчасно пізнавати й тлумачити певні мотиви більшості населення, щоб уникнути всього того, що могло б викликати непорозуміння з більшістю.
Лілія Шутяк
Вітаємо переможця чергового етапу КОНКУРСУ РЕЦЕНЗІЙ. Ним стала Лілія Шутяк із рецензією на книгу „Хурбан, або Незбагненна певність” видавництва „Книги-ХХІ”.
Лілія отримує книгу Юлі Це „Орли та янголи”.
Нагадуємо, що участь у конкурсі рецензій можуть взяти усі бажаючі. Для цього треба прочитати книгу, написати відгук на неї й розмістити на нашому сайті у рубриці „Слово читача” або надіслати на поштову адресу редакції: вул. Фрунзе, 160-Щ, м Київ, 04073
Для тих, хто пише рецензію вперше, публікуємо кілька порад:
• Рецензія – це порада. Тому в ній варто дати зрозуміти, кому буде цікавою книжка – адже не секрет, що жінкам до вподоби одне, чоловікам – інше, молоді – третє, а дітям – четверте (і не завжди те, що сподобається їхнім батькам).
• Рецензія не має переказувати сюжет, особливо якщо йдеться про детективи. Однак з неї має бути зрозумілою тема твору, жанр, герої та обставини.
• Не варто писати надто довгі тексти – зазвичай на те, щоб висловити свою думку, вистачає 3000 знаків із пробілами.
• Ну, і не забудьте вказати автора, назву книжки, рік видання та видавництво – бажано на самому початку, під заголовком.
Решта – питання вашого стилю та натхнення. Хтось виступить допитливим експертом, хтось – затятим фаном, а хтось прикинеться наївним новачком, щоб краще розкрити задум автора книжки.
За два тижні ми підіб’ємо підсумки чергового етапу конкурсу. Переможець отримає філософський роман Тимофія Гавриліва „Де твій дім, Одісею”.
Право на вигадку
Люко Дашвар. Рай. центр: Роман. – Харків: Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. – 272 с.
Третій роман Люко Дашвар відзначений дипломом конкурсу «Коронація слова-2009» і продовжив переможну ходу, започатковану першими двома («Село не люди» посів друге місце на конкурсі «Коронація слова-2007», книга «Молоко з кров’ю» перемогла у конкурсі «Книга року BBC-2008».
Любов і гармонія взаємності – речі позачасові, та кохання, що могло відбутись, але не відбулося – завжди трагедія. Роман почався сценою загибелі головної героїні Люби, юної максималістки, яка прагнула щастя, та їй не поталанило! На заваді стали батьки обранця Макса – пихаті новітні капіталісти, несумісність романтичних ідеалів чистої недосвідченої душі з цинічною, безжальною реальністю. Нашої з вами дійсністю, шановні читачі, адже події романа відбуваються влітку 2008 року в Києві.
Письменниця справно володіє секретами психологічного впливу на читача: сюжетний драйв, історичні ремінісценції з епохи гетьмана Петра Дорошенка, моторошні ситуації й життя студентської богеми – вже цієї атрибутики достатньо для комерційного успіху. Але Люко Дашвар того замало й вона додає викривальної сатири. Основна мішень – влада: «Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі й довела на практиці – найприбутковішими в усі часи є посади політичні… вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші… світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці й гроші, гроші, гроші…Гроші й влада».
Письменниця демаскує мафіозно-холуйське обличчя сучасної керівної еліти, не шкодуючи епітетів (продажна, злочинно кастова, квазіреспектабельна), вивертає назовні далекі від публічності її справи та думки: «Вороги потисли один одному руки і стали друзями. Завалити колишнього першого секретаря обкому партії, сісти на його місце – шляхетна мета для будь-кого з колишніх комсомольських функціонерів… Довго мовчали. Все прораховували, чи варто серйозно сприймати погрози…Обоє знали – Перепечай слів на вітер не кидає, та й не від свого імені патякав…скоріше за все, старе падло, злигався з урядовими… – нагадую шановному читачеві, що події романа відбуваються у 2008-у році! Фейлетонно змальовано образ Роми Шиллєра, такого собі вічного «слуги двох панів»! А ситуація з виключенням-включенням світла в нікому з можновладців не потрібній лікарні – комедійна знахідка! Характерна відсутність у тексті прийомів езопівської мови (натяки, приховані смисли тощо), котрі вироблені у сатиричному жанрі ще від часів Аристофана. Авторську стильову манеру «горизонтальної» розповіді, на мою думку, можна пояснити відсутністю в нашій державі «каральної» (та й взагалі будь-якої) цензури: пиши, що хочеш, про кого хочеш, і як хочеш!
Козацькі мотиви, що вплетені в сюжетну канву легко зіронізовано й пом’якшено. Однак мовлено не про історію, а про відновлений зв’язок епох, йдеться про зміщення часових площин, коли куми Свиря й Микишка, минувши 340-річну дистанцію, знайшли спільне комунікативне поле із молодими київськими студентами.
Відверто кажучи, роман Люко Дашвар – це література, про яку ми сьогодні не знаємо, чи література це взагалі. Правда, не все так однозначно й просто. Гадаю, остання в часі книжка Люко Дашвар як явище посткультури, постлітератури не вийшла за межу маскультівського чтива, але віра у вигадку, сила творчого куражу, «фентезійне меню», нарешті, незаперечний читацький комфорт, несподівано самі по собі виявилися цінностями.
Сьогодні не твоя черга вмирати,
або Memento mori!
Володимир Сердюк. Мистецтво вмирання: Роман. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 312 с.
Володимир Сердюк за походженням буковинець, живе і працює в Києві, літератор, перекладач, кіноактор, журналіст, автор трьох романів. Лауреат літературного конкурсу “Коронація слова” за 2002 рік у номінації кіносценаріїв (4 місце за сценарій художнього фільму “Аналіз крови”) та за 2005 рік (2 місце за п’єсу “Пенсійні справи”).
Древні греки, котрі, як відомо, знали майже все, називали смерть найголовнішою справою життя. І автор передслова Василь Кожелянко вважає, що «мистецтво вмирання – найважливіше з усіх мистецтв». А й справді! Філософи всіх часів і народів у своїх вельми мудрих книжках не оминали тему смерті, особливо акцентуючи на її, смерті, неминучості. А ґеніальний письменник Михайло Булгаков вустами Воланда неприємно загострив проблему: « – Так, людина смертна, але це було б іще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово (виділення моє – Т. Д.) смертна, ось у чому фокус! І взагалі, людина не може знати навіть того, що робитиме сьогодні увечері».
Роман В. Сердюка читала з певною пересторогою, бо відчувала якусь дияволіаду – поблизу блукали тіні Данта, Гоголя і Достоєвського. Мої сни перетворилися на фантастичні містерії у дусі Гофмана, правда, без його романтичної містики, але жахливі у своїй буденній реальності. Та дивна річ! Попри назву, роман не песимістичний, з плином читання книга захопила, звільнивши від усіх варіацій забобонів і комплексів на тему memento mori! і я в котрий раз упевнилася, що їстинний талант завжди неповторний.
Композиція твору підпорядкована наскрізній «смертельній» тематиці новел (89 основних та чисельні короткі відступи – вправи у стилі посібника гри на арфі), на перший погляд, не пов’язаних між собою, але це не так.
Через відмову від стандартів, експериментальну форму, роман вимагає вдумливого прочитання, без поспіху. Головні персонажі існують у різних іпостасях: Старий Шаман, якого веде Великий Дух, Фея, котра мешкала серед людей і мала маму, Метелик, Олена-Хелена, Хлопець, Я, товариш Мишко, Микола – руда борода і вельми багато інших втілень-перевтілень авторького ego. Вирушає в останню мандрівку генерал Грант (Улісс Грант? Одіссей?). І кожен герой вмирає. І кожен раз інакше. Вмирає фізично, або духовно, в різних ракурсах. В. Сердюк оповідає про усілякі форми-варіанти величного акту вмирання: куля-граната-ніж-меч, туга-розпач-безнадія тощо. Та найгостріша й найбезжальніша смерть від самотності, від неможливості кохання, коли вмирає душа: «По суті, то був кінець, але я з хворобливим задоволенням летів туди, підсвідомо відчуваючи, що повністю анігілювавшись, перетворившись на ніщо, поступово скидаючи з себе, в міру наближення до неї, не лише частини тіла, а й непотрібні мені думки та бажання, я вибухну там, за межею, у якійсь новій якості, можливо, зливши воєдино обидві сутності, які раніше були мною та нею». І тут виникає паралель із творами сучасних психологів-інтелектуалів (А. Менегетті «Мудрець і мистецтво життя», Р. Пірсінг «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом»), в котрих автори задаються проклятими питаннями людського існування, намагаються запровадити нову систему життєвих цінностей, філософія якої примирить життя і неминучість відходу.
Філософсько-культурні паралелі поглиблюються, коли герої отримують імена-перифрази (розгорнутий троп, котрий веде свій родовід ще від поетики скальдів). Ця стилістична фігура замінює конкретність на описовість: той, хто сидить у ній; той, хто сидить у мені; той, хто підвів мене до останньої межі. Ескізність простору авторського мислення перетинається з тінями і примарами найневловиміших інтелектуальних впливів: «Смерть ходить поруч. Чи це ми ходимо поряд зі смертю? Усе настільки переплетено, що смерть, напевно, не поруч, вона всередині нас і зовні. Вона живе в нас, а ми живемо в ній. Смерті просто немає, як немає і життя. Є один безперервний потік існування. Смерть одного – це існування іншого. Не можна померти, не побувавши серед живих, як не можна жити, не побувавши серед мертвих. Взагалі, нічого не можна оцінювати, не спробувавши». І хоча нічого принципово нового у цій делікатній риториці нема, звучить ориґінально.
Автор вибудовує заінтриґовуючу подорож: різні часи, різні країни, різні культури, різні епохи, правда, іноді дещо втрачає логічну послідовність. Але, гадаю, що стереоскопічність оповідального руху, а з іншого боку, повторюваність ситуацій, «курсування» персонажів по різних новелах, що деколи набуває ознак трешу – серіального кінематографічного драйву – суть стилю письменника: форма стає важливішою за смисл. Отакий парадокс! Наголошую, що про механічне складання та квазідуховність тут мови нема й часом не зовсім зрозуміло, на чім то все тримаєься? На мікронному «ледь-ледь»! Один невловимий ритмічний крен – і читач опиняється ув іншому вимірі, й сам стає чимось невловимим. Дальні світи прозирають у ближньому, зовнішнє у внутрішньому, небесне у земному й навпаки. Двоїсті образи нашаровуються, стають туманними, неясними, невідчутними – хтось когось кудись кличе, чекає… «Нічого цього немає. Існує біль, що спалахує, як квазар і пульсуючий, як вистигаюча Нова. Біль, не як відгук тіла на поступову дезінтеграцію і розрив зв’язків, а як стан душі, що скинула пелену і що відчула обмеженість навіть найбезмежнішого простору і велику безодню між будь-якими двома атомами речовин, холод цієї прірви та абсолютно інше життя того, іншого атома, хоча говорять – він такий самий. Але ні, він зовсім інший. Чужий і байдужий до сусіда».
Переконана, що роман В. Сердюка «Мистецтво вмирання» – це взірець доброї інтелектуальної сучасної прози. А фінальну фразу своєї рецензії я позичила в автора: «З мого ока викочується сльоза, але губи розтягуються в напівпосмішку. Колись, не зараз, я знаю, вона захолоне маскою Гіппократа».