Слово читача
Тут ви можете залишити свій відгук на прочитану книжку.
Ваше слово є дуже важливим для нас
Для того, щоб залишити свій відгук, заповніть форму коментаря внизу сторінки.
ПОРАДА: Почніть з назви своєї рецензії, а у дужках напишіть назву і автора книжки, про яку йдеться. Так читачеві буде простіше зорієнтуватися.
Запрошуємо до слова саме вас!
Основний інстинкт. Слайди. (Богдан Жолдак. «ГАЛЬМАНАХ». – К.: Факт, 2007. – 248 с.)
Пам’ятаєте бородатого анекдота совєтських часів ? Оголошення в селі: «Лекция «О любви». Демонстрируются слайды». Набивається повний клуб. Лектор в чорній трійці починає: «Итак, существуют четыре вида любви. Первый – между мужчиной и женщиной (в залі пожвавлення). Второй – между двумя мужчинами (свист і улюлюкання). Третий – между двумя женщинами (аплодисменти, вигуки «Слайди давай !). Но наша сегодняшняя лекция посвящена четвертому виду любви. Любви к партии ! Василий, слайды, пожалуйста !…»
Богдан Жолдак, звісно, не Васілій, але слайди дає. Переважно про кохання першого штибу. Кумедне і трагічне, добровільне і примусове, випадкове і довгоочікуване… Словом, розмаїте. Окремі оповідки нагадують розгорнуті анекдоти, інші – маленькі трагедії, ще інші – залишають простір для роздумів та здогадок. Кожен може віднайти собі слайд до смаку. Але є й універсальні хіти. Так, гадаю, мало кого залишить байдужим оповідання «Ду ю спік». Напружений сюжет та несподівана розв’язка спроможні розсмішити і каменюку.
Попри коротку форму, всі персонажі живі і опуклі. Того й гляди – зараз вистромляться з тексту на світ Божий, як дядько зі стіни на обкладинці (між іншим, авторське фото. Ще одна грань багатовимірного таланту Жолдака). Для створення такого стереоефекту застосовано старі добрі засоби, головним з яких є мова – як самого персонажу, так і наратора. Тут і суржик, і сленг, жаргон і літературна мова, і навіть італійські фонеми («Чому не поцдам»). Крім того, маса дрібних побутових деталей, душевних порухів та прихованих бажань героїв, що стають видимими для читача, створюють неповторний ефект документальності, картинки «вирваної із життя», навіть якщо сюжет мініатюри виходить за межі буденності.
Але помилкою було б сприймати ці мініатюри одновимірно – лише як розважальне чтиво. Звісно, це вже залежить від читача – зуміти розгледіти під личиною ґеґу і стьобу нотки співчуття та розуміння поступків «пересічної людини», змушеної вічно протистояти могутньому основному інстинкту, який так часто бере своє…
Завершується книга твором дещо більшого за звиклий формату: повістю. Транс-історичною за визначенням автора та пригодницько-містичною, як на мене. Читати цікаво, але опісля на язиці залишається якийсь присмак штучності чи то театральності твору. Чого не скажеш про більшість інших оповідань, пронизаних психологізмом та сповнених життям.
Ви спитаєтесь: а що ж там з іншими видами «любві». Є, є й інші. На щастя, обійшлося без другого з третім. Зате четвертий ! Як на мене, найсмачнішою родзинкою з цього кексу на ім’я «Гальманах» є «Ґудзик в нікуди». Разом з головним героєм пірнаємо у дещо призабутий, але від того не менш моторошний світ совдепівського маразму, де «сміх і гріх» злилися в екстазі, як Брєжнєв з Хонекером у знаменитому поцілунку. Тут основний акт залишається за кадром, зате прелюдія змушує реготати чи не за кожним абзацом.
Хоча, можливо, у мене звихнене почуття гумору, а у Вас сміх викличуть зовсім інші оповідання. Або ці ж твори викличуть зовсім не сміх. Не виключено. Але…
Хто читав Жолдака раніше – не буде розчарований. Хто не читав – мусить терміново ліквідувати білу пляму у своєму уявленні про сучасну українську літературу.
P.S. Загадкою для рецензента залишились дві перші сторінки збірки. Шість стовпців різнокаліберних слів під вивіскою «Додаткові назви». Не інакше, як зашифроване послання автора до шанувальників: спробуйте-но побавитись…
БОЖЕВІЛЛЯ І ҐУДЗИК (Роздобудько І. Ґудзик. — Харків: Фоліо, 2007. — 222 с.)
— Цей янгол тебе обожнює, цей — захистить,
цей — убереже, а цей трохи сердиться…
Ірен Роздобудько, «Ґудзик»
Давно не відчував такої глибокої враженості від су-часної популярної української літератури (якщо можна назвати популярною літературою видання накладом … примірників), як після прочитання роману Ірен Роздобу-дько «Ґудзик». І ця враженість була породжена одразу ба-гатьма факторами: сюжетом, психологією, філософією, стилем, зрештою, тим, що почав читати пізно і не помітив, як за вікном зажеврів сіризною і озвався невидимими і від того ще більш багаточисельними та символічними пташ-ками світанок.
Про що роман? «Про любов, вірність, зраду», — під-казує нам анотація до нього. Так, але це лише слова, які не передають того фонтану зчеплень і вибухів, які ними по-роджуються. Жодне з цих понять не діє у романі окремо, вони взаємозалежні та неподільні, утворюють одне боже-вільне єдинство, яке руйнівною ходою проходиться жит-тями кількох людей. Підзаголовок роману сповіщає: «психологічна драма», і він себе повністю виправдовує. Драма розігрується на тлі юнацького випадкового захоп-лення першого учасника роману Дениса старшою і див-ною жінкою, яке майже миттєво переростає в безтямну любов, позбавитись від якої не допомагає ані довгостро-кова служба в Афгані, ані робота, ані інші жінки, ані час. Саме ця безсилість часу кидає героя у постійний відчай, незрозумілі сподівання та на дно склянок та кухлів у всіх придатних для того закладах міста. А коли, нарешті, його мрія побачити свою «любов» несподівано здійснилася, як це часто буває, він опинився у повній розгубленості.
Подальший розвиток подій трохи віддає награністю, але тут, як ніколи, вона доречна. Безладні мрії таки при-водять Дениса в будинок своєї обраниці, але таким шля-хом, на який він менш за все сподівався. І цей шлях вияв-ляється найболючішим. Фантасмагоричні переплетення мрій та реальності в голові Дениса ладні звести його з ро-зуму. Але натомість позбавляють глузду його молоду дружину, яка виявляється… донькою Що ж, на цьому зу-пинюсь, тому що переказувати роман далі видається мені знущанням над читачем, оскільки набагато краще про це написано в самої Ірен Роздобудько.
Любов, вірність, зрада перехрещуються в одній часо-вій точці багатовекторного простору і стають рівновартіс-ними в кожній дії в першу чергу Дениса. І на фоні класич-ного «сумуємо, коли втрачаємо», з’являється ще одне фо-рмулювання: «остання втрата убиває попередню». Став-лячи себе на місце Дениса, ми розуміємо, що кінець рома-ну — це не кінець його історії. Адже так страшно почути «я тебе не кохаю», і так приємно знати, що кохають саме тебе. Але коли приходить впевненість щодо останнього, часто звідкись з’являється зверхність, внутрішній спокій, навіть байдужість. Та людина просто звикає до кохання! Вона не бачить його цінностей, не прагне побачити.
Але ж ти ладен зробити будь-що, коли втрачаєш це джерело тихої, мирної, ідеальної любові. І навіть не тому що хочеш повернути оте відчуття спокою, а тому що вмить усвідомлюєш, що любиш тільки його, це небурхли-ве, але завжди повноводне джерельце. Любов породжує любов. Але звичка огортає очі коконом туману, який не дозоляє це вчасно відчути.
Навчитися бачити крізь цей туман і покликаний «Ґу-дзик». І ця малоадекватна назва лише підкреслює дріб’язковість початку великих трагедій нашого життя. Саме тому Ірен Роздобудько закликає не полишати дріб-ниці поза увагою. Відчувати їх і… радіти їм. Шкода, що для розуміння цієї істини доводиться ламати долі. Але краще це робити на папері, ніж у житті.
Весь роман пронизаний ідеєю інакшості головних ге-роїв. Але, що цікаво, читаючи про чиюсь інакшість, розу-мієш, що її можна приписати і собі, та, зрештою, кожній людині. І раптом приходить відчуття, що все, так вдало описане авторкою, — не просто вигадка, що це може ста-тися і з тобою. Не в такій формі, звісно, але з тобою! Тож вчимося щодня перевіряти, чи міцно пришиті всі наші ґу-дзики, один з яких завжди нас обожнює, другий — захи-щає, третій — оберігає, а ще один трохи сердиться.
Вінниця, літо 2007
МЕТАФОРА НАШОГО МАЙБУТНЬОГО (Тарас Антипович. МІЗЕРІЯ. Роман. – К.: Нора-Друк, 2007. – 208 с.)
Природа художньої творчості невідома. За рахунок чого особистий досвід письменника отримує життя? Творчість як форма буття? Письменник проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у його творах. Або не відбуваються і тоді ми маємо справу із словесними вправами, з грою, що теж має своє законне місце у творчості.
Сучасний літературний процес, на мою думку, нагадує повінь, покликану до життя комплексами, від яких сам пан Фрейд заплакав би! Але на щастя, і в тому потоці зустрічаються талановиті книги.
Проза Тараса Антиповича мені була незнайома і саме тому його роман «Мізерія» мене зацікавив. Невідомість як перспектива відкриття нового імені.
Це роман – фантасмагорія, де у напівфантастичній реальності живуть герої з дивними іменами ( Даблдекер, Казінакіс, Куклус Третій, корівка Едемія, папуга Раклуша…), що нагадують персонажів Ієроніма Босха. Подібні картини, як правило, виникають у людей із хворобливо-розладнаною уявою. Що це за картини? Вигадка, мрія чи імпровізація, де у вільній формі існують привиди, химери, щось неправдоподібне: карликові корівки – «Останній раз Прунський бачив справжню корову в зоопарку. Вимираючий шляхетний вид, якому нині забракло чистого простору і природного харчу. А ці мікро корівки були нереальні, здавалися виплодами мультиплікації. Вони виростали до 60 см у висоту, їжі потребували мало, молока не виробляли і були стійки до токсичної рослинності»; акваріумні кислотні коропи, що вели канібальську війну за виживання – їх можна було споживати сирими; гранульований харч – «Епоха переробки радикально змінила харчову індустрію країни – було винайдено комбінований корм для громадян. Прозорі гранули містили весь набір білків, жирів і вуглеводів, вітамінів і мінералів…кілька гранул на день заміняли сніданок, обід і вечерю» – такий собі віскас, тільки для людини!
Мені сподобався лаконізм викладу, небагатослівність. Нічого зайвого в описі подій, характерність обумовлена жорстокою реальністю. Причини й наслідки деколи міняються місцями, але це тільки підкреслює апокаліптичність зображуваного. Художні деталі подаються як збільшені оптичними приладами. Мова не засмічена, хіба тільки ледь-ледь, як перчик у дієтичному супчику!
Патогенна зона, уражена радіацією, пропонується для житла, як протиставлення мегаполісу, ураженому цивілізацією. Аби вижити, треба відмовитись від усіх благ і почати з нуля, іншого автор не малює. Натомість пророкує переродження суспільства людей на біомасу. Або взагалі зникнення – був homo sapiens і весь вийшов! Пам’ятаєте саламандр Карела Чапека? Ось такі несподівані асоціації виникають після прочитання цього роману -
пророцтва нашого майбутнього, якщо людство вчасно не зупиниться на шляху до самознищення. Вельми сумний діагноз, але вихід, що пропонується автором, ще сумніший!
Невже йому немає альтернативи?
ДРУГА КРОВ СВІТЛАНИ ПОВАЛЯЄВОЇ (Світлана Поваляєва. Замість крові. – Харків: Фоліо, 2007. – 255 с.)
На обкладинці свіжої книги зображено кількадесять фігур у протигазах, а також кількох людей на задньому плані без протигазів, котрі лише на перший погляд псують загальну картину ; проте сама наявність у композиції переднього і заднього плану делікатно натякає нам, що у книзі буде розповідатися не про що інше, як про план. Також уважний читач може помітити на фото один піонерський барабан, одну антикварно-радянську вантажну автомашину типу „полуторка” і дев”ять чорних прапорів. Кількість прапорів , а саме – „дев”ять” , вибране не випадково, у Поваляєвої – це сакральне число, недарма ж і кота, що прибився до головного героя у Симеізі , назвали Дев”ятим. „Полуторка” ж на обкладинці книги символізує не що інше, як коноплю, оскільки в реалі „полуторка” також зеленого кольору. Авторка вже самою обкладинкою нам натякає, про що саме буде йтися у книжці, ніби попереджає нас: якщо ти не „свій” – то вхід сюди заборонено ! Так само про це говорять і вже згадані піонерський барабан та прапори із комуністичними наконечниками: все це символи радянської епохи, часів, коли навіть сама економіка була плановою !
Отже – запитаєте ви тепер – а про що ця книга ? Важко сказати, відповім я . Якщо відсіяти з роману весь текст, котрий так чи інакше пов”язаний із планом та іншою наркотою, то залишиться суміш із : матюччя; бородатих анекдотів; антимоскальських випадів; назв здебільшого зарубіжних рок-виконавців ( в т.ч. не-рок, але вітчизняних І.Білик та О.Тищенка) ; рясних цитат відомих-і-не-дуже культурних діячів світової цивілізації, а інколи й просто мимолітного , невідомо навіщо згадування їхніх шляхетних імен у контексті якої-небудь купи лайна ; та, власне, кільканадцяти самостійних повчальних-і-не-дуже історій, заради котрих, власне, і варто було читати цю всю вищезазначену муру.
Якось у великого Мікеланджело запитали : як це у вас, маестро, виходить створювати такі геніально-довершені скульптурні шедеври ? На що він геніально коротко відповів: я просто беру шматок мармуру – і відсікаю усе зайве і негеніальне. Якби ж тепер ми запитали не у Мікеланджело, а у Поваляєвої, як це їй вдається писати такі геніальні романи, як от „Замість крові”, то вона б , напевне, відповіла наступним чином : я просто беру кілька повчальних-і-не-дуже історій та перемішую їх із зайвим лайном.
То про що ж все-таки ця книга ? Щоб ви нарешті вгамувалися, я вам відповім – про любов. Про ту любов, яка лежить десь посередині між „любофь, камсамол і вєсна” та „секс, драп енд рок-н-рол”. Коротше, Дред любить Джанніс, майже так само, як Ромео любив Джульєтту. Але по ходу діла вони труяться не якимось нормальним швидкодіючим ядом, а смачними українськими конопельками, тому роман у Поваляєвої вийшов трохи більший за обсягом, аніж коротенька трагедія у Шекспіра. Процес читання роману „Замість крові” нагадує вишпортування із купи гною бісеру, розкиданого перед нами Поваляєвою. Роман не хороший і не поганий – він просто… важкий, проте за деяких умов він може бути рекомендованим для прочитання усім наркозалежним, ненаркозалежним, а також жителям Бердянська і персональному психоаналітикові Світлани Поваляєвої.
Філософія сексу (Покальчук Ю. Кама Сутра. – Харків: Фоліо, 2007. – 799 с. )
Юрко Покальчук – досить різнопланова людина: поет, прозаїк, перекладач, науковець, мандрівник, музикант (група “Вогні Великого Міста”). Автор еротично-психологічних творів, тонкий знавець людської поведінки та людських доль.
„Кама Сутра” – це збірка його найскандальніших та найуспішніших оповідань, які засновані на реальних подіях або приправлені автобіографією. Деякі твори шокують читача відвертою демонстрацією еротичних або історичних сцен, але кожен твір присвячений глибині людських цінностей, почуттів, бажань і буття.
Книга складається з чотирьох розділів, по декілька потужних оповідань в кожному.
1. Те, що на споді
Однойменна книга з’явилася завдяки львівському видавництву „Кальварія” у 1998 році. Тоді читацька аудиторія розділилася на дві половини – абсолютні прихильники та абсолютні противники творчості Юрія Покальчука. Одні казали про початок нової української літературної ери, інші кричали про хамство і бруд, і про необхідність відновлення книжкової цензури, проте жоден з читачів не залишився байдужим до цієї книги.
Твори з інтимним змістом показують, що просто так нічого не буває. Секс виступає не тільки як символ продовження роду або угамування пристрасті чи задоволення бажань. Тут секс в першу чергу відбувається задля відходу від буденної або жорстокої реальності, що оточує героїв, задля помсти або ж задля відновлення приємних спогадів.
2. Смак гріха
В цьому розділі автор зображує героя, у якого секс – це існування протягом дня, а також описує пригоди радянського журналіста у екзотичних країнах з борделями, наркотиками, малолітніми повіями і міцними напоями. Юрко Покальчук досконало зображує почуття та бажання людини вирватися за рамки буденності та подолати моральні заборони (те, що „ніззя савєтскаму чілавєку”), стати на межі між сексом та смертю і нарешті відчути той солодко-гіркуватий смак гріха…
3. Заборонені ігри
Цей розділ присвячений сексуальним перверзіям (збоченням або відходу від норми). В оповіданнях досліджується психологія інцесту, Едипового комплексу, гомосексуалізму, полігамії (секс утрьох) та шаленого і трохи містичного кохання між тринадцятирічним учнем та його вчителькою (або просто сексу між німфоманкою та сексуально дозрілим циганом?).
4. Жорстокість і кохання хуліганів
Тут розміщені розповіді хлопців, які крадуть, „розводять лохів на бабло”, палять, нюхають клей, вживають алкоголь, займаються сексом, іноді навіть не звертаючи увагу на стать партнера…
Покальчук показує та глибоко аналізує проблеми сучасних підлітків, які через ряд обставин (сімейні проблеми, спокусливі друзі, відсутність грошей, понти ІТП) стають на шлях злочину.
У Юрія Покальчука кожен твір розглядає справжню людську сутність, бажання і поведінку, спонукає до боротьби з власним „Я”, тому ця книга є дуже цінною не тільки для шанувальників його творчості, а й для прихильників психології, сексології, філософії, історії, еротичної культури та якісної літератури.
Життя і пригоди в “Летючому класі” (Кестнер, Еріх
Летючий клас. –К.:Юніверс, 2007 -152с.)
У творах Еріха Кестнера, визнаного німецького письменника, лауреата Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена можна знайти для себе багато цікавого і корисного. Незважаючи на те, що книги писалися Е.Кестнером з кінця 20-х до 50 –х років минулого сторіччя, вони є цікавими та актуальними і зараз. Такими є дилогія про Еміля: „Еміль і детективи” та „Еміль і троє близнюків”, „Повість про Чоловічка” та ін. Книги письменника об’єднує життєвий оптимізм їх персонажів, динамічні сюжети, гуманізм.
Пригоди героїв Е.Кестнера укорінені у звичайних, можна навіть сказати, прозаїчних обставинах, але цей факт аж ніяк не зменшує їх привабливості. Чудовий оповідач Еріх Кестнер вміє дуже достовірно показати внутрішній світ дитини, її потаємні бажання, сумніви та хвилювання. Тому недаремно його твори здобули прихильність маленьких і дорослих читачів.
Повість „Летючий клас” ще одне цьому підтвердження. В ній розповідається історія вихованців інтернату. Головні герої повісті – Мартін, Матіас, Улі, Себастьян, Джонні. Вони всі різні та дуже симпатичні. Мартін має хист до малювання і здатний протестувати проти несправедливості. Матіас може помірятись чубами з будь-ким, якщо це потрібно. Улі часом засиджується вночі на підвіконні в спальні і сумує за домівкою. Себастьян читає напрочуд глибокі книги. Джонні полюбляє бродити по парку. Вони є друзями, що ніколи не лишають один одного у скрутній та іноді кумедній ситуації.
І навчаються вони разом, і вступають в битву із хлопчаками, які образили їхнього друга (і звісно ж отримують перемогу!), і грають у п’єсі „Летючий клас”, влаштовуючи під час прем’єри справжній аншлаг. Ця п’єса, яку написав Джонні, показує процес навчання в школі, як він буде відбуватися у майбутньому і в якій учні подорожують по світу на літаку. Життя героїв Кестнера у творі тісно пов’язане саме із репетиціями „Летючого класу”.
Хлопчаки у повісті не просто навчаються та беруть активну участь у житті класу, вони ще й готують сюрпризи своїм старшим друзям, а дехто з них, зокрема Улі, для того щоб зробити сміливий вчинок вдається до небезпечного експерименту із парасолею.
А ще є у них друг – Некурець, що живе і взимку і вночі у залізничному вагоні, а вечорами чи просто вночі грає на піаніно в якійсь забігайлівці. Хоча він людина достатньо щаслива та є в нього своя таємниця, яку зможуть розкрити його маленькі друзі.
Поряд із вихованцями завжди знаходиться доктор Бек на прізвисько Юстус, що означає „справедливий”. Він може і допомогти, а може і насварити за бешкетування, але зробити це так майстерно, що потім Матіас скаже: „за цю людину, якщо буде потрібно, я готовий піти у вогонь і воду!”.
Всі маленькі герої повісті чекають Різдва і готуються поїхати на свято до батьків. Лише Мартін напередодні свята сумує та страждає, адже у його батьків немає грошей на квиток для нього, а значить – залишатись Мартіну в інтернаті, в самотності, та історія все ж таки Різдвяна! А значить буде диво! Тим більше, що у Мартіна є не лише Матіас, Улі, Себастьян та Джонатан, але й інші, вже дорослі друзі…
Повість „Летючий клас” – один із найкращих творів письменника. Сумне і комічне якнайтісніше в ній переплітається, тканину тексту пронизує життєрадісний настрій, адже книга сповнена теплого гумору та тієї особливої атмосфери, що викликає відчуття затишку і безпеки, і, звичайно, як і більшість творів автора, завершується щасливо. Що ж, дивного тут нічого немає – перед нами справжнісінька Різдвяна історія. А значить передчуття свята не відпустить читача ні на мить.
Трохи пітьми (Любко Дереш. Трохи пітьми. – Х.: Книжковий Клуб, 2007).
Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати, що: „Кожна тематика, має своїх авторів” . І Якщо класифіковувати не за жанром чи напрямом, а саме за тематикою творів, то Любка Дереша можна було-б віднести до письменників, які пишуть про «молодих людей, віком 17-25 років, які вживають легкі та середні наркотики, слухають ду-уже альтернативну музику, і мають містичний зв\’язок з потойбіччям».
Любко Дереш залишається вірним цій тематиці, починаючи з дебютного «Культу». Але, якщо порівнювати з «Трохи пітьми» з «Культом», то зросла і сила наркотиків які вживають головні герої (від банальної «трави» і «кальос» до кетаміну) і ступінь їх контактів з іншими світами.
Сюжет зав’язаний на «фестивалі самогубців», який має відбутися в Карпатах, десь в районі Івана Купала. На нього приїжджають шестеро потенційних самогубців, в кожного з яких свої причини для вчинення суїциду. Під час «фестивалю» кожен з них переживе своєрідне переродження і переосмислить своє життя, послідовно контактуючи з потойбіччям. За цим усім спостерігають якісь /\\ та \\/, таємниця природи яких (жіноче та чоловіче начала? духи? координатори фестивалю?).
Звучить дещо банально? Краще сказати «по-дерешівськи». Любко уміло створює необхідну атмосферу на тлі карпатських пейзажів. Сюжет почергово фокусується на кожному з героїв, розкриваючи їх таємниці і перипетії, які привели їх на фестиваль. Все це приправлене «фірмовим» дерешівським стьобом, знаним ще з часів «Культу». Тут і ”тернопільські монархісти”, і „вар’яти з чату”, і „… що найгірше – панки з Шостки!”.
Проте таке вірність тематиці, у випадку Дереша, мабуть все-таки на жаль, передбачає вірність і типажам головних героїв . Змінюються ситуації, ракурси, тло, але герої залишаються ті самі. І якщо придивитися, то у Гері, Лорні та Аліку, можна впізнати Банзая, Дарцю та Корія з „Культу”. Також можна дещо закинути і розвитку сюжету – герой, який присутній у книжці з перших сторінок, десь після половини ні з того, ні з сього, голий йде в гори шукати істину. Крапка. Більше він не з’являється. І так ще з кількома персонажами.
Як і в „Культі” Дереш вміло накручує напругу, готує всіх до кульмінації, але чи то кульмінація просто непомітна, чи то вона губиться десь в процесі прочитання. Незрозумілою є і роль та значення цих /\\ та \\/. І навіть стьоб подається концентровано, лише в певних місцях, а не по цілій книжці
Але незважаючи на певні недоліки, можна сказати, що „Трохи пітьми” написана на рівні, і прихильників Любка Дереша не розчарує. Якщо вам сподобався „Культ” то вам обов’язково сподобається і цей твір. І може після прочитання цієї книжки, з вас зникне трохи пітьми…
ЧПЧР або Чорний ПіаР Червоної Риби (Софія Андрухович. Сьомга. – К.: Нора-Друк, 2007. ─ 350с.)
Зранку чомусь знудило, і поперек горла став присмак червоної риби. Якого дідька? Тьфу! Та це ж через новий роман Софії Андрухович «Сьомга».
На ніч читати протипоказано.
Унікальний витвір на теренах світової літератури!
Перший у світі (може не перший, але інші погано розпіарені) РОМАН-ВТИК
ШТО З НЄЙ ТАКОЄ?
Героїня – явна жертва якоїсь хвороби. Чи то шизофренія, чи то маніакально-депресивний психоз… але остаточної відповіді не знає ніхто. Героїня постійно шукає і втикає, втикає і шукає. В силу своєї забудькуватості або неосвіченості, вона гадає, що манга – це японські мультики, і аж ніяк не комікси… Але зараз не про це.
Час від часу вона задивляється на підлітків-нєфорів з Академії Мистецтв, їсть кавуни з горілкою і подругами (ми таким хворіли в 11 класі, а не в 25 років – прим. авторів), знову втикає. Їсть сьомгу, уявляючи, що то якісь жіночі принади або людське м’ясо. Але у збоченості чи, цур йому цур, канібалізмі, звинувачувати цю милу дівчину ніхто не збирається. Просто її “друззя” ще на перших сторінках роману пішли курити траву і кудись зникли. Це не могло не позначитися на формуванні психіки.
Отож, героїня мужньо чекає на унітазі свого загадкового, дійсного чи уявного друга – ЙОГО.
1) Вона боїться.
2) Вона прихопила з собою лептоп.
3) Вона боїться вдруге, проте удвох із лептопом це вже набагато легше.
4) Вона боїться ще раз. Краще б прихопила з собою не лептоп, а туалетного паперу.
Довгі хвилини чекання і спогадів розтягуються на всі 328 сторінок тексту. І, нарешті, на 329- ій, героїня робить спробу пізнати внутрішній світ ЙОГО… А тут такий ВІН – хоп! – приходить і вбиває її. Пращяй, Роза, дон Хосе тібя любіл! Втім, все закінчується добре. На тому світі завжди все добре.
“Мертві бджоли не гуду-уть!” Хто це таку єресь сказав? Мертва героїня “Сьомги” ще пів- сторінки все усвідомлює і (о, яка турбота про читача!) постачає своє бачення ситуації в маси. Більше того, у неї “десь у центрі черепа” щось торохтить. “Тудудух – тудудух – тудудух” (цитата з книжки).
КІНЕЦЬ НЕ ВРЯТУЄ
У творі “Сьомга” в різних пропорціях змішано психологічний роман, роман-виховання, трилер і детектив”. На думку критиків, цей роман міг би написати Генрі Міллер.
Ой, а хто ета? – запитаєте ви, любі читачі. Ось бачите, хто такий Генрі Міллер не знаємо, зате “Сьомгу” вже всі перечитали.
Проте повернемося до теми нашої розмови. Сьомга – це не просто риба, а, як виявилось, справжній літературний колаж. Беззмістовні історії з дитинства, безглузді переживання, чиїсь смерті, дешева брутальність, награні ноти нєфорства (а ля цвинтар, мертві риби, блекер Влад Лістьєв), попсиві назви розділів з претензією на оригінальність – і нічого конкретного, нічого цінного і дійсно вартісного. Словом, поєднання непоєднуваного – повний гламур і постмодєрн, када многа букав і мала смисла, зато всьо блєстіт. Це ж так популярно в умовах сучасної тотальної кризи!
Роман по своїй суті та концепції унікальний. Можна прочитати перші 10 сторінок, та 10 останніх (загалом – 20, і не варто витрачати стільки часу, нервів і паперу на друк,) – сюжет буде ясним як божий день. Брутальна “Сьомга” в’їдається в наші шлунки, залишаючи тільки оскому. Ми читаємо ЦЕ, долаючи сигнали блювоти, намагаючись знайти хоча б якусь витонченість. Проте, попрохаємо взяти на замітку, що зі старанно (дуже старанно) профільтрованого ПіаРу і навіть (!) окремих фраз роману тільки іноземцю чи ПТУшніку не дійде, що авторка намагалась “косити” під Генрі Міллера.
СОФОЧКА МІЛЛЄР
У рибному шедеврі Сохвочки стільки ж екзистенціалізму, як і здорового глузду. Майже на кожній сторінці устами ліричного героя лунають переживання за своє оточення, події, почуття і відчуття, “можливості захисту” і прочєє. Як шкода, що і в Міллера, і в екзистенціалізмі такі поняття відсутні: “Мені глибоко плювати на моє минуле, і на моє майбутнє, я здоровий. Невиліковно здоровий. Ні печалей. Ні жалкувань. Для мене досить і теперішнього!” (Міллер, “Тропік раку”)
Тому “косити” – це добре (тим більше, що в країні криза), а от вкладати філософський зміст – це складно, і не кожний зможе. А ще в твір бажано вкладати душу, а не тільки своє ім’я, як це роблять УСІ.
“Куди б ти не пішов, до чого б не торкнувся, скрізь – рак і сифіліс. Це написано в небі, це горить і танцює, як передвістя жахів. Це в’їлось в наші душі…” (Міллер)
Не сприймайте близько до душі! Творіть шедеври, графоманьте – ми із задоволенням порецензуємо! Бажаємо творчих успіхів!
Спосіб створити родинне пекло (Войцех Кучок. Гівнюк. – Л.: “Кальварія”, 2007)
“Гівнюк” – книга польського автора, наймолодшого призера престижної польської премії “NIKE” Войцеха Кучока, видана українським видавництвом “Кальварія” в серії “Бібліотека журналу “Четвер”.
Переклад з польської зробила Наталя Чорпіта. Перекладений текст має польський смак і навіть запах. Перекладачка дбайливо посипала його полонізмами. У зв’язку з цим виникають сумніви, чи буде зрозумілим текст всім (!) українцям?
Роман поділено на три частини – “Раніше”, “Тоді”, “Потім”.
В тексті Войцеха Кучока немає нічого випадкового, і якщо вам здалося, що якась деталь там просто так – значить, ви неуважно збирали картинку.
Біля того будинку, в котрому жив гівнюк та його родина, росло дерево – дуб. З того дерева батького старого К. бажав зробити собі труну. Те дерево пояснює структуру роману: “раніше” – це корені,історія родини, “тоді” – це стовбур, дитинство і формування гівнюка, “потім” – це гілля, листя, плоди, результати виховання.
РАНІШЕ
Частина, в якій розповідається історія родини оповідача. Родина жила у великій трьохповерхівці на вулиці Цвинтарній.
Родина гівнюка поділяється на дві частини: родина старого К і родина мами. Родина старого К подана значно детальніше, проте в ній не було щасливих людей. Кожен має свій втрачений шанс.
Особливе значення автор надає іменам, вони є лише в тих, хто їх вартий: дідо Альфонс, Ґуньо, Льолек.
Декого він не лише не називає по імені, а навіть не підкреслює родиних зв’язків. Таким є зокрема батько гівнюка, старий К.
Всім іншим, хто жив у домі, дісталися назви за родинними зв’язками: сестра старого К., брат старого К. і лиш мати залишилася просто матір’ю. Але це не просто собі так, це слово значить набагато більше, ніж перераховані вище назви родичів. Саме до матері тікав малий від побоїв батька, саме в материного батька було імя, саме матір поставала чимось більш-менш світлим у житті гівнюка. Проте навіть вона не в силі була опиратися пеклу, що творилося в домі, й часом сама роздмухувала полум’я родинних чвар.
Прізвищем нагороджуються сусіди, що викупили перший поверх родинного будинку, та незважаючи ні на що, родина їх люто ненавидить. Адже їм прийшлося продати житлоплощу, якою родина раніше володіла сама.
Навіть сам гівнюк залишається без імені. Чим же завинив малий, що йому не дісталося імені? Iм’я – це ознака особистості. А особистість гівнюка вбили канчуком.
Цей роман – родинна драма.
Той дім – це стіни, що обмежують приватне пекло однієї родини, в якому опинився оповідач. Все, що він зробив для потрапляння в пекло – це народився.
В тому домі шанували родинні традиції: гноблення, страх перед волею ближнього. Старий К. боявся волі дружини та сина, тому він з нею продуктивно боровся впродовж всього свого життя. Сестра старого К. боялася волі брата, брата старого К. А той через м’якість характеру, закомплексованість кориться волі сестри і навіть жінку, про котру він мріяв усе життя, переховував від сестри.
Батько старого К., що збудував той дім, марив уві сні з часів війни, зруйнованими будинками, спаленими, поваленими, неіснуючими. Руїни приходили до нього мало не щоночі. Але війна так і не спромоглася забрати жодного будинку в околиці. Родинний дім зруйнувало зло, що в ньому накопичувалося, але батька старого К. на той час вже не було.
Будинок безперервно старів. Старіли не лише речі, а й люди.
Родина, мов шкарпетка, зношувалася з покоління в покоління, поки не залишився старий К., зогниле дерево батька, брат старого К., не певний в собі, старий і холостий, сестра старого К., що провела вік в моліннях і обмеженні свободи брата старого К., та гівнюк, що так і не зміг втекти з родинного будинку.
ТОДІ
Це період виховання гівнюка.
Знаряддя виховання – це канчук. Раніше ним виховували великих собак, а тепер дитинча людської породи., що жалібно скавуліло і кричало від болю під ударами.
Батько не знав, що це боляче, адже його ніколи не били, а слів він не слухав.
Крім канчука малого виховувала ще слина, слина була в школі і дорогою до школи, слина була засобом конфліктування та вирішення конфліктів.
Санаторій, на який, мов на ковток волі, сподівався малий, обернувся для нього жахом. Ледве гівнюк втиг скучити за мамою та … старим К., як зрозумів, що навіть тут є старий К., все одного його контролює і карає бійками жорстоких від заздрощів до його здоров’я астматиків. І йому навіть не було куди втекти, і гівнюк втік додому і він вже ніколи не зможе втекти від того дому.
Дитина не мала любові та уваги для нормального зростання і тому завойовувала її неправильними методами, наприклад, хворобами. Їх любив гівнюк саме тому, що батьки не сварилися, що був спокій та увага. І навіть шкряботіння маминої ручки здавалося малому чимось надзвичайно цінним. Втім, ці дні радості гівнюка старий К. вмів перетворити на кошмар, намагаючись у відсутність мами вилікувати застуду класичною музикою.
Родина існувала в постійних сварках, докорах у власних невикористаних шансах та взаємоприниженні.
Їм не варто було боятися потрапити в пекло, вони запровадили його собі в домі:
“Колись, іще малим, я запитав її [маму], як воно там у пеклі?
Мама відповіла мені тоді навдивовижу впевнено, наче вже побувала там, наче то був її власний досвід, а не уява:
- Синку, в пеклі тобі найперше показують усі твої невикористані шанси, показують, як виглядало б твоє життя, якщо б ти уналежний час вибрав належний вихід. А потім тобі показують усі ті хвилини щастя, які ти прогаяв поки ти спав (…)
- Потім, синку, залишають тебе самого з твоїми докорами сумління. На цілу вічність. Немає більш нічого й нікого. Тільки ти й твої докори сумління….”
Спочатку вони мали шанс: один одного. Потім спостерігали, як цей шанс зникає, а потім кожен залишився сам для себе, сам собі.
Дорослішання давалося гівнюку з муками.
Він не зміг опертися навіть на релігію. Він навіть не висповідався отцю, що дуже хотів почути від нього розповідь про онанізм, а натомість почув лише фразу: “Я згрішив, отче”. Слід зазначити, що це був останній раз, коли гівнюк називав отця “отче”.
Старий К. не хотів вірити у те, що дитинча людської породи – дорослішає і стає самцем.
Старий К. позбавлявся свого єдиного засобу самоутвердження.
ПОТІМ
Потім дім постарів не лише людьми, але й речами. Він неухильно рухався до своєї гибелі.
Автор дуже реалістично описує старість дому, кожного разу вражаючи точністю та життєвістю.
Трухляве дерево батька старого К. зогнило в його дітях…
Згодом гівнюк все життя тікатиме від того дому і постійно позіхатиме, навіть уві сні. Можливо, він засинає? Можливо, у напівсні він пропустить всі ті хвилини щастя, що їх показуватимуть в пеклі? Можливо, в ньому засинає родина К., щоб уже ніколи не прокинутися? Можна лише здогадуватися…
Особливе значення в романі мають символи.
Головний символ це ГІВНО:
Гівнюком називали малого в родині, а часом і поза нею, від гівна, що вирвалося з каналізації, загинула родина. Врятуватися дозволили лише матері. Хоч герої часом називають своє життя пеклом, все ж вони не є пекельною силою, вони не є силою взагалі. Відходи, непотріб, котрий щодуху намагається самоствердитися і все довкола перетворює на таке ж гівно. Все це накопичувалося роками, а потім вибухнуло, вирвалося і зруйнувало тх, хто його породжував. Родину К.
СЛИНА – це символ виховання поза домівкою. Слина незамінний секрет в організмі, проте, опиняючись поза ним перетворюється на щось бридке, принизливе й противне. Так само як і гробарі, що жили на вулиці Цвинтарній, – необхідна частина суспільства при виконанні своєї роботи, але разом з тим це низькі, обмежені люди поза нішею, виділеною їм суспільством.
КАНЧУК це символ батька, що не може самоутвердитися перед собою та перед гостями іншим способом, ніж фізичним насильством над власним сином. Над істотою, що не може постояти за себе, через слабкість, “здихляцтво”. Це символ антивиховання, що замість поштовху до розвитку сприяє деградації. Старий К. осліплював свого сина страхом до себе, щоб той не зміг побачити його власну слабкість. Власну гівняність.
Крізь весь роман проходить образ війни: спочатку війна зірвала постіль, тишу й спокій родини. Війна примусила їх продати перший поверх будинку, боятися та змінюватися. Війна ж була заповітною мрією малого гівнюка:
“Я хотів щоб вибухнула війна, Я чекав, що спалахне якась війна, нехай би хоч на кілька днів, я б тоді вступив до армії, котра б боролася проти тієї, в якій воював би старий К., і навіть якби він не воював у жодній, якби десь сховався і намагався перечекати, я був би у ворожій армії і виконував її накази, а наказом було би стріляти у противників, тоді і під егідою закону я міг би прийти додому й застрелити старого К., після чого війна могла би скінчитися.”
Гівнюк хотів вбити старого К. саме вдома. Він не боявся принести смерть, бруд, зло додому, це місце не було для нього святим, чи принаймні таким, яке б варто було захищати. Це просто помешкання, де були вимушені співіснувати він, старий К. і мама.
Дитина, що не є бездомною, увесь цей час росла без відчуття дому.
Антибіографія – саме так називає цей роман автор, це приклад спотворення дитинства однієї малої дитини, що ні в чому не була винна. Що просто народилася у світ, де вже були старий К та його канчук…
Письменник, геній, патріот (Нечуй-Левицький І.С. Запорожці. Гетьман Іван Виговський. – Харків: Фоліо, 2007. – 319с.)
—————————-
До книги „Запорожці” видавництво „Фоліо” помістило твори різні за жанрами, але поєднанні спільною темою – історія України, яку за твердженням В. Винниченка неможливо читати без брому.
„Запорожці” – це казка. Лоцман Карпо Летючий потрапляє на зачаровану Січ, яку козаки-характерники перенесли під дніпровські пороги, щоб порятувати від сваволі Катерини ІІ. Ця подорож дає можливість Карпові побачити контрастну різницю між життям волелюбних запорожців і убогим животінням їх нащадків.
Говорячи повість „Гетьман Іван Виговський” хочеться одразу відзначити, що цей твір зовсім невипадковий в творчій біографії письменника. Його поява, певно вже була напередвизначена, ще в студентські роки Левицького (коли Іван Семенович почувши на лекції, що в інтересах держави було б добре спалити всю українську літературу, – твердо вирішив для себе стати українським письменником). Тож „Виговський!” – це той голос крові, який заявив про себе з початку в відверто анти шовіністичній статті «Сьогочасне літературне спрямування», а потім і в підкреслено націоналістичній праці “Українство на літературних позвах з Московщиною”. Це той незнищенний фенікс українства під чарами якого Левицький разом з Іваном Пулієм і Пантелеймоном Кулішем перекладав Біблію українською мовою. Щодо самого твору то безперечним плюсом є те, що для Левицького Виговський в першу чергу людина. Так, з початку Виговський постає перед читачем в образі ліричного і романтичного писаря, потім – державником і патріотом України-Гетьманщини, а під кінець – рішучим і безкомпромісним правителем Великого князівства Руського.
Несправедливо було б не відзначити високохудожність образів героїв із творів Левицького. Всі вони виписані з глибокою пристрастю, а тому закохують в себе: „Гетьман був кращий і вищий од усіх запорожців; високий як Палій, гарний як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький;” „Її повний, делікатний вид неначе був обведений білими руками з білого пуху та срібла, і саме лице її було біле, як лілея, а повні рум’яні уста червоніли на морозі, як листочки троянди. Молода панна і справді була схожа на білу квітку;” „Рівний, як стріла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русі короткі кучері, Виговський був гарний і в сорок років;” „Кінь басував під Іваном Остаповичем, гнув набік круту шию, прихкав тонкими дрижачими ніздрями, котрі парували на морозі при ясному сонці, як кипучий казан з водою, розпечений у полум’ї.” Левицький вдається також до детального зображення побуту селян, козаків, старшин, шляхти і гетьманів, але ця „етнографічність” є лише виразним тлом на фоні якого відбуваються драматичні події української історії. Адже „етнографічність” як тема для літератури сама по собі неприйнятна для письменника. В той же час серед українських письменників ХІХ століття домінувала саме така позиція, що дало підстави передовій інтелігенції говорити про безідейність нашої літератури. Тому саме Левицький став одним з перших письменників-реалістів, що висвітлив гострі проблеми українства.
Говорячи ж сучасною мовою, читачі мають можливість прочитати захоплююче фентезі і героїчний блокбастер.
«Нам тiльки сакля очi коле…» (Євген Гуцало. Ментальнiсть орди. – К.: Києво-Могилянська Академiя, 2007. – 206с.)
Книга класика української лiтератури Є. Гуцала «Ментальнiсть орди» – гарний подарунок охочим полюбомудрствувати над темою «Ми i вони». Це спроба зрозумiти дух Московщини-СРСР-РФ через нескiнченну вiйну в Чечнi, загарбання природних багатств народiв Сибiру, моральне зубожiння «елiти».
Одна з характерних рис книги – вiдсутнiсть пафосу: немає анi проклинань на адресу «наших ворiженьок», анi скиглення над долею України. Загалом, твiр – це збiрка критичних статей, або, словами автора: «Цитати i емоцiї. Чужi цитати i мої емоцiї».
Цитати – спогади чужоземних послiв у Московщинi, роздуми росiйських письменникiв (вiд П. Чаадаєва до О. Солженiцина), народнi пiснi. Червоною ниткою проходять скрiзь весь текст рядки досi, на жаль, актуального Т. Шевченка.
Авторськi емоцiї – адекватнi, як у кожного європейця при зустрiчi з дикуном: вiд подиву, спричиненого екзотикою, до вiдрази перед брудом. Отже, логiчним є питання Є. Гуцала: «Чому й ми разом з ним [росiйським народом] приреченi бути «исключением среди народов»?».
Книга написана бiльш десяти рокiв тому, ще за царювання Єльцина, але вже тодi автор розгледiв у начебто «новiй демократичнiй» Росiї зародок фашистського чудовиська, що зростає вже на наших очах, захлинаючись жалем до себе та ненавистю до Iнших.
Розбiй, злодiйство, волоцюзтво, пияцтво, пiдлабузництво та iмперська пиха москвина – все це теми твору. Як казав Заратустра: «Ми маємо пишатися своїми ворогами». Пiсля прочитання «Ментальностi орди» можна остаточно переконатися, що Росiя нам не ворог, адже не гiдна цього.
I в Еспанiї була iнквiзицiя та конкiстадори, i в Нiмеччинi – нацизм, але чому це вже не загрожує їм (i нам)? Бо вони покаялися, розставили всi крапки над «i». Доки ми диви-тимемося на iсторiю очами росiйських iсторикiв i пояснюватимемо всi нашi негаразди мiфiчними татаро-монголами, комунiстами/демократами (кому що до вподоби) абощо, доти i хитатимемося мiж Сходом та Заходом. Проте є надiя, що такi книги, як ця, стануть дзеркалом, через яке Росiя подивиться собi у вiчi.
До виходу другого видання, книгу можна було прочитати хiба що в iнтернетi, але тепер сам факт перевидання показує нам – звичайним читачам – що попит на розумну лiтературу збiльшився, отже й здорового глузду в народу примножилося. «Ментальнiсть орди» Є. Гуцала посяде гiдне мiсце на книжковiй поличцi поруч з «Московством» П. Штепи, «Трубадурами iмперiї» Е. М. Томпсон, «Страной Моксель» В. Белiнського, «Другою чеченською» А. Полiтковської. Щодо недолiкiв видання, то хоча твiр i публiцистичний, бажано, щоб упорядники додали бiльш коментарiв, посилань до джерел, iлюстрацiй та iнформацiї про автора, бо вiн невiдомий саме цiлевiй аудиторiї книги – нашому Сходу та Пiвдню.
ДРУГА КРОВ СВІТЛАНИ ПОВАЛЯЄВОЇ (Світлана Поваляєва. Замість крові. – Харків: Фоліо, 2007. – 255 с.)
На обкладинці свіжої книги зображено кількадесять фігур у протигазах, а також кількох людей на задньому плані без протигазів, котрі лише на перший погляд псують загальну картину ; проте сама наявність у композиції переднього і заднього плану делікатно натякає нам, що у книзі буде розповідатися не про що інше, як про план. Також уважний читач може помітити на фото один піонерський барабан, одну антикварно-радянську вантажну автомашину типу „полуторка” і дев”ять чорних прапорів. Кількість прапорів , а саме – „дев”ять” , вибране не випадково, у Поваляєвої – це сакральне число, недарма ж і кота, що прибився до головного героя у Симеізі , назвали Дев”ятим. „Полуторка” ж на обкладинці книги символізує не що інше, як коноплю, оскільки в реалі „полуторка” також зеленого кольору. Авторка вже самою обкладинкою нам натякає, про що саме буде йтися у книжці, ніби попереджає нас: якщо ти не „свій” – то вхід сюди заборонено ! Так само про це говорять і вже згадані піонерський барабан та прапори із комуністичними наконечниками: все це символи радянської епохи, часів, коли навіть сама економіка була плановою !
Отже – запитаєте ви тепер – а про що ця книга ? Важко сказати, відповім я . Якщо відсіяти з роману весь текст, котрий так чи інакше пов”язаний із планом та іншою наркотою, то залишиться суміш із : матюччя; бородатих анекдотів; антимоскальських випадів; назв здебільшого зарубіжних рок-виконавців ( в т.ч. не-рок, але вітчизняних І.Білик та О.Тищенка) ; рясних цитат відомих-і-не-дуже культурних діячів світової цивілізації, а інколи й просто мимолітного , невідомо навіщо згадування їхніх шляхетних імен у контексті якої-небудь купи лайна ; та, власне, кільканадцяти самостійних повчальних-і-не-дуже історій, заради котрих, власне, і варто було читати цю всю вищезазначену муру.
Якось у великого Мікеланджело запитали : як це у вас, маестро, виходить створювати такі геніально-довершені скульптурні шедеври ? На що він геніально коротко відповів: я просто беру шматок мармуру – і відсікаю усе зайве і негеніальне. Якби ж тепер ми запитали не у Мікеланджело, а у Поваляєвої, як це їй вдається писати такі геніальні романи, як от „Замість крові”, то вона б , напевне, відповіла наступним чином : я просто беру кілька повчальних-і-не-дуже історій та перемішую їх із зайвим лайном.
То про що ж все-таки ця книга ? Щоб ви нарешті вгамувалися, я вам відповім – про любов. Про ту любов, яка лежить десь посередині між „любофь, камсамол і вєсна” та „секс, драп енд рок-н-рол”. Коротше, Дред любить Джанніс, майже так само, як Ромео любив Джульєтту. Але по ходу діла вони труяться не якимось нормальним швидкодіючим ядом, а смачними українськими конопельками, тому роман у Поваляєвої вийшов трохи більший за обсягом, аніж коротенька трагедія у Шекспіра. Процес читання роману „Замість крові” нагадує вишпортування із купи гною бісеру, розкиданого перед нами Поваляєвою. Роман не хороший і не поганий – він просто… важкий, проте за деяких умов він може бути рекомендованим для прочитання усім наркозалежним, ненаркозалежним, а також жителям Бердянська і персональному психоаналітикові Світлани Поваляєвої.
Транс. (Кока Черкаський. Транс. – Черкаси.: Бібліотека Вія, 2006. – 172 с.)
Останнім часом по засобах мас-медіа чути про проблеми книговидання та книгорозповсюдження. Але тим не менше українська книга видається, продається і читається.
Яскраве підтвердження цьому – нещодавно видана книга черкаського письменника і музиканта, автора багатьох творів на сайті Гоголівської академії http://gak.com.ua. Транс – це перша збірка оповідань Коки Черкаського, проте він не є новачком у сучасній українській літературі. Презентацію книги у Києві можна вважати „Перші гаківські читання (Пергач)”, де за участі письменників та поетів Гоголівської академії і було прочитано оповідання „На тому кінці дроту”.
Дуже приємним є оформлення книги – оригінальна срібна обкладинка з блискучими написами і з зображенням вантажівки, на фоні карти північних областей України, та красиві малюнки (певні карикатури) на сторінках.
Книга „Транс” складається з двох розділів – пригоди Арнольда Капельмейстера та оповідання. У пригодах Арнольда Семеновича Капельмейстера йдеться про оригінального киянина, чимось схожого на комічного героя Містера Біна, який своєю поведінкою і не зовсім вдалими рішеннями змушує усміхнутися навіть найвимогливішого читача.
Оповідання забарвлені різноманітними приколами і чорним, але тонким гумором. Твори читаються легко і деякі з них суттєво підіймають настрій. На сторінках книги автор зображує і висміює цікаві життєві, фантастичні, політичні, апокаліптичні та футуристичні ситуації – студента, який все „манав” у армії, світового терориста, який може знищити увесь світ, проте не може вбити свою дружину через постійні затори на мосту Патона, картину-афродизіяк Конфуція або картину, через яку всі мужики – сволочі, особливості виготовлення яблучного та томатного соків, повидла та м’ясо-молочних продуктів. Також вартими уваги є жартівлива розповідь про перше ранга (перше квітня), написана неординарним стилем або різдвяний твір, де чудово зображено постапокалістичний Київ і його жителів після другого спалаху на ЧАЕС, немов у Олександра Іранця в „Очамимрі”.
Книгу завершує незавершена розповідь про 42-річного заводського робочого, у якого відростає волосся, покращується зір і він стає секс-машиною і поступово перетворюється на антихриста, тим самим плекає надію, що невдовзі вийде закінчення, а разом з ним і нові творіння Коки Черкаського.
Особливістю творчості Коки Черкаського є „жива” мова героїв, особливий наголос, певний літературний „смайлик” або цікава розв’язка наприкінці твору, що не тільки прояснює фабулу, а й не рідко шокує читача. Тому назва книги відповідає не тільки назві оповідання, а й певному станові читачів.
Порівнюючи „Транс” з кулінарією – це вишукана солодко-гостра, цукрово-солена страва, яку слід вживати незалежно від віку та настрою. І незважаючи на „злі” жарти та достатню кількість трупів – настрій стає позитивним.
ПІТЬМА РОЗСІЮЄТЬСЯ ЗГУСТИВШИСЬ (Дереш Л. Трохи пітьми, або На краю світу. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с.)
Любко Дереш сьогодні є, якщо не самим, то одним з найбільш очікуваних письменників України. В тім сенсі, що його творів чекає чи не найбільша кількість прихильників. Вони, тоті Дерешові поціновувачі, чекають нових творінь свого улюбленця найбільш активно, найбільш відчутно. «Чи не написав Дереш чогось новенького?», «Коли вже вийде його наступна книга?» — подібні питання мені не раз доводилося чути і навіть відповідати на них.
Молодь — бо здебільшого його читає саме молодь — ковтатиме, як мені інколи здається, будь-який твір Дереша. Особливо — памолодь. Але неможливо не помітити той факт, що сформувався стабільний літературний стиль Дереша, за яким можна впізнавати його тексти суцільно. Суцільно — означає, що для ідентифікації текст має бути прочитаним повністю, не фраґментарно. Мова, отже, про оповідну, фабульну, настроєву складову стилю. Туманний напівпрофесійний містицизм, відкрите спілкування героїв, мерзенність дитячих страшних історій — все це складові отого самого стилю Дереша, і який потребує окремого більш детального розгляду.
Цілком підтверджує факт усталення означеного стилю образотворчости й нова книжка Любка Дереша «Трохи пітьми».
Як завжди, добрий гумор. І як завжди, багато екзистенційної нецензурної лексики. Кажу саме так, тому що вона постає не просто як негативне віддзеркалення дійсності, а ледь не як сакральний засіб очищення духу і плоті. Незважаючи на це, відчуття перенасичення нецензурщиною не з’являється. Хоча інколи, як на мене, можна було б легко обійтись і без неї.
Озираючись на попередні книжки Дереша, можемо відзначити, що автор постійно перебуває в пошуку різноманітности. Але все ж його книжки (за виключенням, певно, «Архе», яка скидається на такий собі ліричний відступ) сприймаються як одна довга історія. Тому виникає враження, що Любко, бува, топчеться на місці. Чогось справді нового в плані літературно-художньому його чергова книжка не принесла.
На відміну від стилю, оновленою постає в «Пітьмі» форма викладу. Якщо вірити авторові, який навчив нас своїми творами йому не вірити, фактично все, написане в книзі, є розшифровкою аудіоплівкових записів сеансу психологічної монодрами, так званого «магічного театру», коли пацієнт (Дереш) за допомогою психолога вводиться в певний стан поза свідомістю, в якому він стає і стороннім споглядачем певного дійства, і одночасно кожним із його конкретних учасників. Змінюючи таким чином способи викладу, автор говорить від імені майже всіх своїх героїв, при чому кожному герою відводиться свій проміжок часу без «накладань».
А дійство відбувається ось яке: на щорічному фестивалі неформалів на Шипоті збирається невелика група людей, які приїхали не з метою добряче «відтягнутися» на Карпатських просторах, а щоб відвідати таємний «фестиваль у фестивалі» — з’їзд самогубців, бо в кожного з них є на те свої причини. Серед учасників цього з’їзду ми знайомимось із Германом (чи не паралель з Гессівським «Степовим вовком»?) — зрілим чоловіком без певної долі та величезним відчуттям вини; Вікою — безнадійним дівчам з безнадійним коханням і страхом; Аліком — екстрасенсом-невдахою в літах, на якого Вищі Сили поклали-були надважливу місію, з якою він не впорався; Йостеком — програмістом, який заплутався у своїй дружбі та любові; Лорною — дівчиною-відьмою із нав’язливим підсвідомим страхом та Жанною — послідовницею і співучасницею Лорни, колишньою дівчиною Йостека. Всі вони чекають на прибуття координаторів цього «фестивалю», але поступово самі стають координаторами своїх доль та доль своїх випадкових супутників.
Алік першим починає активно діяти і проводить акт «шаманотерапії» — духовного очищення Віки, під час якого вона таки звільняє себе від хомутів минулого і називає своє справжнє ім’я — Віра. Звісно, не обходиться й без класичного (я б сказав навіть найкласичнішого) скептика, яким виступає Йостек. Його недовіра переростає у сарказм, зневагу, а згодом і відкриту ворожість та аґресію до підстаркуватого Аліка.
В лабіринтах сюжету зникає Герман, врешті зникає Алік, зникають колишні Лорна та Йостек. Розв’язка цієї історії позначена переродженням. «Світ великий і прекрасний!» — нагадує нам Любко.
Повторюсь, якщо сприймати сюжет роману «Трохи пітьми» (роман — цілком умовне означення даного тексту) як щось розповідальне, чи там повчальне, ми не знайдемо нічого нового альбо ориґінального. Якщо ж розглядати його так, як того волів би від нас автор — тобто як вивільнення власних внутрішніх голосів — перед нами відкривається набагато цікавіша картина. На початку роману Герман ототожнюється з внутрішньою таємницею самого оповідача. Тут він — Той, Хто Прихований Від Себе. Промовляючи від імені п’яти членів «команди самогубців», оповідач показує і їхню близькість своєму єству. Тоді як образ Аліка, від якого мова не ведеться, уособлює зовнішні впливи: літературу, чужий досвід, настанови старших людей чи друзів тощо.
Але на відміну від «Степового вовка» Германа Гессе, в «Пітьмі» автора цікавлять не стільки шляхи подолання внутрішніх криз героїв, як їх оголошення і розвиток.
Насамкінець Герман так і залишається Таємницею, адже подальша його доля невідома і таки справді таємнича. Аліка — як попередньо привнесений чужий досвід — убиває досвід власного осягнення, носієм якого виступає Йостек. Він долає (хоча шлях до цього виявляється довгим, звивистим і не безобтяженим жертвами) стіну своєї внутрішньої заштампованости, виходить на вищий щабель розуміння буття власного і світового. Жанна уособлює одвічний потяг людини до невідомого, загадкового. Лорна — природні задатки до духовного зростання (а може, й спадання?), протилежність суцільній матеріалістичності Йостека.
Як бачимо, розв’язка роману набуває сенсу! Для власного «дозрівання» людині необхідний зовнішній вплив, але так само необхідно цей вплив і усунути для остаточного самоутвердження: як правило, через болюче контактування з дійсністю, переосмислення її як новопізнаваної.
Життя крізь призму смерті (Марія Матіос. Майже ніколи не навпаки. Сімейна сага у новелах. Львів, ЛА Піраміда, – 2007.)
Напевно, вона сама була колись мольфаркою і жила у дрімучому язичницькому світі, але щоби написати свої книги, мусила стати людиною, жінкою. Вона глибоко й органічно вросла у традиційну релігію своїх пращурів, сягнула корінням ще часів пантеїзму, коли панував культ природних сил.
Мова про новий роман відомої української письменниці, за походженням гуцулки, Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки», що продовжує історично-психологічну лінію попередніх романів, зокрема, «Солодкої Дарусі».
Композицію роману складають три новели: «Чотири-як рідні-брати», «Будьте здорові, тату», «Гойданка життя». Оригінально визначає авторка жанр – сага, і додає – сімейна, у новелах (щодо саги, то це північноскандинавський жанр, у більшості своїй історично-біографічна або міфологічна оповідь, у ширшому розумінні – сказання, згадаймо «Сагу про Форсайтів» – сімейну хроніку великого англійця Джона Голсуорсі). Герої новел – батьки-сини, брати-доньки, сусіди-коханці, друзі-вороги. Композиційним стержнем роману є головна думка: все чує над собою владу минущості…окрім любові. За словами самої авторки, її книга про те, що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю.
Коли читаєш роман, то першим упадає в око його словниковий раритет, щедро аж до переситу насичений «гуцулизмами». Складається враження, що натхнення письменниці вишукує у свідомості насамперед слова найрідніші і тому найточніші, хоча для пересічного читача – найдивніші (що потребує давати до них примітки). У сімейному і громадському побуті гуцулів стійко зберігалися своєрідні архаїчні риси, патріархальні устої, повага до батьків, висока духовна культура: традиції, вірування, звичаї, обряди. У романі письменниці чітко простежується зв’язок зі своєю малою батьківщиною, починаючи від давніх язичницьких елементів, фантастичних ірраціональних уявлень до практичного, біографічного досвіду.
Конфлікт героїв з дійсністю гострий, як ніж. Читач чує голос людської муки. Підтекстом звучить застереження-забобон про те, що гріх і його спокута – явища матеріальні, для маленького людського серця – безпощадні жорна!
У кожної людини буває день, коли вона вперше відчуває своє серце. З одного боку видається, що йти далеко у своїх захопленнях красою і спокусливістю життя – гріх, але з переляком і сміливістю самогубця ми навіки захмелюємося любов’ю, даємо бій духовній бридоті і кволості, стаємо на шлях насолоди і водночас невидимий, але прямий шлях до трагедії.
Зі сторінок роману постає українська історія в її буковинському ареалі, де пластично поєднано реальний, майже детективний сюжет і авторський «потік свідомості». Письменниця не сахається «тілесних» сцен і майстерно описує психологію і дії коханців.
Видання ошатне, суперова поліграфія, модерновий друк, кольорові ілюстрації художника Сергія Іванова вражають поєднанням давніх і сучасних мотивів.
Я тримаюся думки, що сагою можна назвати скоріше цикл романів Марії Матіос. Це «Солодка Даруся», «Нація» і рецензована книга, з надією, що продовження не забариться. Пробі, утиснемо трохи англійців!
Тетяна Дігай
Позбутися пітьми (Дереш Л. Трохи пітьми, або На краю світу. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с.)
Беручи у руки останнього Дереша, я очікувала на те, що завжди отримувала від нього-на жорстокість, містику, захоплюючий до нестями сюжет, екшн і філософію.Я хотіла божевільної атмосфери свободи, яскравих, психічно неврівноважених героїв, що як завжди, полюблятимуть наркотики, алкоголь і важку музику. Я насправді люблю світ, який створює Любко Дереш – всю цю чорнуху і матюки, психоделіку і потойбічну(переважно по –лавкрафтівськи потойбічну) тематику.
І ось переді мною лежала „Трохи Пітьми”.
Книжка захоплює відразу, починаючи з епіграфа (що, напевне, і дав назву усій книзі).Усе дійство відбувається у Карпатах, на щорічному злеті неформальної молоді. Тут і проходить зустріч „клубу самогубців”- головних героїв твору, зведених докупи невідомим „координатором”. Шестеро людей, такі несхожі один на одного, кожен зі своєю болючою історією, своїм характером .Кожен з власним шматком пітьми у голові. Всі вони дійшли думки, що мають вмерти. Поступово вони дізнаються історії один одного, і кожна з них неймовірна і шокуюча. Між майбутніми самогубцями складаються важкі відносини ,вони усі різні і тому їм важко спілкуватися ,але за допомогою один одного і себе самих вони так чи інакше очищуються від своїх застарілих страхів і болю, сумнівів і божевілля. І навіть Йостек ,найсаркастичніший з усіх героїв , під кінець дізнається , що „Світ великий і прекрасний”.Дізнається і нарешті вірить у це. Так,у середині книги один з головних персонажів йде і не повертається, а інший наприкінці вмирає – але факт у тому ,що всі вони перероджуються , всі вони нарешті зкидають з плеч важкий тягар болю, розуміють, як жити далі.Всі вони через страждання позбуваються пітьми, що жила у них всередині.
Так, у книги добра ідея і сюжет, але нажаль, від втілення я чекала більшого. Інші твори Дереша, прочтані мною – „Культ”, „Поклоніння Ящірці” і „Намір!” читалися на одному диханні, і в них була якась цілісність, закінченність.Останні слова завжди ставили у творі жирну крапку, як наприклад у „Поклонінні” – остання фраза „І мене це абсолютно не гребе” добила, приголомшила мене. У „Пітьмі” такого нема – у кінці книжки почуваєшся збитим з пантелику, ніби до кінця не вистачає ще пару сторінок. Взагалі, книга справляє досить сумбурне враження –ніби у автора було мало часу поставити все на свої місця, обробити з усіх боків. Коротше кажучи, вона трохи сира у порівнянні з іншими. Можливо, це задум самого Дереша, але чи вдалий – спірне питання.
Книга заслуговує на тверде „чотири”, і це добре ,але прикро на фоні того, що попередні три заслуговують на „п`ять”. Маю надію,що це не тенденція, і з нетерпінням чекаю наступних творів одного з моїх улюблених письменників.
Діаманти не бувають завеликими (Софія Андрухович. СЬОМГА. Роман. – К.: Нора-друк, 2007. – 352 с.)
Роман, про який мова, спокійно міг прибрати будь-яку іншу назву, прикладом: ІНЖИР, або ДУРДОМ чи РИС – СИР. Зрештою, і СЬОМГА теж непогано. Головне, ця риба згадується кількома реченнями і до подій у романі не має жодного стосунку, хіба тільки як вишукана екзотична алегорія.
Письменниця відверта і правдива: «Я можу вигадувати все, що завгодно, можу дотримуватись документальної точності, переповідаючи те, що мені відомо, описувати, що сама бачила – і завжди говоритиму лише про себе. Описуючи інших людей, їхню зовнішність і слова – я описуватиму тільки себе саму. В інших я не можу побачити нічого, крім свого відображення». Отже, роман автобіографічний. Текст мав би нагадувати щоденник, але для цього він занадто перенасичений найдрібнішими деталями, що стосуються як предметного, так і чуттєвого світів: «…я насправді ще спала і бачила все це увісні. Це був один із тих рідкісних випадків, коли сон і дійсність повністю збіглися.», або таке: «…м’ясо займало у моєму житті перше місце…моїм особливим делікатесом були куряча шкірка і фляки…». Оповідь тягнеться неможливо довго, здається, довше, ніж у реальному житті. «Ці видіння влипли в мою пам’ять, вгрузли в неї, як трактор вгрузає у свіже живе болото. Вони закипали і виступали на поверхню з настирливими схлипами й плямканням, розганяючи сни і невинні думки» – це зізнання авторки й одночасно героїні роману дещо прояснює. Справді, «дурдом скидався на королівство», бо про нього повідала наслідна принцеса, наразі – Софія Андрухович. Повідала вона ще багато різного – переповідати немає сенсу, та й зрештою, це неможливо!
«Я забула згадати про запах – а це чи не найважливіша річ на території дурки…ти чув цю важку, густу, моторошну суміш, ядучу й отруйну. Вона навалювалась на плечі, всмоктувалась порами шкіри, її дуже важко було позбутись…Запах дурдому був наче первісною субстанцією…» – чи не млоїть від подібного пасажу? І це ще найделікатніший! Більшість сторінок роману неестетично відверті: «…нічого нового, стандартний набір, складений із суміші уламків різних субкультур.., та підліткових уявлень про життя».
У чому сенс написання роману СЬОМГА? Я довго розгадувала цей ребус. Не знаю, чи мені це вдалося. Є багато речей, про які люди раніше делікатно мовчали. Софія вважає стриманість пережитком минулого і не переймається такими дрібницями – «що мені до королеви Англії?».
Менш за все, мета моїх висновків – виголошувати проповідь! Інше покоління, інші цінності, і як результат – інша література. Я чесно намагалась це зрозуміти і пояснити, хоча б для самої себе. Повторюю, що не знаю, чи мені це вдалося. Не впевнена!
Бездонний острів (Лис В. Острів Сильвестра: Роман. –
Харків: Фоліо, 2009. – 219 с. – (Література)
В один містичний день, числа так 13-го, в одному містичному місті під назвою Вінниця, одним містичним ранком я опинився в книгарні. Є в мене така дурна звичка – ходити в книгарні. Ще одна деталь потребує уваги, грошей мені залишилось десь приблизно стільки, аби доїхати до свого райцентру…
Кажучи відверто, у книгарні мало що змінилось після мого останнього «проходження», я вже навіть зібрався гордо вийти, пообіймавши книги цінами не для смертних, аж раптом на мої цнотливі очі потрапила така собі непримітна книжечка, що отримала гран-прі конкурсу «Коронація слова-2008», а саме «Острів Сильвестра» Володимира Лиса. Мушу зізнатись, доки не пізно, що до цієї премії моє скромне читабельне єство ставиться доволі обережно, тому книжку я взяв із не лише цікавістю та думкою про нового «геніального» письменника, а насамперед із такою собі зверхністю, даруйте за пафос, перманентної душі, яка інколи переплутується із провінційними плюс амбіційними переконаннями.
Далі було ще цікавіше, коли я прочитав перших, ну, сторінок п’ять у книгарні, зрозумів, що собі не пробачу, не прочитавши її найближчим часом. Опам’ятався лише, вийшовши з книжкового магазину та сідаючи в синій трамвай. Потім із Вінниці їхав до свого райцентру за 70 кілометрів всього за 3 гривні. Але це інша історія, давайте поговоримо про книжку, тим паче, є що сказати. Боюся лише сказати не все, що того заслуговує…
Найперше, я намагався не загубитись із автором та героєм твору, і лише вкінці, сприймаючи аж надто серйозно текст, я зрозумів, що автор з читачем просто-напросто грається такою ідеєю. Скажу відверто, це не найкраще відкриття, зроблене мною (ми ж пам’ятаємо про амбіційність, еге ж?!). А вразило інше, принаймні спочатку, простота. Навіть так: Простота. Із таким неймовірним вдоволенням я читав останнім часом лише свою недоконану повістинку. Нічого не думайте, я цілком свідомо називаю цей текст неймовірним.
Сильвестр «припливає на маленький безлюдний острів, розташований майже посередині лісового поліського озера, припинає до берега човна, дістає із човна рушницю і застрелюється». От це цілком весь сюжет, чи то пак, пробачте, фабула. Герой, що є автором або навпаки, або навіть герой є наратором, а автор всього лише вигадкою свого героя, або герой, це той, що Сильвестр, є просто собою, який пише про себе.
Але ви не думайте, все не так вже й складно, це та ж вдала сюжетна гра із читачами. В один прекрасний, а може, містичний день, хтось із авторів чи героїв цього тексту прочитав у одного іспанського автора, не менш містичного, що той мріє написати текст про чоловіка, який припливає на острів і стріляє собі в груди великою рушницею. Але його, а тому і небайдужих нас, чекає один непередбачуваний момент… Хоча неправда, цих моментів у творі ще вистачатиме і, мушу зізнатися, цілком несподіваних. Може, тому він настільки вражаючий. Знову ж таки, я беру на себе цілковиту відповідальність, кажучи таке…
Зараз же хотілося б побалакати про те, як закінчення роману стає його початком. У першому реченні роману є його завершення: «Він приплив на острів і застрелився». Далі фраза мала обростати деталями, подробицями – дій, характеру, спостережень головного героя, Сильвестра Васильчука, стану його душі. «Чи вистачило б у нього написати такий роман, Сильвестр не знав. Але вірив, що колись він його напише». Хто ж такий, пан Васильчук? Таке враження, що й автор не знає на це питання відповіді.
Десь приблизно в цей час варто сказати, хто ж то він такий отой Сильвестр на рівні логічного зв’язку? Невдалий письменник, вдалий науковець, втомлений від світу та екзистенційно стурбований чоловік. А ще непоправний романтик із складним дитинством та безтурботним майбутнім.
Саме в цей час має з’явитися жінка, бажано дві. Але виникають, спочатку доволі логічно, три жінки із любов’ю та, що трохи гірше, із буденністю в очах. Герою доводиться любити. Або вдавати, або тікати, або вбивати… десь приблизно на цьому рівні виникають острів та рушниця.
Якщо відверто, не знаю, що мене настільки приваблювало у цьому тексті. Знаю тільки, що Володимир Лис майстер діалогів. Хоча по-своєму це неймовірно лірична повість про особливе і буденне.
Варто сказати, що твір складається із трьох частин: «Тіло», «Душа» та «Порятунок», хоча цілком свідомо я заявляю, що остання частина зайва. Нас і без неї заплутує перші дві, і коли ледь-ледь блимає яскраве світло розуміння цієї суб’єктивно зафарбованої істини, виникає оповідь про священнослужителя, що, за ідеєю, якраз і мала б виправдати, а заодно і виправити щось недоказане, непереказане і зовсім зайве, а в результаті так виправляє, що весь текст залишається не лише позаду, хоч це і факт, а й опиняється просто якимось псевдотекстом чи пак метатекстом про рятування зайченят.
І доки ми не придумали ще собі роботи із важкими філософськими ідеями, давайте спробуємо поговорити про зайців, сподіваюсь, ви зауважили їх, а точніше, його на обкладинці. Ідея тут ось яка: двоє зайців, дивним чином закоханих, опиняються на острові та в силу природних умов не можуть втекти з нього. В один час до них приїжджає наш герой, це той, який Сильвестр, та в силу своєї нерівної психіки починає розуміти зайців (мабуть). «Сильвестр розплющив очі і побачив над собою мордочки дивних звірів». Більше того (боюсь про це говорити, бо цілком не зрозумів, хоч і прочитав двічі), зайці є його внутрішнім світом, він є зайцем, Пінгом, а його кохана є зайчихою – Понгою.
Коротше, наш герой був настільки безпорадний і романтичний, що навіть застрілитись якісно не зміг… А може, зміг, і жила лише його душа (друга частина роману). Знову ж таки, містичним чином ми сприймаємо його життя як другу частину твору. Як мінімум, автор змусив повірити у життя твору, а це більше, ніж важливо, це прекрасно, більше того, навіть страшно.
Є ще одна деталь, яка якісно відрізняє роман від усіх інших, до яких звикли і які турбують наші очі читачів. Коли ми говорили про оригінальність, навіть не здогадувались, що ця оригінальність стосується вкрапленням у, здавалося б, художній прозовий текст драматичних особливостей, так званих «п’єс уяви» (згадується «Улісс» або більш приземлена «Перверзія»), навіть критика та частини лекції про Свідзінського (ми не забули, що Сильвестр викладач та дослідник поезії, який дописує докторську дисертацію). Безсумнівно, тим же містичним чином подається есе-рецензія «Останнє оповідання Михайла Коцюбинського» (про поезію я пам’ятаю, просто Васильчук Михайла Коцюбинського відносив до поетів). Але в чому ж тут містика? – запитаєте ви. А в тому, що це оповідання «На острові» Великого Сонцепоклонника.
Зміг – не важливо, чи Сильвестр Васильчук, чи Володимир Лис – написати роман, що без зайвого пафосу вмістився в одне речення. Роман про безмежно самотню людину в безмежно самотньому світі. «З лікарні він утік. Хтось мені казав, що він бомжує і пише якусь книжку. Щось фантастично-філософське. А є чоловік, який пише книжку про самого Сильвестра».
Це роман для тих, хто смакує слово і смакує словом. І коли вже мова йде про настільки якісний текст, не важливі будь-які суб’єктивні принципи щодо видавництва, щодо премії, а критикам подається велика-велика, але зате в моєму випадку приємна робота – написати небайдуже про роман та змогти сказати трохи менше, ніж хотілося б, тим паче їсть мене десь зсередини розуміння того, що найважливішого все ж у своїх маленьких роздумах я не сказав. Але це не дуже лякає із однієї маленької причини – у мені живе впевненість, що про цей роман ще писатимуть і говоритимуть багато хто і багато як, доки не знайдуть маленький острів посеред лісового озера. А вони не знайдуть, бо острів вигаданий, так само, як і сам автор…
Життя і пригоди в “Летючому класі” (Кестнер, Еріх. Летючий клас. –К.:Юніверс, 2007 -152с.)
У творах Еріха Кестнера, визнаного німецького письменника, лауреата Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена можна знайти для себе багато цікавого і корисного. Незважаючи на те, що книги писалися Е.Кестнером з кінця 20-х до 50 –х років минулого сторіччя, вони є цікавими та актуальними і зараз. Такими є дилогія про Еміля: „Еміль і детективи” та „Еміль і троє близнюків”, „Повість про Чоловічка” та ін. Книги письменника об’єднує життєвий оптимізм їх персонажів, динамічні сюжети, гуманізм.
Пригоди героїв Е.Кестнера укорінені у звичайних, можна навіть сказати, прозаїчних обставинах, але цей факт аж ніяк не зменшує їх привабливості. Чудовий оповідач Еріх Кестнер вміє дуже достовірно показати внутрішній світ дитини, її потаємні бажання, сумніви та хвилювання. Тому недаремно його твори здобули прихильність маленьких і дорослих читачів.
Повість „Летючий клас” ще одне цьому підтвердження. В ній розповідається історія вихованців інтернату. Головні герої повісті – Мартін, Матіас, Улі, Себастьян, Джонні. Вони всі різні та дуже симпатичні. Мартін має хист до малювання і здатний протестувати проти несправедливості. Матіас може помірятись чубами з будь-ким, якщо це потрібно. Улі часом засиджується вночі на підвіконні в спальні і сумує за домівкою. Себастьян читає напрочуд глибокі книги. Джонні полюбляє бродити по парку. Вони є друзями, що ніколи не лишають один одного у скрутній та іноді кумедній ситуації.
І навчаються вони разом, і вступають в битву із хлопчаками, які образили їхнього друга (і звісно ж отримують перемогу!), і грають у п’єсі „Летючий клас”, влаштовуючи під час прем’єри справжній аншлаг. Ця п’єса, яку написав Джонні, показує процес навчання в школі, як він буде відбуватися у майбутньому і в якій учні подорожують по світу на літаку. Життя героїв Кестнера у творі тісно пов’язане саме із репетиціями „Летючого класу”.
Хлопчаки у повісті не просто навчаються та беруть активну участь у житті класу, вони ще й готують сюрпризи своїм старшим друзям, а дехто з них, зокрема Улі, для того щоб зробити сміливий вчинок вдається до небезпечного експерименту із парасолею.
А ще є у них друг – Некурець, що живе і взимку і вночі у залізничному вагоні, а вечорами чи просто вночі грає на піаніно в якійсь забігайлівці. Хоча він людина достатньо щаслива та є в нього своя таємниця, яку зможуть розкрити його маленькі друзі.
Поряд із вихованцями завжди знаходиться доктор Бек на прізвисько Юстус, що означає „справедливий”. Він може і допомогти, а може і насварити за бешкетування, але зробити це так майстерно, що потім Матіас скаже: „за цю людину, якщо буде потрібно, я готовий піти у вогонь і воду!”.
Всі маленькі герої повісті чекають Різдва і готуються поїхати на свято до батьків. Лише Мартін напередодні свята сумує та страждає, адже у його батьків немає грошей на квиток для нього, а значить – залишатись Мартіну в інтернаті, в самотності, та історія все ж таки Різдвяна! А значить буде диво! Тим більше, що у Мартіна є не лише Матіас, Улі, Себастьян та Джонатан, але й інші, вже дорослі друзі…
Повість „Летючий клас” – один із найкращих творів письменника. Сумне і комічне якнайтісніше в ній переплітається, тканину тексту пронизує життєрадісний настрій, адже книга сповнена теплого гумору та тієї особливої атмосфери, що викликає відчуття затишку і безпеки, і, звичайно, як і більшість творів автора, завершується щасливо. Що ж, дивного тут нічого немає – перед нами справжнісінька Різдвяна історія. А значить передчуття свята не відпустить читача ні на мить.
Я хочу хвоста, або Кубик Рубіка (Таня Малярчук. Говорити. Харків: «Фоліо», -2007)
“Мене вже нічого не дивує. Бо я вже була стара, коли ще була дитиною” – Таня Малярчук.
Почну відразу з цитати, на мою думку, характерної для цієї книги: «Я ніколи не була самотня. Зі мною завжди були мої самодіяльні гуртки, секції, школи і клуби дитячого дозвілля. Я ходила одночасно й окремо на: аеробіку, народні танці, малювання, вишивання, шиття, легку атлетику, англійську мову, ритміку, дзюдо, у-шу, синхронне плавання, лижі, макраме і навіть клуб любителів домашніх тварин. У результаті я все спробувала і нічого не навчилась. Я не вмію: танцювати, малювати, битися, бігати, шити, вишивати, говорити іноземними мовами, плести макраме, ходити на лижах і любити домашніх тварин. Зате я ніколи не була самотня.»
Пам’ятаєте, один час була вельми популярна іграшка – кубик Рубіка, що нібито розвивала інтелект, сприяла поліпшенню логічного мислення і просто – спритності. До чого я веду? Композиція книги мені нагадує принцип того самого кубика. Авторка у своїх інтерв’ю заперечує факт автобіографічний. І правильно робить! Перевтілюватися в образи сторонніх людей безпечніше! Книга «Говорити» так і побудована – на перевтіленнях. Кожне перевтілення – монолог, у якому епізодична героїня (або герой) оприлюднюють свої погляди на оточуючих, на їх і своє життя-буття, декларують певного рівня моральності принципи й цінності: «Любов тварин найбезкорисливіша. І її найлегше здобути. Для цього треба просто годувати. Тварин, без сумніву, легше любити. Легше, ніж людей.»; «Ви думаєте, що я ненормальна, напевно, але заждіть! Хто зараз взагалі нормальний?! Чи ви коли-небудь зустрічали нормальну людину?! Я ні. Усі навколо божевільні.» (виділ. моє–Т.Д.); «Тепер я чекаю тільки чуда. Не треба бути такими скептичними – чуда існують. Вони трапляються вкрай рідко…але трапляються…І я вірю. Я не чекаю, а просто вірю».
Письменниця досягає ефекту цільності насамперед, за рахунок лаконізму кожної з оповідок – вада балакучості, попри задекларовану назву, їй не притаманна! Авторка майстерно компонує послідовність монологів персонажів, враховуючи логіку їх стосунків між собою і оточуючим світом.
Вдалий (але не такий вже й рідкісний на наш час) початок літературної діяльності Тані Малярчук! Хотілося б застерегти від дочасного перехвалювання безперечно талановитої творчої особистості ( за першу ж книжку один класик висунув Таню на здобуття Національної премії ім. Т.Г.Шевченка (???) – «Україна молода», № 207 за 09.11.2007). Принагідна цитата нашої не по літах мудрої авторки: «Я би хотіла мати хвіст…Великий, сивий, пухнастий, розкішний…Так, нехай це мій бздур. Але краще нехай у мене буде такий бздур, аніж…Мій бздур не є соціально небезпечним…Бо я не роблю нікому ніякого зла. Я просто хочу мати хвіст».!!!
Спосіб створити родинне пекло. “Гівнюк” – книга польського автора, наймолодшого призера престижної польської премії “NIKE” Войцеха Кучока, видана українським видавництвом “Кальварія” в серії “Бібліотека журналу “Четвер”.
Переклад з польської зробила Наталя Чорпіта. Перекладений текст має польський смак і навіть запах. Перекладачка дбайливо посипала його полонізмами. У зв’язку з цим виникають сумніви, чи буде зрозумілим текст всім (!) українцям?
Роман поділено на три частини – “Раніше”, “Тоді”, “Потім”.
В тексті Войцеха Кучока немає нічого випадкового, і якщо вам здалося, що якась деталь там просто так – значить, ви неуважно збирали картинку.
Біля того будинку, в котрому жив гівнюк та його родина, росло дерево – дуб. З того дерева батького старого К. бажав зробити собі труну. Те дерево пояснює структуру роману: “раніше” – це корені,історія родини, “тоді” – це стовбур, дитинство і формування гівнюка, “потім” – це гілля, листя, плоди, результати виховання.
РАНІШЕ
Частина, в якій розповідається історія родини оповідача. Родина жила у великій трьохповерхівці на вулиці Цвинтарній.
Родина гівнюка поділяється на дві частини: родина старого К і родина мами. Родина старого К подана значно детальніше, проте в ній не було щасливих людей. Кожен має свій втрачений шанс.
Особливе значення автор надає іменам, вони є лише в тих, хто їх вартий: дідо Альфонс, Ґуньо, Льолек.
Декого він не лише не називає по імені, а навіть не підкреслює родиних зв’язків. Таким є зокрема батько гівнюка, старий К.
Всім іншим, хто жив у домі, дісталися назви за родинними зв’язками: сестра старого К., брат старого К. і лиш мати залишилася просто матір’ю. Але це не просто собі так, це слово значить набагато більше, ніж перераховані вище назви родичів. Саме до матері тікав малий від побоїв батька, саме в материного батька було імя, саме матір поставала чимось більш-менш світлим у житті гівнюка. Проте навіть вона не в силі була опиратися пеклу, що творилося в домі, й часом сама роздмухувала полум’я родинних чвар.
Прізвищем нагороджуються сусіди, що викупили перший поверх родинного будинку, та незважаючи ні на що, родина їх люто ненавидить. Адже їм прийшлося продати житлоплощу, якою родина раніше володіла сама.
Навіть сам гівнюк залишається без імені. Чим же завинив малий, що йому не дісталося імені? Iм’я – це ознака особистості. А особистість гівнюка вбили канчуком.
Цей роман – родинна драма.
Той дім – це стіни, що обмежують приватне пекло однієї родини, в якому опинився оповідач. Все, що він зробив для потрапляння в пекло – це народився.
В тому домі шанували родинні традиції: гноблення, страх перед волею ближнього. Старий К. боявся волі дружини та сина, тому він з нею продуктивно боровся впродовж всього свого життя. Сестра старого К. боялася волі брата, брата старого К. А той через м’якість характеру, закомплексованість кориться волі сестри і навіть жінку, про котру він мріяв усе життя, переховував від сестри.
Батько старого К., що збудував той дім, марив уві сні з часів війни, зруйнованими будинками, спаленими, поваленими, неіснуючими. Руїни приходили до нього мало не щоночі. Але війна так і не спромоглася забрати жодного будинку в околиці. Родинний дім зруйнувало зло, що в ньому накопичувалося, але батька старого К. на той час вже не було.
Будинок безперервно старів. Старіли не лише речі, а й люди.
Родина, мов шкарпетка, зношувалася з покоління в покоління, поки не залишився старий К., зогниле дерево батька, брат старого К., не певний в собі, старий і холостий, сестра старого К., що провела вік в моліннях і обмеженні свободи брата старого К., та гівнюк, що так і не зміг втекти з родинного будинку.
ТОДІ
Це період виховання гівнюка.
Знаряддя виховання – це канчук. Раніше ним виховували великих собак, а тепер дитинча людської породи., що жалібно скавуліло і кричало від болю під ударами.
Батько не знав, що це боляче, адже його ніколи не били, а слів він не слухав.
Крім канчука малого виховувала ще слина, слина була в школі і дорогою до школи, слина була засобом конфліктування та вирішення конфліктів.
Санаторій, на який, мов на ковток волі, сподівався малий, обернувся для нього жахом. Ледве гівнюк втиг скучити за мамою та … старим К., як зрозумів, що навіть тут є старий К., все одного його контролює і карає бійками жорстоких від заздрощів до його здоров’я астматиків. І йому навіть не було куди втекти, і гівнюк втік додому і він вже ніколи не зможе втекти від того дому.
Дитина не мала любові та уваги для нормального зростання і тому завойовувала її неправильними методами, наприклад, хворобами. Їх любив гівнюк саме тому, що батьки не сварилися, що був спокій та увага. І навіть шкряботіння маминої ручки здавалося малому чимось надзвичайно цінним. Втім, ці дні радості гівнюка старий К. вмів перетворити на кошмар, намагаючись у відсутність мами вилікувати застуду класичною музикою.
Родина існувала в постійних сварках, докорах у власних невикористаних шансах та взаємоприниженні.
Їм не варто було боятися потрапити в пекло, вони запровадили його собі в домі:
“Колись, іще малим, я запитав її [маму], як воно там у пеклі?
Мама відповіла мені тоді навдивовижу впевнено, наче вже побувала там, наче то був її власний досвід, а не уява:
- Синку, в пеклі тобі найперше показують усі твої невикористані шанси, показують, як виглядало б твоє життя, якщо б ти уналежний час вибрав належний вихід. А потім тобі показують усі ті хвилини щастя, які ти прогаяв поки ти спав (…)
- Потім, синку, залишають тебе самого з твоїми докорами сумління. На цілу вічність. Немає більш нічого й нікого. Тільки ти й твої докори сумління….”
Спочатку вони мали шанс: один одного. Потім спостерігали, як цей шанс зникає, а потім кожен залишився сам для себе, сам собі.
Дорослішання давалося гівнюку з муками.
Він не зміг опертися навіть на релігію. Він навіть не висповідався отцю, що дуже хотів почути від нього розповідь про онанізм, а натомість почув лише фразу: “Я згрішив, отче”. Слід зазначити, що це був останній раз, коли гівнюк називав отця “отче”.
Старий К. не хотів вірити у те, що дитинча людської породи – дорослішає і стає самцем.
Старий К. позбавлявся свого єдиного засобу самоутвердження.
ПОТІМ
Потім дім постарів не лише людьми, але й речами. Він неухильно рухався до своєї гибелі.
Автор дуже реалістично описує старість дому, кожного разу вражаючи точністю та життєвістю.
Трухляве дерево батька старого К. зогнило в його дітях…
Згодом гівнюк все життя тікатиме від того дому і постійно позіхатиме, навіть уві сні. Можливо, він засинає? Можливо, у напівсні він пропустить всі ті хвилини щастя, що їх показуватимуть в пеклі? Можливо, в ньому засинає родина К., щоб уже ніколи не прокинутися? Можна лише здогадуватися…
Особливе значення в романі мають символи.
Головний символ це ГІВНО:
Гівнюком називали малого в родині, а часом і поза нею, від гівна, що вирвалося з каналізації, загинула родина. Врятуватися дозволили лише матері. Хоч герої часом називають своє життя пеклом, все ж вони не є пекельною силою, вони не є силою взагалі. Відходи, непотріб, котрий щодуху намагається самоствердитися і все довкола перетворює на таке ж гівно. Все це накопичувалося роками, а потім вибухнуло, вирвалося і зруйнувало тх, хто його породжував. Родину К.
СЛИНА – це символ виховання поза домівкою. Слина незамінний секрет в організмі, проте, опиняючись поза ним перетворюється на щось бридке, принизливе й противне. Так само як і гробарі, що жили на вулиці Цвинтарній, – необхідна частина суспільства при виконанні своєї роботи, але разом з тим це низькі, обмежені люди поза нішею, виділеною їм суспільством.
КАНЧУК це символ батька, що не може самоутвердитися перед собою та перед гостями іншим способом, ніж фізичним насильством над власним сином. Над істотою, що не може постояти за себе, через слабкість, “здихляцтво”. Це символ антивиховання, що замість поштовху до розвитку сприяє деградації. Старий К. осліплював свого сина страхом до себе, щоб той не зміг побачити його власну слабкість. Власну гівняність.
Крізь весь роман проходить образ війни: спочатку війна зірвала постіль, тишу й спокій родини. Війна примусила їх продати перший поверх будинку, боятися та змінюватися. Війна ж була заповітною мрією малого гівнюка:
“Я хотів щоб вибухнула війна, Я чекав, що спалахне якась війна, нехай би хоч на кілька днів, я б тоді вступив до армії, котра б боролася проти тієї, в якій воював би старий К., і навіть якби він не воював у жодній, якби десь сховався і намагався перечекати, я був би у ворожій армії і виконував її накази, а наказом було би стріляти у противників, тоді і під егідою закону я міг би прийти додому й застрелити старого К., після чого війна могла би скінчитися.”
Гівнюк хотів вбити старого К. саме вдома. Він не боявся принести смерть, бруд, зло додому, це місце не було для нього святим, чи принаймні таким, яке б варто було захищати. Це просто помешкання, де були вимушені співіснувати він, старий К. і мама.
Дитина, що не є бездомною, увесь цей час росла без відчуття дому.
Антибіографія – саме так називає цей роман автор, це приклад спотворення дитинства однієї малої дитини, що ні в чому не була винна. Що просто народилася у світ, де вже були старий К та його канчук…
ПОХОВАННЯ АНГЕЛІВ (Юрій Андрухович. ТАЄМНИЦЯ. Замість роману. Харків: Фоліо, 2007. – 478 с.)
“…наді мною без упину кружляло звіяне безпритульне пір`я…я став ховати ангелів”.
Юрій Андрухович
У моєму особистому літературному пантеоні є декілька знакових письменників. Юрій Андрухович – один з них. Галичанин,вихованець Львова і Москви, мандрівник – особистість з привабливою харизмою.
Роман я придбала у Києві на Петрівці з другої спроби: кажуть,немає, весь тираж розпродано! Відразу прилипла до нього,справедливо очікуючи знайомого відчуття насолоди від “споживання” текстів улюбленого автора.
Титульна сторінка попереджує: не роман, а замість роману, що дещо змінює кут сприйняття інформації.
Сповідь, щоденник, інтерв`ю, або точніше, розмова з візаві, коментар до подій, що вже відбулись у житті… Як правило,у жанрі мемуарів важливо зграбно “прослизнути” між тим, коли “ти ведеш” і коли “тебе веде”.Сповідальність – пані примхлива і непередбачувана – заводить у хащі фантазії. Але авторові блискуче вдається уникнути фальші, насамперед, психилогічної. І хоча тексти попередніх романів, зокрема,”Московіада”, “Дванадцять обручів”, відчутно впливають на сприйняття нової інформації (час від часу виникає таке собі дежавю), відчуття творення нової художньої дійсності не полишає до кінця книги. Є розділи, що вражають, особливо в першій половині роману – змалювання поетапного формування самооцінки у підлітковому віці, хитання, нестабільність цього процесу, напряг і ранимість, перемінність ситуації і, нарешті, отримання й збагачення досвіду, пошук у цьому світі шансів самореалізації.Часом забуваєш, що це мемуари!
І далі – впиваюся і тремчу від захоплення: “…такий примерхлий листопадовий ліс…глухий лісовий закут, якісь дерев`яні хатини, незрозумілі прибудови до них, засипані листям доріжки, двоповерхова штабна будівля, вся в павутинні і патині, без будь-яких життєвих ознак, абсолютний декаданс і запустіння, або ще інакше – романтичний парк поетів озерної школи, застиглі води печалей та меланхолії”. Незле, то правда!
І ще:”…присутність Бога у поезії тільки посилюється, якщо її замовчати. Бог – це таємниця, що блякне від називання і вимовляння”.Або таке:”Поезія – це не слова, а те, як вони поєднуються.Поезія – це коли два слова зустрічаються один з одним уперше”. Блискуче, неповторно!
N.B. Моя думка, (можливо, хибна, але менше з тим), що перебір з використанням сленгу, а простіше кажучи – матірщини, засмічує мову твору і шкодить її досконалості.Ще у котрогось з ім`ярек можна зробити скидку, мовляв, піариться молодняк задля рейтингу, шукає легкого хліба і тому подібне. Але якось дивно, що творець вартісної літератури не помічає різниці між фактологічною правдою і художньою. Або не помічає свідомо.Тоді це явище скоріше психилогічне, ніж поетичне, і тут потрібен психіатр, а не критик. А шкода!
Книга про (для?) Блазнів (Колода карт для читання під твердою обкладинкою)
Що ж, пограємо в карти з Марією Штельмах?
В колоді карт існують джокери. Вони, сідаючи за гральний стіл, гадають, що грають всіма іншими картами, але тим часом доля грає ними. Спочатку джокери були нормальними людьми, що мали краще чи гірше дитинство, мрії, прагнення… А тепер вони просто джокери, гральні карти, що блазнюють всім чим лише можна, що загубилися в світі та в собі.
Чотири джокера, чотири долі: Віта, Лола, Карл, Езоп
Віта ховалася від щирості, блазнювала перед коханням, жонглювала подорожами, чи то втечами, любила ворон та антени. А також вона шукала чогось в мистецтві: натурщиця, що кохалася з художником, скульптор, що заліпив себе в скульптуру, а потім розбив. І помер. Віта не мала справжніх почуттів, реальних емоцій, бажань і саме їх намагалася віднайти. Маючи матеріальний достаток, друзів, чоловіка, роботу, Віта не мала нічого.
Лола хотіла сховати себе, блазнювала безпосередньо з собою. Їй так не подобалася та проста дівчина, котрою вона була, тому вона її так старанно ховала. Їй так хотілося бути іншою: красивою, багатою, коханою. Але вона була проституткою. Вона хотіла нею бути. І виражала свій хороший настрій короткими спідницями.
Езоп хотів мати гроші. Хоч він і любив батьків, але вони – звичайні селяни, тому вони були від нього далекі, й він соромився їх і намагався заховати своє селюцьке нутро за вигаданими ним же нормами та ідеалами. Він хотів грошей і ради цього блазнював перед жінками. Брехав їм в очі, закохував у себе, жив за їх кошт. Звичайнісінький альфонс? Голохвастов по-штельмахівськи? Чи просто блазень?
“Він – актор, невизнаний талант якого оплачується дивовижними рахунками його коханок”
Карл грав у справедливість. Він переконував себе, що вбиває не за для помсти, а за для справедливості. Його справедливість полягала у доведенні чогось самому собі, здобуттті чогось значимого, аби виправдатися перед самим собою за травмовану в дитинстві гідність. Карл грав роль люблячого батька та сумлінного двірника. Він любив прибирати вулиці, двори, зайвих людей, що не вписувалася в його власний світ.
Джокери мали багато спільного. Вони не любили своїх імен:
“з таким ім’ям як у мене, я ніколи не стану Ейнштейном”
І тому нікому не розповідали, що насправді їх звати Кіра, Марина, Макс та Антон.
Блазні блефують навіть із смертю. Але смерть блефує з блазнями, то дихаючи в обличчя, то підступно зникаючи. Померти вдається лише Віті… з другого разу.
Блазні грають в карти з долею, хоча, можливо, це вона ними грає. Почергово витягують джокера з її колоди. Джокер Віти – поїздка на Мальту, точніше, втеча від Києва. У такий спосіб вона хотіла повернути давно втрачене, але загубила те, що мала: коханого Аркадія, можливо тому, що запізно зрозуміла, що кохає?
Езоп теж отримав свого блазня – Анжеліну, якою давно марив. Анжеліну, що снилася йому і обманула його, налякала, пошила в дурні.
Лола витягнула з колоди долі Маркуса, дівчина сподівалася, що це щире, справжнє кохання, навіть взаємне. Виявилося, що це не зовсім так. Справжньою картою для Лоли став блазень Езоп.
Карл витягнув з колоди чергового гомосексуаліста, котрого хотів вбити заради справедливості у світі. Але гомосексуаліст вбив його тещу й дітей. Залишив по собі лиш жагу помсти.
І ось цю колоду карт, хтось постійно тасує (автор? Неназваний автором герой?), а потім розкладає подивитися, як же розташувалися джокери та інші карти. Тому Карл бачить Віту, Лола закохується в Езопа, Езоп краде гроші у Лоли, вона ж чіпляється за мітлу Карла. Тому в долі Лоли з’являється невідомий, що веде щоденник, тому Карл, що вбиває, опиняється раптом батьком убитих, тому Віта, що не кохає, раптом розуміє, що все ж таки кохає, а одурювач Езоп сам стає жертвою хитрості.
Люди живуть, усвідомлюючи свою масть і вартість, а джокери страждають, шукаючи себе в брехні, подорожах, мистецтві, вбивстві. Але нічого там не знаходять, як би вони себе не переконували.
У кожного з блазнів була крихта справжнього, що не давала їм, блазнюючи, остаточно згубити себе.
Віта, хоч і пізно, віднайшла своє загублене справжнє кохання, ходила слідами сліпих спогадів. Але розбивши скульптуру ворони на антені, можливо символу її минулих блукань і обману, вона накладає на себе руки. Тому що джокер – її суть, і жити, як людина вона не може. Вона потрапляє у відбій.
Лола закохується по вуха в Езопа, повертається до тієї простої дівчини, якою вона є. І все ніби чудово, але Езоп – блазень, і їх стосунки досить хиткі й побудовані на брехні. Лола не назвала свого справжнього імені чи професії. На що перетвориться згодом її нещодавно знайдена чирвова масть – невідомо.
Езоп має живе й пульсуюче дитинство, що не відпускало його серце. І на чолі його дитинства стояла Гренні, його бабця. Дитячі спогади повсякчас переслідують Езопа, вносячи корективи в його доросле життя. Але він так і не відпустив його, він так і не зміг віднайти і пофарбувати хрест бабці на кладовищі.
Карл мав живу помсту в серці. Його теж не відпустило дитинство, але не солодке, як у Езопа, а жорстоке й болюче, коли над ним поглузували хлопці, коли він пережив сильне приниження. Саме ота дитяча образа підштовхула вбивати гомосексуалістів і просто людей, що не подобалися Карлу.
Тонка авторська гра деталями змушує задумуватися над книгою, розгадувати її, прораховувати карти і ходи.
Блазні – люди, з яких зняли маску масті, вони мусять усвідомити себе в цьому світі, в цій грі. Але це не так просто. Тому вони заплутавшись і заплутавши інших, вибувають із гри, виконуючи чужу роль або потрапляючи у відбій, блазнюючи з картами, гравцями і собою.
Червоні скорпіони кайфу (Любко Дереш. Трохи пітьми, або На краю світу. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. – 288 с.)
Міні-передмова від автора попереджає читача (всяко може бути!), що «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося». Овва! А що закладалося, які цінності? Пошукаємо!
Щодо терапевтичних – тут усе ніби ясно, їх у цих «записах» ( так автор визначає жанр книги) немає, бо яка терапія може бути на неформальному фестивалі самогубців?! Отже, це «не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості». Але людей серед персонажів шаманського дійства, що відбувається на далекій полонині в Карпатах, у переддень свята Івана Купала щось не видко! Хіба цей герой роману схожий на людину? – «З намету вилазить бухий у дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м’яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі». Зрештою, якщо це майбутній мрець, то він так і мав би виглядати!
Фестиваль самогубців виявляється театром абсурду, де кожен актор має свою маску, свою «шизу», і де від самого початку і до трагічного фіналу «ніхто нікому нічого не винен», хоча спроби знайти однодумців у репліках звучать: «Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися».
Всі учасники дійства перебувають у перманентному стані початкової параної: «Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар. Я не міг керувати стихіями…Став мішком із кістками. Але найстрашніше – я втратив своє істинне ім’я»; «…квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам’ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного…У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані».
Коли перегортаєш останню сторінку книги, виникає крамольна думка, що автор просто кепкує з читачів, яких, судячи з накладу видання, має бути аж 7 тисяч! Особливо зворушливо звучить назва видавництва – Клуб Сімейного Дозвілля! Але ж, і хохмачі видають книжки у місті Харкові!
Автор роману щиро зізнається: «Каламутна вода б’є звідки?…з мого прихованого «я». Вода брудна…Це символ глибоко витісненої у підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню…помиї били фонтаном…я зрозумів суть проблеми…». Думаю, читач, якщо він не «психотурист» і «не має досвіду орієнтації на місцевості» суть проблеми зрозумів теж. Аби самому не стати параноїком, залишається після змістовно проведеного сімейного дозвілля, «…пити на ніч липовий чай з медом». І що, пане авторе, допомагає?
Сьомга.(Андрухович Софія. Сьомга. Роман. – К.: Нора-Друк, 2007. – 352 с.)
Юрій Андрухович – неординарний письменник. Саме він є одним із тих, хто породили на території незалежної України поняття сучасної літератури. Тому й не дивно, що його тексти часто критикують (особливо діаспора). Адже зараз не ті часи, коли оспівували вишневі садки, калинові гаї і козачки освічувалися в коханні цнотливим Марічкам – “Рибонько, серденько, моя ти пташечко – я тебе кохаю!” На зміну їм прийшли обмальовані непристойними виразами дитячі садки, де є кущі, в яких гопи драють Аньку з 16-поверхівки…
Його дочка Софія стала відомою письменницею не тільки завдяки прізвищу. Вона стала відомою передусім завдяки своїй творчості. Останній прояв її таланту – роман „Сьомга”, виданий у київському видавництві „Нора-Друк”.
На обкладинці книги зображено шматок сьомги, відзнятий у еротичному ракурсі, який нагадує жіночий статевий орган – те, на чому світ стоїть. Саме цей шматок риби і є основним мотивом, основною ідеєю твору.
Бувають моменти, коли ти пригадуєш все своє прожите життя. Читаючи „Сьомгу” мимоволі стаєш психоаналітиком і слухаєш сповідь, роздуми, оригінальні думки, дитячі спогади, латентні (приховані) страхи і переживання, сексуальне самоствердження.
На початку роману Софія Андрухович веде розповідь про особливості проживання на першому поверсі, у тісній київській „гостинці”, де за нею слідкує вуаєр-маніяк – сантехнік що живе неподалік і знає все про неї. Спершу його навіть стає трохи шкода. Далі авторка накладає читачу величезний шматок пам’яті і спогадів з дитинства, у якому завдяки оригінальному стилю та неординарним епітетам та порівнянням, трапляються пікантні шматочки сьомги. Читач легко ковтає особливості курортних романів, статеві відкриття у дитячому садку і збочення виховательки, прогулянки по саду психіатричної лікарні, споглядання утоплениці та підслуховування зґвалтування, описи друзів, їх помешкань і батьків, неформальні збіговиська, горілку у кавуні, престижні романтичні відносини з солідними бандюками, „наводку”(Тралалала -лалала), перший сексуальний досвід героїні, американські Паті, спілкування у Інтернеті, на вулиці та у ліжку, блукання закинутим піонерським табором та запущеною колією, стукіт сердець у метрополітені (тудудух-тудудух), дитячу пристрасть до м’яса…
До того ж, все це прикрашають, схожі на дитячі, малюнки авторки.
І ось, коли читач поволі усвідомлює і пізнає внутрішній світ героїні, на поверхню виринає хтось, хто хоче в прямому сенсі пізнати її внутрішній світ – і розрізає її, наче рибу. Причому Софія описує це так, немов спостерігає за цим поруч (бачить все це згори).
Твір шокує своєю відвертістю. Це суміш сповіді і детектива, філософії і психології. Таких мало навіть за кордоном. Рекомендується всім, хто захоплюється психоаналізом, любить слухати життєві історії, або просто шанує якісну сучасну українську літературу.
Танцюючі саламандри
Галина Пагутяк. Урізька готика:Роман. – К.: ПП «Дуліби», 2009. – 352 с. (Склянка крові з льодом).
«Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі… не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри».
Сучасний український прозаїк Галина Пагутяк давно відома широкому колу читачів. Її творчість привертає увагу насамперед оригінальністю художнього бачення. Це письменниця певного соціального і духовного клімату. Саме тому кожна нова книга авторки – це розкриття, виявлення нових, раніше незнаних граней людського буття.
Роман «Урізька готика» – явище складне, неоднозначне. Безсумнівно, авторка занурюється в напівзабутий світ минулого. Дія роману відбувається десь наприкінці ХІХ століття в невигаданому селі Уріж, що знаходиться 93 км від Львова, 6 км від Нагуєвич, рідного села Івана Франка. Остання географічна обставина вельми важлива, адже першопоштовхом написання твору був маловідомий нарис Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році», у якому використані спогади очевидців, записані Іваном Франком дослівно. Уріж – рідне село письменниці, де дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди ще з передхристиянських часів, а також віра в потойбічний світ і покуту за вчинки у земному житті – один із головних постулатів християнства. Цей гримучий коктейль етнографічних, міфологічних, філософських, романтичних моментів – основа подій роману, що відбуваються на межі реальності й містики.
Опирі – живі люди, не вампіри, але зустріч із ними приносить смерть: «Зрештою, опир не для того, щоби погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку (…)Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою». Щоби вберегтися від біди, опирів спалювали, про що, власне, йдеться в нарисі Івана Франка: «Взяли вони насамперед Вольчака…скували йому руки й ноги залізними путами…присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік… –Признавайся! …І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть…» – переплетіння вигадки з реальністю, від чого реальність постає гранично яскравою, пластичною, виразною й справляє на читача сильне враження.
В одному інтерв’ю («Тернопільський оглядач» № 28, 2008) письменниця зізнається: «У мене найбільше бажання – поїхати десь у Журавне і лягти собі в траву на березі, де зливаються Дністер і Свіча, і забути про все, що є , що було і що мене чекає. І тоді я справді зникну, щоб мене ніхто не знайшов… Ось чому я дуже люблю японську культуру, приймаючи її усю, стару й нову… Коли читаєш Мурасакі Сікібу чи Харукі Муракамі, то розумієш, якою варварською, грубою є вся західна культура…». Ці слова привідкривають завісу над творчими принципами Галини Пагутяк. Композиція роману складається з 10-ти глав, переважна більшість яких мають незвичні для європейської традиції назви: Втома, Знудження, Неспокій, Відрада, Терпіння, Ураза, Розпач, Гіркота. Кожен тематичний розділ відкриває щось нове, або потверджує відоме з давніх давен. Письменниця творить поліфонію гри і міфу, прагне створити своєрідний апокаліптичний світ, де використовуючи експеримент, поширює принципи східної філософії та культури на сучасне мислення.
Серія «Склянка крові з льодом», в якій вийшов роман «Урізька готика» – це «містичні детективи-трилери, призначені збуджувати у читача стан наростаючої тривоги, напруженого очікування. Герої втрапляють у химерні події, їм постійно загрожує незрозуміла небезпека…» – повідомляє видавнича анотація. У романі доволі загадкових і страшних епізодів. Вони тримають читача в напрузі, творять той настрій, коли хочеться пошвидше дізнатися, що ж буде далі, як розгорнуться події. Але не все так просто. Сюжет для авторки – не самоціль. Насамперед її цікавлять душевні порухи й спонуки людини, чистота помислів і діянь, і відповідно, почуття відповідальності перед пращурами та нащадками за тотальне забруднення душі. Це – спроба ввести зацікавленого читача у час, пронизаний еклектикою, зламами, ілюзіями, прозріннями, злетами й падіннями…Це – спроба дослідити причини і наслідки сумнозвісної української амбівалентності. Це – надзвичайно болісне відчування нестерпного призвичаєння аж у мірі, що породжує легкість смертного марева. Це – зосередженість на загостренні погляду, характерне для галюцинованої свідомості, проникнення в приховану натуру людини. Лише духовність дає змогу особистості через засвоєння світу знайти шлях до самої себе – майстерно доводить словами свого роману Галина Пагутяк. Авторка вводить читача у світ авторських медитацій, філософського осмислення різноманітних пластів нашого багатовимірного Буття – як реальних, так і сюрреальних.
Проза авторки схожа на високу поезію. Зі сторінок роману постає зрілий автор зі своїм світобаченням, тонким сприйняттям життя, але насамперед, Галина Пагутяк – вдумливий філософ, залюблений у своєрідність, неповторність і красу світу. Правда, її своєрідне мислення, свобода і розкутість у володінні матеріалом, бажання відкрити, знайти, виявити, новий, незвичний аспект якоїсь дії, трошки підводить письменницю – враження, що авторка загралась у містифікації з тими опирями, і внаслідок заплуталася – хто ж насправді опир, а хто – ні: «кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування».
У стилістиці роману чути відзвуки камерної музики пізнього модерну, і разом із тим, відчутний вплив традицій українського бароко. Письмовій манері прозаїка властиві як трагізм, образна символіка, так і цілісна в усіх компонентах мова, що причаровує шанувальників її творчості трунком галицького шарму.
Роман написаний образно і разом із тим, як ґрунтовне наукове, психологічне дослідження, в деякому сенсі – художнє полотно зниклої епохи. Галина Пагутяк – письменниця свідомої, умислено підкресленої зашифрованості. Людина приречена на самотність. Опирі – маски людей, які прагнуть приховати, притаїти своє істинне обличчя, щоби стороннім до їх душі було зась! Але виходить навпаки – під маскою ховається істинна суть людини, часом неприваблива, а то й страшна. Персонаж, одягнувши маску опиря, обертається на насильника. Злочини анонімні, злочинця нема – маска! Але чи ж такий вже далекий цей вигаданий світ від нашої з вами дійсності?! Роман – прозора алегорія внутрішньої невлаштованості, остраху перед майбутнім. Острах загубити навіть той мізер, яким володієш сьогодні, примушує нас робити відчайдушні спроби знайти опору в житті, чи то в релігії, чи то в родині, чи то в жертвенному служінні ідеї, чи то в паралельному світі, де панують опирі і танцюють вогненні саламандри.
Та, що перекидає клепсидру
Ганна Осадко. Та, що перевертає пінґвінів: Вірші. – Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2009. – 64 с.
Срібнокульково в тім’я кап-капає кат-капіж….
Ганна Осадко – тернополянка, поетеса, художниця, авторка десяти книжок для дітей. Проілюструвала понад 20 художніх книг, зокрема, ту, про яку йдеться.
«Та, що перевертає пінґвінів» – ориґінальний, свіжий, несподіваний образ-перифраз. Чотири вірші з такою назвою тримають еліптичну конструкцію невеликої за обсягом (42 вірші) книжки. Залежно від контексту й інтонаційно-настроєвого забарвлення цей складний образ набирає різного семантичного значення, більше того, в подібній багатошаровій метафорі об’єднано ряд проміжних асоціацій, в кожному випадку повноцінно вмотивованих, котрі активізують і збагачують поетичну уяву читача.
Ганна Осадко поселила свою героїню на полярній станції: «Континент, як палата – перемерзле мовчання і номер шостий (…) чорну нічку піврічну довго гріємо в роті (…) а на ранок виходимо звично на кухню униз головою». Довкола ж нема нікого живого, окрім пінґвінів: «Годуватиму пінґвінів, наче курей. «Ціпу-ціпу!» Кілька / Замість проса – особливості птахівництва за протокою Дрейка». Але велика самотність героїні, повна відсутність благ цивілізації, дають поетці змогу оголити основну ідею згаданого невеличкого циклу та всієї збірки в цілому. Це – непроминальна цінність, на перший погляд, простого, а насправді, найголовнішого в житті кожної жінки: «Ніжна долоня – золочена лодь… / – Здрастуй, Любове… / …І мудрий Господь / душу до Тіла притулить…».
У поезії Ганни Осадко помітний широкий діапазон різноманітних впливів. Так може писати тільки людина, котра заглибилася в світ літератури різних народів – від античної до сучасної. Легко і невимушено авторка трансформує філософські, літературні алюзії, їй близькі проблеми життя та смерті, вона показує нові сторони, нові аспекти, оновлює сенс традиційного поетичного мислення. Згідно з ведичним ученням про переселення безсмертної душі з одного тіла в інше, поетка заповзято і сміливо реінкарнує свою вщерть наповнену безсмертною любов’ю ліричну душу: «Писались книги – золотим по білому, / і падав сніг, і засипав світи: / оті останні, чорні, де любили ми, / і ті пречисті, де лишився ти…». Єва, Пенелопа, Медея, донна Анна, дівчинка Аліса, зрештою, Та, що перевертає пінґвінів, живуть, кохають, страждають, вірять і зневірюються у віршах так само природно і звично, як та, що мусить «Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…», як та, що мріє про коханого «Ти, що в серці, та поза тілом, станеш білим під снігом білим, і пів подихом – так несміло – про Любов промовчиш мені…Бо слова – то вода і вітер…», як героїні віршів «Про траву», «На дзвоник у тиші», «І кармін – вуста», «Синові», «Це дихання відчути…», «Ніжність», – сірич, alter ego Ганни Осадко.
Образне слово Ганни Осадко емоційне, логічне, стисле, співчутливе, іронічне, вишукане, інтеліґентне, витончене, якесь первозданно світле, чисте, джерельне. Але як у тематиці віршів – вона космополіт (у кращому розумінні цього понятійного терміну), так у використанні художніх засобів творення, Ганна Осадко – еклектик, теж у позитивному контексті. Саме тому важко визначити її стильові пріоритети. Тропи, фоніка, звукопис, лексичні засоби, поетичний синтаксис – усе найкраще, найвиразніше, найпотрібніше поетка взяла з багатющої скарбниці світової літератури. Вищезгаданий перифраз – набуток класицизму, складні метафори, пов’язані з чутливим сприйняттям дійсності – від сентименталізму, парадокс, оксиморон, каламбур, якими щедро пересипано тексти, притаманні стилю бароко…
Елегійні за настроєм і витончені за формою вірші – наслідок досконалого вивчення поетів-символістів (…хто б їх полічив – / Мигдалеоких гурій тонкостанних»), мотиви-замовляння успадковані від народної любовної творчості ( «Я тебе-біль – забуду, / Я тебе-ніжність – хочу (…) Дівчинко-серце, нікого не слухай, / Дівчинко-доле, як вмієш – роби»). Алегоричність, наявність натяків, глибокий підтекст, думки про минущість усього земного («Темне, як води, і мокре, як води ці, / Небо над нею… І риба там водиться – / Срібним махнула хвостом…/ Лусочки слів осипаються тишею…/ Ми переписуєм, нас переписують – Дівчинка з чорним котом» – «Ніч небесної риби») свідчать про вплив східних поетичних шкіл, зокрема, японської, китайської. Несподівані образи: «Господь мовчав, видзьобуючи зло, \ Як соняшник, із сонця золотого (…)Білу пінку розмазує слів золотий помазок, / Але бритва шукає навпомацки сховані жили(…)Чай холоне. І ворона – чорно-сіра, як хвороба, / Риє дзьобом мерзлу землю» – персоніфікація естетичних намірів модерної поезії першої половини минулого століття.
Версифікаційна майстерня Ганни Осадко багата і різноманітна: рими точні, глибокі, свіжі, прості й складні, нові та вишукані. В довгих рядках поетка, крім звичних кінцевих, використовує співзвучність середини рядків. Привертає увагу читача яскравість деталей – зорових, звукових, колір у віршах набуває значення символу: «чорно-біле життя, як кіно (…) і чорне волосся на білій подушці згорає (…) і від того вогню оживуть золоті ґобелени (…) олійна фарба ранку: стікає, як смола – до золотих колін…і в склянці лишилося трошки / вина із кульбаби. Міцне, золоте (…) І білі звуки ці / зникнуть. І розтануть в молоці / Чорна крапка ворона на гілці, / А червона – крові на руці» – готична палітра середньовіччя!
Щось є від вічності в крапанні води в клепсидрі, яке символізує рух часу. Щось пророче, рятівне і непроминальне. Але хтось мусить стояти на чатах і вчасно ту клепсидру перекидати. Хтось має перевертати пінгвінів, щоби вони не змерзли. Як на мою думку, цей хтось – прекрасна поезія Ганни Осадко!
Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –
Крап! – і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми».
Про вірші родом із казки
(Вікторія Литвак. Кишеньковий день. Поезії. – Луцьк: ПВД „Твердиня”, 2008. – 72 с.)
Ця казка почалася. Можливо, не спочатку – як усі. Просто щоб не бути схожою на інших. Або щоб самій бути іншою, між тих – не-інших.
Так-от – у казці – дівчинка. Подібна до Аліси (саме Льїса Керрола – не сумнівайтеся), бо, може, вони родичі – такі, щоб їздити у гості – каретою, на кенгуру, запрягши у сані кроликів чи бодай диких зайців. І в дівчинки навіть була Киця – прямий доказ родинності з Алісою. Але оскільки все ж у кожного своя історія, то у нашій до Країн Див, а може, чого доброго, – і у Задзеркалля – подалася Киця. А дівчинка лишилася з нами. І не сама, а з віршами. А може, вірші з нею. Бо це ж Віта Литвак – спочатку з літом, за яким уміла дощеволіти („Дощеволію за літом”, 2005), а потім із „Кишеньковим днем” (2008).
Власне, це якраз та частина казки, у якій ітиметься про вірші із „Кишенькового дня”. „Жив собі маленький день у великих черевиках. Тільки, крім зайців і зірок, ніхто тих черевиків не бачив, а Дня – тим паче. Бо не знали, куди дивитися. А ви знаєте?..”
Чи знаєте, чи ні – гайда у „Кишеньковий день”! Бо в ньому можна:
заплівши вересом
долоні
збиратися у вирій
і пити сонце
доки дощ
не розлучить нас
Бо в цих маленьких рядках сила-силенна змісту, він як тісто, що вилазить з діжі, він сходить як на дріжджах чи сходить як сонце, чи, може як травичка – щоби притягувати чиїсь погляди і душі, щоб запалювати світлячків чи ліхтарики, чи сонечка – усе від чого розвиднюється і на серці, і день – нехай навіть і кишеньковий. А може, він у кишені Бога?
У Вітиних віршах не завжди спокійно, але завше затишно. І пори року змінюються щосторінки, і Земля обертається не за 24 години, а навколо кожної букви, бо під цією обкладинкою свій світ створює дівчинка, родом із казки, з тієї, у якій замість пружинок в дівчаток і хлоп’яток закладають талант, а він пружинить потім ого-го і бризкає на нас із вами віршами.
тобі на лапах
м’якне сонце
і сміх кусається
на вусах
якщо ти народилася собою
А ще у тих віршах часто болить. Бо ж боляче, коли прорізаються зуби чи крила, і тим паче – коли прорізаються вірші. Ми бачимо їх уже на папері – чепурними, із напрасованими літерами і причесаними рядками. А є ще процес перед цим. Втаємничений, болючий і радісний. Без болю не буває.
цікаво
скільки шрамів треба
аби душі не стало
впала як зайва зірка
у кущі
і ціла торба подарунків
Від образів паморочиться у голові, від метафор лоскоче біля серця, а кожне слово влучає у самісіньке, у що, а то вже хто у що збирає вірші. Тільки з ними обережно, бо вони занадто живі. Скажете такого не буває – щоб живі занадто? – із віршами буває й не таке, тим паче якщо вони приписані у „Кишеньковому дні”.
А зараз цсссссссс, бо вірші вразливі, про них зайве скажеш – вони і поховаються – як часом гриби у лісі. Це я вам точно кажу.
То й закінчимо ми з вами початком: „Окуляри – щоб краще бачити, рожеві – щоб не чорні”, – осідлавши сонячного зайця, вирішив день і почався”.
Приймати для профілактики синдрому приреченості…
(МИКОЛА ПОРОВСЬКИЙ. І бурею битва гриміла)
Аналізуючи чергову книгу певного автора, мимоволі виникає бажання заглибитися не лише в її зміст, але й у саме життя письменника. Зазвичай перед початком написання рецензії на літературний витвір ми займаємося копирсанням у біографії, долі митця. Такий крок є досить логічним, адже творчість – складова життя, і навпаки. Повноцінно зрозуміти літературний спадок письменника, можна лише пов’язавши його з життєвими фактами. Проте існує й інша сторона медалі. Ознайомившись із біографією митця, в нас складається про нього певне враження, зазвичай суб’єктивне і досить упереджене. Тягар такого знання заважає зосередитися виключно на творі, відкинувши все особистісне.
Два останні твори рівненського письменника-нардепа потрапили в мої руки випадково. Я вважаю, що допроцесу написання на них рецензій, треба підійти відповідно.
Микола Іванович Поровський – маловідома постать у царині української літератури. Його особистість є більш знайомою в якості народного депутата 1-го, 2-го і 4-го скликань Верховної Ради України, голови Республіканської Християнської Партії. За плечима Поровського – ані маленький, ані достатній літературний спадок – п’ять виданих творів. Хочу зупинитися на дослідженні двох останніх книг нардепа-митця: повісті «Ключ від вершини» і романі «…І бурею битва гриміла». Треба зазначити, що попередні твори політика мали публіцистичний характер. Під час даного літературного ревю варто сприймати «Ключ…» і «…І бурю…» як окремішні явища, щось цілковито відірване від попередніх літературних здобутків Поровського і власне самої особистості автора. Такий підхід я пояснюю тим, що прочитання вищезгаданих творів можна ототожнити зі «знайомством», «першим побаченням».
«Ключ…» і «…І бурю…» раджу трактувати як книжний тандем. Зазначу: штучний книжний тандем. Чому? Мабуть, тому, що ці твори є абсолютно різними, як за жанром, так і за ідеєю.
«Ключ від вершини» – повість, «…І бурею битва гриміла» – роман. «Ключ від вершини» – повість про сучасся, «…І бурею битва гриміла» – роман про минуле. «Ключ від вершини» – повість про сучасся, яке можна змінити, «…І бурею битва гриміла» – роман про минуле, яке є незмінним. Поєднати дві діаметрально різні книги – означає побачити багатогранність, неоднозначність у творчості митця.
«…І бурею битва гриміла» – історично-документально-художня книга, роман-хроніка, де описані реальні події збройної боротьби загону Української Повстанської Армії проти німецько-фашистських загарбників, польських поліцейських підрозділів та загонів Армії Крайової, військ НКВС на південній Рівненщині в 1943-1944 роках. Історія створення цього роману бере початок у далекому 1992 році, коли в лютому 92-го у Верховну Раду України надійшов лист із загадковим написом «депутату із Рівного». Зацікавившись посланням, Поровський згодом зустрівся із його автором — ветераном УПА Володимиром Чермошенцевим. Історія чоловіка справила на політика велике враження – він вирішив їх опублікувати. Вдалося це зробити лише через десять років після закінчення роботи над книгою. Оскільки в ній міститься багато історичних фактів, автор вирішив перевірити їх справжність у документах, а для цього потрібно було потрапити в архіви СБУ. Доступними архіви стали лише після Помаранчевої революції.
Майже 16-річний процес написання «…І бурі…» – не гра авторської фантазії, а складна, проте цікава і надихаюча, робота в архівах, спілкування з учасниками бойових дій 1943-1944 року. Роман-хроніка базується на спогадах воїна УПА В.Чермошенцева – росіянина, кримчанина. 16-річний Володимир Чермошенцев, за національністю росіянин, потрапляє в полон до німців. Направлений на роботу в Німеччину, юнак опиняється в Дубенському таборі, звідки йому вдається втекти завдяки нападу українських повстанців, до яких він також потрапляє в полон. Зрозумівши, що хлопець не є підісланим радянськими військами, йому пропонують приєднатися до УПА. Таким чином російськомовний юнак знайомиться з командиром Дубенської сотні, а згодом — куреня УПА Юрієм «Юрком» Чуйковським.Роман присвячений Юрію Чуйковському і його побратимам – воїнам УПА. Вищезгадані історичні особистості є прототипами головних персонажів твору. Володя, Юрко, Кущ, Кузьма та інші воїни УПА – герої, чиї долі відображені на сторінках «…І бурі…». Розповідь ведеться від першої особи, в ролі якої виступає Володя Чермошинцев. Поровський через оповідача намагається відобразити усі деталі боротьби. Місця, учасники – автор зважає на найнеістотніше. Особливий піднесений дух намагається передати своїм твором Микола Поровський. Нереально реалістичне художнє описання боротьби воїнів УПА проти «ворогів України» змушує сучасного читача співчувати, відчути тогочасний бойовий настрій, духовне піднесення. Громадськість по-різному сприйняла літературний витвір Поровського. Дехто глузує над новим письменницьким амплуа політика-націоналіста, дехто переконаний, що видання та розповсюдження саме таких книг зможе розвіяти міф про воїнів УПА, який довгі роки насаджувався Радянським Союзом і збагнути їх роль в українському державотворчому процесі. Сам же автор подає таку ауторефлексію на роман: «Мені довелось надзвичайно багато працювати в архівах. Працювати над книгою, в основі якої покладені історичні факти – означає повернутися в 1943 рік, співпереживати, розмовляти з бійцями і персонажами того часу, уявляти, як тоді світило сонце, шелестів ліс».
Останній твір Миколи Поровського «Ключі…» вигідно контрастує із попереднім. Якщо в « …І бурі…» йде мова про загальнонародне, то в повісті «Ключі…» письменник-політик (чи політик-письменник) апелює до особистісного. Сюжет «Ключів…» абсолютно не вражає. Скоріше, тут він взагалі відсутній. «Ключі…» – мікс із рефлексії Поровського, приправлений псевдо-вічно-істинами і гірчинкою авторського незадоволення життям. Складається враження, що ця повість, є сповіддю автора про 20 років його життя. Зауважу, що твір датований 1987 – жовтнем 2007 року.
Головний герой, від особи якого ведеться оповідь, розчарувавшись у буденному житті (пояснюю: робота, дружина не виправдали очікувань), зневірившись через гнітючу несправедливість Всесвіту, намагається відшукати самозабуття, компенсувати втрачений час десь поза містом, у горах. Герой, який, як і всі головні герої, наділений особливою рисою «бути не таким, як усі», розривається між усталеним буттям і завойовуванням «ключей від вершини» (гірської вершини). Лише в горах він відчуває себе «вільним», «володарем часу». «Паперотворення» нищить головного героя зсередини. Ця людина-перекотиполе ризикує життям, підкорюючи вершини. Та чи виправдовують себе такі авантюрні ігри з природою? Звичайно, якщо там є місце не менш авантюрному коханню. У шаленому ритмі активно проведеного дня герой бажає наздогнати втрачений час, змарновану молодість, невикористані ресурси минулого. На жаль, марно… Гірська природа дихає однаково з автором. І спостерігати це набагато приємніше, ніж муки пристаркуватого науковця у вирі урбанізованого місива.
І все ж таки від цього твору приємно тхне оптимізмом.
З усього можна запозичити щось корисне. З книжок – тим паче.
Роман-хроніку «…І бурею битва гриміла» та повість «Ключ від вершини» раджу прописати для лікування відчуття безвихідності. Рецепт: «…І бурю…» приймати тоді, коли пульс власного життя виходить із норми, «Ключі…» – для профілактики синдрому приреченого лузера.
“Параментальний бордель” у сучасній прозі
(ДОРОТА МАСЛОВСЬКА. «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором»)
Процес читання вимагає вміння відчувати крізьчасовий, крізьпросторовий контакт з автором. Особливо це стосується художньої літератури. Тут складно знайти межу між домислом, вимислом і дійсністю, адже світ, штучно створений фантазією автора, кожним окремішнім читачем сприймається по-різному, залежно від його особистих якостей, способу існування на межі двох просторів: справжнього та книжного життя…
“Параментальний бордель” у сучасній прозі
Останній роман представниці наймолодшого покоління польських літераторів Дороти Масловської «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» торкається якраз спорідненої проблеми: існування особистості на суперечливому перехресті дійсності та реальності, породженої наркотичними речовинами. Людина схильна до саморефлексії. Зазвичай їй притаманні довгі та глибокі роздуми про сутність власного «Его», про його місце в соціумі. Раптові спалахи мудрування на подібну тематику не завдає жодної шкоди, а навпаки, підводить до досягнення апогею у пізнанні свого єства, і відповідно інших представників гомо сапієнс. Проте надмірне занурення у простір свого «Я» призводить до порушення гармонії між особистістю та її оточенням. Герої Дороти стають на цей підступний шлях самозанурення. Текст твору сприймається як дійсність, пропущена крізь призму сприйняття психічно неврівноваженої особистості. Сама ж авторка так говорить про головного героя, від особи якого подаються всі події в романі: «Бо він не зовсім нормальний…» На яку ж аудиторію розраховано це відверте, без жодних табу письмо? «…для психів із хворобою Дауна», – дає досить лаконічну відповідь авторка. Запропонований текст подається уривками. Скоріше за все, він нагадує наркотичні глюки-сповіді приреченого на примітивне, потворне існування чоловіка. Абзаци роману нагадують крик душі того, хто не отримав хоча б краплю задоволення від особистого та суспільного життя. Речення роману нашаровуються одне на одне, створюючи ефект таїни, плутанини. Текст твору характеризується мозаїчністю. Здається, що він складається з уривків чи то спогадів про минулі часи, чи то пророкувань на майбутнє. Авторка не обмежує себе у використанні розмовної та ненормативної лексики. Недарма літературознавці одностайно проголосили пані Масловську «революціонеркою польської мови». На жаль, у перекладі на українську яскравість молодіжного сленгу, що вжавалась у творі під час описів «юнацьких субкультур і аутсайдерських типажів», була втрачена. Можливо, саме цей факт є причиною викривленого сприйняття перекладеної на українську «Війни…» Дороти Масловської. В україномовного читача прози Масловської виникає бажання вийти фас на фас із самою авторкою для того, щоб відкрити для себе не лише верхівки змісту роману, але й його підтекст.
“Параментальний бордель” у сучасній прозі
У «Війні…» порушуються питання загальнолюдської та національної моралі. Що повинно займати першочергове значення в житті людини: особисте чи державне? Напевне, що спершу варто навчитися не втрачати повністю психічну рівновагу, а вже потім вести мову про будь-яку ідеологію. Герої Дороти Масловської ведуть війну на двох фронтах: приватному, де борються за нікчемне, дешеве кохання, і суспільному, де корінна польська раса протистоїть кацапам. «Польсько-російська війна – це сюрреалістична алегорія впертої національної самосвідомості, єхидна карикатура на будь-яку ксенофобію» – пише критик прози Масловської. Персонажі роману на підсвідомому рівні хвилює одвічне питання: «Чи незалежна Польща чи придаток СРСР?». Увесь роман пройнятий духом розкладу, гниття, «хробачливіння». Атмосфера існування головних героїв (Сильного, Магди, Анжели) ототожнюється з «параментальним борделем», де постійно «робиться бардак та епідемія сказу в інтерконтинентальному масштабі». Сторінки роману перенасичені параноїдальними думками, математичними розрахунками довжини ймовірності існування та періодичним нагадуванням вічної істини «життя загрожує смертю».
Саморозкриття і самовикриття – гарантовані
(ОЛЕГ КРИШТОПА. Кохання, секс і смерть – гарантовані)
Читача необхідно заінтригувати. Письменники вигадували різноманітні способи для того, щоб затягти його в тенета власно створеного мистецтва. Відвертість – ось одна з головних складових рецепта популярності книги. Якщо століття тому відвертість проявлялася в тексті у вигляді копирсань у душі, то тепер – у вигляді копирсань у частинах тіла. Проте не варто критикувати подібне висвітлення дійсності, адже завдання відвертості полягає саме у вивертанні назовні всього суспільного бруду.
Саморозкриття і самовикриття – гарантовані
Письменником, який у своїх текстах вдається до відвертості й не має страху перед саморозкриттям та самовикриттям, є Олег Криштопа. Він, у минулому представник так званого «станіславського феномену», нараз відомий журналіст, один з авторів проекту «Закрита зона», у перервах між журналістськими розслідуваннями пише есе та прозу. Остання його книга – «Кохання, секс і смерть – гарантовані». Під однією обкладинкою зібрано відразу три твори: роман «Двері» та дві повісті «А я яй» і «Кохання, секс і смерть – гарантовані».
«Двері» – ніби фундамент усієї книги Олега Криштопи, підґрунтя для сприйняття наступних двох повістей. Це – потік спогадів оповідача майже від народження і до «ще немає тридцяти». Автор показує приклад формування особистості: як головний герой К. проходить шлях «максималіст – декадент». Олег Криштопа з особливим смаком розповідає подробиці приватного життя пубертатного етапу формування особистості свого героя. Події роману відбуваються в кінці 80-х – початку 90-х років за такою схемою: «Квартира з трунвами – школа – квартира з трунвами – університет – квартира з трунвами – робота». Тут присутні всі атрибути «часів совка», за якими пильно стежать очі приголомшеної дитини. Крізь увесь роман містичним символом проходить образ дверей. Спершу вони символізували вхід у цей світ, тобто народження, потім – вихід, тобто смерть. На останніх сторінках роману зображується наш час. Головний герой переступив межу, і ось – він вже людина ХХІ століття, але чи відбулася революція в його свідомості? Напевно, ні, адже відчуття пресингу й досі насичує атмосферу існування дітей 80-х.
Саморозкриття і самовикриття – гарантовані
Повість «А я яй» – «клінічна історія смерті одного хірурга». Тут викриваються особливості професійного і приватного життя головного героя. Автор висвітлює найнеприємніші подробиці з життя журналістів і лікарів. У даному випадку «правда життя» не спотворена нудними розповідями з уривків бульварних газет та приведенням сухих фактів. Основна сюжетна лінія прикрашена філософськими міркуваннями про глобальні одвічні питання та експресивними сценами з’ясування стосунків з дружиною та коханкою. «А я яй» – розповідь про спогади, що глибоко в’їлися в пам’ять і викоренити які навряд чи вдасться.
Повість «Кохання, секс і смерть – гарантовані» є логічним завершенням однойменної книги. Це – «сучасний переспів історії Ромео і Джульєти, але з одною замість двох смертей». Історія стосунків Марти і Назара розвивається так стрімко, що складно визначити, чи це – швидкоплинна пристрасть, чи не занадто палкі, проте міцні почуття. Це – ще одна справжня історія, що «не має початку й закінчення».
Загальне враження від книги формується після прочитання останньої повісті книги. Всі три твори, об’єднані під єдиною назвою, пов’язані між собою. Кохання, секс і смерть – три невід’ємні складові кожного твору. Проте, один з цих компонентів неодмінно домінує над іншими. У романі «Двері» діями головного героя рухає кохання, бажання зрозуміти квінтесенцію гармонії почуттів. У другій повісті чоловік, який вже відчув насолоду і тягар подружнього життя, шукає втіху у фізичній близькості. Інші сторінки книги окреслені єдиним символом: від смерті жоден не втече. Здається, що кожна окрема розповідь – модифікована історія життя однієї особи. Можливо, це лише ілюзія, створена спільними для трьох персонажів обставинами і одноманітною манерою написання, проте занадто в унісон звучить внутрішній голос кожного з них. В усіх трьох творах Олег Криштопа використовує свій професійний досвід: він щиро ділиться порадами і застереженнями, що стосуються журналістської справи. Можна зробити припущення, що книжка є автобіографічною, але відразу постає питання: наскільки автобіографічною?
Олег Криштопа не пропонує технічної інструкції на «Кохання, секс і смерть». Він вводить ці поняття у побутове життя і надає їм емпіричного пояснення. Автор пропонує не тільки піднесення від «кохання», захоплення від «сексу» і страх перед «смертю», але й широкий спектр інших, не менш болісно-солодких почуттів.
Ефект «напряжно-депресивних імпульсів»
(САШКО УШКАЛОВ. БЖД)
Для сучасного письменника викриття табуйованих тем, руйнування культурних канонів, порушення норм загальновизнаної моралі вже не є надприродними явищами. Він звик вбирати в себе купи сьогоденного болю і бруду, перетравлювати їх, а потім народжувати нові й нові думки. З такого матеріалу виростають переважно теми лузерства, самотності, розпачу, які є центральними в українській прозі. Навколо подібної літератури точиться дискусія між тими, хто вірить, що філософія приреченості є джерелом розвитку, і тими, хто заперечує це. Останній роман молодого харківського письменника Сашка Ушкалова «БЖД» опинився у вирі цього гострого дискурсу.
Ефект «напряжно-депресивних імпульсів»
«БЖД» – «безпека життєдіяльності», наука, яка теоретично діє в межах програми її вивчення, а практично – поза будь-якими правилами. Протягом усього роману герої, опановуючи цю, на перший погляд нехитру науку, неодноразово спростовують стандартні норми виживання. Події «БЖД» подаються на розгляд читача крізь призму сприйняття головного героя База. Він малює картину світу у песимістичних тонах. Тут є місце відчуттю порожнечі, соціальної несправедливості, манії переслідування, клаустрофобічним симптомам, комплексу «зайвого покоління». Цей потік негативу зовсім не грузить, адже наявні в тексті глибокі філософські роздуми над прикрощами життя не позбавлені іронії.
Баз та його друзі: Ікарус, Кет, Яцик, білявка зі служби довіри, кіт Мяудзедун, – за нісенітних обставин втягуються у конфлікт з тими, хто живе за принципом «у всякого своя карма і свій джип чероккі». З тієї самої миті герої «крейзіновел» («crazynovel») намагаються «виживати, а не жити». Їм відкривається світ існування на межі життя і смерті, вони вперше смакують справжнє почуття дружби, кохання. Можливо, обставини, що примушують випрацьовувати вміння виживати і є тією щасливою «посмішкою долі»?
Сашко Ушкалов акцентує увагу на описі буднів місцевої редакції, відверто розповідає про роботу журналістів, насичену пошуками розлогого матеріалу про те, як і кого «зґвалтував Елтон Джон», «скільки разів Майклу Джексону відрізали носа». Автор сміливо говорить про процес творення реклами «факінфонів» і анти-хабарницьких біг-бордів кріейтерами-кон’юнктурниками.
Текст «БЖД» потрапляє до читацького мозку «стрьомними й напряжно-депресивними імпульсами». Через це у багато-кого виникає почуття відрази, небажання сприймати таку «філософію життя покоління-2000», бачити дійсність хворого пошматованого мегаполісу. Проте ще «Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж можна отримати насолоду», а відтак і досвід. Головне, побороти свого «уявного ворога» і зрозуміти, що для кожного з нас є уособленням свободи.
CV Сашко Ушкалов — український письменник генерації-2000, народився в Харкові 1983 року. Поет, драматург, прозаїк, авантюрний велосипедист-дальнобійник. Автор поезійної книжки «Перипатетика-блюз» (2002), збірки абсурдових п’єс «ESC» (2006), роману «БЖД» (2007) та численних публікацій у таких популярних виданнях, як «Молода Україна», «Четвер», «Кальміюс», «Березіль», «Дикое поле», «Книжник review» тощо. Упорядник поезійних антологій «Сьоме око» (2003), «Харків forever» (2004), «10 ЄВРОпейців» (2004). Перекладач сучасної німецькомовної поезії та прози.
«Перетнути кордон» у пошуках раю
(ОЛЕСЯ ГАЛИЧ. Хочемо раю на землі)
Згідно наукової точки зору, поняття «література» трактується як різновид мистецтва. Якщо зважити на досвід письменнків, то можна простежити певну тенденційність: для кожного з них на початку творчого шляху література є стилем існувння, наприкінці – органічною часткою власного «Ego». Недарма А.П.Чехов влучно зауважив: «Кто испытал наслаждение творчества, для того уже все другие наслаждения не существуют». Для творця предмет його праці не менш вагомий за саме життя. А чим же тоді є цей «предмет» для того, хто зазвичай звик споживати?
«Перетнути кордон» у пошуках раю
Потрапивши на літературний ринок, кожний твір письменника стає звичайнісіньким продуктом, що або користується попитом у споживачів або ні. Проте, опинившись у вжитку, літературний продукт починає діяти, різнобічно впливаючи на читача. Хтось знаходить у книжках джерело життєвої енергії, натхнення, копіює уривки чужих доль, запозичує філософію буття того чи іншого героя. Читач жадає бачити в книзі відображення реалій повсякдення. Як же можна задовольнити його бажання, якщо кожного дня він намагається утекти від цієї реальності? Добре коли шляхом «утікача» є занурення в події чергової мильної опери з передбачуваним гепі-ендом чи солодкого роману, на палітурках якого зображені екзальтовані пристрасні коханці. Іноді в боротьбі з реальністю застосовуються інші методи. За таких умов проблема стає лихом цілої нації. У даному випадку подібні метаморфози відбуваються, коли мешканці країни масово прагнуть «перетнути кордон», не замислюючись, що будь-яка дія породжує протидію. Ця тема є досить актуальною, вона пасує до примх сучасної доби. Проте, головне, щоб автор, який звертається до теми заробітчанських шляхів українців був спроможний перевідчути її. Як це не патетично звучить, але читаючи роман Олесі Галич «Хочемо раю на землі», виникає таке враження, що долі українців-емігрантів авторка пропускає через серце.
«Хочемо раю на землі» – це вже другий твір письменниці, де гостро постає тема українського заробітчанства. Його предтечею можна вважати «Усі дороги ведуть до Риму: сповід-есе за фрагментами щоденника заробітчанки». Отже, варто зробити висновок, що Олеся Галич не є дилетантом у художній інтерпретації цієї теми. Презентація роману «Хочемо раю на землі», який був виданий тернопільським «Джурою» у 2006 році, відбулася 16 вересня цього ж року під час ХІІІ національного Форуму видавців у Львові.
Олеся Галич, прізвище якої натякає на небайдуже ставлення до національних питань (певне, що у кожного, чуючи «Галич» підсвідомо виникають асоціації з «Галичина»), у своєму романі досліджує наслідки «зречення», нехай і тимчасового, батьківщини. Лючія (по-українські Людмила) вирушила до Італії, лишивши вдома, на Україні, чоловіка Антона і дітей. Долі колишніх членів однієї родини подібні до парлельних прямих: мають щось спільне, але не перетинаються. Іноді скромні 500 євро та дзвінки з-за кордону нагадували полишеній родині, що в країні спагетті і піцци ще десь живе їхня мама Людочка. Час збагатив досвідом тих, хто залишився і ту, яка перетнула кордон у широкому розумінні цього слова. Це приклад однієї родини, котра була зруйнована бажанням бути щасливою. Матеріальне, як відомо, є невід’ємною складовою загального щастя. «Невже ми відцентровуємося від Батьківщини тільки для того, щоб не дивитися в рот чорній, нахабній силі, ковтаючи голодну слину? А натомість мусимо заглядати в писки тих, хто уміє любити навіть таку бідну, з гулями каменю землю і робити її красунею. Невже на відстані ми зможемо забути велике горе нашого загального безглуздя? Щоб зовсім втратити себе і шукати нового серця на чужині», – лунає в романі.
Ті, хто тікають в «Берлін, Варшаву, Ліссабон і Прагу, Москву, Стамбул, Афіни, Рим, Мадрид…», туди, де «українців мучить спрага», «ллється український піт», «в’яне країнський цвіт», навряд досягають бажаного – можливості не думати про день прийдешній.
Міграційний рух був і залишається унормованим явищем. Рівень відпливу мізків і м’язів постійно зростає. Ця традиція передається з покоління в покоління. Отже, спостерігаємо певну тенденцію: «Уже і й діти, попідроставши, крокують по тих шляхах».
У романі «Хочемо раю на землі» необхідно розглядати як історичні аспекти, так і загальнолюдські. Тут наявне те, що повинно спонукати до рішучих дій громадскість вцілому, і те, що цікавить окремішну особистісь: стосунки матір-діти, чоловік-дружина, чоловік-коханка, дружина-коханець. Назар, Антон, Іруська, Данко, Люда, Алєкса, Ганя, Михайло… – їхні долі перемішалися у вирі пошуку «раю на землі». На кожного з них чекає власна дорогоа. Куди вона приведе? Олеся Галич залишає це питання риторичним. Авторка впевнена, що герої знайдуть свою дорогу, а механічний рух некнижкових, реальних емігрантів, приведе їх додому. Та чи задовольнить це «втікачів»? Авжеж, ні. Подумки вони ніколи не існуватимуть на рідній землі, бо, істинним є твердження: «добре там, де нас нема».
НЕсвідоме регулює реальність?
(СВІТЛАНА ПОВАЛЯЄВА. Сімург)
НЕсвідоме регулює реальність?
Читач, зголодніло копирсаючись руками, втомленими від буденної одноманітної праці, на запиленій поличці книжкового магазину, із шаленим запалом обивателя, якому так прагнеться втекти від обридливої сірої монотонної реальності, шукає «ключ» до іншого світу, де ілюзорний простір переплітався б із звичною, примітивною атрибутикою, а фантазія чергового безпретензійного споживача діяла б як рушійна сила у безмежності потойбічного, невідомого, того, що існує поза кордоном уявного…
КОЖНИЙ, розпочинаючи діалог із книгою, незалежно від рівня його освіченості/ступеня примітивності, породжує тандем «фантазія автора – уява читача», тандем-ідилію, окреслену колом, межі якого табуйовані для штампів, канонів, правил, колом, до якого апріорі не можна провести дотичну із пункту «НОРМАЛЬНІСТЬ». Саме таким діалогом є останній роман Світлани Поваляєвої із досить-таки неоднозначною назвою «Сімург», роман для тих, кого нудить від споживання тисячу раз перетравленого продукту а-ля «з-під пера автора», для тих, хто рветься до самостійного пізнання та осмислення «смаку» речень твору. «Сімург» не піддається жодному тверезому літературному аналізу, а трактувати його під призмою об’єктивного сприйняття неможливо – розуміння нових 253 сторінок авторської майстерності Поваляєвої сприймається пропорційно тому, що робиться в мозку читача, чим керується його фантазія. Сама Світлана створює таку ауторефлексію на роман: «Словом, це готичний роман, або роман-хорор, хоча й софт, бо в кінці на вас чекає який не який, а гепі-енд». Проте, у лабіринтах цієї готичної прози, де абсолютно відсутні логічні звивини (воно того й не потребує), аж занадто яскравими видаються знайомі до болю предмети сучасного вжитку: «чупачупси», «чіпси», «платівки Metallica та King Crimson» й інші тутті-фрутті, що й передає колорит сучасної доби, тобто сьогоденного «real timе». Сама назва роману вказує на двоїстість, а то й взагалі відсутність методи трактування його змісту. Однобокість – не ознака «Сімурга», бо тут стрілка коливається між ДОБРОМ і ЗЛОМ, ЖИТТЯМ і СМЕРТЮ, світом ЛЮДЕЙ і світом ДУХІВ, ПРИВИДІВ, ВАМПІРІВ. Numo, Фес, Оксанич, Реона, Арсен, Марк, Андрій, Казка, Равлик, Жан Фуй, Валерія, Грек, Мара, Ленні Ріффенштайль, Терренс Маккена – отримуємо такий контрастний мікс «ніби героїв» роману, котрих іноді складно різнити гендерно: питаємося, чи назавжди фемінні й маскулінні риси жінки та чоловіка відповідно лишаються у статусі-кво? Особливо гостро вражає відсутність окремої чітко окресленої сюжетної лінії і наявність багатьох … обірваних, що нагадують уривки чи то з життя, чи то з марень … мерців. «Сімург» охоплює простір, де існують Він і Вона, адже хіба не на ідеї жіночого і чоловічого початку ґрунтується безмежний світ?! За ширмою відвертих літературних описів, серед складних для сприйняття рефлексійних рядків ніжними контурами змальовуються стосунки Чоловіка і Жінки (можливо, Чоловіка і кількох Жінок, або навпаки …), проте, стосунки, що існують на більш високому емоційно-інтелектуально-духовно-еротичному рівні, стосунки поза часом, поза фізичними обмеженнями і навіть поза останньою миттю життя. Текст сприймається як безперервний потік то глибоко філософських ідей, то думок, що навідують розум споживача, коли він крокує до каси макдональдсу за черговою порцією економ-пропозиції. Монологи/діалоги роману насичені водночас і змістовним досвідом життя і риторичними питаннями. Долі персонажів протягом твору видаються аж ніяк не пересічними, але наприкінці живі єднаються із мертвим, життя втілюється у безодню, а безодня – у життя – вони переходять на новий етап існування – очищення. «Сімург» не повчає – просто нагадує, що чіткість вітального процесу відсутня, усе – це єдиний цілісний організм, а життя – не межа… «Сімург» епатує наявністю, можливо, гіпертрофованої метафоричності, яка надає тексту загадковості і паралельно відвертої цинічності. Словотворення Поваляєвої спонукає читачів активно домислювати, згідно із радіусом розмаху крил власної фантазії сприймати довжелезні речення, де відсутні будь-які пунктуаційні знаки, а то й просто фрази, вислови: «Кожна сльозинка – скляна літера, кожна моя літера до тебе – сльозинка…», «Слова складені щільно, мов ікра, прозорі і червоні, як сльози…».
НЕсвідоме регулює реальність?
Та варто зауважити, що роман «Сімург» як прояв жіночої НЕсвідомості, де дивно і небезпечно поєднується «інфантильність та зріла жіночність, пафос і простота, кітч і витонченість, мармулядна бабська банальність та жива відьомська непересічність», написаний з метою вбити тенденції запрограмованості і заохотити КОЖНОГО шукати особливу квінтесенцію тексту. Адже у змісті «Сімурга» необхідно бачити те, що прагнеш, а не те, що помічаєш першочергово.
Дійсно, «Сімург» – це сповідь, герої якої звільнилися і розпочали жити власним життям… Хто знає, можливо, вони вже встигли прокрастися в уяву КОЖНОГО читача та нараз вправно регулюють його свідоме сприйняття…?
Психопроза життя топлес
(ЮЛІЯ ЄМЕЦЬ-ДОБРОНОСОВА. Hymeryka@step.ua
Коли закінчуються фрази, що знаходяться в межах «розумного», «дозволеного», «програмованого», та «передбачуваного», розпочинається експресивний, навіть невротичний потік тексту, котрий здається простим, проте, насправді вимагає детального розшифрування, занурення вглиб інтелектуально-неформального прихованого сенсу, адже: «Хороший текст – мертвий текст. Вмерти – означає скінчитися. Добрий текст має неодмінно скінчитися. Інакше – його не варто і починати читати».
Торкатися душі автора, спрагло поглинати його думки – значить читати роман, стилізований під автоматичне письмо, роман-сповідь, де текст-«топлес» інтригує, показує заборонене, а потім трансформується і годує збудженого читача буденними фактами. Відповідним твором є роман Юлії Ємець-Доброносової «Hymeryka@step.ua», який не підлягає системному тлумаченню, жодному плановому аналізу, а виступає в ролі об’єкта-методу вільних асоціацій. Проте, абстрактне трактування стосується виключно окремих абзаців, інші ж уривки тексту сприймаються як опис буденщини. Загалом роман Юлії нагадує картину, складену із пазлів, бо структура «Hymeryka@step.ua» – «…на грані лінійного та фрагментарного письма, полювання на образи та коротких реплік…».
Основа твору – складний, сповнений рефлексійних роздумів, самоаналіз життя жінки, втілений в електронний лист. Варто зауважити, що роману, де центральним образом є представниця слабкої статі, легше торкатися з позиції гіноцентричної критики, адже чи потрібно доводити, що відчути пристрасть жінки, зрозуміти біль її гризот, довести до апогею її бажання розповісти власні почуття, морально тонко «примусити» розкритися, зізнатися може хіба що інша жінка. Фон роману не потребує алегоричного тлумачення, бо уособлює описи віталістичної культури, поєднані із вставками побутових розмов, але це лише оболонка, верхній шар, за яким криється істинна проза психологічного типу творчості. Тут перед читачем розгортаються життєві краєвиди такими, якими вони є насправді, де долі героїв абсолютно не насичені фантастичними подіями, навпаки, персонажі рухаються по звичній траєкторії буття (насправді для кожного із них чергова подія набуває неабиякої вагомості), торкаючись стандартних проблем ХХІ сторіччя: СНІДу, інших венеричних захворювань, зради, як моральної так і фізичної, нещасних безглуздих випадків, невдач особистого характеру.
Тут філософія життя не позбавлена іронії, а герої, котрим вдосталь вистачає інфантильності, здається, живуть у власно створеному іграшковому світі, де вони – ляльки, маріонетки, що не в змозі протистояти несприятливим обставинам.
Авторка наповнює простір роману колоритними почуттями, де ненависть межує із коханням, дружба – із спалахами злості, непримиренності, образи.
Здається, що кожна сторінка роману пройнята потаємним змістом, здається, що крізь увесь твір червоною стрічкою проходить ідея жіночого та чоловічого початку, адже, якщо детальніше розібратися у тексті, то можна дійти висновку, що діями героїв керують загадкові духи Аніми та Анімусу. Саме тому не другорядною ввижається уважним читачам – поціновувачам психологічної життєвої прози ідея глибоких стосунків штибу не «жінка-чоловік», а «жінка-жінка», не просто дружніх стосунків, прив’язаності – а того, що тісно межує з еротичним потягом і, можливо, коханням. Відповідно, це й епатує споживачів «Hymeryka@step.ua», закликає по-новому, з незашореними, не притупленими поглядами звернутися до поняття «бісексуальність».
«Hymeryka@step.ua» – це перехрестя декількох шляхів життя, «життя за буйками»… Рман Юлії Ємець-Доброносової дає читачам віру, віру в те, чого бракує сучасному суспільству – співчуття…
«Переможців не судять», – проголошує авторка. І справді, життя кожного – це його власна творчість, а творчість – то є саме життя. Про це йшлося у книгах, так є, було й буде в реальному світі. Залишається лише нагадати, що «ерраре хуманум ост», тобто «людині притаманно помилятися», про що й говорить центральна думка роману «Hymeryka@step.ua», роману-пошуку, де істина досягається шляхом відвертих експериментів.
Відчуй творчий екстаз! (…до чого призводить життя у вирі ілюзій…)
(МАРИНА СОКОЛЯН. Балада для Кривої Варги. Ковдра сновиди)
Вони шукають зорі вдень, прагнучи бачити сонце вночі; вони живуть недосяжним, а оволодівши ним, розпочинають проклинати себе за те, що мали змогу одержати бажане; їх захоплює невідоме, небезпечне, непримиренне, а буденне штовхає у прірву нудьги; вони живуть смертю, помираючи життям… вони – звичайні люди ззовні, звичайні органічно зсередини, і єдине, що не дозволяє їх ідентифікувати разом із черговим перехожим – це безмежний духовний світ, сенсом якого є просто ілюзія…
Тут розповідається зовсім не про особистостей, котрих мучать гострі психічні розлади, не про індивідуумів, що опинилися у миттєвому стані афекту – тут говориться саме про той випадок, коли світ розуміється під призмою фантазійного індивідуального сприйняття, а стан підвищеної емоційності можна охарактеризувати позначкою «нескінченність», бо мова йде про творців мрій, для яких «неформальність» у всіх аспектах – це стиль життя. Жага до оточення себе предметами, створеними із ілюзорних матеріалів за допомоги ілюзії, живе в «обраних» від самого народження і здатна проявлятися у найрізноманітніших галузях буття: музикування, письменство, мандрування. І єдине, що об’єднує усіх «не від світу цього», котрі цураються обивательського існування: і митців, і шукачів пригод – це палке бажання щосекундно заново переживати пристрасть, біль, бути перемішаним із багном та відчувати на смак, запах, звук атмосферу тріумфу, тобто вбивати стандартність та виходити за межі, якими обрамляє наше життя доля.
Фантазія митця безпроблемно втілюється у сучасне життя, переймає його ритм та продовжує розвиватися, але часто вона повертається до сторінок колишніх часів існування, до снів, і, перемігши фатальність, яка втрачає власну силу так невідворотно, пропорційно руху годинникової стрілки, інтерпретує сюжети буття на свій манер.
Марина Соколян, насмілившись втрутитись у недозволене, незмінне, не злякавшись поєднати такі небезпечні авантюрні компоненти, як мрія, ілюзія, фантазія, магія, сни, талант, і додавши туди філософських думок, написала романи «Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди». Книги хоча й різняться концепційно, проте мають яскраву збіжність – у кожній з них те, що в сучасному світі вважається давно загиблим, активно діючи, набуває першочергового значення. І якщо «Балада для Кривої Варги» – місце дії так званої «побутової магії», то досить складна для сприйняття «Ковдра сновиди» апріорі видається вікном у світ, створений аж занадто особою із гіпертрофованою уявою та неперевершеною фантазією.
Так званий аналітичний мюзикл «Балада для Кривої Варги» – сповідь, де хаотично перемішуються безсмертні примхи, правила; де царюють магічні сили, духи природи, де чари загиблих, втілюючись у певний образ та представляючи конкретну ідеологію, діють у творчому світі. Тут Марина Соколян концентрується на порівнянні сільського та місцевого колориту, доводячи при цьому, що відсоток можливості вижити не залежить від місцевості, а лише – від особистих якостей.
У «Баладі для Кривої Варги», принципі, як і в реальному житті, площа існування – полотно, мелодія, сцена, аркуш, а людина – об’єкт, нота, актор, слово… І лише найсильніші, найекспресивніші, найсміливіші стають художниками, композиторами, сценаристами, письменниками…чужих життів. Причина – гнітюча приземленість домінуючої більшості – ПРОБЛЕМА СЬОГОДЕННЯ:
Ти ідеш, мій друже
Як прийшов, байдуже.
Наша гра яскрава
Не любов – вистава…
Але й усім художникам, композиторам, сценаристам, письменникам, і таким, як головна героїня Лада, складно втриматися на крутих віражах життя, бо солодкий смак ілюзії екзальтує сміливців, дає шанс втілити власні сили, а врешті-решт вимагає за це плату – екстрагування задля звільнення простору іншим «творцям». «Є щось більше від життя, що ми боїмося втратити? Однак, такого простого не може бути – немає нічого більшого від життя – як не може бути нічого більшого за всесвіт. Наше життя є єдиною реальністю, яку ми знаємо. Тож, все, що ми вважаємо ціннішим за життя – ілюзії. А втім ілюзії – це теж не дріб’язок». «Балада…» – роман написаний для тих, хто відчуває власну оригінальність, винятковість та не боїться стати понад іншими, розуміючи, що «Сarpe diem!» не завжди вдається (про що й йдеться у творі та зображується на прикладі долі Лади та її матері Аманти). Хтось може бачити у такому собі аналітичному мюзиклі казку про кохання та чари, а хтось, спромігшись заглибитися у сюжет більш детально, помітивши підтекст, – навчитися стратегії розкриття таланту та зрозуміти, чому гаснуть справжні зірки…
День збігає
Сон розтане
Біль стихає
Ніч настане…
Останній роман Марини Соколян «Ковдра сновиди» – також простір для дії фантазії, місце, де найвідвертіші ілюзії мають змогу оживати. Проте, тут сюжет ґрунтується на міфічних засадах, де герої – боги, а плацдарм дії – вигадані країни, острови. Золотосяйний Айну, богиня доброї долі Тахея Елеус, бог-коваль Йогде, богиня мудрості Сефес – образи роману, котрі взаємодіють у просторах Старої Епохи, куди прокрадається художник Барт Анатолій – ще один творець, що живе ілюзіями.
«Слід звернути увагу на підзаголовок «виправдання безладу», адже підзаголовок, якщо він є, завжди каже більше ніж сам заголовок. На думку Марини Соколян, «…хаос ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері свідомості, й часом йому відкривають».», – пише про «Ковдру сновиди» Іван Коломієць.
«Ковдра сновиди» не боїться епатувати читача. Згадаймо, принаймні епізод, де золотосяйний Айну стає містом Ірамом чи згадки про Фаеллан – таємничий острів, котрого взагалі не існує… Дійсно, ірраціональне дивує, спантеличує, зате додає екстремального присмаку життю. Аналізуючи «Ковдру сновиди», варто прийти до висновку, що цей роман вчить, як, бажаючи жити у світі ілюзій, снів, фантазії, стати не просто митцем – а митцем-мандрівником, тобто винайти свій, особливий, стиль буття.
Отже, останні романи Марини Соколян: «Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди» – це твори, які хоча й різняться тематично, мають спільну ознаку – основну ідею, що має бути донесена до читацької аудиторії. Обидві книги частково побудовані на протиставленнях. У них реальний світ переплітається із вигаданим, і межу вже відшукати стає неможливим. Зваживши на такі обставини, зовсім не дивним видається той факт, що авторка сміливо використовує найнезбагненніші вирази-оксиморони, при трактуванні яких занадто приземлений читач почуває себе спантеличеним.
«Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди» показують життя під новим ракурсом, ще раз підтверджуючи, що протиставлення «боротьба за ілюзії-буденне існування» можна аналогізувати до станів «амок-кома»…
…Лишається тільки обрати кожному із нас свій шлях: чи то спокійне, виважене крокування, нібито сірої тіні, уздовж вузьких вуличок мегаполісу, чи то різкий стрибок непередбачуваної Особистості в екстатичний вир світу творчості та ілюзій.
«Пора»: час вбивати штампи
(ВАДИМ КОБЕЦЬ. Пора)
Яскравий пишнокрилий метелик, існуючи в середовищі, яке ніколи не зазнавало дії техногенних чинників, є органічною часткою фауни Всесвіту. Опинившись у цупких лабетах сірої монотонності вулиць мегаполісу, метелик стає прикрасою, що несе подих життя в світ авто, бетону, небосхилів. З часом важка пилюка обліплює його крила – він падає додолу, і оскаженілі мурахи почнають жерти цього «дивака». Так трапляється в світі комах. Так трапляється в світі людей. Проведемо аналогію: метелик – творець, мурахи – примітивні обивателі….
Спливає час, змінюються періоди культурно-історичного розвитку, переорієнтовуються провідні життєстверджуючі засади, на зміну одним приходять інші ідоли, набувають популярності нові мистецькі течії, стилі. У цьому середовищі точиться постійна боротьба між справжніми митцями і тими, хто, намагаючись влитися в модну течію, «творить» штучні, кон’юнктурні «шедеври». Протистояння істинного таланту і «розкручених» маріонеток повинно тривати вічно. Але що відбувається, коли порушується баланс, коли під тиском обставин заангажоване, спрямоване на сприйняття неосвіченого споживача мистецтво починає домінувати над природнім криком душі? Саме тоді виникає жагуча потреба рішуче вигукнути «Пора!», на що і натякає Вадим Кобець в однойменному романі.
«Пора» – перша книга Вадима Кобця. Її 242 сторінки – це простір наполегливих життєвих «пошуків нашого сучасника, молодого українця», які змальовуються «з нових творчих позицій і в оригінальній (експериментальній) формі». Перше, на що треба зважити, аналізуючи «Пору», це – відверте, нічим і ніким не табуйоване висвітлення дійсності. Тут викриваються таємниці шоу-бізнесу, вдалого піару чергової уштампованої, шаблонної «зірки», реалії сучасної «великої сцени», журналістики, письменництва. Автор змальовує богемне життя, де серед презентацій платинових дисків, виснажливих репетицій, телеефірів, хвилин натхнення і духовного піднесення завжди залишається місце інтригам, підступній жорстокості, повіям, нарктотикам…
Уже перші сторінки роману натякають, що «Пора» – це не літопис життя головного героя і навіть не авторська сповідь, штибу «як боляче бачити занепад країни», це – роман-дискурс, де письменник окрім того, що зачіпає злободенні питання, намагається також їх вирішити. Тут постають питання, які стосуються будь-якого громадянина, незалежно від того, до яких прошарків суспільства він належить, яку віру сповідує, адже Вадим Кобець ідентифікує кожного, хто живе на території України, перш за все як «українця». «Пора», де короткі сентенції автора щодо стану сучасної літератури змінюються на масштабні роздуми про політичну ситуацію в країні, а ті, в свою чергу, плавно переходять в аналіз творів Ж.Ж.Руссо чи Сартра, розгортає перед читачем широку панораму життя поза часовими обмеженнями. Проте попри політичні, історичні колізії, в романі особливе місце посідає тема філософії мистецтва. Яким воно повинно бути, чи потребує набуття національного забарвлення? Питання «етики-естетики» зачіпає автора за живе, але, говорячи про наболіле, він вправно уникає ноток пафосу.
Тут діють головні герої твору, що здаються списаними з реального життя. Ярослав Корибут – колишній критик, журналіст, публіцист, який нараз намагається самореалізуватися в шоу-менеджменті, створивши нову публічну людину, «зірку-співця» Натана. Друзі Корибута: директори радіостанцій, телеканалів, критики, шоумени, жадаючи спроектувати черговий хітовий продукт, сумлінно працюють над становленням талановитого Натана як популярного музики, нав’язують йому неприродній імідж. Проте сутність справжнього митця не бажає переформовуватися згідно з чужими вподобаннями, канонами. Життєве кредо Натана, яке ототожнюється з рядком його пісні «Жар кохання», залишається у «статусі-кво»:
Ходімо до зірок, люба моя…
Натан відмовляється інтерпретувати власні східні мотиви так, як бажають імідж-мейкери, продюсери, і його «Забирає нас любов з собою у мандрівний чарівний політ» вщухає, а гучності набувають відомі всім рядки:
Гоп, гоп, гой-ляля, – ми весело танцюєм,
Гоп, гоп, гой-ляля, – ми весело співаєм…
Дійсно, на життєвих віражах зірки-початківці часто втрачають рівновагу, але Муза продовжує жити, підступно зваблюючи інших, тих, кого мучить пристрасне бажання відчути на смак богемне життя, стати його співучасником.
У «Порі» увага акцентується на шоубізнесових нюансах, викриваються підпільні злочинні шляхи досягнення бажаного. Іноді може здатися, що Ярослав Корибут є прототипом самого автора роману, Вадима Кобця. І якщо це припущення не має підтвердження, то той факт, що Вадим Кобець брав безпосередню участь у розвитку мистецького життя України є беззаперечним. Автор реалістично малює життя «поза сценою» Харкова, Києва, Криму, проводить уявні паралелі з іншими європейськими містами, аналізує культурні здобутки попердніх століть. Він висвітлює істинне повсякдення, а не «блакитноекранне» буття спілок письменників, відомих телеканалів, видань, радіостанцій.
«Пору» можна охарактеризувати як еклектичний роман, адже у ньому, як не дивно, гармонійно поєднуюються різноманітні стилі, органічно втілюються діаметрально протилежні світогляди. Проте навіть у такій невідповідності існує життєва вічноактуальна істина, яка полягає в боротьбі з комплексом меншовартості, наслідуванні ідей чистого мистецтва.
Фантазія як анестетик від тривіальності буття
(ІРЕН РОЗДОБУДЬКО. Амулет Паскаля)
Протягом останніх десятиліть у царині літератури гендерна межа поступово стиралася. На сучасному етапі розвитку мистецтва слова можна простежити розподіл літераторів на тих, хто визнає існування фемінної та маскулінної прози, і тих, хто не погоджується з цим розмежуванням. Відразу постає питання: чи здатен чоловік-письменник під час створення чергового роману про долю дівчини відчути ритм сердець усіх представниць слабкої статі? Навряд чи, адже відшукати душевні ліки для страждаючої жінки, знайти причини її гризот, витоки хвилювань може хіба що інша жінка.
Ірен Роздобудько належить саме до тих авторок, які не визнають існування «жіночої» прози. «Література є для всіх», – зауважує вона в одному зі своїх інтерв’ю. Проте її позиція не стає на заваді написанню романів, де на першому плані зображується внутрішній світ героїні-жінки і лише на другому – нечіткі обриси-уривки долі.
«Амулет Паскаля» – останній роман Ірен Роздобудько, назву якого сама авторка означила як «філософську містифікацію». Кожний трактує роман згідно з власною системою асоціацій, світоглядом, життєвими принципами. Першочергово здається, що це – сповідь української утриманки багатого закордонного буржуа. Однак, після прочитання перших ста сторінок, уважного аналізу тексту, прискіпливого копирсання між рядків читач починає розуміти, що «правда життя» тут зовсім інша, а простір для подій – створене фантазією героїні місто. Розповідь ведеться від першої особи. Вона пропонує читачу дійсність з-під призми власного сприйняття. Можливо, саме тому пересічному споживачу літератури текст роману здається розірваною галюцинаційною свідомістю хворої на «астенічний синдром» жінки. Насправді у романі розкривається тема самореалізації. Коли особистість втрачає здатність бачити сенс у реальному житті, вона звертається до світу власних ілюзій. Проте з часом фантазія вичерпується, і єдиним виходом бачиться лише самогубство. У першому розділі роману, який має назву «Цеглина, що лежить на краю даху», пояснюються усі страхи, комплекси головної героїні, котра до останньої сторінки лишається інкогніто. На межі першої і другої частини роману описується процес трансформації її «Я». Тепер вона, хоча й продовжує відчувати сором і червоніти, не боїться «відкривати двері з ноги» та дивувати всіх епатажною поведінкою. У спроектованій головною героїнею дійсності колись небагатослівну «Я-примару» оточуючі за гострий язик проголошують «пані Голкою». У другому розділі твору Голка опиняється між «захватом і сумом». Крізь безтурботне щасливе, але чуже життя прориваються спогади про рідне місто, яке «хочеться вихаркати з себе». Голка змоделювала нову атмосферу існування за принципом «я маю усе»: побутовий комфорт, велике ліжко, одяг дорогих світових брендів, джакузі, сто пар білих шкарпеток з ангори, краєвид з горами, вишукане вино, екзотичні страви і пристрасне кохання. І тут постає питання: «Що таке насолоджуватися життям?». Героїня роману говорить думками Ірен Роздобудько: «Мати гроші? Смачно жерти? Пити, спати, вештатися по курортах…? Фігня! ». Щастя, на її думку, полягає у тому, щоб «Жити між захватом і сумом. І бути відвертою…». Складається враження, що на кожній сторінці роману символи смерті переслідують пані Голку. Тут навіть світле почуття романтики ототожнюється з «любов’ю перед смертю». Володарем цього світу, приреченого на абсурдне вічне щастя, є мсьє Паскаль. Саме він створив для своїх гостей: Голки, Феда, Ніколо, пані Галини, Вероніки, Джона-Іванка гру під назвою «На вихід!». Кожний з гравців повинен обрати одну з багатьох скляних кульок. І той, хто витягне кульку з чорною трояндою «мусить йти з міста, щоб утілити свої наміри у життя», тобто повернутися до звичного існування.
Зміст книги, так само, як і світ героїні, несвідомо створений у стані клінічної смерті, схожий на мотрійку: його інтерпретації нашаровуються одна на одну. Для того, щоб зрозуміти весь спектр тлумачень, необхідно звернутися до першооснови, у даному випадку – філософського аспекту роману. Головна ідея роману криється в його назві. Того, хто є головним важелем в ілюзорному світі, авторка називає Паскалем. Вона не проводить жодних паралелей. Читач мусить самостійно відчути зв’язок і, зіставивши гучні фрази, власні назви, події, потоки рефлексій, що фігурують у тексті, зрозуміти, що псевдоПаскаль є уособленням певної філософії. Паскаль – творець системи світобудови, що назавжди виокремила людину і зачинила її у власній сфері. У його філософії владу над собою може отримати лише та особистість, яка посеред вічності стала безпритульною. «Амулет Паскаля» – це текст, породжений нескінченною потенціальністю, що знаходиться в області досвіду та екзистенції.
Остання сторінка роману не дозволяє завершити осмислення тексту. Наприкінці Ірен Роздобудько висловлює подяку тим, хто надихнув її на написання «Амулета Паскаля»: Джону Фаулзу, Мадонні, Галині Д’яконовій, Ніколі Тесла, Федеріко Фелліні, гурту «Бітлз». Тепер стає зрозумілим, прототипами яких історичних особистостей були герої роману, звідки спалахи нонконформістських ідей, назва книги «Гра в бога» і з чийого життя списаний образ дружини-матері, що творить свого коханого чоловіка, узгоджуючи його з власним образом ідеалу. У випадку з «Амулетом Паскаля» крапка – не кінець сприйняття тексту, а логічний початок його аналізу.
Зазвичай скільки лікарів, стільки і некрологів. Так саме і тут: кількість читачів дорівнює кількості висновків. Проте існує лише одна ситуація, за якої рішення є одностайним: відчуваючи тривіальність буття, не варто зловживати анестетиками.
Найважчий день той, у якому живеш
Євген Положій. Вежі мовчання: Роман. – Харків: Фоліо, 2009. – 249 с. (Література).
Письменник Євген Положій живе в місті Суми, працює головним редактором газети «Панорама», є автором кількох романів.
Уже від початку виникає питання – чому ж вежі мовчання? Автор пояснює: «Сучасна людина – як ця Вежа. Велично здіймається над усім світом – над природою, над вірою, над знанням, над традицією, над іншими людьми – така горда і така розумна, вона не вірить у безсмертя – і тому поспішає жити… вона дуже нещасна, дуже самотня, їй навіть поговорити по душах нема з ким, навіть з Богом». Але це, так би мовити, філософське розуміння проблеми. На фабульному рівні – вежі, як архітектурна деталь, – співучасники головних подій роману: «пустир у самому центрі міста, затиснутий між старим парком відпочинку і вулицею з похилими парканами; сім круглих високих бетонних веж радянської недобудови посеред пустиря; круки, зграя яких кружляла у сирому повітрі над однією з них… Там, усередині, під самою горловиною, паралельно до землі, висіло тіло людини». От і перший труп в лабіринті подій, в які потрапляє головний персонаж інспектор Родіон Ус (точно за приказкою «у тихому болоті чорти водяться»)! Євген Положій вигадливий і активний – до криміналу додає містики: таємні злочинці душили й підвішували людей за зороастрійським обрядом. А ще додає натяків на казку: Принцеса у Вежі – маленька дівчинка, яку тримають під наглядом охоронця й няньки у вежі під шпилем заводоуправління, Лев – друзяка-інтелектуал, який усе на світі знає і може пояснити. Все заплутано й ускладнено настільки, що зрозуміти, хто є хто, читачеві неможливо. Головна інтриґа – принципова невизначеність, неокресленість, перебування у невідомому, хоча ця обставина не розчаровує – таїна зберігається до останньої сторінки. Письменник бавиться сюжетом – динамічний і загострений криміналізацією міліції і прокуратури, з несподіваним фіналом, він (сюжет) не дає читачеві розслабитися. Події відбуваються в сучасній Україні, але національний колорит тим і вичерпується.
Фантазія Євгена Положія невичерпна, а от естетично-стильова палітра біднувата. Лаконічні, навіть скупі рядки тексту роману місткі, але разом із тим якісь малоеластичні: «На його повторне наполегливе питання начальник юридичної служби… сухо зауважив, що, на жаль, усі ці договори перебувають винятково в компетенції відділу зовнішніх відносин». Може бути певна дискусія щодо визначення коефіцієнта «айкью» в інтимній сфері головних героїв Родіона і журналістки Євгенії, але, як на мене, цей показник невисокий. Сексуальна культура, опис перебігу статевих стосунків – на дилетантському рівні (цитат умисне не подаю).
Проза письменника містить роздуми та узагальнення, що демонструють його тяжіння до рентгеноскопії свідомості особистості, відшукування нових смислів і додаткових резонів наявності звичних тем: «…що це за істота така – людина?! Така безглузда, така марнославна, така дрібна, як комашка!.. Величезна прірва лежить…між тим, що людина повинна зробити тут, у цьому світі, й тим, що вона хоче зробити. І тим, що вона може. Можливо, навіть нездоланна прірва. Тільки одиниці здатні на великі вчинки… велич зіткана з протиріч, вона ірраціональна… Шкода, що тільки ближче до старості розумієш, наскільки все прораховане і взаємозалежне у цьому світі… найважчий день завжди той, у якому ти живеш». Усі ці роздуми – без фальшу і, водночас, не позбавлені романтичної алюзійності – вада це чи неминучі наслідки гіперосвіченості автора й зацікавленості філософською проблематикою сучасного життя? Можливо, треба говорити про певний перегляд традицій та тенденцій і/або витворення актуалізованого варіанту урбаністичної мови?
Отже, підсумовуючи невеличкий аналіз твору, можна зробити висновок: письменник наслідує модель pupl fiction (кримінального чтива), що орієнтована на масового читача. Ті, хто захоплюється кримінальним жанром, знайдуть у новому романі Євгена Положія багато цікавого.
Дощ із варіаціями
Надія Степула. Сім дощів: Поезії. – К.: Факт, 2009. – 120 с. (Серія «Зона Овідія»).
Письменниця Надія Степула – автор десяти збірок поезій, книжки поезій для дітей, перекладів із різних мов, зокрема з польської вибраних творів Кароля Войтили – Папи Римського Івана Павла Другого, літературних та публіцистичних есеїв, укладач і видавець раритетних видань. У польських видавництвах (у Радомі, у Кракові) вийшли збірки поезій Н. Степули в перекладах польською й англійською мовами. Поезії також перекладено латиською і російською мовами – опубліковано в літературній періодиці та книгах поетів цих країн. Народилася на Тернопільщині, тривалий час жила й працювала у Львові. З 1995 року мешкає в Києві, працює журналістом радіо «Свобода»-«Вільна Європа» (теми культури, літератури, взаємин української і зарубіжної культур).
Збірка поезій «Сім дощів» вийшла в серії «Зона Овідія», що започаткувало у 2003-у році київське видавництво «Факт». Координатор проекту – письменник Тарас Федюк. Вийшло більше 30-ти книг, серед них збірки поезій П. Гірника, Д. Кременя, М. Холодного, П. Вольвача, Л. Таран, В. Затуливітра, І. Андрусяка, В. Кашки та інших.
У поезії Н. Степули дощ – тема заповідна. І окрема. Зверніть увагу на філігранну точність образної концепції вірша-молитви-замовляння, який можна вважати програмним для всієї збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти / І стати краплею на мить, / І бути, як вода, безсмертна, Яка крізь небо струменить. / Марнот марнота міфом світлим / Перед очима промайне. / І в міфі тім про велич світу / Моє лице, як дощ, мине».
Поетесу не задовольняє пасивність споглядання дощу за вікнами та філософствування: Не гаючись, у кожному наступному вірші вона вифантазовує, імпровізує гру за грою, втішається придумуваннях нових, інакших перипетій у стосунках себе з дощем: «… А потім почався дощик, / Який перейшов у зливу …І трави росли – на чари, / Яких не шукають люди (…) Із півночі надходить дощ / З чужими дикими вітрами… А по мостах гуляє страх…І побут зморених людей / Сльозить Всевидячого очі (…) Дощі змивають щонайменший слід / Із літніх перехресть несамовитих. / Тихенько достигає в лісі глід / І мокнуть трави під дощу копитом (…) Ідуть дощі, і я із ними йду – / Блукати десь від Криму і до Риму (…) Сміюся я. / І на чоло гаряче / Холодні пальці раннього дощу / Очікую, це все життям назвавши (…) Ідуть дощі. І креслять навскоси / Все, що було і нами, і не нами».
Поезія Надії Степули – одкровення людської душі з погляду досвіду, збагаченого мудрістю осягнення життя. Подібний досвід дається непросто – шлях пізнання і, особливо, самопізнання, це – шлях високої відповідальності творчих натур, він найтяжчий, але єдино правильний і необхідний: «Я стою на вітрі, мов на вістрі / Гострого, як голка, проминання… / Як безлюдно в цім великім світі! / Особливо – на світанні… / Я стою на вітрі, мов на вістрі / Голки, що зшиває небуття / З кольорових клаптиків життя. \ …Ох, як темно в цьому білім світі! / Найтемніше – на світанні…»
Вражають культура образу, процес поглибленого образного синтезу: синестезія (словесний образ як спосіб затемнення змісту), відсторонення, несподіваність та неповторність, підвищена чутливість і здатність до художніх узагальнень, специфіка сну, де дійсне з уявним примхливо сплітаються, алегорії й алюзії, медитації… Цю гру на антитезі: крапля дощу – безсмертя, вістря голки – небуття тощо сприймаєш і як жест інтимної сповідальності, і як символ філософської лірики. Цікаве використання традиційно забутих у більшості сучасних версифікаторів засобів поетичного синтаксису: анафори, котра надає потрібної гостроти і точності авторській інтонації («В зачарованім колі – колообізі доль», «Білий обрус прабабусин дрімає»); тавтограми («Околиці в дощах. Поля порожні»); рондо (початкове слово першого рядка повторюється в інших рядках, і в кінці – «Опівночі світиться сніг сам від себе»). Авторка доволі часто використовує кільцеву побудову строф, анафоричність, довільно повторюючи окремі слова, рядки, строфи, які підкреслюють головну ідею вірша, подібно лейтмотиву в музиці. («Душа не знаходить місця», «І відчувати ліктем небо», «Причаївся в теплім листі блюз», «Сей вітер, що не знає, звідки ми», «Падає листя на землю», «Біла зірка. Чорний ворон. Пес рудий… ).
Поетеса – майстер із дивовижно чистим голосом, уся в пошуках гармонії, наче одержима. Її поетичне мислення синтезує внутрішню емоційну напругу, мотиви сум’яття, гніву, інвективи, врівноважує пом’якшеною іронічною та меланхолійною авторською інтонацією: «В траві метелики умруть – / Життя інакших зліпить. / І наші сосни в добрий час / Впадуть – комусь на стіни. / І привітає сонце нас – / У сьомому коліні». Не випадково, на мою думку, поетеса полюбляє білий колір. Джон Ревалд, один із блискучих дослідників французького імпресіонізму, розкрив для загалу особливу техніку малярства, т. з. «оптичну суміш», коли окремі природні кольори, змішані на полотні, створюють враження білого. У нашому випадку відчування білої барви світу як пануючої узагальнює, синтезує істинні барви, охоплює безліч асоціацій, і надзвичайно зростає синтетична складність епітету «білий», що декларує особливу витонченість поетичного сприйняття. «Слід у слід по білому самітті, / Слід у слід по білій неминучості, / По снігу, що слід пунктиром мітить, / По безмежній білій проминущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. / І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. / І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – / Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини».
Можливо, саме тому деталі ландшафтів у Надії Степули, після дощових – зимові, снігові, білі. А ще вони переважно міські: «Велике тіло міста – мов рибина / У неводі часу (…) На вулиці холодний вітер. Дощ. / Асфальт нічний виблискує тривожно. / Сумна краса середньовічних площ / По лініях трамвайних щось ворожить. / Солодка, зваблива ця львівська ніч (…) Над Печерськом небо снігом дихає. / Пахне кава й хліб. – І слава Богу!.. / А сумні коти ходою тихою / Переходять ліліям дорогу». Поетесу, наче мольфарку (жарт!), приваблює пошук «нічного розуму» (вираз В. Хлєбнікова): «Душа не знаходить місця – / вийду я в ніч, як в місто, / Шукати повного місяця …Опівночі душі блукають по скверах, по сходах, / по вулицях темних, околицях міста німотних, / І гублять сліди. І тамують зачаєно подих, / І плачуть на власних могилах, безмірно скорботних (…) Пустельна дорога. Місяць уповні.. / Минаю майбутнє. Минуле минаю. / (Все – міражі, коли місяць уповні…)».
Співати про Любов – природний стан душі Н. Степули. Мотиви осмислення цього вічного почуття в сучасному світі, сучасною жінкою, близькі поетесі, її любовна лірика – це окремішний космос, де кожен вірш як нововідкрита зірка. («Причаївся в теплім листі блюз», «Горить, не гріючи, горобина», «Позолочені сонцем хрести на костелах» та інші). Надія Степула дарує світові свою поетичну душу, свої пронизливі вірші про величне таїнство кохання, про мистецтво жити й виживати. Диво поезії Н. Степули саме в цьому – полегшити тягар буття іншій, близькій душі, яка зневірилась і страждає. Читаємо її вірші – й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а «пустеля, де нема води,.. а є пісок і глина» заквітне дикими мальвами безсмертя.
Ще будуть осені. І будуть ще літа.
Зів’яле листя інших присипає.
Чиєсь життя у вирій відліта.
А наша гра із вічністю – триває.
Відфільтрована пам’ять
Сергій Пантюк. Як зав’язати з бухлом і курінням: Новели.– К.:Гамазин, 2009. – 128 с.
Сергій Пантюк – автор кількох збірок поезій і прозового роману, численних літературознавчих та критичних публікацій, звернувся до жанру малої прози. Книжка, про яку йдеться, складена з дев’яти новел і новелеток. У вузькожанровому смислі – це прагматично реалістичні життєві історії, у ширшому, метафоричному – відфільтрована пам’ять письменника: «Так уже склалося, що наша пам’ять має унікальну властивість фільтрувати минуле. Добре це чи ні, не знаю, але існує чимало речей, про які й самому хочеться згадувати якомога менше. Але тоді ті чи інші неприємні для нас події самі собою заповзають у підсвідомість, залягають там густими до чорноти пластами, лиш іноді даючи знати про себе. Так само, щоправда, в тілі, поводиться уламок металу, кінцевою ціллю якого було серце, але на траєкторії його руху виникла перешкода, котра й перетворила творця миттєвої смерті на інструмент для тривалої, ледь відчутної, але щохвилинної чи навіть, щосекундної муки…».
Письменник у розповідній манері суб’єктивовано подав домінуючі фраґменти реального життя, розгорнув їх у концентрованій, єдиній тональності, рельєфно зобразив характери сучасної соціальної дійсності. В окремих випадках прозаїк досяг ефекту соціальної типізації («Втеча Маклухи»). Автора зацікавила поведінка звичайних людей у стресових ситуаціях і він із неабиякою майстерністю вибудував сюжети новел: «По кому виє Бойків пес», «Піврубля сріблом», «Його персональний диявол», а також тієї, що дала назву збірці – традиційна композиція: зав’язка, перипетії та розв’язка, наскрізна інтонаційна сфера, пластика опису подробиць і спостережень. С. Пантюку не зрадило почуття естетичної міри й вдалося уникнути певного шаблону, хоча враження художньої самобутності від новел досить дискутивне. На мою думку, текстам відчутно забракло глибини внутрішніх, душевних нарацій рівня «стефаниківської» психологічності, і тому доля персонажів новел не зворушує, антигерої не викликають співчуття, а до щастя позитивних чомусь байдуже, не пробуджується найголовніше – співпереживання. А то вже кепсько!
Провокативність назви книжки – здорова провокативність. Додати б ще розумної провокативності, а саме: новизни способу подачі матеріалу, революційності, навіть, вибуховості філософського осмислення буття, бо розмисли про те, що життя – це плетиво закономірностей і випадковостей, що світобудова рухається по спіралі та інші подібні «бородатості», прикро занизили інтелектуальний рівень авторської інтонації.
У коротеньких новелетах «Метаморфози совісті», «Ластівка-віщунка» і особливо – «Зорефіл», реалізм випарувався і з’явився символізм, а точніше, певна симптоматика прагнення С. Пантюка до модерністичного письма. Але ж і тут письменник мандрував давно утертими дорогами. Навіть ліньки назвати яскравих попередників, творчість яких добре відома. Отже, враження від збірки малої прози Сергія Пантюка суперечливе, та гадаю, що будучи насамперед талановитим поетом-ліриком, він залишився ним і в своїх прозових спробах – новелах.
Повернення непокаяного Ікара
Ярослав Павуляк. Дороги додому: Поезії. Поеми. – Тернопіль, Джура, 2009. – 156 с.
Творчий доробок поета Ярослава Павуляка – порівняно невеликий: збірки поезій «Блудний лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть, зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший за обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці».
Життя уродженця Тернопільщини Я. Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді потрапив під пильну увагу, як тоді казали, компетентних органів. Після численних митарств на дорогах життя 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991-го живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів прокомуністичного режиму.
В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ – як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поет зумів сказати своє Слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за В. Стусом) цієї на диво суґестивної поезії сприймаєш, як власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».
Безсумнівна ориґінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Я. Павуляка від заанґажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші – вислови справді вільної особистості, не зв’язаної жодними канонізованими умовностями: «В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено». Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:
Я – пломінь твій, а ти мій край,
Не почужаймося серцями,
Якщо злякаюсь – покарай
Всіма найважчими дощами.
Я твій боржник. Не в тому суть.
Є щось дорожче мого краму.
Якщо зневірився – забудь
Всіма грядущими синами».
Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморґанні галюцінації – допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на асфальті… Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний ґротеск («Так живу, щоб колись навесні \ Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні»), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні поєднання предметів («Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком»).
Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограми («Дорікать дощам даремно», «Село сувоєм сну сповите»), вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства («Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі»), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: «Пам’ятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул – / там / зацвіту», сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом («Ми не знали, що є прощання», «Був тихий день. Безвітре літо», «Одягни-но біле, біле», «Блукає потяг по Карпатах»).
Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь», «Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу композицію, ориґінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент. Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелізми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.
Творчість Ярослава Павуляка переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його поезією, бо відчувають духовну спорідненість із письменником, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади й аґресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі.
Комерція чи творчість? (Сергій Жадан. «Лілі Марлен». – Харків: Фоліо, 2009. – 186 с.)
Сергій Жадан вже давно і впевнено сидить на троні так званого повчального гумору. Його “Депеш Мод” та “Гімн демократичної молоді” давно засіли в головах людей, а жарти про Степана Галябарду та хор монгольских міліціонерів користуються популярність по всій Україні.
Але… Комерційність у літературі – річ не найкраще. Тим паче в українській. Сергій поки що не радує нас прозою, натомість випускає вже третю збірку віршів. І якщо “Марадона” дійсно кидалася в очі як щось нове і несподіване, “Ефіопія” видавалась туптанням на місці з кількома новими (Алілуя!) есеями, то збірка “Лілі марлен” – це відвертний комерційний хід.
Найкращі вірші Жадана плюс кілька нових. І заради цього нова книга. Звичайно люди будуть купувати (я ж купив), але чи воно того варто? Кілька років тому вийшов “Капітал”, який містив усі твори Жадана і 70 відсотків цієї книги можна було знайти там.
В творчості та стилю Сергію не відмовиш. Не дивлячись на відверту комерцію, ти все одно із задоволенням перелистуєш вірш за віршем, паралельно переглядаючи фотографії Ігора Нещерета. теж доволі цікавий експеримет – ілюструвати тексти світлинами.
Знову не надто римовані вірші, але зі значно більшим глибинним ніж поверхневим змістом. Кілька прозових творів (які доречі теж можна було знайти раніше, в книзі “1000 слів про кохання, включаючи вигуки” тощо).
Якщо все ж таки обирати з читати і не читати, то я вважаю, що це вибір кожного. Жадан – вже сучасний класик, тому будь-яке його видання буде продаватися, буде читатися. Можливо це й правильно. Але якщо ви вже маєте більшість творів Сергія, то задумайтесь, що краще: придбати нову книгу, чи дістати з полички свій зручний “Капітал” та ще раз посміятися та подумати над буденним життям очами непересічної людини.
Ставати на коліна можна тільки перед Богом (Казімєж Мочарський. Бесіди з катом. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2009. – 328 с.)
Ставати на коліна можна тільки перед Богом
І то лише тоді, коли він не диктатор, вбивця і не Гітлер. У протилежному випадку ризикуєш не просто втратити людське обличчя, але й перетворитися на бездушну потвору, котра не здатна тверезо мислити та відповідати за власні вчинки. Наприклад, таку, якою є головний герой роману „Бесіди з катом” польського письменника, колишнього офіцера Армії Крайової Казімєжа Мочарського Юрґен Штрооп.
Сюжет роману „Бесіди з катом” доволі простий, швидше фактографічний, проте він понад усе вражає своєю реалістичністю. Іронія долі у 1949 році звела в одній тюремній камері двох найзапекліших ворогів, котрі протягом 255 днів змушені були співіснувати поруч. Групенфюрер СС, наближена особа Гіммлера Юрґен Штрооп перед лицем смертного вироку сповідається своєму співкамернику, учаснику антигітлерівського підпілля Казімєжу Мочарському в тих злочинах, які він вчинив самостійно та які (подекуди) діялися без його відома німецькими солдатами по відношенню до пригноблених народів – поляків, євреїв та українців. А злочини ці й справді були жахливими й пов’язані вони зі смертями сотень тисяч безневинних людей, які опинялися на стику інтересів Гітлера та його соратників.
Юрґен Штрооп був одним із тих, хто протягом усього життя сповідував нацистські доктрини і навіть перед лицем смерті не схотів від них відмовитись. Людей герой оцінював у залежності від того, яке становище вони займали у партійній верхівці. Гітлер та його прибічники були для Штроопа, мов Ісус та його апостоли, а їхні накази – ніби Святе Письмо. Він не визнавав права людини на власний вибір, свободу та поразку. У розумінні групенфюрера СС тільки сильні гідні любові й лише за них варто молитися.
Натомість сама постать Юрґена Штроопа здається на цьому тлі дещо парадоксальною. Герой ніколи не був сильною людиною. Радше навпаки – байдужою та безвільною. Хоча в умовах тотального пригнічення всього гуманного в людині такий тип поведінки виявляється найбільш адекватним. Штрооп міг з чистою совістю вбивати слабких на догоду сильним. Можливо, саме цим герой намагався долучитися до світу перших і не потрапити в середовище останніх.
Юрґен Штрооп, перш за все, знаний як ліквідатор варшавського ґетто та мучитель сотень тисяч євреїв і українців. У своїй сповіді Мочарському герой видає найпотаємніші таємниці, якими володіла лише політична верхівка тодішньої Німеччини та викриває ті досі незнані факти нашої історії, які довгий час замовчувалися у чиїхось політичних чи особистих інтересах.
Сьогодні в польських школах „Бесіди з катом” Казімєжа Мочарського включено до шкільної програми з літератури. А це свідчить про те, що поляки готові до того, щоб сказати світові правду. Проте, чи готовий світ її почути?
Історія самостійно розбереться зі своїми героями (“Дивізія “Галичина” в запитаннях і відповідях”. Роман Колісник, Богдан Маців, Леонід Муха. -Львів: Галицька видавнича спілка. – 2009. – 80 с.)
Історія самостійно розбереться зі своїми героями
Лілія Шутяк
Творення нації – процес складний і тривалий. Не одне десятиліття знадобиться для того, аби із суспільства виокремилась певна когорта людей, які б не просто позиціонували себе окремим народом із власною історією, мовою та культурою, але й насправді були такими. Нерідко у період націєтворення її представникам доводиться йти на великі жертви, які згодом замовчуються або спотворюються провладними структурами. Проте історія неодмінно розбереться зі своїми героями. Особливо з тими, котрі потрапили в її аннали, але залишились невідомими загалу.
Історія України – це історія забутих героїв. Ми можемо ставити пам’ятники Януковичу і Табачнику, але чомусь воліємо не заповнювати «білих плям» власного минулого. Серед останніх – доля воїнів УПА та «Нахтігалю», дивізійників «Галичини» та ін. Змінити цю ситуацію на користь тих українців, яким лише доведеться робити свій життєвий вибір і вирішили упорядники сайту «Майдан». Ними було організовано безпрецедентний проект під назвою «Дивізія «Галичина» в запитаннях і відповідях». Його суть полягає у тому, що відвідувачі maidan.org.ua ставлять свої запитання трьом ветеранам дивізії «Галичина», а ті, в свою чергу, відповідають на них якомога відвертіше. У результаті було опубліковано книгу з однойменною назвою, котра нещодавно з’явилась і на чернівецьких книжкових розкладках.
Мета цього видання – привідкрити завісу невідомих сторінок української історії, щоб зберегти для нащадків інформацію про те, «якою є ціна вибору для бездержавного народу». Адже 1943 року сімнадцятирічні юнаки часто йшли в «Дивізію «Галичина» саме через відсутність прийнятної альтернативи. У той час кожен із них міг або потрапити на роботу до німецьких фабрик під англійські чи американські бомби, або стати гарматним м’ясом в рядах совєтської армії, або приєднатися до робочих команд, щоб копати рови та будувати дороги. Натомість у «Дивізії «Галичина» українські хлопці мали змогу отримати добре військове спорядження і відповідний вишкіл. А головне – багато з них відчувало, що настав час «брати в руки зброю, здобути необхідні знання і бути готовим воювати за волю України».
У книзі «Дивізія «Галичина» в запитаннях і відповідях» на вісімдесяти сторінках ветерани Леонід Муха, Богдан Маців та Роман Колісник намагаються спростувати усі ті негативні міфи, яким овіяна історія їхнього підрозділу. Неточності виникають вже у самій назві. Дивізія не могла називатись «СС Галичина», оскільки лише чистокровним німцям дозволялось служити в СС. Натомість всі чужинські війська носили назву «Ваффен СС» і не були пов’язаними з елітарними німецькими частинами, котрі здійснювали каральні завдання.
Дивізія «Галичина» була в боях у Словаччині, Югославії та Австрії. І жодна з цих країн не звинувачувала її членів у якихось злочинах. Англійці й американці, у полон до яких потрапила значна частина українських дивізійників, ретельно їх перевіряли і не знайшли жодного доказу, який би натякав на причетність цих вояків до злочинів проти людства. Не згадувалась дивізія «Галичина» і на Нюнберзькому процесі. Після закінчення війни у 1945 році дивізійникам було дозволено оселитись в країнах-переможницях та асимілювати з місцевим населенням. Бо, за свідченнями ветерана Леоніда Мухи, Англія, Франція та США, на відміну від України, – це демократичні держави, «в яких законом передбачено і строго виконується презумпція невинності».
Чимало запитань до вояків «Галичини» стосуються умов життя у дивізії, ставлення німецьких солдат до українців, питань віри та тогочасної преси. Багатьох цікавить, чи збереглися списки членів дивізії «Галичина» та де можна знайти бодай якісь згадки про свої рідних.
Інша частина питань має досить провокативний характер. Слід віддати належне упорядникам книги за можливість вислухати і протилежну сторону, котра представлена репліками на кшталт: «чому ви зрадили батьківщину?», «коли почнете каятись?» та «скількох людей ви вбили?». Ветерани «Галичини» ґрунтовно відповідають на подібні закиди, тим самим руйнуючи ідеологічні міфи, які були нав’язані українцям творцями неправдивої історії.
За словами упорядника Ярослава Сватко, ця книга розрахована не так на дивізійників, яких з кожним днем стає все менше, а швидше на «українців, котрі народилися і живуть в незалежній державі». Дивізія «Галичина» – яскравий приклад того, яку ціну платить народ без власної держави. Творці проекту закликають кожну людину самостійно обирати те, що їй підходить і не дозволяти писати історію свого народу чужинцям.
Ігор Павлюк. Україна в диму. Послання з резервації: Соціальна лірика. – Луганськ: Книжковий світ, 2009. – 168 с.
Рекомендувати Ігоря Павлюка українському читачеві особливої потреби нема, тому що популярність його поезії, – драматичної, з потужними, соковитими метафорами, з відчуттям темної трагічності часопростору – прикметна постійна константа сучасного українського літературного процесу.
І. Павлюк у своїй поезії абсолютно ідентичний своєму щиросердному душевному світові: оригінальна, відкрито-одверта, бунтівна ( «ризиковий хлопець» – так назвав його Борис Олійник у передмові до цієї збірки) творчість письменника, гадаю, напряму пов’язана з його життям, і тому його вірші – втілення самого поета, його душевних станів і настроїв.
Книгу, про яку йдеться, склали розділи: «Даль непочата», «Цвіт кореня», «Друге дихання». Композицію кожного розділу, в свою чергу, скомпоновано зі серійних блоків, що доповнюючи один одного, способом поетичного наративу становлять тематичні та експресивні послідовності. Це – цикли віршів: «Провінція» і «Провінція і колонія», «Село ХХІ. Ретромодерн» і «Село ХХІ. Глибинка», поеми-цикли «Степ», «Літопис вітрів», «Смерть золотого міту. Американський щоденник».
Поетична релігія І. Павлюка – перейматися правдою, а це – призначення мужніх і сумлінних. Чиста, нефальшована інтонація віршів діє на читачеву підсвідомість, без зайвої риторики та надокучливого пафосу несе позитив. І хоча поет (через спогади про драматизм перших втрат у дитинстві, до яких додалися гіркота та скепсис життєвого досвіду) має схильність до фатуму, до певної приреченості й неприхованого песимізму, безрадісних пророцтв, слабкості духу він собі не дозволяє. Жива присутність автора майже у кожному творі надзвичайно виразна, поет не ховається за alter ego, він у кожному вірші сам на сам із читачем. Предметний і чуттєвий світ, енергетика «чоловічого» начала, прагнення активного добра, вкоріненість у рідну землю.
Психологія пояснює – сповідь важлива для людини тим, що передбачає не конче монолог – абияка сповідь набуває повноти лише в діалозі. Безжальна, самоочищувальна оголеність павлюкової сповідальності, безперечно, вимагає від поета крицевої стійкості й мудрості, котра йде ще від предків. Щоправда, ця рідкісна риса – ні з чим не критися від читача, як на мене, деколи трохи надмірна. Можливо, поет сам інколи шкодує, що так форсовано руйнується топос приватності? Авторська думка не знає обмежень, вона безстрашна, невдавана й нелукава: «Несемось Чумацьким шляхом. / Вже крила й чоботи стерті. / Солодке майбутнє врочать / Веселі обличчя мертвих… Полини й тумани. / Бабські сльози. / Даль солодка й зла, неначе смерть. / Пісня в горлі. / Вічні передгрози. / Вічна віра. / Вічні нетепер».
Поезійні архетипи Ігоря Павлюка – це споконвічні образи-символи, що лежать в основі національно-історично-соціальної психології українця (в аспекті української поезії – канонічні): Бог, кров, воля, сльоза, свіча, струна, крила, степ, трава, ріка, вітер, море. І ще: «Хрести і космос. / Тіло мого вірша. / Молочно-синє небо і – політ…». Новоутворений парний образ – «сльозокров» сконцентрував у собі найпомітнішу рису павлюкової поезії – кордоцентризм, етичну та естетичну перевагу emotio над ratio. Цей символообраз народився, гадаю, внаслідок таємної неексплікованої роботи інтуїції поета, що сягає глибин психології творчого процесу: «Я із себе себе / Дістаю темноокими / Віршами / Під ячання вітрів / І усмішку могильних / Трав».
Умовність і реальність у поезії І. Павлюка органічно поєднано. Як правило, вірші складено з небагатьох простих елементів, але вражає жива точність уведення побутових лексем, знайомих кожному українцеві, що викликають адекватні переживання і спогади: «Напечи, горобино, із небом мені пирогів… Вдягав вишиванку і небо вечірнє читав… Одвічний сум за минулим – / Сивий, мов самогонка… В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми».
Мову про впливи на павлюкову творчу манеру достатньо обмежити паралеллю з дивовижною «антоничевою» грою звуками (можливо тому, що Б. І. Антонич через свій ювілей сьогодні на слуху): «Осінньо. Сінно. Синьо і осино… Святі свята. Свята рілля. Світає. / Світліє тиша».
Ігор Павлюк – поет філософського мислення, з метафізичною складовою світогляду. Деякі рядки його віршів – готові універсальні моделі психологічного ґатунку, що потенційно можуть визначати людську поведінку: «Життя цінувати вагою, а не довжиною… Нестерпно бути мертвим за життя… Допоки люд і людище – люди ще… А Всесвіт – таки сльозинка! / А ми в нім такі солоні… Вітер зі Сходу – погана прикмета».
Надзвичайно цікаві «американські» цикли автора, і насамперед, своєю найхарактернішою ознакою: чим більше непересічний поет пізнавав Америку, тим більш «українськіми» ставали його вірші: «Тож, замкнувши до весен схвильований вірності пояс, / Вирушаю у світ із прасвіту свойого знов, / щоб довести собі (гойя-гойя!), що я не гой, я… / Чужина – то аналіз, чи в мене дніпрова кров».
За Ігорем Павлюком, село – альфа й омега України. Невичерпне живильне середовище павлюкової поезії – рідна Волинь. Його око не минає жодного закутку «батьківщини своєї окаянної», жодної дрібнички пейзажу, в змалюванні яких поетова образоуява неординарно винахідлива, подекуди театрально візуальна, забарвлена дещицею іронії: «У селі полини / Дістають до пупів / Тонкобедрих мавок… З провінції пророки йдуть в столиці / Столичний шарм – то діло наживне, / як наживні дволикі і столиці». Принагідно зверніть увагу на свіжу омонімічну риму – знахідка!
До поетової іронії вплітається «ковиловий щем» за зруйнованим селом та «шипшиновий вітер» зі степу. На крилах Пегаса відлунює « синя магма первісних пісень… березовий сік на старому грибному ножі… усмішка в люстрі скіфського меча»…
Поет, з одного боку, зобразив реалії сучасного українського села, яке після розвалу комуністичної системи зіткнулося з неочікуваними старими-новими проблемами: безробіття, обезлюднення унаслідок втечі молоді у місто й поступового відходу в кращий світ старших людей, відмирання давніх традицій. З іншого – у сільській ліриці Ігор Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження національної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромадження вічних людських цінностей на основі зв’язків поколінь. Тому не зважаючи на поетів біль за минуле, за гіркоту сьогодення, за непрогнозоване майбутнє, творчість Ігоря Павлюка – це той духовний досвід, котрий збагачує не тільки культуру рідної країни в цілому, але й кожного з нас осібно!
Я вріс корінням в землю цю по крила,
У світ, де більше блиску, ніж тепла.
У цьому моїх віршів ніжна сила,
У тому, коли треба, сила зла».
Супер!
Павлюк фореве!
Бордова магма мандрів
Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-друк, 2009. – 304 с. – Мандри.
Мексика… Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника.
Роман, звісно, не про Мексику – вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив освоєно давно, до нашого автора, – здивувати читача наразі нема чим, тож автор і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи. Треба визнати, що М. Кідрук, попри молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником. Вогонь авантюризму, що пік душу і серце, спонукав Максима на подвиг: «За місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав дев’ять археологічних сайтів». Затятий мандрівник потрапив у центр коловороту мексиканської дійсності та історії. Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».
Максим Кідрук має один, але важливий актив – усе, про що розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен». Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більше, ніж тапчан піді мною». Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно перебуває), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях праґматично щоденна!). Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану), зустрічей із незнайомими людьми, які невдовзі ставали друзями. Попри пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ, як це буває у благословенній юності – «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі». Прикрашають оповідь безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад. – КідрУк, КідрУк, – поправив його я. – No, no, KІdruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався. – Добре, я – КІдрук. – Ну то залазь всередину!».
Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, й ніде правди діти, що роман М. Кіндрука хибує на «наркотичну» залежність від попередників. Нестерпна спрага висловитися примушує автора прилаштовуватися до вже обжитих наративних форм і наповнювати їх власним змістом. Щоправда, місцями каркас художньої будови худокостий, бо лише емоцій та пристрастей на тлусту книжку не вистачає, і треба робити компілятивні вливання на кшталт історично-географічних – явище переадресованої інформації. І тоді жанр художнього твору починає накульгувати в бік документального. Але треба визнати, що впізнаваною алюзійністю автор не іритує, його заповзяте прагнення ориґінальності твору цілком сподіване. Мова роману має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мовлення розриваються і гублять послідовність. Заважає певна «макаронічність» лексики, проте це можна списати на дебют і молодість. Думаю, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатись і виробити власний стиль.
Час уже сказати, що цей роман у М. Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищезгадана премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, вперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!
Павлюк фореве!
Багато смерті і любові (Сергій Жадан. Марадона: Нова книга віршів. – Харків: Фоліо, 2008)
Кажуть поезію купують гірше, ніж прозу. Для мене питання давно вирішене: поезію купувати вигідніше. До улюблених прозових книжок повертаються час від часу. Вірші можна читати постійно, відкриваючи на будь-якій сторінці. Вони – не постійна величина, вони продовжують жити і змінюються разом з твоїм настроєм. Таку збірку можна тягати в сумочці або наплічнику, читати в холодних зимових трамваях, в черзі до лікаря – коли випаде вільна хвилина. Особливо, якщо це нова книга віршів Жадана «Марадона» («Фоліо» її видало у надзвичайно зручному форматі).
У віршах Жадана багато любові і смерті. Історії зі своїх життів розігрують улюблені персонажі автора, маргінали і аутсайдери – проститутки з вокзалів, українські емігранти, зухвалі молодики середини дев’яностих, робітники насосного цеху. Усіх їх поет любить як Ісус власних блудних синів і дочок, тому з великих трагедій маленьких людей робить справжній епос. Тому бачить, як над трамвайними дротами просто у вечірнє харківське небо підіймаються душі інкасаторів; бачить як серед супермаркетного мотлоху народжується любов, яка не боїться смерті; бачить як на автобусну станцію Фастова ступає жінка в червоній сукні, яка, мов Єлена прекрасна стає причиною кривавої бані; бачить,як з прострелених грудей далекобійника ллється чорна від утоми кров.
І ми можемо бачити.
Молімось, братове, до наших криниць і джерел
Павло Гірник. Посвітається: Поезії. – Хмельницький: Вид-во Алли Цюпак, 2008. – 232 с.
Це не зовсім рецензія, це – спроба передати прозою враження від Поезії, котра вшанована найвищою нагородою нашої держави – Національною премією України імені Тараса Шевченка 2009 року.
Поетика заголовка книги подає естетичний маніфест у його найстиглішому згорнутому вираженні: «Світає, посвітається, / Людніє слово без’язике, / Скресає, воскрешається. / Співають діти боголикі…».
Перед нами – складна поезія, що дає поживу і душі, й розуму. В епатажній смутній атмосфері панування постмодернізму, ми, по суті, відвикли від справжньої поезії. Ці вірші неможливо поставити у рамки певної школи або естетики, бо вони містять чи не найбільше парадоксів, чи не найважче надаються дефініціям, але мають фундаментальні національні відмінності, тримають у собі їхню логіку, дотримуються їхніх правил. Принципово важливим для розуміння поезії П. Гірника є фольклор, релігія, епоха козацького бароко, езотеричні тексти. Поет свідомо вибудовує вірші, спираючись на знання історії, богослів’я, літератури. У віршах трапляються імена Г. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Стефаника, Є. Плужника, Б.-І. Антонича, П. Тичини, С. Руданського, О. Довженка, В. Короткевича. Багато посилань і звертань до сучасників: М. Вінграновського, Б. Нечерди, Т. Федюка, В. Герасимчука, З. Єндербієва, М. Мазура, Л. Мазур. Поет згадує про Чураївну, останнього лірника Івана Верховця, художницю К. Білокур; звучать імена історичних героїв ( І. Богун, М. Кривоніс, С. Палій) та героїв фольклору ( Перун, Лада, Антей, Стрибог, Харон). У контексті постійно звучать знайомі географічні назви: Голгофа, Чернеча гора, Троя, Львів, Трахтемирів, Медобори, Сибір, Колима.
Як особисті переживання втілюються у вірші, за рахунок чого досвід поета набуває універсальності? Для цього автора, поезія – не hobbi, а форма буття. Поет одлітовує своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у віршах. Вірші – це факти біографії поета, чільні знаки на його життєвому шляху. Це прорив від хвилинних настроїв і обставин до реальності: «Часом сниться мені ледь задихане скло / І холодна-холодна безлюдна дорога / Повз похилий вітряк у забуте село, / Де ще є криниці, а не чути нікого».
Художньої точності П. Гірник досягає завдяки цілеспрямованій праці над словом і, як результат, у творах нема приблизності – кожні рядок, строфа, вірш перевірені розумом і серцем. Можна заперечити, що точність у поєднанні з лірикою – поняття не цілком визначене, але завжди відчуваєш, коли її, цієї точності, нема. Читаєш сторінки книги – і перед тобою відкривається до болю відомий світ, адже автор дає змогу відчути цей світ зором, слухом людини, яка виросла в ньому, міцно з ним пов’язана. Слово поета наділено глибокою пам’яттю: «Текли понад нами відлуння таємних дарів, / І сміх немовлят, і плачі поминальних обідів. / І ти мене тихо спитав, чи я врешті прозрів, / І я тобі тихо сказав – не прозрів, але видів».
Словесна тканина густо насичена типовими образами-символами: це – вогонь і свічка: «Вогонь. Пітьма. Свобода. Самота. / Нерозгадана єдність свічі і вогню (…) Палає пустка на самотній кручі – / Вогонь до мене руки простяга (…) Отямився врешті і кинув папір у вогонь». Похідний парний образ до вогню – попіл (попелище, зола): «струшую душу, як попіл якийсь говіркий… і попіл сіється… гріються дикі світи на попелищі… і пий вино, гіркіше полину / і струшуй попіл просто на коліна»; хліб і сіль: «Не біда –є хліб, і сіль, і Україна … Холодний хліб, як правду, ріж… і кобзарю причинна Україна / не хліб і сіль, а попіл подає…; вода (криниця, джерело), мати (бабуся, батьки), крила: «Як літати, то тільки душами, / Обійматися – то крильми»; вселенський мотив самітника: «Золота самота над пером… бо самота, яку не обирав… сувора нитка самоти».
Типовими є композиційні формули-мотиви, типовим є словник: козацький (гайдамаки, чуби, канчук, булава, клейноди, хоругви тощо), пантеїстичний (мальва, полин, ковила, спориш, верба, калина, груша, черешня, яблуня, ялинка, сосна, тополя, ожина, клен, пирій, мак, звіробій, кропива, сонях, м’ята, барвінок, квасоля, гарбуз, бараболя, буряк, кукурудза, вовки, змії, собаки, левеня тощо), релігійно-фольклорно-музичний ( дзвін, хрест, баня, вишиванка, сопілка, скрипка, бубон, бандура, кобза, сурма, ліра тощо. Але в тому то й суть непересічного таланту П. Гірника – все типове перероблено його духовністю так, що сприймається як одкровення і знахідки.
Форма віршів поета досконала, силаботоніка традиційна, римування класичне. І все ж, назвати стилістику поета суціль традиційною не можна. Прислухаємось, як звучать його деякі рими: смерть-смерд, ковток-потовк, простір-постріл, ясен-ясел, сіли-силу, голосі-сволоці, тужімо-ожина, потім-попіл, бубон-будень, гуси-загусли, сльота-виміта. Погодьмося, що деякі з них – на межі: чи то майстерні асонанси, чи то не зовсім точні рими?
Деякі вірші нагадують офорти Ф. Гойї про «сон розуму» – «ти переміг – і тому / сам собі ворог… буде хліб всміхатися до ножа… до неба – крок, до безуму – ковток». Є прямий перегук із Т. Шевченком: «А над вишнями дощ, а під вишнями стіл і сусіди, / і родина твоя, і бджола над холодним вином».
Поет вибудовує хронотоп поезії на принципі традиційного історизму, на відчутті належності до історії: «і тільки шкода, що нема скрипаля на Вкраїні». Творчість П. Гірника надлишкова, нелогічна, вона зневажає закони ratio. Це як лихоманка – поет реалізує своє право на сповідь: «Се – народ мій. / Се я, причинний. / Се остання сліпа течія. / Посміхається Батьківщина. / Нічия».
Поет торкається до вічності через сни. Сни поета – тимчасове забуття, коли дух витає вільно, виокремлюючи феномен свободи переселення душі. Все схоже на майбутнє, тому що нема неминучого «тепер»: «Може це снилось-не снилось якомусь мені, / Тому, що статися має, стуливши повіки? / Раптом розвиднівся лик на церковній стіні / І, посміхнувшись вогню, одвернувся навіки». На роздоріжжі снів зустрічаються світло й тінь, височінь та глибина, простір і час. Десь там наші мрії збігаються з реальністю. Це цілковито новий вимір, де перетинаються шляхи пошуку та порозуміння, розлук і зустрічей, шляхи раціонального мислення й емоцій, сподівань і несподіванок. Це – перехрестя навколо нас. Навіть усередині нас. Вони багато можуть розповісти. Просто зупиніться і прислухайтесь. Причастіться…
Зірка впаде, і востаннє багаття війне.
Мова посмертна уже мовчазніша від тиші –
Тої, що всіх поховає, якщо не мине,
Тої, з якої народяться душі і вірші.
На грозових перехрестях волинської історії
Юрій Камаєв. Мед з дікалоном: Оповідання. – К.: ТОВ «Видавництво «Країна мрій», 2009. – 256 с. – (Фієста).
Історична хроніка визвольних змагань невичерпна, і про це свідчить дебютна збірка оповідань Юрія Камаєва, який народивсь і проживає в місті Кременці на Тернопільщині.
Події більшості оповідань збірки відбуваються не в таких уже й далеких від нас світах: географічно – це, переважно, Волинь; час – від війни регулярних армій у 1918-20 роках до підпільно-терористичної у міжвоєнний період і партизанської у часи Другої світової війни. Автор наполегливо вивчав бібліотечні й архівні першоджерела, досліджував підшивки старих волинських газет, зокрема, газети 1930-х років «Церква і народ», використав найцінніше з мемуарів, родинних переказів, спогадів учасників визвольних змагань. Безперечно, ретельне, детальне дослідження цих матеріалів допомогло письменникові художньо високоякісно й правдиво відтворити дух тієї епохи.
У збірці 27 коротких і дуже коротких оповідань. Вони сюжетні: це – несподівані й химерні події, що трапляються у житті, це – єкшен зі стріляниною, це – фентезі з присмаком волинських леґенд та міфів, це суміщення несумісного (про це красно мовить назва збірки). Юрій Камаєв оповідає про останнього бойовика та віденський вальс, про фронтового лікаря і старого фотографа… Трагедія… сміх крізь сльози… трагіфарс…
Мозаїчна мішанина світоглядів і поглядів у голові простої людини: змінювалася влада, змінювалися вороги, а визвольна боротьба не припинялась. Автор не переповідає історію, він переживає сам і змушує читача пережити ті страшні й лиховісні часи.
Юрій Камаєв тяжіє до яскравої образності, складної метафоро-символіки, постійно відчутна напруга відчуття авторської присутності. Певну канонічність новелістичної форми він успішно наповнює, здавалося б, непоєднуваними стильовими манерами: містичним ґротеском, ліричною сповідальністю, пародійністю; йому однаково близькі і композиція з динамічною інтригою, і повільний плин медитації. У мові новел органічно співіснують різна лексика, діалектизми й пародійний суржик, але нема враження недоречності їхнього сусідства. Хочу відзначити, що попри те, що автор недвозначно торкається важкої теми українсько-польських, українсько-російсько-румунсько-єврейських стосунків, у текстах нема антипольського, антиросійсько-румунсько-єврейського забарвлення. Яким чином авторові вдалося цього уникнути – я не знаю!
Характерна ознака літературного стилю Юрія Камаєва – тенденція до циклізації новел, і не тільки за тематикою, насамперед, це – персонажі, які переходять із новели в новелу. Вперше на подібні «мандри» я натрапила в романах американського нобеліанта Вільяма Фолкнера. Спільні персонажі об’єднують новели «Віденський вальс» та «Зі старого нотатника», переходять із розповіді в розповідь окремі герої новел «Банда», «Сало» і «Гандзя», образ скрипаля-мольфара Кривого Омелька присутній, або так чи інакше згаданий у кількох текстах, що можна об’єднати, умовно, у кременецький цикл збірки. «Омелько провів смичком по струнах, і Замок (Кременецькій – Т. Д.) наче ожив – примарні тіні почали поволі перетворюватися на людей. А Омелько грав і грав. Грав дуже гарно… Ґонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні бліді панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці, такі вже й тоді не танцювали. Палали пристрастю очі, стукали об суху землю каблуки, шелестіли дорогі оксамити, сяяли коштовності… Такої музики я більше ніде і ніколи не чув».
У побудові сюжету прозаїк використовує спосіб зміщення часу: наприклад, у новелі «Банда» розповідь почато епізодом, що взято зі середини композиції ( зауважу, що читачеві, котрий не має нахилу до дешифрування затемнених символів і заплутаних ситуацій, може бути непереливки). Різновид цього – характерна для новеліста техніка накладання міфа на реальне сучасне життя, як у новелі «Скрипка Кривого Омелька». Вільний літ у часі уяви автора іноді навіть впливає на враження читача, який плутається у героях та чергуванні подій, і чим коротша новела, тим того ризику більше!
Філософія вчить, що психологічна й емоційна сфери непідвладні часові: змінюються епохи, режими, влади, а кохання, страждання, душевний біль залишаються незмінними та вічними супутниками людини. Одне з найкращих у збірці – оповідання «Лише його кохала…», на мою думку, вартує багатотомної епопеї! «Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали. Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучі за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві – грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п’яти. А на грудях висіла його старенька лорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили». Так тече через людські життя жорстокий час, що припав на їх долю! На популярному сайті «ГАК» я прочитала коментар Олексія Тимошенка до цього оповідання і хочу процитувати: «…немає ідеології, нав’язливої моральності, повчань і якихось «високих» думок про вічне. Ноги пана Грушвицького б’ють набагато сильніше, аніж усякі там моральності! (виділення моє – Т. Д. )».
Велика таїна людської спільноти в тому, що її універсальні цінності: родина, сім’я, держава, право на життя, право на істину, починаються з «малої Батьківщини». Саме тут, де людина народилася, закорінений мікрокосмос її подальшого життя. Юрій Камаєв дещо змінив кут зору, притаманний українській історичній новелістиці: багатий на події і складний той час він відтворив поглядом жителя Волині, адже ланцюг великої історії складається саме з маленьких, ближніх, рідних. Заберіть щось одне – ланцюг розірветься! Автор запропонував свій варіант бачення історії – зрозуміти її сенс і знайти шляхи спасіння вічних цінностей людини. Подивіться уважно на героїв новел Юрія Камаєва – їхні думки та дії дуже далекі від будь-якої загальнонаціональної ідеї (це зауваження не стосується авторської позиції). Вони знають тільки pro et contra, енергійно рухаються, нападають, вбивають і самі переважно гинуть. А іноді перемагають, досягнувши своєї, маленької особистої мети, але атмосфера суспільної трагедії складена саме з космосу маленьких, індивідуальних, особистих. Честь і хвала авторові за художнє відновлення історичної пам’яті, за створення програми тотальної присутності історії у сучасному бутті українського читача!
НА ХВИЛІ НОВОГО РЕАЛІЗМУ
Міла Іванцова. Родовий відмінок: Роман. – К.: Нора-друк, 2009. – 296 с. (Популярні Книжки).
Роман, про який мова, – здобув диплом конкурсу «Коронація слова – 2009». Дія роману розпочинається у далекі 80-ті роки минулого сторіччя. Перша частина книги «Чистилище» – своєрідна композиційна прелюдія: в пологовому будинку напередодні Нового року зустрілися породілля – студентка Іринка, вірменка Арміда, Ольга, Віра, котра хотіла сина, а народила третю дочку, Світлана, яка перед пологами розлучилася з чоловіком, Наталя, дитина в якої при пологах померла, а також рідні, лікарі, нянечки, акушерки… Один із головний вузликів сюжетної інтриги, що отримує подальший розвиток: від хлопчика з родовою вадою відмовляються батьки. «Усі вмить завмерли і напружилися. Ось воно!. Те, про що інколи кажуть з екрану телевізора, чого постійно побоюється персонал пологових будинків, чиє підозріло-насторожене ставлення так болісно зачіпає звичайних, незловмисних породіль. Ось воно – ВІДМОВА». Завдяки щасливому збігові обставин, хлопчика всиновлює Наталя.
Авторка не минає жодної промовистої деталі такої, здавалося б, буденної для жінок справи як пологи, правдиво змальовує щирі почування молодих матерів: «Невже, нарешті?» – подумала Іринка і знову здивувалася тому, що вона – МАМА… Це було так дивно. Це змінювало геть усе в її житті. Далі вже ніколи не буде, як було. Чи це добре?».
Події роману продовжуються через двадцять років (друга і третя частини роману – «Розсипані пазли» та «Інші часи»). Це – розповідь про дітей, котрі народилися в один день і долі яких дивовижним чином (світ тісний, як горіхова шкаралуща!) переплелися у новому столітті й тисячолітті, і коли читала роман, кількаразово згадувала великого розумника Ейнштейна, котрий утверджував, що в природі нема нічого випадкового, а якщо нам щось таким здається, то це результат наших неповних знань. На прикладі кількох родинних історій письменниця прагне заповнити зяючі прогалини читацького знання психології, зокрема, ближче до теми роману: сімейних, сексуальних, поколіннієвих стосунків.
Молодь проходить на життєвому шляху обов’язкові періоди становлення і пошуку досконалості, що супроводжуються відчуттями загального незадоволення собою, болем у душі. Нявність фрустрації формує небажані риси характеру: агресивність, підвищену збудливіть, або навпаки, пасивність, апатію, депресивні стани. Неспромога опанувати себе, марне очікування позитиву в молодому віці невиправдано тотальні і скоріше зумовлені внутрішніми неусвідомленими процесами. Діти страждають через непорозуміння з батьками, відчуваючи відірваність від землі обітованної. Вони почуваються обділеними любов’ю, їм бракує поваги й розуміння, що (так їм видається) їх знеособлює, обеззброює. Ці болючі процеси можна пояснити і зовнішніми факторами, вони, ці фактори вельми багатозначні: зміна поколінь у романі збіглася із розпадом радянської імпереї та глобальною ядерною катастрофою у Чорнобилі. «Уже повертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від Головпоштамту (київського – Т. Д.) вгамували дітей, прилаштували їх у себе на колінах і усміхнулися до фотографа, щоб залишитися такими назавжди (…) – Антоне, яке число сьогодні? – Двадцять шосте. – Так і запишемо – двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року».
Аби якось змінити обставини життя, молоді люди пускаються берега, утрачають душевну рівновагу, всіляко ескападують, тим самим провокуючи нові ситуації нерозуміння, осуду і неповаги з боку дорослих і викликаючи вогонь на себе, досягають якраз протилежного ефекту. Таке собі перпетуум-мобіле хворобливого процесу зміни поколінь!
Письменниця не переймається тільки аналізом поведінки молодих героїв. А як впливають добрі чи злі вчинки дорослих на моральну ситуацію? На долю дітей? На їхній вибір? На оцінку й переоцінку духовних, моральних, життєвих цінностей? Письменницька уява М. Іванцової відповідає на ці питання багатофункціонально й нічим не обмежує себе, окрім одного – точно зображує типові події і характери у типових обставинах. Авторка безжально-безкомпромісна у змалюванні давно зниклої у часі епохи тотального дефіциту, відсутності у крамницях найпотрібніших для прожиття речей, і багато чого такого, про що навіть не здогадується теперішнє покоління початку третього тисячоліття: «За таким життям, між базаром і дитиною в іншому місті, Світлані було не до домівки і не до здоров’я. Однокімнатна квартира у старенькому будинку була швидше нічліжкою, де вони спали, перехопивши щось на вечерю та зігрівшись у душі. Та й не було для кого – Леся вже пішла до школи у бабусі, і ніби, була задоволена таким життям, правда, час від часу просила привезти для компанії братика чи севтричку».
Сюжетні перипетії, що вельми насичені персонажами і подіями, переповідати не буду, скажу тільки, що все закінчилося ідеально добре. І це єдиний недолік роману, літературний напрям якого, на мою думку, можна було би назвати новим реализмом.