Павло Вольвач взагалі письменник успішний. І навіть не тому, що має в регаліях кілька премій (цього року номінувався вже вдруге на Шевченківську премію), і не тому, що видається і перекладається (сім поетичних збірок та роман, твори перекладено як мінімум шістьма мовами), а… от просто успішний він, і все. Тому що задоволений своїм життям, своєю діяльністю.
– Запитання, яким читачі люблять діставати письменників: як Ви почали писати? Що на це сподвигло?
– Що сподвигло, не знаю. Це не мій замисел. А як почав писати, точніше, коли, пам’ятаю до дрібниць і вже не раз про це писав/говорив: повертався додому, їхав трамваєм 15-ї «марки» (так у Запоріжжі кажуть, «марка») через старе місто. Осінь була, за вікном пливли якісь краєвиди, дерева, колони драмтеатру, вогка пивна навпроти, сутінки… Все, що я бачив мільйон разів. Але ось вперше відчув по-іншому. Мені здалося, щось навіть заіскрило в повітрі, якийсь незримий бузковий сніп (чи то, може, з-під трамвайної дуги блискало?) Осяяння таке. Ілюмінейшн. Залишалося доїхати й записати, бо блокнотів і ручок тоді при мені не водилося, як і нині досить часто їх не виявляється напохваті. Кому цікаво, подивіться збірку «Марґінес», сторінка 5, там щось від того «ілюмінейшену» лишилося… Отож, на позір, все виглядає досить просто. А те, що всьому цьому передувало, ті чималі пласти безсловесного часу, невловні вихори й потоки енергії, лишень підтверджують сказане вище: це не зовсім від мене залежало.
– Як Ви ставитеся до літературних премій взагалі і до Шевченківської зокрема? Зрозуміло, що будь-яке змагання у мистецтві дуже суб’єктивне – в чому тоді функція премій?
– Ставлюся спокійно. Функцію вбачаю у стимулюванні, виокремленні, підтримці якісних речей, які з’являються в культурному полі, зокрема й у літературі. Ніколи не сприймав це як змагання, а радше як приємний сюрприз. Принаймні так воно мусить бути: прокинувся, а тобі дзвонять і кажуть: «Вітаємо вас, шановний, вам присуджено…» Тому на всі оці хекання в преміальних перегонах, на вистоювання в багаторічних «чергах», а – найголовніше – на аж занадто серйозне сприйняття всього цього дивлюся іронічно. Мені здається, правильний підхід: так – так, ні – ні. Та й по всьому.
– Згідно з нав’язуваним нам останні шість років поділом, Ви – «східняк». Виступаєте проти такого стереотипу сприйняття? До речі, «в повітрі мерехтить героїчна пам’ять» лише у вашому рідному Запоріжжі чи, якщо придивитись уважніше, її можна розгледіти на всій території України?
– Так, східняк, особливо не заперечую. Але й акцентувати аж так на цьому не став би, бо почуваюся насамперед українцем. Запорізьким українцем. У якого, певно, є своя специфіка, але немає принципових різниць і розходжень із українцем полтавським, закарпатським (так-так!) і будь-яким іншим. Що ж до героїчної пам’яті, то тут не так залежить від регіону, як від конкретної особистості. Людина це відчуває чи не відчуває, ось і все. Звичайно, що героїчні марева можуть тремтіти будь-де, а не лишень у Запоріжжі. Кругом наша земля, як казали герої одного грузинського фільму. Інша річ, що мені особисто було б важко налаштуватися на подібне сприйняття десь у «точці» з милозвучною назвою, наприклад, Комсомольськ чи Енергодар (ця, друга, на Запорожжі, до речі).
– Як Ви гадаєте, сучасним пересічним українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії населення перетинаються?
– Всім потрібні. І українцям теж. Інша річ, що їм моделюють таке життя, у котрому все менше місця не лишень чомусь українському, а, ширше беручи, й будь-чому людському, як то: совість, справедливість, честь, жаль, співчуття… Втім, поки мені пишеться, буду це робити, незважаючи на чиїсь можливі глибокумудрі розбалакування про мою й моїх колег потрібність чи непотрібність для «пересічного українця». Ось днями читав есей Ігоря Померанцева, де він каже так: «А что за нерв в украинской поэзии? Попробую ответить: украинские поэты писали на своём языке, потому что без их стихов украинский язык растворился бы, истлел, испустил дух». А що було б потому, гадаю, не варто розжовувати. Тож і пишу, «перетинаючись» чи не дуже…
– Який Ваш особистий рецепт художньої творчості? Алкоголь, втеча до вежі зі слонової кістки, жорсткий режим?
– У мене немає рецептів. Усе дуже приватно й індивідуально. Може, комусь допомагає свіжа морква, комусь присідання… Як казав один мій знайомець, «кайфуша – дєло тонкоє».
– Хотілось би ще почути Вашу тверезу думку з алкогольного питання: «зелений змій» з’їв багатьох українських письменників (а Ви їх знали особисто) – як гадаєте, алкоголізм є професійною хворобою літераторів, чи все-таки можна писати художньо значущі тексти без цього?
– Не беруся розмірковувати на тему, що кого їсть. Може, про когось думають зверхньо, ось, мовляв, п’янидло безсоромне, а людина при тому за «судьби родіни» день і ніч дбає, за людство тліє, тайнами світобудови переймається. Це ж таке. Стосовно «зеленого змія»… Знову ж таки, скажу за себе. Ніколи не використовував алкоголь чи щось інше в якості творчого допінгу. Наскільки пам’ятаю (а таки пам’ятаю), жодного поетичного рядка не написав нетверезим. Чув, що декому з колег добре пишеться в похмільному стані, буцімто в сутінковій пост-алкогольній свідомості зблискує якесь «озаріння», якісь нездорові бліки ходять по звивинах. Не знаю. Мені не зблискувало. Як звичайному слюсарю чи «пересічному українцю», хотілося швидше зняти «сушняк» і таки дочекатися наступного, вже свіжого ранку. Про прозу взагалі мовчу… До речі, довгий час не кидав курити ще й тому, що боявся: як же без цього процесу писати вірші? Без оцих виходів на балкон, глибокодумних затяжок, вдивляння в даль… Виявилося, можна. Жодної залежності. Так, думаю, і з алкоголем. Уже б, мабуть, повністю припинив із цим нездоровим зайняттям, але люблю червоні сухі вина. А їх зараз неміряно гарних: іспанських, італійських, чилійських, – були б гроші… Уявляю, як досадно тим людям, що «зав’язали» ще під час совка чи в ранньому пост-совку – після тодішньої гастрономної «вино-водочної» убогості нинішні винні вітрини сприймаються як якась середземноморська фієста…
– Якби якийсь іноземний друг попросив Вас порадити йому, скажімо, десять книг, прочитавши які, він зможе збагнути Україну, які книги Ви б назвали?
– Україн багато. І, відповідно, щоб збагнути цей огром, треба прочитати багато книжок. Хоч навряд щось можна збагнути з книжок, та ще й не живучи в Україні. Та й списки складати неохота. Зрештою, я її сам багато коли не в усьому розумію…
– Проза і поезія – абсолютно різні технології роботи зі словом. Ви володієте ними обома, тому скажіть як експерт: чим добрий прозаїк відрізняється від доброго поета?
– Я не експерт. Проте… Так, на перший погляд, працюють абсолютно інші «групи м’язів». Але, як по мені, то не так уже вони й кардинально відрізняються, поет і прозаїк. Відкрию вам страшну таємницю: в основі лежить відчуття слова. Там і там. І саме це є головним. Так, в обох випадках задіяний різний інструментарій, різний підхід, інакше «дихання», але все це вже похідне. Це так, як вправний художник може займатися і живописом, і робити станкові естампи чи, до прикладу, графічні ілюстрації. Чи музикант… Прикладів можна навести достатньо. Зокрема й прикладів літературних, коли автори достойно виглядають в обох царинах. Утім, є й інші випадки. Їх, мабуть, ще більше. Пам’ятаю, як був шокований, прочитавши в одній із газет кілька оповідань одного соцреалістичного поетичного метра. Таке враження, що писало якесь літературне немовля, котре не має уявлення не лишень про слово, а й про цехову гідність, позаяк не погребував усе те опублікувати…
– Що б Ви хотіли сказати своїм читачам безпосередньо, оминаючи довгий шлях художніх творів?
– «Оминаючи» – це як? З трибуни парламенту? (посміхається) Так це ж не до мене. Ну, а якщо ось зараз, користуючись саме цим моментом, то побажав би любові. Любові й правди. Мені здається, що в цих речах криється часточка безсмертя.
Спілкувалася Атанайя Та
А чому цей перець не виступав на Ночі Еротичної Поезії? Його ж анонсували!