У вересні сестри Чернінькі презентували дві нові свої роботи – роман «Вілла «Райські пташки» та поетичну збірку «Колись давно, як ще дерева говорили». Про це – у розмові із Оленою та Юлією.
– За рік ви презентували одразу три книжки. Два романи – «Хутір Розбещених Душ» і «Вілла «Райські пташки» та збірку поезії – «Колись давно, як ще дерева говорили». Досить несподівана і серйозна заявка. Це такий продуманий маркетинговий хід чи збіг обставин?
– Продуманих маркетингових ходів у нас немає. Усе що робимо – робимо від душі та від серця. Але те, що цьогоріч в нас вийшло три книги – дуже тішить. І у подальшому плануємо не знижувати обертів. Бо написання текстів для нас – це задоволення. А ми, як і усі жінки, любимо отримувати задоволення.
Коли ти щось робиш з любов’ю, то результат безперечно знаходить безліч однодумців. Ми одержуємо багато листів від абсолютно різних людей. Нас знаходять у соціальних мережах або пишуть у видавництво. Переважно це подяки, що, безперечно, нас дуже радує.
– Ви одразу дебютували прозою великої форми – романом. Чи писали ви раніше, наприклад, оповідання, повісті? Чому все розпочалося із роману?
– Ще з дитинства обожнювали вигадувати казочки та розповідати їх батькам і друзям. Потім, коли пішли до школи, написання творів з літератури стало справжнім святом та віддушиною. А пізніше почали писати романи від руки. Світ, що вигадували на папері, був для нас подорожжю в інший власний вимір.
– Один із літературних критиків після прочитання вашого роману «Хутір Розбещених Душ» назвала вас «принцесами трешу». Як ви себе почуваєте у цьому статусі? І чи мрієте стати королевами українського трешу?
– Ми себе так не називали та й нічого спільного у своїх творах із трешом не помічаємо. Але який хороший солдат не планує бути генералом?
– Щойно з’явилася поетична збірка «Колись давно, як ще дерева говорили». Знаний літературний критик Олег Соловей, який написав передмову до цієї книжки, охарактеризував вашу поезію як «ліризована епіка», поставивши її в один ряд із поезією Гулака-Артемовського, Руданського, Гребінки. Скажіть, що для вас ближче – проза чи поезія? Чи може поетична проза?
– Для нас ближче проза. Бо вірші – це стан душі. Це своєрідний крик, який у певний час виливається на папір у римовані рядки.
– Я знаю, що ви, окрім літературної творчості, ще займаєтеся співом. У якому ще статусі ми можемо побачити найближчим часом сестер Черніньких? Не плануєте записати пісні на вашу поезію у власному виконанні.
– Плануємо. Але все ще попереду, бо катастрофічно бракує часу. Останнім часом захопились відеозйомкою. Сподіваємося, що у цьому напрямку скоро зробимо щось дуже цікаве. А щодо пісень – плануємо записати кілька композицій у власному виконанні на власні тексти.
– Олено, Ви професійно займається фотографією. Це допомагає писати прозу? Бо фотомайстер це – перш за все психолог.
– Так, дуже допомагає. Я спілкуюся постійно з великою кількістю людей. Часто необхідно «налаштувати» модель на певний лад, підібрати потрібний образ та вималювати його на світлині. Тут без «внутрішнього» психолога не обійтись. Отже, знайомлюсь з людиною, вивчаю її та згодом розумію, які потрібно підбирати ключики. Це майже, як психологічний розтин:)… і для літератури такий досвід – це справжня знахідка.
– Як вам живеться під одним спільним брендом – сестер Черніньких? Ви готові конкурувати із брендом Братів Капранових?
– Яка може бути конкуренція між хорошими людьми? Адже найголовніше у світі – це любов та чистота помислів. І коли вони присутні в нашому житті, то такі поняття, як конкуренція (навіть здорова) – відсікаються як непотріб:)
– Скажіть, а вам не заважає сексуальність? Як думаєте, люди адекватно сприймають вашу творчість чи вас як персонажів літпроцесу?
– Все залежить від ситуації. Часом допомагає, а часом – заважає. Адекватно сприймають – адекватні люди, а неадекватні – пишуть якусь «дурню» та чомусь переважно під псевдо.
Спілкувався Олександр Горецький