У Всесвітній день письменника (3 березня) «Друг Читача» вирішив поцікавитись, ким доводилось працювати сучасним українським літераторам у минулому і який ще запис в трудовій книжці вони хотіли б мати.
.
АНДРІЙ КУРКОВ:
Працював і завідуючим клубом, і зав бібліотекою у санаторію профсоюзу, і робітником в гідрографічній експедиції, редактором видавництва «Дніпро», палітурником, випусковим редактором багатотиражної газети. Подобалось працювати у лікарні для ветеранів війни (що було дуже давно). Бо я працював із особистими справами (архівом) тих людей і копався в них з особливим інтересом. Мав доступ до документів 50-60 років. Це мене забавляло. В геологічній експедиції був би не проти попрацювати. Тобто все, що пов’язано з пошуками чогось неіснуючого, мені було б цікаво.
На роботу я влаштувалась одразу після закінчення школи в 16 років, і тому професій у мене багато. Ось кілька з них. Я працювала телеграфісткою, кухарем, офіціантом, старшим методистом кінотеатру, відеоінженером у відеосалоні, головою районного відділку товариства книголюбів, керівником гуртка «Юний журналіст», шпрехшталмейстером, Снігуронькою в фірмі «Свято», диктором і репортером заводської радіогазети, коректором, радіоведучою, оглядачем в газеті, заввідділом і заступником головного редактора журналу. Зараз у мене два місця роботи: головного редактора журналу і керівника курсу кінодраматургів в театральному університеті. Подобалось усе. А якщо не подобалось – я просто звільнялась і шукала іншу роботу.
Зараз я б хотіла мати більше вільного часу, щоб займатися тим, чим займалася, бігаючи з роботи на роботу: писати книжки…
Можливо, щоб змусити себе не боятися їздити містом, я б хотіла попрацювати… таксистом.
Першим місцем роботи ще у шкільні роки був очаківський хлібоприймальний пункт. Ми працювали влітку під час підготовки до жнив і протягом жнив. Помічниками муляра були, тобто будували підйомника – цеглу клали, розчин мішали. А у жнива – інша робота: заїжджає машина на підйомник, треба натиснути кнопочку, щоб машина піднялася і зерно у бункер пересипала. Інколи усе сипалося мимо бункера, пару разів перекидалась сама машина. Тому зерно потрібно було перекинути у бункер великим совком з ручкою. Цим же совком сире зерно гортали з одного кутка в інший. Це називалось «штівать». Хліборобська така робота, з відповідним контингентом навколо. Там ми засвоїли всю нецензурну лексику, яку знаємо. Бригадир, наш дядя Вася, вмів будувати нецензурні конструкції більше 4 поверхів: тобто іменник, до нього прикручений прикметник, потім прислівник, дієприкметник. Інколи навіть до 5-го поверху доходив – це коли начальство робило зауваження і відходило, ну а йому в слід лунало…
Друге місце роботи, прибирання території – тобто двірник. Третє: один працював водієм вантажівки, другий – тренером з греко-римської боротьби (у хлопців) і дзюдо (у дівчат). Далі було багато професій, починаючи від сантехніка, майстра встановлення кондиціонерів, техніка-телефоніста до юриста та фінансового консультанта. Ну а тоді сталося підвищення і пішли директорські посади в різних галузях. Доводилось працювати у фармацевтичній, виноробній галузі. Був тютюновий і фінансовий бізнес.
На цьому ми завершили кар’єру не сродної праці і приїхали в Україну. Тут уже ми взялись за значно менше прибуткову, але значно затишнішу для душі галузь – культуру. Бізнесом це можна назвати тільки в англійському значенні цього слова, тобто – спосіб вбивати час так, щоб не було соромно, що ти його убив. І займаємось цим досі.
У трудових книжках у нас записано «Директор». Один очолює видавництво, а другий – торгову книжкову компанію. Що три-чотири роки ми міняємось, бо для нас дуже важливо мати спільний досвід. Всі наші посади були зроблені так, щоб ми обидва могли займатись однією й тією ж справою, щоб обидва могли отримувати той самий життєвий досвід безпосередньо.
У майбутньому хотіли би бути у робочий час трохи письменниками. Хоч на чверть ставки, але побоюємось, що усе-таки доведеться працювати революціонерами. Ще хотілося б якусь десяту ставки мати пов’язану з музикою і музикуванням на людях. Ідеальний же запис у трудовій книжці, який хочеться мати – «Брати Капранови». Але такої професії у класифікаторі нема:)
Оскільки за освітою я правник, то більшість моїх посад були так чи інакше пов’язані з юриспруденцією. Я працювала в Міністерстві юстиції, була помічником народного депутата, працювала в парламентському комітеті; працювала адвокатом, юридичним консультантом, правовим експертом для кількох міжнародних організацій. Зараз я також залишаюся правозахисником, веду клієнтів, допомагаю вирішити, переважно, цивільні справи.
Також маю досвід телеведучої авторської програми на каналі 1+1. Була така програма «Документ», котру в нічному ефірі вели ми з Анатолієм Єремою, Юрієм Макаровим. Дуже подібна за форматом програма «Документ +» виходила на міжнародних «плюсах». Працювала сценаристом. Можна сказати, що маю журналістський досвід, бо проводила інтерв’ю з діячами культури для газети «Високий замок».
Частково спробувала себе як освітянин, в 2011 році написала експериментальний підручник з прав людини для дітей: посібник для вчителів та тренерів, вправи з якого ми вдало випробували на учнях середніх шкіл Києва та Львова. В минулому році я стала головним редактором та запустила два нові правничі журнали для дітей та підлітків: «Правобукварик» та «Абетка права» (додатки до юридичного журналу «Право України»), старт виявився вдалим, «Абетка Права» у 2012 році стала кращим періодичним виданням для підлітків. Мені дуже подобаються ці проекти, вони дозволили мені виявити мої здібності як правника, так і літератора.
Робота мене сама знаходить, тому не здивуюся, якщо з’явиться щось ще.
У дитинстві підробляв, миючи машини. З першого курсу працював журналістом, потім перекладачем і редактором. Викладав в університеті. 2 роки був pr-директором книжкового супермаркету. Потім перейшов до реклами, де став працювати креативним копірайтером. Цим займаюся й зараз. Опановувати нових професій поки не хочеться:)
Працювала після школи: секретарем-машиністкою. В інституті: гідом-перекладачем в Інтуристі під час канікул. Після інституту: учителем російської мови та літератури, давала приватні уроки французької мови, бібліотекарем у величезній бібліотеці медичного інституту (Москва). Робила переклади, брала участь в гуманітарних акціях французьких доброчинних організацій в Україні після Чорнобиля. А ще: була викладачем французької мови в школі, ліцеї, інституті, створила курси іноземних мов, працювала ріелтором (нерухомість)… приватна практика викладання французької мови, переклади, журналістика, курси з дизайну інтер’єрів (лишилося на рівні хобі), і, нарешті, професійна літературна діяльність як робота.
Чим би ще хотіла займатися і чого навчитись? Я бачу неймовірну кількість цікавого навколо, і мені багато чого хочеться навчитись. Але якщо мова саме про роботу, то я б хотіла заробляти тим, що й безкоштовно роблю залюбки – моєю творчістю: літературною, художньою, а також – навчати дітей тому, що я сама вмію.
І ще я б хотіла навчитися писати класні сценарії для хороших фільмів.:)
Доводилось працювати лаборантом в Інституті мовознавства, викладачем української мови і стилістики в Інституті журналістики і дипломатом. З 1998 року я в дипломатії. Останні дві позиції – викладання і дипломатія – мені подобаються. Якщо чесно, то я повністю задоволений своєю роботою. Космонавтом бути не хотів навіть у дитинстві, генералом, співаком і навіть артистом теж не хотів бути. Всі ці хлопчачі мрії для мене були не актуальні. Хотів бути астрономом, істориком, біологом. Ну і це прямий шлях до філології.
Значить, «Тарасові шляхи» в моєму випадку були такі. Я ріс у місті Полтаві, але кожне літо ми проводили в селі на сільськогосподарських роботах, зміцнюючи свій хирлявий дух. Десь у шостому, здається, класі баба влаштувала мене разом із братами на ферму пасти колгоспне стадо корів. Без вихідних, але зранку до обіду. Платили нам 2 радянські карбованці на день – тобто за три місяці літа виходило 180 крб. Але всі гроші далекоглядна бабуня складала на наші персональні ощадкнижки. Минуло два чи три літа біганини за коровами, і ми почали працювати на току – вантажили зерно на Камази, потім відмивалися від полови й остюків. Здається, платили нам більше, ніж на фермі, але, знову ж таки, грошей ми не бачили – все складалося на книжку. Я тоді ще не знав Христової заповіді «Не складайте скарбів собі на землі», і працював у надії, що підросту й куплю собі «Таврію» (чи «Оку» – що там тоді було в тренді?)
У випускному 11-му класі (94-95 рік) я вийшов на новий рівень – мене задіяли помічником коректора у видавництво «Полтава», на півставки. Чуття мови, успадкованого від батьків-журналістів, вистачало для такої роботи. Там я раз на тиждень брав участь у вичитуванні шпальт одного міського тижневика. Під цим приводом я часто прогулював п’ятничні шкільні дискотеки і був тим дуже гордий («мені на роботу!»).
Потім був факультет журналістики Львівського універу ім. Франка, який я закінчив у 2000-му. І з тих пір я варився в медійних проектах – газетах, піар-службах. Нормальне ремесло. Періодично я втікаю з нього, щоб написати нову книжку. Потім Мамона змушує вертатися назад – сім`я, діти. Тепер от працюю редактором на одному інформаційному інтернет-порталі.
Розпитувала Анна Богородіченко