Павло Ар’є: «Не будьте драматургами!»

Український драматург Павло Ар’є народився у Львові, працює у Німеччині, ставить вистави по всій Україні, переміг у конкурсі «Коронація слова 2011» та має безліч інших відзнак театральних фестивалів. Про сучасний театр в Україні і в Німеччині, про творчий шлях та плани ми сьогодні дізнаємося з вуст самого драматурга. Інтерв’ю реалізовано в рамках проекту Контекст-2: Школа літературної критики і книжкової журналістики.

 

.

.

– Павле, в рамках форуму видавців у Львові, відбулася читка твоєї п’єси «Слава Героям». Щоб глядачі зрозуміли, йдеться про вояків двох ворогуючих армій: УПА і радянської армії. Тобто націоналістів і комуністів. Чому ти взяв таку гостру тему? Що тебе в ній зацікавило?

Власне, взагалі, кажуть, щоб написати добру п’єсу, добрий літературний твір, треба писати про те, що тебе турбує. В принципі ця тема мене дуже турбує і турбувала раніше. Тому що ця тема у нас повертається. Вона не йде геть, вона повертається, повертається. Серед молоді, ми сваримося через неї. В мене був такий проект з лондонським театром «РоялКорт». Вони попросили мене написати п’єсу і швиденько обрати тему, яка мене хвилює. І я запропонував цю тему.

 

– Це спонтанно відбулося?

Так-так. Мені здавалося, що це буде просто написати. Насправді було важко, тому що, я зрозумів, що ця п’єса була хорошою і такий посил, який я там даю. Мені треба було позбутися якихось своїх політичних симпатій. А показати людей в цих проблемах. Це було дуже важко. Мені здається, що я досягнув мети.

 

– А скільки часу вона писалася? І чи, можливо, у тебе є родичі, які належали до тієї чи іншої армії?

Писалася п’єса приблизно рік. Я її три рази переписував. У мене свої є інструменти, коли я пишу п’єси. Я пишу перший «драфт». Потім я переписую, іноді другого достатньо. Взагалі, я вважаю, що третій драфт найкращий. Ти все чистиш, викидаєш все зайве. Ти бачиш проблеми, які виникають драматургічні, проблеми розвитку характерів. Третій раз я переписав і вже поставив крапку, і сказав все. Я вже більше її не турбую, вона така яка є. А чи є в мене дідусь? Так, мій рідний дідусь загинув під час Другої світової війни. Він був на стороні радянської армії.

 

– Твої сценічне життя почалося в 2009-ому році. Це був, здається, фестиваль у Харкові «Курбалесія». Наскільки я пам’ятаю, публіка побачила п’єсу «Революція, кохання, смерть і сновидіння». Ти був присутній на постановці? Сподобалася вона тобі чи ні?

Я не був там присутній. Взагалі я дізнався про цю постановку з Інтернету випадково. Просто якось побачив, ну моя п’єса поставлена. Це театральний інститут Дніпропетровський. Вони зробили презентацію цієї п’єси на фестивалі.

– Можливо, якісь відгуки друзів, які бачили цю п’єсу. Ти не чув, не читав?

Ну, я читав якусь критику на форумі. Вона не була поганою.

 

– Тобто глядачам сподобалося?

Нормально. Я навіть читав, що вони підспівували. Тобто публіка сприйняла цю виставу.

 

– У п’єсі «Революція…», як на мене, коли я читав, була таким собі антуражем. Справжня суть, як я зрозумів, була любов між хлопцем і дівчиною, революціонером і революціонеркою. Це тебе наша «Помаранчева революція» надихнула на створення п’єси?

Ну так. Навіть реальний персонаж, тому що там головного персонажа звуть Павло. Це не тому що я про себе писав, а в мене є такий добрий товариш, який зі мною вчився в університеті в Києві. Він з українським прізвищем, говорить російською мовою. Він такий бандюга, пацанчик. Для мене це така була дивина, коли почалася помаранчева революція, він мені написав: «Слухай, я перший раз в житті відчуваю себе українцем. Це для мене важливо і я навіть намагаюсь українською мовою говорити. І знаєш, я роблю бутерброди і чай, розношу тим революціонерам». І мене це так вразило. Я знав цього Пашу, це така цинічна людина, конкретна. І це мене взагалі просто дуже сильно вразило і надихнуло щось таке написати.

 

– Можливо, це друг послужив прототипом до цієї п’єси?

Так.

 

– Поширена думка, що режисер, беручи п’єсу для втілення, руйнує її: коротить для своїх сценічних потреб. Щось таке відбувалося з твоїми п’єсами? Ти бачив, що окремі фрагменти викреслені? Або якісь сцени переписані?

Ні, не бачив. В принципі, якщо я дозволю. П’єсу «Революція, кохання, смерть і сновидіння» її ставили разів шість, з часу її існування. Я жодного разу не бачив такого. Тому я не знаю, що з нею робили. Але взагалі, якщо я співпрацюю з режисером, і мене питають дозвіл, то я, звісно, не проти, щоб текст змінювався. Але це можна робити разом, і взагалі, здається, що це класна робота. Коли режисер з автором може працювати з текстом. Навіть от п’єса «Кольори», яка у Львові була поставлена, то в принципі там Олексій Кравчук просив мене дописати.

 

– Якусь сцену?

Монолог головної героїні, жінки в чорному. Я дописав цей монолог під неї, досвід її життєвий.

 

– Тобто під конкретну актрису?

Так. Жанна Тугай, народна артистка УРСР.

 

– Тобто, на твою думку, дуже важливо знайти молодому драматургу знайти свого режисера? Чи ти знайшов його?

Я не знайшов його.

 

– Але шукаєш?

Та не шукаю. Хороше питання. Як це сказати, я шукаю.

 

– Тобто вони самі тебе знаходять?

Сподіваюсь, стануть планети, і ми знайдемо один одного. Можливо, такий режисер існує. Може, його поки що нема. Я не знаю.

 

Це складний творчий процес?

Так-так. От, до речі, те, що я беруся ставити свої п’єси в форматі читок, це свідчить про те, що я навіть для читок поки не можу знайти такого режисера у Львові наразі, якому я хотів це довірити, або якого я хотів просити це зробити. Можливо, якщо людина до мене прийде, і скаже: «Я хотів би це робити». Я дам згоду. А так іти просити когось робити… Я зробив би краще. Це суб’єктивна така думка.

 

– Скажи, будь ласка, нещодавно вийшов збірник драматургічних текстів «Авансцена». Як ти туди потрапив?

Як я туди потрапив? Взагалі, ідеологія цієї збірки така, що збираються драматурги україномовні, якщо не помиляюся, і все. Тобто вони спиталися мого дозволу, друкувати. Навіть мою біографію вони написали самі, і неправильно. Там була проблема, вони написали, що я дипломант Коронації слова, а я переможець. Але це не важливо.

 

– До речі, ти говорив про те, що зараз є проблема з режисерами. Що їх не можна знайти, або їх ще немає. А як з режисерами в Німеччині? Ти ж живеш в тій країні. Як там із цим питанням? Чи взаємодіють режисери з драматургами?

Німецький театр – це театр режисера. Ну, як і в нас. Режисер тут Цар і Бог, на відміну від британського театру. Наприклад, британський театр, якщо є живий драматург, режисер має з ним рахуватися.

 

Ну, це логічно.

В принципі є ціла система для постановки. Якщо це взагалі перша постановка якоїсь п’єси, прем’єра п’єси, обов’язково разом з режисером весь цей період постановки працює драматург. Вони разом працюють, і питання полягає в тому, що драматург має право слова. Має право впливати на саму виставу.

 

Коригувати її?

Коригувати її. Казати, що актори грають неправильно або режисер не так дивиться, якби хотів драматург. Тобто драматург має дуже сильні позиції в британському театрі. Зокрема, британський театр – це найсильніший театр у світі на сьогодні. Хоча німецький театр також дуже сильний, але там режисер вирішує все. Але є дуже багато прикладів, коли режисер охоче, дуже охоче працює разом з драматургами. Драматурги правлять свої тексти.

 

Тобто відбувається творча взаємодія?

Так.

 

А в якому місті в Німеччині ти живеш?

До сьогодні я жив у Кельні. За тиждень до приїзду сюди, я переїхав до Берліна. Але не можна сказати, що я живу в Німеччині, тому що десь половину часу живу у Львові, і в Києві. То зараз я дуже багато в Україні.

 

– Але для творчості, яке місто краще? Місто Лева чи в Німеччині? Чи оцей географічний фактор для тебе взагалі не грає ролі?

Львів, він захоплює. У Львові мені дуже цікаво, я зайнятий. Але моя увага через це різноманіття, вона так розсіюється, а в Німеччині, добровільне вигнання, в якому я там існую. От у мене є дві такі речі, які мені дуже допомагають. Я вважаю себе все ж українським автором, тому що я українською мовою пишу, тому що в мене тема України дуже важлива. І оця відстань, яку я маю від українського соціуму, від ситуації яка тут, мені дуже допомагає. Дуже допомагає подивитися з боку, можливо, вийти з-під впливу такого соціального плану, соціального тиску. І я скажу, що це, як місце роботи, писання, Німеччина мене дуже влаштовує. Окрім цього, ти знаєш театр в Берліні – це насправді еталон театру. Тому що найкращі режисери світові приїжджають ставити п’єси. Звісно, іноді ти просто йдеш в театр і отримуєш такий імпульс, натхнення і бажання просто сісти й писати, робити й думати. Ніщо тебе не відволікає.

 

– Павле, мені цікаво, це гра акторів, режисерська постановка чи там зібрані таланти з усього світу? І вони розвивають цей театр. На твою думку?

Ну, все разом. Я думаю, є така вже важлива річ, у них цей театр дуже добре підтримується державою. Насправді, добре. Таких бюджетів, як в Німеччині, на театр не існує ніде більше у світі. Є можливість. Режисер державного театру він не має обмежень. Він може реалізувати будь-який задум. Художній керівник театру може запросити будь-якого режисера з Франції, Британії, Італії, Латинської Америки. Це фінансове питання. Ще є ставлення до театру, культури взагалі. Німці хочуть бути…

 

Освіченими?

Ні, я маю на увазі інше.

 

Мати вишуканий смак?

Я не зовсім про німців кажу, а про тих людей, які там роблять культуру, які відповідають за неї. Вони хочуть бути попереду, хочуть змінювати світ. Змінювати дійсність, вони хочуть впливати на мистецтво. Не консервувати його, а шукати.

 

Тобто пошук нових форм?

Ну, це також, таке банальне. Тому що ми живемо в постмодерністський період. Кажуть, що нових форм вже вигадати майже неможливо. Хоча є там Кетті Міччел, британська режисер знайшла таки нові форми в наш час. Неймовірно, бувають такі чудеса, але вони шукають. Це відсутність страху перед помилками. Це вражає, тому німецький театр дуже вражає. Він реагує на сучасність, на відміну від нашого театру, який законсервований, взагалі існує в якомусь своєму світі. У своєму Всесвіті. То німецький театр існує сьогодні і тут. Оце такий постулат сучасного театру – сьогодні і тут. Оцього в українському театрі дуже мало. Не вистачає, катастрофічно. Ми застрягли десь. Ну, для мене це взагалі страшна якась історія.

 

Тобто український театр консервативний, як ти сказав. Пережиток радянської ідеології. Тобто у людей старе мислення, стара психологія. Вони не можуть сприйняти щось нове. Напевно так?

Ну, люди? Які?

 

Ну, режисери в театрах.

Ну, і так, це також. Але це зручно. Знаєте, це таке зручне становище. Я отримую своє фінансування, я там вивчив в своєму інституті Карпенка-Карого ставити одну якусь виставу, і я ставлю її все життя. Навіщо мені ризикувати, на якусь там погану критику налаштовуватися. Це театр взагалі, якщо ми робимо сучасний театр, який реагує на сучасність, на суспільство, то це може бути скандали також, це можуть бути проблеми. Це може бути будь-що. А навіщо це взагалі? Навіщо себе ламати? Шукати, як ти говориш, нові форми. Для акторів це також зручно. Ми вивчили так грати, такий стиль і пафос, який уже не актуальний в наш час. Ми живемо в такий час, коли пафос не є актуальним, молоде покоління воно більше не вірить в пафос.

 

Павле, ти говорив на реакцію публіки, таку опосередковану реакцію публіки на твою п’єсу, яка ставилася в Дніпропетровську, і говорив про критику театральну. А як ти ставишся до театральної критики? І, дивись, уявімо таку ситуацію, критик написав дуже розгромну або дуже негативну статтю на твою книжку або спектакль, чи розбив ти голову цьому критику, якимсь тупим предметом?

Ні. Взагалі, я добре ставлюся до критики. В принципі, інститут взагалі критики.

 

Театральної критики.

Театральної критики. Літературної. Це взагалі виховальний інститут. Він не те, що має право на існування. А важливий інструмент. Взагалі, він формує смак, він формує тенденцію, він допомагає. Ну, принаймні, має це робити. На жаль, не завжди робить. Не завжди наша критика готова сприймати нове. Не завжди готова бути також об’єктивною. Тому знаєте, як буває, в мене є подружка критик, і вона пише добре про мене. Це взагалі, і так це працює. Я з тим у Львові мав пригоди. І з книжкою мав. Я погано реагую на необ’єктивну критику. Коли там починають дурниці казати, коли ти бачиш, що людина має психологічні проблеми в голові величезні, то це мене дратує, але я в принципі вважаю, що не має сенсу вести діалог з такою людиною, бо вона неадекватна. Я знаю таких критиків в Україні, які навіть дуже погану мені можуть зробити критику, сказати якісь речі, але знаю, що це людина, до якої я маю прислухатися, тому що це людина, яку я поважаю. Яка не буде якісь там свої суб’єктивні смаки нав’язувати мені.

 

Павле, і останнє питання. Щоб ти побажав молодим драматургам?

Я тобі скажу, не будьте драматургами. Вчора у нас була зустріч молодих драматургів. Я читав тексти, і дійшов висновку, драматург – це погана професія.

 

– Чому? Важка, неоплачувана, неперспективна?

Не знаю. В Україні наразі точно на драматургів попиту немає ніякого. Як би ти добре не писав. З цього жити неможливо. Це дуже складна річ. Те, що так від серця говорю. Що я можу драматургам побажати? Вчіться. Не бійтеся вчитися.

 

 Спілкувався Ярослав Карпець