– Пане Романе, ви обіцяли вже більше нічого не писати. А тут – вийшло одразу три книги… Не витримали?
– Так, обіцяв. Тепер обіцяю собі не давати дурних обіцянок. Зараз працюю дуже багато – дописую те, що випустив через історичну романістику, на яку витратив 40 років. Маю багато задумів. Перед усім мушу написати про свою малу батьківщину – Гуцульщину. Сидить у голові ще одна тема. Мій батько під час Першої світової війни воював як австрійський солдат. Потім увесь час розповідав мені різні смішні, просто у швейківській манері, австрійські байки, побрехеньки. Хочу написати щось у тому стилі.
– Ваша нова книга публіцистична. Видавець казав, що багато людей до нього зверталися, щоб він якісь моменти там повикидав…
– Ні, там є лише єдиний випад проти Миколи Рябчука. Якось я забракував його новели – вони були бездарні. А він у інтерв’ю, яке давав у Чехословаччині, зробив з мене мало не агента радянської влади. Він прекрасний політолог і критик, але це були не антирадянські твори – просто ніякі новели. І я йому гостро відповів.
– Ваш чи не найвідоміший роман «Мальви» через радянську цензуру не отримав своєї первісної назви – «Яничари». Не хочете нарешті повернути йому оригінальну назву?
– Одного разу я перевидав його як «Яничари». І люди не сприйняли. Мабуть, «Мальви» звучить метафоричніше, незвичайніше. Тому видаю тепер під старою назвою.
– Хто із сучасних літераторів Вам подобається?
– Василь Ґабор має гарні твори. Але він, на жаль, малопродуктивний. Поети Віктор Неборак, Роман Скиба. Усі вони модерні й дуже цікаві. Їх називають постмодерністами, але постмодернізму не існує. Модерн є як напрямок літературний. А постмодернізм вигадали. Пиши незрозуміло, вживай побільше слів на букву «х» – і будеш постмодерністом. В Андруховича все з такою лайкою: як не «б.. ь», то «х..», то «й.. твою мать». Що це таке? Як це можна? Це ж читають діти. Чи він не може наговоритися про статеві органи?
Найбільше мені подобається Євген Пашковський – вірний учень Гете й Пруста. Він не калькує, а знайшов національний ґрунт, національну тему. Багатство мови надзвичайне. Я його читаю й дивуюся, як можна так багато бачити. І стільки болю в нього, чистоти. Є там і лайка, але в устах негативного персонажа – це допускається. Недолік, що він дуже важко читається, – безперервний потік свідомості, – тому не знаю, чи буде він популярним. Але одразу видно – талант.
– Письменники в Україні завжди були для суспільства моральними авторитетами, навіть провідниками. Чому зараз вони втратили цей статус?
– Не треба дурниці писати. Якщо він пише весь час про проституток, сексуальних збоченців, то який він може бути авторитет? Можна говорити й про запльовані гуртожитки, але твоя писанина має підносити людське вище. Бо це ж не література. Це є блювотина. Кажуть, література не виховує. Дурість! Тоді ні школа не виховує, ні історія. Вони нігілісти. А якщо в людині переважає нігілізм і цинізм, то людина ні на що не здатна – вона не бачить сенсу в житті й стає наркоманом, алкоголіком чи проституткою.
– Чому ж Ви не покажете, як треба писати на ці теми?
– Я це вже зробив. У мене еротичних сцен ого‑го! Але це не бруд. Це гарна еротика.
Хоча завжди дбав про свою сім’ю, свою дружину, але це не значить, що я не захоплювався іншими жінками. І було б неправдою сказати, що я ніколи не задивлявся чи не хотів зблизитися з жінкою, яка мені подобалася. Але стосунки освячуються любов’ю.
– Може, це просто непорозуміння поколінь? Ваш конфлікт із Юрком Винничуком це підтверджує…
– Я взагалі не хочу про цього Винничука нічого говорити. Це людина брудна, аморальна. Він не має жодних засад – ані моральних, ані політичних. Коли про Винничука говорять як про визначного літератора, мені боляче! Це не література. Це – антилітература.
– А чому Ви його назвали «брудним чоловіком»?
– Я не кажу, що він зранку не вмивається, – він морально брудний чоловік. Усі знають, хто такий Винничук, і про його роботу на Януковича на президентських виборах теж знають. У мене в голові не вміщається, як можна було мене, що ніколи не йшов на компроміс, ніколи не кривив душею, через «Поступ» (львівська газета – Р. С.), звинуватити в тому, ніби я обікрав «Просвіту», яку очолював?!
– Чому ж Ви не подали до суду?
– Не маю жодного бажання тягатися з Винничуком у судах. Це нижче моєї гідності.
– Кажете, ніколи не йшли на компроміс. Але ж були в партії і навіть Орден Червоного прапора отримали…
– Мене цькували, як останнього, на кожних партійних зборах: «Іваничук – антирадянщик!» Я знав, що мене мають посадити, – був у останніх списках. Там були і Дмитро Павличко, і Ліна Костенко. Але нас боялися брати, бо вже багато сиділо, і здійнявся галас за кордоном. Якби та влада протрималася ще років десять-п’ятнадцять – посадили б.
Я говорив своїм найближчим друзям, які йшли на компроміс і писали оди партії-лєніну: «Ви будете каятися, бо то не вічне». – «А, чи доживемо!» Павличко – мій друг. Але він завжди любив кон’юнктуру. Я вважаю його своїм великим приятелем і тому прощаю, проте це не додало йому честі.
У партію ж я пішов, бо без цього не зміг би працювати в журналі «Жовтень» і проштовхувати туди проукраїнські матеріали. Моє перебування в партії – це суцільні догани. Шість разів проходив парткомісію – все витримав з честю, жодного разу не каючись. Хоча постійно намагалися чимось купити – за кордон посилали, делегатом в ООН.
– Поїхали?
– Аякже!
– Не було бажання там залишитися?
– Я не уявляю свого життя без України. Це неможливо. Я українець і прив’язаний до цієї землі пуповиною.
– Але ж мандрувати любите?
– Люблю. Зараз я старший уже, сиджу вдома – хіба ходжу в ліс, їжджу по районах, виступаю перед людьми… Та все моє життя пройшло у мандрах. Починаючи карпатськими й закінчуючи австралійськими. Ще – Італія, Греція, Чехія. Австралійська мандрівка була надзвичайна. На іншому континенті зовсім інші люди. І сонце сходить з іншого боку… Свої пригоди я описав у останній книзі.
– А де найбільше сподобалося?
– Найбільше мені подобається у Львові.
– Письменники в Україні традиційно займають активну громадську позицію. Ви свого часу теж були народним депутатом. Чому Ви зав’язали з політикою?
– Тоді треба було, щоб нас було багато, аби проголосити Незалежність. Після цього я і ще один депутат, письменник Степан Пушик, вирішили, що нам треба йти додому й сідати за свій письмовий стіл. Не було сенсу зоставатися у депутатах. Що там зараз роблять ті, хто лишився: Мовчан і Драч? Драч – дрімає увесь час на засіданні. Жодного разу я не чув його голосу.
– Нещодавно Ви дуже обурювалися, коли журналісти збирали підписи на підтримку дій журналіста «Української правди», коли той ставив незручні питання Віктору Ющенку, а він неадекватно відреагував.
– Мене обурило не те, що журналіст хоче знати, як живе ешелон вищої влади, і бити на сполох, якщо щось не так. Я проти іншого: як можна було організувати всеукраїнську кампанію й збирати підписи проти щойно обраного президента?.. Хіба не зрозуміло, ким це замовлено й кому це потрібно? Вони, ті всі медведчуки-януковичі-пінчуки-кравчуки намагаються повернутися до влади за рахунок зневіри людей. Але якщо знову прийде колишня влада, буде повний державний провал. Це Україна, а то – антиукраїна й політичне бомжарство. І як цього не розуміють журналісти, я цього не можу ніяк втрафити!
Іваничук цілком правий щодо Рябчука. Цей Микола Рябчук кругом корчить такого собі крутого письменника, який змушенний був перейти в публіцистику. А причини цього - цілком очевидні. Бездарь, але з величезними претензіями. До речі, щодо вартості його політологічних робіт - теж можна посперечатися.