Львів, дощі, таємниці. Сергій Топольницький про нову збірку «Львів – одне велике ліжко»

То чи був секс? Ми поговорили з автором нової збірки 11 відвертих психологічних оповідань «Львів — одне велике ліжко» та склали портрет молодого письменника, занурившись в історію написання книжки та образи персонажів.

З архіву автора

— Читача завжди цікавить, чи заснований написаний твір на реальних подіях, чи справді автор відчував усе описане в реальному житті. Та чи мають оповідання твоєї збірки автобіографічне підґрунтя?

— Усі оповідання ґрунтуються на реальних подіях. Усі історії траплялися з реальними людьми. Частково я був свідком цих історій, частково їх мені переповідали друзі, знайомі і незнайомі. Тому і так, і ні.

— Що взагалі стало поштовхом почати писати?

— Чесно кажучи, я ніколи не писав до того. Навіть твори в школі не міг писати самостійно — завжди користувався різними збірниками на допомогу учню. Якби мені хтось у студентські роки сказав, що я напишу текст більше, ніж на одну сторінку, я б ніколи не повірив.

Як казала знайома поетеса, коли все нормально та стабільно, то нічого не пишеться. Пишеться тільки тоді, коли є сильні переживання, бурхливі емоції. Тоді ця чаша емоцій переливається і потрапляє на папір чи полотно. Так і зі мною сталось. Через фонтан емоцій я почав писати. Потім була довга перерва, коли, власне, усе було нормально. Аж допоки знову не вдарило по живому. Тоді я пішов на курси письменницької майстерності від «ЛітОсвіти», де заповнив усі філологічні прогалини (бо я за освітою викладач математики). Там же познайомився з письменницькою тусовкою, а далі назріла ідея безпосередньо оповідань.

— А як щодо зародження ідеї збірки? Чи було це первинним задумом?

— Ідея цієї збірки постійно мінялася. Я хотів написати і про моногамність — хлопця в пошуках єдиної дівчини. І навпаки — його радість, коли він має багато дівчат. Про сімейне життя. І про емоції, які відчуває чоловік, коли розходиться з коханою людиною. Усі ці емоції хотів описати, але від імені одного персонажа. І, власне, це не вклинювалося в один твір. З’явилася ідея оповідань. Було питання, які саме це мають бути оповідання: чи однакові, як продовження однієї історії, чи різні, із різними персонажами…

У якийсь момент назріла ідея оповідання «Інші Я». Про ідею часу, і те, як персонаж відчуває час — що всі його «Я» проживають одне життя в паралельних світах. Тоді в мене виникло прозріння, що можна кожне оповідання описати в паралельному світі. Оповідання з часом міняли свою структуру, деколи навіть у корені змінювали свою ідею — той посил, який мали донести читачам.

З архіву автора

— Тобто збірку ти писав упродовж тривалого часу й оповідання народжувалися поступово?

— Так. Проходили місяці між кожним. Потім я змінив послідовність оповідань. Змінив для того, щоб читача підготувати до інтимних моментів. Спочатку книжки йдуть більш емоційні розповіді. Я ділюся емоціями, розповідаю про переживання головного героя. І поступово в кожному оповіданні додається все більше інтимних речей — інтимних у плані сексуальних, — і вже під кінець я даю відверті сцени тексту.

Я не хотів на початку оповідань давати вульгарні речі, щоб не налякати читача, хоча й розумію, що читач не є лякливий, і навіть львівський. Тим не менш, підготувати таку собі прелюдію, а наступні оповідання і аж до кінця — це вже, власне, секс. Секс із читачем.

— Як ти позиціонуєш свою збірку? Це історії, у яких фігурує секс, чи все ж у книзі прослідковується ґрунтовний психологічний складник?

— Як на мене, вони дуже емоційні. У тому плані, що виписано дуже багато переживань. Зокрема чоловічих. Про які я розповідаю від першої особи, головного героя, якому 28 років (мені, до речі, не 28, бо часто запитують). Усе відбувається так, наче я обговорюю все з читачем. Ніби він сидить збоку, а я розповідаю, ділюся всіма своїми відчуттями.

— У книжці ми натрапляємо на чималу кількість жіночих персонажів. Чи мають вони прототипів, чи тут усе ж діє закон «Усі персонажі вигадані»?

— Скажімо так: У разі чого — усі персонажі вигадані.
Але загалом… майже кожний персонаж — хоча ні, словом «майже» можна знехтувати — має свого прототипа. Деякі персонажі такі собі Франкенштейни — вони мають риси декількох людей: зовнішність від однієї людини, емоції від іншої.

— А чи траплялося таке, що вони впізнавали себе в процесі прочитання оповідань?

— Так, звісно. Перші передзамовлення були зроблені з розрахунком побачити в книжці себе. Ще до того, як книга вийде в маси.

З архіву автора

— Чи надихався ти творами певних авторів чи, можливо, кінострічками, коли працював над збіркою? Зокрема, чи допомагало тобі щось під час детальних описів, подання інтимних сцен?

— До моменту видання збірки я пропустив крізь себе багато інших книжок. Тому, не можу виділити конкретних авторів. Проте були певні речі, які я запозичував в інших авторів.

Та в більшості описів мені допомагав сам Львів. Я гуляв по вулицях. Коли був гарний захід сонця і я сидів у кав’ярні — описував, як промені сонця торкаються стін, фасадів будинків, як вони лягають на стіл у кав’ярні.

В одному оповіданні «А чи була зрада?» всі події відбуваються вночі, під час того як на вулиці йде дощ. Щоб написати це, я кілька тижнів чекав того моменту, коли буде дощ і я в цей момент буду вдома в кріслі.

Я виловив це, швиденько вмостився в кріслі, заварив зелений чай — і давай писати. Потім знову чекав повторення цього моменту, аби вже закінчити текст.

— Наскільки змінилося твоє життя після видання збірки? Якого досвіду ти набув після цього?

— Моє життя до збірки та після неї кардинально відрізняється, власне, емоційно. У мене з’явилися нові знайомі, які побачили себе в книжці. Не ті, про яких я писав, а ті, які відчувають, що те, про що я писав, їх теж стосується. Люди розкуті, люди відверті, без комплексів.

Люди, яким важлива тема сексу — такі самі мене знаходять, на вечірках чи навіть на посиденьках десь у кав’ярні чи в пабі. І самі хочуть розказати свою історію. Я запустив якусь бомбу, ланцюгову реакцію — поділився маленькими таємницями львів’ян, а тепер ці львів’яни діляться зі мною.

З архіву автора

— Тобто ти все ж дотримуєшся думки, що Львів — не цнотливе, загорнуте в паранджу, місто, мешканців якого стримують численні конфесії?

— Аж ніяк. Це одне велике ліжко.

— Як, до речі, виникла ідея назви? Чому саме цю назву читачі тепер бачать на обкладинці книги?

— Спочатку ця назва не фігурувала, як назва книжки. І вже коли я зрозумів, що це буде не роман, що там буде багато історій та дійових осіб, тоді я використав фразу подруги. Фразу, яка прозвучала для мене вперше, коли зібралась компанія друзі. Спочатку в компанії пари були одних комбінаціях, потім в інших. Тоді й прозвучала фраза, що Львів — одне велике ліжко. Вона глибоко засіла в мені. Аж до того часу, коли я зрозумів, що для книжки це саме то.

Взагалі, багато хто ще до видання радив змінити назву. Тому що вона, нібито, не відповідає змісту збірки. Частково я з цим погоджуюся. Назва передбачає те, що партнери постійно міняються. Ніби всі герої в одному ліжку. У мене ж навпаки — у кожному оповіданні зазвичай моногамні стосунки. Навіть якщо й вільні, та в якомусь розумінні вони залишаються моногамними. Та якщо заглянути трохи глибше, і не дивитися на оповідання як кожне окремо, а на цілісну картину, зокрема й те, що головний персонаж відчуває всі свої «Я» в різних площинах, то можна побачити, що ліжко таки велике.

Розмовляла, ховаючись від дощу, Марія Прохоренко

Придбати книгу