Ната Гриценко. Про шаманізм, книжки, та літературних агентів

«Тінь на порозі» — перша книжка української письменниці Нати Гриценко. Містична, як сама авторка,  і деталізована, як кіносценарій. Друг Читача встиг вихопити Наталю зі щільного розкладу презентацій і вивідати кілька таємниць.

 

— Чому Ви почали писати саме у 25? Це такий вік, коли треба почати писати, чи має щось особливе статися?

— До двадцяти п’яти просто про це не задумувалася. Це не пов’язано з тим, що 25 — якесь магічне число. Просто у цьому віці вже складається певне уявлення про світ і про своє місце у цьому світі, формується коло захоплень і орієнтирів, як художніх, так і світоглядних. В якусь мить просто захотілося викласти все на папері. Спочатку були невпевнені спроби і начерки, які згодом почали обростати подробицями.

— Історія написання твору часто не менш цікава, ніж сам твір. Якою була Ваша історія?

— У той період я дуже цікавилася шаманізмом. Все почалося з думки про те, що архаїчна шаманська культура, культура спілкування з духами, була досить природною для первісних середовищ, на відміну від сучасного суспільства. Цікаво й те, що майбутнього шамана обирають самі духи, а він сам може бути абсолютно до цього не підготовленим.

Ця книжка — не чисте міське фентезі, скоріше намагання уявити можливість подібної шаманської ініціації у сучасному місті. Мене зацікавило, як людина, яка отримує надзвичайні здібності і умовну місію, буде поводитися у наш час, коли до таких людей ставляться зовсім по-іншому.

— Як до диваків.

— Добре, якщо так. Частіше, як до психічно нездорових. Так що ані людина не знає, як саме ставитися до своїх надздібностей, ані суспільство, як ставитися до такої людини. Я намагалася створити історію на перетині етнографічних і психологічних понять та сучасної поп-культури. З точки зору сюжету вона абсолютно вкладається в коміксову та кінокультуру. В той же час утворився досить змістовний смисловий ряд, який можна розбирати з точки зору езотеричної символіки, психологічних архетипів та етнографічних елементів.

 

— Авторка рецензії на Вашу книжку написала, що вона така деталізована, що за нею можна знімати фільм.

— Я її досить кінематографічно собі уявляла, бо й сама кіноманка. Коли писала, то спершу бачила, як виглядає приміщення, люди, як вони розмовляють. А тоді вже картинку перетворювала на текст, тому там справді дуже багато візуальних елементів, які зчитуються, як кінематографічні.

Це історія, яка, за бажання, цілковито вкладається в кіносценарій, тому не було би проблемою перетворити книжку на фільм.

— Хто першим прочитав Вашу книжку?

— (Усміхається) Це була перша книжка, і до якогось моменту я геть не була певна, що допишу її, і що взагалі це гарна ідея. Тому читали чоловік і кілька друзів. Вони дійшли зі мною до певного етапу, далі вже працювали літературні агенти й редакторка. На кожному етапі були правки й переписування, тому фінальний варіант книжки до публікації бачили лише ми з редакторкою.

— Як воно мати літературного агента? Бо це ж не дуже типово для України.

— Дуже сподіваюся, що для нас це стане нормальною практикою. Важко поєднувати у собі творчу і менеджерську роботу. Одне зазвичай заважає іншому.

Це гарний погляд навіть із творчого боку. Літературні агенти мають уявлення про книжковий ринок. Вони можуть оцінити текст, сказати, що буде краще, а що гірше сприйматися читачем. До того ж, між видавцем і автором теж нерідко бувають розбіжності, бо ж кожен дивиться на роботу з текстом зі свого боку. Як показує практика, дуже корисно, якщо певна людина виступає в цьому процесі посередником.

— Які емоції у Вас були, коли Ви дізналися, що книжку видадуть?

— Це було дивно (сміється). У мене ще не пройшов процес звикання до тексту. Бо готовий варіант, який тримаєш у руках — це зовсім інші відчуття, ніж на кожному етапі роботи над рукописом.

— Які автори Вас надихають? Кого з українських та світових фантастів Ви читаєте?

— Я велика прихильниця альтернативної літератури. Можу назвати багато імен, але перший письменник, який спадає на думку — це Джефф Нун. Один із перших моїх орієнтирів, той, на кого особливо хочеться рівнятися у творчості.

Один з найулюбленіших класиків фантастики — Філіп Дік. Та й узагалі надаю перевагу жанровій літературі, але в Україні її тільки починають видавати. Хіба що більш-менш видають Паланіка, та хоча б із Паланіка добре починати ознайомлюватися і заглиблюватися далі.

Я писала з думкою про те, що в Україні подібної літератури й у перекладах замало, а власної ще менше. Останнє приємне відкриття — твори Олексія Жупанського, якого більше знають як видавця Лавкрафта і антиутопій, але який сам пише у класичному альтернативному ключі.

Мій твір не абсолютно фентезійний чи альтернативний. Важливо, що попри фантастичні елементи, це перш за все драма — підліткова, та все одно драма, у якій я зачіпала неприємні соціальні теми.

— Під час написання твору уявляли собі людину, яка це читатиме?

— Я інстинктивно орієнтувалася передусім на гік-аудиторію. Думаю, це буде молодий читач, що знайомий з подібним сегментом літератури і може зчитати кінематографічність тексту. Цей читач дуже зацікавлений, він побачить і пригодницьку, і драматичну історію, і класно, якщо його також зацікавить символічний ряд. Для мене під час написання було багато складних емоційних моментів, і сподіваюся, що мені вдалося передати свою емоцію і свої прагнення читачеві.

 

P.S.:

За теплі стіни і атмосферний стукіт друкарської машинки дякуємо Сoffee Сlub 119