Люба-Параскевія Стринадюк: «Поки є гуцули, доти є гуцульська»

Упевнені, коли Люба-Параскевія Стринадюк писала про своє карпатське дитинство, то не очікувала, що її книга стоятиме на поличці з народознавчими виданнями, а сама авторка стане втіленням «голосу Гуцульщини», напрочуд чесного і сповненого гідності:

«Ми, гуцули, не вміємо відповідати чиїйсь уяві про гуцулів, чиїмось стереотипам, кліше. Ми гуцули, не пробуємо виправдати чиїхось сподівань й надій від вражень від нас».

З архіву письменниці

ЇЇ книги: «У нас, гуцулів», «Вивчєрики», «До данцу!» — це стихійні, відверті, зворушливі, щемливі зізнання у любові до життя.

— Чи подобається Вам світ навколо? Чи все ще «кортит` жити»?

— Так, жити — це добре. Бути живою. Якщо світ всередині мирний, спокійний, то і світ довкола любий й милий. Тогди й кортит’ жити. У кожному разі, мені цікаво й радісно бути. Попри всі свої слабкості й немочі.

— Наскільки місце народження людини визначає її характер та подальшу долю? Здається, гуцули справжні фаталісти, а Ви? — пливли за течією чи взяли життя у власні руки?

— Досить таки легковажно вважати, що все наперед визначено. Є невідворотнім. Мені набагато цікавіше жити і знати, що я сама творю своє життя. Тут і зараз. Але разом з тим я не затискаю своє життя у власних руках, даю йому дихати, плисти. Вибирати напрямок. Мені подобається бути відповідальною за своє життя — за те, що я роблю, як поводжуся, що думаю, говорю. Я люблю працювати над собою, більше розуміти себе та інших. Ставати людянішою.

— Якою Ви були у дитинстві? Ви відрізнялися від решти однолітків? Що лякало, а що приносило втіху? Чи здійснилося те, про що мріялося?

— Надто емпатійною була. Пригадую, тато іноді аж сердився, казав, що не треба так переживати за інших. Перейматися їхніми проблемами. Що вони самі собі дадуть раду. Що я ще замала. А я бувало, як почую, що в когось щось лихе сталося, то ходжу така задумана й зажурена. І думаю, чого та й чого то таке в людей сталося. І ставлю себе на їхнє місце. І уявляю, як би мені було. І допитуюся в батьків, як та й чого таке могло статися… І, відколи себе пам’ятаю, я сама приймала рішення. Щось собі задумаю і зроблю. Тато казав, затята і вперта. І так, я ще собі любила десь сісти побіля старших людей і тихенько слухати їх. І лиш чудуватися їхнім розповідям.

Лякали непорозуміння, коли люди сварилися, кричали. Ображали одні одних. Страшила негода: гроза, блискавка. Град. Темрява. Похмурі люди. Звук трембіти на похороні. Що людина була — і вже її нема.
Я так собі пробую згадати, про що мріяла. Бо дуже любила багато мріяти. Про все. Від якихось дрібниць до чогось дуже глобального. Мрії змінювалися. Але відчуття таке, що все гаразд, що все зараз є, як має бути, як собі мріялося. Хоч є багато чого в моєму житті, про що я й не могла собі уявити, що так буде. І від того ще цікавіше.

— Чи було Вам ще десь так, як вдома?

— Дома — дуже особливе місце для мене. Як вершина для мандрівника, на яку він піднімається, однак довго там не може затриматися. Бо найважливішим для нього є пройти шлях, дістатися до тієї вершини. Піднятися. Я б не змогла довго бути світами, якби в певні моменти не поверталася назад додому. Не піднімалась на вершину.

— Коли вийшли друком книги «У нас, гуцулів», «До данцу!», якою була реакція Вашої родини і людей, поруч з якими Ви зростали?

— Дуже поступово мої рідні дізнавалися про те, що я пишу, що я щось видала. Мені не потрібна була реакція моєї родини на мої книжки, їхня рефлексія, а лишень, якби шо, розуміння того, що мені важливо було написати про ті речі. Деякі уривки я читала мамі, молодшим сестрам. Але вдома у нас в Замагорі є лишень мої «Вивчєрики». Їх читав брат, старша сестра, племінниця. А «До данцу» і «У нас, гуцулів» я не привозила д’хаті. І ніхто не допитував: ні — бо ні.

З архіву письменниці

— Коли читаєш діалоги у книзі «У нас, гуцулів», то спадає на думку, що такі ж діалоги лунали і сто років тому. Чи інакшими вони стануть через сто років потому? І чи швидко зміни торкаються гуцульського способу життя? Чи варто зберігати його деяку архаїчність?

— Ми дома говоримо гуцульською. В горах інакше просто ніяк. Самі гори говорять гуцульською. Поки є гуцули, доти є гуцульська. Якщо читати «Діда Йванчика» Петра Шекерика-Доника, книжку, написану майже сто років тому, гуцульською мовою про гуцулів, то в ній все ж трапляються гуцульські слова, які в наш час серед гуцулів все рідше, або взагалі вже не вживаються. Це стосується також деяких змін в побуті чи звичаях. Але в житті все так є: щось відходить. Щось додається. Змінюється. Життя не було б життям, якби застигло й не зазнавало змін. Як і мова. Але сама суть, гуцульський дух, залишається. І це — найголовніше.

— Як Ви ставитесь до масового туристичного паломництва у Карпати? Чи не завдає це шкоди?

— Є абсолютно туристичні місця, спеціально облаштовані для туристів. І вони існують вже відколи. Є тенденція розростання цього туристичного простору. Хто би забороняв людям подорожувати, мандрувати. Пізнавати. Але тут вже дуже залежить від кожного окремого туриста, його поведінки й мети подорожі. Наше село Замагора знаходиться ген далі від звичних туристичних маршрутів. Вонo не є центровим. До нього потрібно спеціально їхати, воно, як в нас кажуть, розташоване не попри дорогу. Тому вбережене від туристичних набігів. Можливо, тут варто говорити не так про шкоду від туристичного паломництва в Карпати, як про самі «паломницькі центри», відсутність розумної базової основи для туризму — інфраструктури.

— А як виникла ідея дитячої книжечки? Чому Ви вирішили самостійно її оздобити і чи свідомо не додали словничка гуцульської говірки? (йдеться про книгу «Вивчєрики: полонинська оповідка для дітей та їх батьків»)

— Три роки тому я працювала над розшифровкою аудіоархіву до документального фільму Остапа Костюка «Жива ватра». Я перекладала розмови героїв фільму з гуцульської на українську. Це були розповіді головних героїв, вівчарів, про їхню працю, про вівчарство, про полонини на Гуцульщині. Мене дуже вразили ці люди, їхня відданість справі і любов до неї. До того ж, я змалку ходжу на полонини. Ми збираємо там афини, ґоґодзи. Зустрічаємося з вівцями, коровами. Ватагами, бовгарями, вівчарями. І з роками все менше стає овець на полонині. І людей, охочих займатися цією справою, вівчарством. То ж мені захотілося розповісти про це. Про цей дуже багатий і водночас сповнений труднощами світ полонинський. Але в дуже простій і злагідній формі. Дитяча книжка — сталася найкращою можливістю для такої оповіді.

Мені спочатку хотілося запросити когось з досвідчених ілюстраторів до співпраці. Але тут така тема — гуцульський світ, полонини. Вівчарство. І малюнки мали лиш доповнювати текст, а не бути основними. То ж я спробувала сама. Пригадую, не могла ніяк добре намалювати овець. Якісь виходили не такі. Консультувалася у своєї дев’ятирічної учениці, яку вчу німецької. Вона мене вчила малювати таку товстеньку хмаринку, то і є овечка з вовною, а потім додавати кружечок — голівку. І лиш потім вушка, очка, ніжки…

Так, словничок, це те, чого немає в жодних моїх текстах. І не має бути. Гуцульська мова — це найперше інтонації, мелодика, тембр. Вимова. Ритм. Такт. Мої діалоги в текстах радше не читаються, а співаються, як гуцульська співанка.

З архіву письменниці

— Головний герой «Вивчєриків» дуже самостійний і вже, здається, визначився зі своїм покликанням. Як складеться його подальше життя?

— Якщо він і надалі буде собі не зраджувати, робити те, що любить, не соромитися свого покликання, то не загубиться в житті. Буде на своєму місці. І все буде так, як має бути.
Чи не є цей хлопчик ілюстрацією до ваших слів, про те, що дитина сама годна вирішувати, як з нею поводитимуться оточуючі? — це дуже цікава думка, на підставі чого вона виникла?

Я прикладала чимало зусиль, і це я добре пам’ятаю, щоби ставлення батьків, братів і сестер було до мене таким, як я хотіла. Але тут і самій потрібно було виробляти своє ставлення до кожного зокрема. Знаю лишень, що я дуже не любила, коли хтось думав, що я мала і старші краще знають як має бути. Іноді я спеціально йшла наперекір, щоби лиш вибороти право самій знати як краще.

— У Ваших текстах повсякчас зустрічаються профеміністичні зауваження — вважаєте цю тему актуальною для нашого суспільства?

— Я народилася у багатодітній сім’ї. Нас дев’ятеро. Я за рахунком шоста. Дві найстарші сестри. Потім — три брати. Тоді — я. Після мене ще три молодші сестри. Тобто проблему нерівності я зазнала ще змалку. Піди, принеси, подай, візьми, забери, вернись і ще раз забери — так звертаються брати до своїх сестер, особливо до молодших. Я чинила спротив такій експлуатації, не давала себе під ноги — і це збурювало у старших братів не найкращі емоції. І я була собі таким одним у полі воїном: старші сестри уже виросли, мені до них далеко, молодші — ще малі.

Мама мовчить. Тато просить мене не огризатися, послухатися, бо мені гірше буде, бо я мала, слабка, а вони хлопці, дужі і сильні. Однак я не відступала і брати таки були вимушені почати ставитись до мене по-іншому. А згодом і до моїх молодших сестер. «Ви такі, їк вашя Любочька. Навчіла вас си ни слухати!» Насправді це дуже непроста тема і потрібно починати зі своїх родин. Не терпіти принижень. Відстоювати себе. Говорити про це. Бо проблема існує. Замовчувати її — не вихід.

— І традиційне останнє питання: що зараз читаєте? На які книги радите звернути увагу?

— Зараз в основному читаю на німецькій мові, з якої перекладаю. Але зайду в книгарню і завжди для себе знайду там щось цікаве — це і поезія, і проза сучасних українських авторів, і перекладна література. І багато різноманітних новинок, видань, перевидань. Насправді вибір різноманітний і тут кожен сам собі радник.

 Катерина Коркішко