Від згадувань до підглядань. Як описати «16 весну»?

Підліткові повісті з’являються, як підсніжники серед зими. Деякі й справді з весняними настроями і назвами. Василь Теремко, директор «Видавничого центру “Академія”», започаткувавши лінійку видань для тінейджерів, нещодавно і сам наважився дебютувати як автор для цієї аудиторії. Розпитали його про перший досвід писання для підлітків.

За ким підглядали і з ким радилися, щоб персонажі повісті «16 весна» вийшли об’ємними й цікавими?

За життя багато побачив і пережив, різного назбирала пам’ять відчуттів і вражень. Придивлявся і прислухався до теперішніх підлітків, але нікого не копіював. Якихось дуже віддалених прототипів герої повісті мають, але жоден із них не є копією.

Ви зробили собі ім’я у видавничій справі, науці, викладацькій діяльності. Переймалися про те, що підліткову книжку сприймуть як повчання дітям?

І гадки не мав про це і не хочу цього — куди мені до Мономаха. Кожен літературний твір, «16 весна», сподіваюся, теж — це діалог із читачем, сигнал його емоціям, думкам, а все інше — в його волі. Судження читачів про неї різні, і це добре, бо так має бути.

То повість «16 весна» — це ретроспективний погляд на себе чи сучасну молодь?

Це погляд на час і його обставини, покоління і характери. Спочатку здавалося, що я створюю героїв, їхні історії, і тоді було складно — відчував опір матеріалу. А коли вони зажили по-своєму, то поламали всі задуми, заставивши придивлятися, прислухатися до них і писати про те, що з ними відбувається. Тому деякі з них зовсім інші, ніж бачив їх раніше.

Як, за вашими спостереженнями, грає сучасна молодь: які козирі має, де блефує, чого ще не може чи не вміє побачити?

Я би не узагальнював. Звичайно, кожне покоління по-своєму особливе, сучасні тінейджери (покоління «фаундерів») — також. Але в межах покоління багато різних характерів, доль й учинків, відмінностей у поглядах на життя, саморозумінні, поведінці, стосунках і мові. Життя — багатоманітне, певною мірою воно — ще й вир випадковостей. Щось із цього охопила «16 весна». Багато іншого оживе в наступній повісті, яка непокоїть думки.

Вдалося пропрацювати свої підліткові страхи й комплекси? Кажуть, письмо — найкраща автотерапія.

Хто із нас ріс без страхів. Тим більше, що лякали з перших днів — як не «песьом», то «хортом» — прізвище дільничного міліціонера, перед яким тремтіло село. Схильність до «страшних» історій була і в нашій «бахурячій» компанії — щось собі навіювали, а пізніше — і молодшим нерви пробували. Всіляке було, але в повісті слідів того не бачу. А ось сліди інших історій є. У неповних сім років пас уже корову, а на пасовиську норови суворі. Значно старші за тебе — б’ють, і терпиш без права плакати, щоб не обізвали «бабою». Від інших відбиваєшся як можеш. На когось сам кидаєшся, і знову бійка.

А потім усі інтереси, крім книжки, заступив футбол. І теж драма: не беруть грати, бо, перенісши стовбняк і рахіт, нічого не можеш. Мало хто знає, скільки чого було, щоб уже весною у восьмому класі взяли в дорослу команду, ще й хвалили. Там була моральна підтримка кількох дорослих. Не знаю їх мотивів — може, тому, що готовий був на все, лиш би допустили туди, де м’яч. Таке життя заставляло швидко вивчитися «на чоловіка» і не піддаватися страху. Зовсім протилежне — з дівчатами… «Комедії» там були всілякі: я їх романтизував, розгублювався перед ними, сподівався, що вони все за мене зроблять, а кому таке подобається. З часом якось це переріс, та щось із того сидить у мені дотепер.

Варто очікувати нових історій про різні пори року людського життя?

Є багато в голові, навіть щось «доросле» є. І час підпирає, але це не для теперішньої розмови.

Видавати свою книжку у своєму ж видавництві: виклик собі чи самозахист?

Ні одне, ні друге — просто так зручніше. Ну, й у всьому будеш винен сам, а може, винити себе і не доведеться.