Не(звичайні): В’ячеслав Купрієнко

Не(звичайні) — це серія розмов з авторами видавництва «Зелений пес» про їхнє «собаче» життя після друку. Стати поетом, письменницею, казкарем — хіба до такого можна докотитися? Звичайно можна. І незвичайно теж.

Розвідник, учасник війни в Афганістані, перекладач з китайської, бард, автор книжки «Мишасько і розгардіяш» про пригоди мишеняти-пустуна — це все одна людина, В’ячеслав Купрієнко. Поговорити з ним встигла у перерву між зустрічами зі школярами в одній з київських бібліотек — організованими й  веселими розгардіяшами. За кавою, у затишному кабінеті завідувачки слухала про те, як воно — придумувати живі історії, серфити з дітьми на одній хвилі й блукати в темряві.

—  Сьогодні за п’ятибальною системою все пройшло на п’ятірочку. Зазвичай нижче четвірки в мене не опускається. Хоча буває по-різному — від віку залежить, які діти. Якщо дошкільнята, з ними трохи по-іншому треба. Читаєш їм, слухають — ооотакі оченятка! А взагалі, діти хочуть екшн. Коли от приходять Письменники, Поети (робить бундючне обличчя), дітям зразу стає нудно.

— З дітьми треба вміти спілкуватися, зацікавити їх, «включити» якось.

— Так, з ними спілкуватись треба активно: «Ви теж так мрієте?» — «Таааак!» — і все, вони уже з тобою поряд, на одній хвилі, ви в одній зв’язці. Або коли викликаєш їх, питаєш хто вони, як вони, що вони читають… В ігри з ними граєш. Ну плюс іще пострибати-побігати, пожужжати на вухо, таке. Деякі дуже добре грають, прямо актори, оце читаєш — літає, жужжить, крутиться. Коли це зовсім незнайомий текст, жива імпровізація — людина відкривається яка вона є, в неї немає підготовки, нема заготовки. Це цікаво.

— Тобто для вас оце мірило успіху, те, що ви вимірюєте своєю умовною шкалою, — це наскільки діти активні, наскільки вони відкриваються, наскільки світяться після презентації. (В’ячеслав ствердно киває).

— Мої діти зараз уже дорослі, а коли маленькі були, тоді, власне, й почалося моє письменництво, якщо можна так сказати. Дружина скаже: «Так, ідіть он читайте казки!» — то все, діти починали літати, розгардіяш був ооотакий (широко розводить руки в сторони). Починав читати казку якусь — один-два абзаци читав, а тоді починав видумувати спонтанно. Тобто мене несло кудись, а дітям дуже подобається, коли вони нове щось чують. Обов’язково якісь словечки мають бути смачні — бачили, як вони на них реагують?

— На слові «засранець» одразу пожвавішали.

— Так, і от дехто носи морщить, але ну от слово таке, що ж тут… Ці словечки підкупають, і діти тобі довіряють. Якщо нема довіри, то… (хитає головою). Ну а для цього треба, звісно, по-справжньому любити дітей. Вони без масок ще ходять, щирі. Якщо діти бачать, що ти не в масці прийшов, письменник, повчати їх, виховувати, вони розуміють, що ти такий самий, веселий. Це просто все, воно лежить на руках, на поверхні, і нічого не треба видумувати.

— Як у вас взагалі визрів цей задум, зробити книжку? Зафіксувати ось це все, що ви розповідаєте своїм дітям.

— Справа в тому, що задуму не було жодного, взагалі. Це був якийсь прикол: я написав одну історію, потім дві. Штук п’ять якось написав за одну добу, друзям кинув… У нас вдома ще собака є, ми його постійно озвучуємо. Прийшов оце собака до мами, я за нього кажу (кумедним голосом): «Мам, дай поїсти що-небудь, що ти жлобишся». А вона йому: «Так, нема нічого, ти вже щойно їв, іди звідси». «Ну чо ти жлобишся, ну ти ж сама їси, ну дай шматочок». Комунікація така дуже цікава через тварину. Якимось чином теж впливає на оце моє письменництво… Я відношусь до цього слова доволі… я і «письменник… (стинає плечима) Це більше про саму історію. От накидав у Фейсбуці, всім подобається: «О, давай іще пиши!». А потім, коли уже накопичилось штук тридцять історій, — «А давай видамо!» Отак воно й відбулось. Головне — щоб «в льот», писати без жодного плану. Тому в оцій книжці немає жодного моралізаторства. Трошки побоююсь, щоб не з’явилося… У 2014 Майдан був, ми з 2015 взялися перекладати (книжка була написана російською). Дуже досвідчені люди працювали, поети, філологи. Виявилось, що не так просто перекласти, багато неологізмів у мене. «Булькошльоп», «джмелельотчик» — подобається мені таке. Має бути сочне, приємне на слух, мелос мати — тоді може жити. І от Інна Ковальчук — перекладач, поет класний, — нещодавно мені відкрила очі, каже: «Ця книжка знаєш чим відрізняється від Нестайка чи ще від інших? У тебе немає злих героїв. Всі герої добрі». Це природній мій стан, мабуть. І дійсно, от є хороші й погані герої, навіть коли зло перемагає в дитячих книжках наприкінці — воно ж присутнє все одно. А в Мишаськових історіях його немає.

— От ви прийшли до того, що треба видавати, влізати в це діло, шукати гроші, видавництво — власне, робити книжку. Наскільки для вас було важко стикнутися з цим процесом, коли треба піти й видати?

— У мене був невеличкий досвід видання книжок, я вже розумів трохи, який там механізм. Багато кому надсилав, навіть брав участь у конкурсах, в «Коронації слова», але якось воно все непомічене пройшло. Я до цього по-філософськи ставлюсь: воно  має статись, коли має статись. От із «Зеленим псом» — фронт допоміг, війна. Я багато їжджу на фронт зі своїми піснями, і якось мені дзвонять з фронту знайомі волонтери: «В’ячеславе, ми хотіли вас запросити до себе, наш комбат ваш фанат, постійно ваші пісні слухає». А він теж в Афганістані воював, як і я. Так нема питань, на його день народження їду під Донецьк. Я у них три доби провів, біля десятка концертів в різних підрозділах дав. І коли ближче познайомився з людьми, зізнався, що в мене ще є дитяча книжка, треба видавати. А волонтерка Ядвига радісно: «О, я знаю братів Капранових!», дає мені телефон. Як повернувся у Київ, набрав когось із братів — там кажуть: «Добре, пришліть рукопис». І якось отак відбулося — за тиждень відповідь: «Хороший текст, давайте». Познайомилися з Оленою (Олена Олійникова — головна редакторка видавництва «Зелений пес». —  прим. ред.). Робили самі з друзями макет: Оленка не зразу — то не так, отут верстка не така, який то формат у вас взагалі? — але погодилася. Ну я ж все розумію, та коли видавництво робить макет, то додаткові витрати. Але запропонували трошки більший формат за ті самі гроші, і от класно — трохи менший був би уже ні те ні се. Потім домовились за якусь дрібну суму ще той макет доробити. От треба професіоналам у всьому довіряти:  ми таки довірилися, і зараз всі задоволені, і ми, і ви (сміється). Коли вже книжечку потримав, пальчиками її помацав, почитав — то я задоволений кінцевим результатом. Дійсно класно вийшло. Оце б переміг десь там у конкурсі, щось би видали якось… А на якість треба орієнтуватися, життя мені підказує: краще менше зроби, але якісно. Краще одну пісню напиши одну, але кайфову.

— Цікаво було почути, як це — бути автором у Україні. Коли людина тільки починає — як це для неї? Як це для вас було.

— Мені це все, якщо чесно, взагалі по барабану. Просто робиш діло й роби. Якщо вже починаєш корону на себе міряти — це не цікаво. Нічого не вийде з цього. Кількість завжди має видати якість. От назбиралося, що з ним робити? Давайте на папір. Давайте якось доносити до читачів. І от заходиш в магазин, чи в інтернет, там же стільки книжок для дітей — безліч. І зроблені дев’яносто відсотків гарно всі. Приходить покупець, дивиться — якийсь В’ячеслав Купрієнко невідомий, а поруч лежить… хай буде Джонатан Свіфт, який тиражами стотисячними видавався. І він коштує 30 гривень, а в мене тираж 500 чи 1000, книжка коштує 150 гривень. І хто буде купляти того В. Купрієнка, га? Тому мені цікаво самому спілкуватись, коли діти тебе чують, бачать, і ти бачиш, що он скільки купили, пачку одразу.

— Зробити книгу одне, а показати, що вона класна — то зовсім інше.

— Так, щоб люди побачили, повірили, прочитали із захопленням. І от забув зараз цим дітям сказати: хай напишуть, намалюють свою історію про Мишаська, щоб воно далі жило. Мій особистий інтерес — щоб воно продалося, окупилося, щось далі писати, — то таке. Я дивлюсь далі: головне, то дитина. І воно ж у них десь щось вистрілить, хай не у всіх, хай у двох, у трьох з тих, що сьогодні були. Комусь гітара сподобалася, от зараз прийде додому й почне: «Мам, купи гітару». І буде грати. Якийсь такий поштовх, от у вас він був, правильно? І у мене. Було щось, а ти не бачив, а тут раз — і тобі хтось очі відкрив на це саме, яке отут лежить.

— Та й у магістратурі було, що тут про школу говорити.

—  Ми всі живі люди, ми залежимо всі від цих інформаційних сплесків, хвиль. От слово «цікавість», «інтерес». Я ще років 15 тому ставився до нього якось так… Ну цікаво, то й цікаво. О, жінка цікава — далі пішла, все. А цікавість — це ж локомотив, це шалена річ. Коли ти робиш те, що тобі цікаво, — це зовсім інший рівень того, що ти виробляєш. Взяти бійців на фронті: добровольця і призовника. Однакові солдати, з однаковими м’язами, автоматами, але різні. Одне — коли людина заряджена на щось, на якусь задачу, й зовсім інше діло, коли він примусово прийшов щось там відбути. Два різних солдати. Я багато чого люблю робити: співати, писати прозу, вірші, пісні. Не встигаєш, не вистачає тебе, а цікавості багато. Є люди, яким нічого не цікаво. Як це, чому? От десь сидить в людині цей моторчик цікавості, де він? Сподіваюсь, що оці зустрічі розбудять ту цікавинку в дітях. Що таке життя, врешті-решт, якщо тобі не цікаво його прожити?
— Яку можете пораду дати авторам, що тільки починають, хочуть робити те, що їх цікавить?

— Більше за все не люблю, коли мені щось радять, тому не бачу себе порадником. От взяти пісні: я лауреат багатьох конкурсів, фестивалів. «Пісні народжені в АТО» — хлопці коли тільки почали писати, багато хто звертався: «А ось подивіться, я написав». І ти іноді слухаєш і бачиш, що пісня… ну от гівно. Поетичного там нічого нема. Люди відверто заносяться, але я ніколи не піду і не скажу: «Сєрьожа, ну так не пишуть, це не правильно, так навіть не кажуть». Єдине, коли до мене звертаються і просять реально допомогти. І багато хто не розуміє, що тільки критика справжня — то рух вперед. Я завжди провокую всіх на критику, коли щось роблю: «Давай, кажи, що там». Оплесків, оцього всього мені вистачає. Всі ці купання у ваннах теплих — це класно, але це шлях в нікуди. Оце, мабуть, і є порада, якось сказав і сам не зрозумів (сміється). І ще оцей ланцюжок від написання до видання — все це залежить від продажу. Все одно на коні ті, хто цю останню ланку зайняв. Не ті, хто винайшов, не ті, хто метал добув, машину зробив, а кому вдалось продати. Тому треба йти до покупця, в прямому й переносному сенсі, треба продавати себе. Для багатьох творчих людей це, може, образливо звучить: «Ой, я не продаюсь»…

— Тобто необхідне спілкування, треба встановлювати контакт, коли продаєш.

— Так, показати товар лицем, себе лицем. І для мене це цікаво. Не було б цікаво, я б це не робив. От чисто як на роботу я б не ходив. Я не людина «купи-продай», я б тоді не писав і займався іншими речами. У нас таких авторів, що можуть просто писати і продаватися —десятка два: Шкляр, Жадан, Забужко… І я ж по всіх їхніх толоках їжджу, виставках, знайомлюсь з багатьма. Шкляра знаю. Ну, не те щоб знаю, так, спілкувалися пару годин. Але вони все одно проводять презентації. Люди приходять, підписують, з ними спілкуються. Хочуть почути, доторкнутись. От за радянських часів, з дитинства пам’ятаю (я сам в Луганської області родом, з міста Алчевськ), один-єдиний раз був, коли якийсь до нас письменник прийшов. І я не міг собі уявити, щоб радянський письменник, оцей небожитель, спустився і прийшов до нас до школи. А в сучасній Україні ми всі зараз — на відстані витягнутої руки. Тому треба йти, простягати руку й замикати це коло комунікаційне між автором і читачами.

— Підсумовуючи: якщо ти вже щось робиш — ти маєш робити це добре, бо інакше це не має сенсу. І ти не кидаєш це щось в порожнечу, а несеш людям, тому важливий зв’язок, контакт. А що є найскладнішим в усіх цих процесах? Для вас особисто.

— Мабуть, складне для людини те, що їй не природно робити через її ментальність, характер, її романтизм, її поетизм. От мені не природно продавати. Хтось бізнесмен — стоїть, продає якусь стару машину. Ти можеш рік її продавати — і нічого. А він раз — і за п’ять секунд нема. Якийсь талант, хист, легка рука. Робить природну для себе річ. Я от не лякаюсь бути наодинці сам із собою, для мене це цікаво. Їду собі десь: тут накрапав собі якусь нотаточку, там в книжці якийсь оборот, класне слівце — приткнув туди. І ти працюєш, тобі добре. А спілкуватись з якоюсь нецікавою людиною… Ти просто втрачаєш час. Це ти опускаєшся до його рівня, не він піднімається до твого. Отака цікавість — природне моє середовище. Тому я не можу сказати, що пробиваюсь якось, наприклад. Якщо робиш — то воно все одно якось буде. Як казав мій улюблений персонаж солдат Швейк: «Єщьо нікогда нє било так, штоб нікак нє било». Ніколи ні в кого нічого не прошу, принципово. Самі приходять, якщо треба — дають, бо бачать, що ти робиш щось. Життя — воно якось регулює ті клапани: десь відкриває, десь закриває. І тобі вдається те, що задумав. Як у фізиці: якщо ротор обертати в магнітах, з’являється струм. Якщо не обертати — нічого не буде. Щось робиш — з’являються якісь люди незнайомі, раз — познайомилися, раз — хтось комусь щось сказав. От як же ж і до «Зеленого пса» прийшов. Через якісь ходи, туди, сюди, через якийсь такий Донецький аеропорт ми й знайшлися. Зараз мої друзі видають збірку «Пісні війни». Питають мене: а де, а хто. Кажу: от, нормальне видавництво, люди класні, ми одне одного розуміємо. Швидко робиться, професійно. Чого я буду когось там шукати, коли я точно маю гарантію, що буде класно, що тебе не обдурять, не кинуть. От і звертаюсь до вас, і вам же ж добре (посміхається).

— Коли хороші тексти, то й добре. Ви бачили б, що нам іноді присилають, — на голову ж не налазить.

— Звісно! Оце думають, що пісні про війну — вони поза критикою. Що якщо ти написав, наприклад, про ДАП (прим. Донецький аеропорт), то все — треба встати і плакати, розумієш. А в тій пісні же сміття дев’яносто відсотків — ну ні про що. А людині це сказати — він друга втратив, про нього писав. Ну як йому скажеш? Так, емоційно чесно написано, але поетично це… (кривиться). Кажеш: бери читай, як люди пишуть, класики. Стуса почитай, сучасних хоча б. Але ж «он бил нє чітатєль, а пісатєль».

— Оце наша головна редакторка те саме говорить.

— Ну от, бачите, в одному ж окопі сидим (сміється).

— Повернулись до того, що критику все ж таки варто сприймати, інакше стоятимеш на місці.

— Можливо, варто починати ще з дошкільнят. От візьміть школу. Сама система освіти, принаймні за радянських часів, це ж… Прес. Напихання ідеологем, штампів. А дітей треба вчити лише одному — щоб вони вміли самі думати. Правильно, неправильно відповів — не важливо. Важливо, що він сам думає, чому так відбулося. От знаєш, що був собі Наполеон і у 1812 році він чогось поперся в Росію. Чого він туди поперся? От далі сам думай. Філософія виникла з сумніву. Нема сумніву — немає нічого. Оце в Маріуполі одного разу зустрічався з дітьми, третій клас, і там один хлопчина був, на голову вищий від усіх. Викликаю пару дітлахів, щоб почитати в ролях, а вони ж всі руки тягнуть, всі хотять. Я його висмикую — а він читати взагалі не вміє, хоча йому років 12. І не відішлеш же вже назад, і що робити? Я його обняв, почав за нього читати. І тепер кажу [вчителям]: викликайте лише тих, хто вміє читати, бо тягнуть руки всі, у всіх очі горять. І це така примітна ознака нашого часу — оці понти, уся оця «поплавщина», як я її називаю, коли ти безвідповідально ставишся сам до себе. Ти не вмієш читати, а руку тягнеш. Ну що ти робиш? Так само і в політику лізуть, і скрізь. Це пласт людей такий. Відповідальності не вистачає, самокритичності. Люди не розуміють. Це безмаячкове плавання якесь. А маячки мають бути. Це ми просто ще переходимо від тоталітарного режиму до вільного, і люди дезорієнтовані, зараз купа всього полізло, ліві, праві, зверху, знизу, купа релігій, купа сект. І люди кидаються в усі боки…

—  Батьки розгублені, вчителі розгублені. І це дуже відчувається, коли людина потім приходить в університет і викладачі (адекватні викладачі, не «поплавщина») не знають, що з нею робити. І це все дуже важко рухається, і дітям потім (якщо вони захочуть думати) треба проробити вже набагато більшу роботу.
— Так, треба щоб були залізобетонні маячки. Хай небагато, але вони мають бути. От вимкни світло, нюх, вуха — і через секунд десять почнеться паніка. В Криму, під Сімферополем, є Мармурові печери, ми там колись були на екскурсії. Там є підсвітка, але взагалі — повна темрява. І мені цікаво стало — попросив у гіда вимкнути хоч на десять секунд світло, і щоб тиша була. А там же цілий стадіон під землею. І от вона вимкнула — і повна темрява. На землі все одно зорі вночі, місяць підсвічує. Кажу всім «Тшш, тихо!» — всі завмерли. І ти точно знаєш, де вихід. Але через десять секунд ти починаєш сумніватися, чи туди йти, чи сюди. Паніка. Дезорієнтація. І ти розумієш, наскільки світ інший. Щойно прибрати орієнтири — ти без них ніхто. Оці всі магнітні поля, все інше, що ми не відчуваємо і приймаємо як належне, — їх вимкнути — і все руйнується, сиплеться. І от зараз у суспільстві ми маємо темряву. Можливо, оці зустрічі зі мною намітять для дітлахів якусь віхочку.

Фото з презентації, інтерв’ю — Свєтослава Милорадович