– Нещодавно вийшла друком ваша книга «Вельми химерні вакації, що укинулися Тимкові одного годинного літа». Почну зі загального. Спитаю про смішне: чи так вже конче необхідне людині читання? Це я про художню літературу кажу. Адже були часи, коли люди й літер не знали, але ж якось обходилися!
– Тоді я почну з класиків. От, приміром, кажуть, буцімто Мао Цзедун мовляв «скільки б не читав, імператором не станеш!» До його слів тоді дослухалися, поважали! Зараз вже не так. Нема Мао Цзедуна, а читання лишилося. Коли мене спитать – таки потрібне! Сівши за читання, людина виображає, вимальовує в уяві і розгадує витівки загадчані. Отим собі немало тямки додає! Письмаки загадують оті мороки на втіху читачеві, та щоб книжки купували. Отак кожен має собі діло, ніхто не байдикує. Усе користь! А коли не читати, то що робить? Хіба спати піти? То ж то й воно!
А однак був у мене товариш, добрий чоловік, розумний, що жодної художньої книжки не прочитав, самі тільки інструкції і технічні тексти, бо гаразд знався на техніці. Їх він розумів і залюбки вичитував. Але раз було надумав силоміць прочитати «Войну і мір» Толстого. Єдину таку спробу зробив. Щодень сідав і змушував себе читати. Кілька місяців отак. Читаючи Толстого, мій товариш ніяк не годен був миритися з тим, що хтось описує звичайні речі, якісь там порожні душевні переживання, а він мусить теє читати, витрачати дурно час. Чи він здолав цілий роман – не згадаю вже. Але при вступі в інститут я написав два твори – собі і йому. Здається, він кращу оцінку отримав. От цей мій друг чудово обходився без художнього чтива. Мушу себе поправити, що либонь не усяка чужа гадка – загадка. Багато писано такого, де годі шукать заважної думки. То вже читачеві вибирати.
Досьє:
Олександр Євтихійович Шепеленко народився у Києві 21 липня 1958 року. За фахом архітектор. Навчався на архітектурному відділенні Київського будівельного технікуму (1975-1978 р.р.), далі – на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту, нині КНУБА (1981-1987 р.р.). Потому проєктував міські комплекси, громадські споруди, житло, промислові об’єкти. Здебільшого мав зайняток у архітектурі, та переймом залюбки схилявсь до малярства. Юнаком навчався артизму у відомого художника Данила Бідношея. Сталося далі, що додалося й письменство. Найперші літературні спитки ймовірно укинулися ще у 1976-му, коли на пекучім морозі, сидячи на лавці ботсада ім. Фоміна, удвох з товаришем писали дурнички – жаскі, химерні й сміховинні оповіданнячка. Це либонь щоб дівчат розважать. А підпихнула до цього книга про Франсіско Гойя, властиво же знайомство з його офортами «Капрічос», зокрема з роботою «Сон розуму породжує чудовиськ». Вдруге короткий напад письменства стався років за дванадцять, а за нові дванадцять – знов… Отак, перше ніби задля розваги маґлював, але штука ся заманливою показалася, отим трохи у сім загаявся.
– Отже, ви писали книжку, щоб загадати читачеві мудровану загадку?
– Ще б пак! Замислював далебі! Щоб вузлувата була, і щоб не одна! У цій книжці загадок, що зернят на току! Відтулиш палітурки – зараз почнуть вистрибувать, та чимдалі більше! Але й підказки є, хто схоче розгадать. Коли ті загадки порозкрити, замість одної книги матимеш вже десять їх, а коли й більше. Домірно заглибленню. Та усе правдиве, брехні – ані гич!
– Можете розказати, як звернулися до письменництва? Адже за фахом ви, як я знаю, архітектор?
– Та ото ж! Насправді мене більше до малярства прихиляло. Але якимсь злим вітром занесло у архітектурні вишколи, бо там була художня освіта. Про інші особливості фаху не мав жодного уявлення. А вони суттєві! Творчість у архітектурі займає може десять відсотків, а усе інше – щоденний утертий і дратливий труд, геть нецікавий. Але мусив працювать, бо їсти треба. Щодо письмацтва, воно проявлялося хіба у забавках, коли щось у голову зайде. Приміром, навесні, коли крила виростають і сонце очі сліпить, або як макітру напече, або як до гілки боляче чолом прикладешся. Отоді, було, віршика напишу чи оповіданнячко пусте. Раз на три роки або на десять. Жодних думок про літераторство не мав. Та й заробиш на письменництві хіба на сіль до оселедця.
– Отже, ви майже не писали, а тоді одразу узялися до товстелезної книжки?
– Бачте, як воно… Я трохи таки писав. Для моїх дітей. Віршик, бува, або казочку. А тоді знов гадаю – треба щось дітям написати, може нову казку невеличку, добру. Отак почав був, а тоді як розходився! Мусив вже Химеру здолать! Як мене поніс отий кінь Пегасовий – насилу його спинив! Поки писав, вже й діти подорослішали. Оттак вийшло.
– Розкажіть, будь ласка, про саму книжку. Ви кажете, починали писати казку… Але тут бачу ніби щось трохи інше?
– Я не дуже вітаю усякі клясифікації у творчості. Не усе годиться по поличках розкладать. Себто я не проти того – кому охота, хай собі. Але я не стану. Й, зверніть увагу, усі казки, коли багато паперового тіла набирають, вже й нестак казками убачаються. От я мав на думці написати добру утішну цікаву казочку, щоб її дітям увечері читать, без жахіття, без насилля, щоб серце гріло. Оці засади я й зберіг на цілу книгу. Якомога одмикував жорстоких зіткнень, жертв, а де вони й були, то не тут, не удома, а десь далеко поза чорними лісами. Не явно, дотично до кривої… Бо проста робота умислити конфлікт й на тім збудувать книжкову історію. Звичайно так і роблять. Я зарішив без цього обійтися, як мені книжка дозволить. Я ж бо неофіт, то мені вільно! Розказати про життя і смерть, як воно з неба виглядає, без огидної жорстокості й жахоти.
– Але чому? Є безліч казкових історій, сповнених жорстокістю, та люди їх залюбки читають!
– Й без того земне життя то суцільна низка труда й болі, а при кінці – смерть. Навіщо й свого додавати, нехай на папері? Коли щось написав – новий світ започаткував, і це не фігурально. То нехай мій світ буде добрий. Я, сказати б, не маю хисту прораховувать наперед. Себто трохи маю, але не хочу. Ліньки мені. Не до душі. Але натомість я маю пречуття. Якось знаю, що буде далі. Ось розкажу свій дитячий секрет. Бувши малим хлопчам, нізвідки дізнався про смерть. А у ті комуністичні часи Бога не шанували, бо заськи! Ніхто мені не розказував про Бога милосердного, про Царство Небесне… Однолітком охрестили і хрестика сховали. Раз було, ще років може п’яти, лежу на ліжку, темно, ніч, а мені страшно, сумно аж до краю. Терешкова, бодай вона крізь сонце пройшла, саме тоді у космос злітала, то у мене над ліжком її газетний портрет висів. Дізнався допіру, що життя конечне і колись підуть мої батьки, а тоді і я. Це був такий жах, що не сказати! Як дитині миритися, що кожен колись на гній переведеться?! Але! Зараз таки я собі надумав, що не може зникнути навічно, без сліду, отакий добрий хлопчик! Не вірю, що так станеться! Певно, щось таки залишиться од мене, нехай крихта якась, така мала, що її й не розбачити! А у тій крихті буде усе про мене записано. І колись знатимуть з отої крихти возновляти померлих удавні людей. Зрозуміло, що про ДНК і я не чув, і батьки мої не відали. Минуло тоді хіба кілька літ, як науковці ДНК відкрили. По радіо того не об’являли. Надумавши отаке собі спасіння, я майже заспокоївся. Принаймні вже міг спати. Задля чого я це кажу? Я писав, хотячи дати людям надію, особливо діткам, пояснивши не догматично, а на прикладах і розумуваннях, що у Бога є світів багато, і життя вічне, бо вічна душа. А чому вічна? Бо кожна душа многоцінна для Бога! Не для бородатого діда, що на хмарі окошився, не мальованого, а для справжнього, для Творця усього з нічого. І отже боятися не слід нічого, окрім смертного гріха.
– Ваша книга написана незвичайною мовою. Це теж був такий задум?
– Насправді мова звичайна. Українська. Даруйте мені, люде, але звичайна для тих українців, хто не поспіль її забув. Бачте, нашу мову поступово підміняли підробкою, що на московський шталт. Не бракувало штукарів! Приміром, були такі Білодіди, батько й син, хай їм кат і сіра свитка! Зараз ми помаленьку позбуваємося тої підробки, але системи у цім немає жодної. А вже переклади москвомовних текстів на українських сайтах й поготів жахливі, сказати б, зневажливі! Буцімто, хотіли мови, українці, то нате, жеріть оце! Але так, я починав писати простішою мовою, щоб й невігласи утямили. Однак далі згадав, що у мистецтві немає місця компромісам. Компроміси протирічать досконалості, будь-що нанівець зведуть. Відкинув усяке замирення з ворожою підробкою. Мався відкрити українцям, що їхня мова з усіх найкраща, що вона синонимічно найбагатша, гнучка, жива, надзвичайно спроможна до словотворення. Прикладом показав, що для наукового опису явищ і сучасних теорій є цілком придатні звичайні лексеми, вживані у 19-му столітті! Не сказати, щоб се був задум, природньо усе робилося.
– То для кого ви писали книгу? Хто її читач на вашу думку?
– Та геть усі. Усі розумні діти, віком від десяти до ста десяти років. Хто вже хоче світ спізнати, або досі хоче, себто – жива душа, тому, я гадаю, буде цікаво. Та й книжка не суха, там усього мається! І розумування, і гумору, й цяцьок усяких! І мовних візерунків понамальовано. Книга писалася як пригодницька, така її основа, кістяк. Закрутисто усе у ній. Гадаю, що не розчарую читача. Принаймні перші відгуки отримав вельми схвальні. Казали, ця книга дарує утіху й тепло. Її слід читати у затишку. Або вголос у хорошій кумпанії. І, дивна штука, після першого прочитання люди її перечитують, бува, й кількараз, дарма що у ній цілих 852 сторінки! Там ще є словничок, що стане у пригоді хоч кому – й учню у школі, й літератору, ба навіть професору. Було, одна відома професорка комизилася, не хотіла читати рукопис, гордовитенька, бач! Мовляла, недозвілля мені усяке читати, вас отаких багато! А згодом слухаю її у телебаченню, а вона знай додає лексеми з моїх «Вакацій»! Виграшно для мови виходить! Певен, що зі словника мого, бо ті слова вишукать – великий труд, і купу часу забирає, легкотою не знайдеш! Либонь таки прочитала, бо перше геть інакше мовила. Та мені не жаль! Я тільки радий з того, що користь мається!
А з книжкою можна пізнатися отут https://vsiknygy.com.ua/books/velmi_khimerni_vakatsii_574663/