– Як це Ви з дорослого письменника перекваліфікувалися на дитячого?
– Я не перекваліфіковувався! Ці вірші було написано поміж іншими – які увійшли в дорослі книжки!
– Звичайно, це не робить Вас менш дорослим письменником, але як Ви почали писати для дітей?
– Ну, власне, я й почав писати саме для дітей. Якщо взяти рукопис мого першого вірша, який я створив у шестирічному віці, то, в принципі, дивно було б, якби він був дорослим!
– В одному віршику згадується Ваша первістка Мартуся. Ви пишете для своїх дітей чи для абстрактного читача?
– На це нема однозначної відповіді. Деякі тексти були написані для дітей, а деякі – значно раніше, ніж з’явилися самі діти.
– Що Ви як письменник і батько можете сказати про книжки, які зараз видаються для українських дітей?
– Ну, те, що пишеться сьогодні – це один процес, а процес видавничий, – слава Богу, ширший, і все одно завжди намагаєшся ростити на класиці. Що спожити, завжди було і завжди є, бо ж можна взяти книжки, видані навіть десятки років тому.
– А з того, що видається зараз, Вас щось тішить?
– Тішить, що нарешті з’являються українською мовою переклади, яких раніше не існувало, – за це, мабуть, треба подякувати «Видавництву Старого Лева», тим же «Граням-Т».
– За якими критеріями вибираєте книжки для своїх дітей?
– Мабуть, усе-таки я консерватор і людина зашорена, бо це або ті книжки, які я вже читав у дитинстві, або ті, які мені самому хотілося прочитати.
– Якою, на Вашу думку, має бути саме дитяча література?
– Дитяча література може бути дуже різною! Але очевидно, що основний момент – вона не повинна травмувати, не повинна нести поганих емоцій. Їй слід піднімати дитину до чогось доброго.
– Пропонуєте ввести цензуру?
– Самоцензуру! Зрештою, у класиці теж бувають страшні моменти: коли у творах братів Грімм батьки хочуть кудись завести своїх дітей подалі – то тут дитячі брати Грімм десь сходяться із недитячим Стефаником…
– А народні казки які страшні?!
– А хто, власне, сказав, що народ творив казки саме для дітей? Народна казка – вона універсальна…
– «Колобок» – дитяча казка?
Безперечно!
– Його ж з’їдають у кінці…
– Але він, слава Богу, не антропоморфний, він не нагадує людину, тому це не так трагічно. А от, скажімо, коли висить біґборд із рекламою рибного супермаркету, де зображено русалку із верхньою частиною цілком представниці людського роду, а нижня її частина у вигляді покришеного риб’ячого хвоста… Якщо нове покоління захоче когось кришити, то творці такої реклами мають за це відповідати.
– Отже, дитяча література повинна бути насамперед неагресивною?
– Якщо якась справедлива агресія і є, то її має бути подано так, щоб дитина сприйняла це належним чином. Хоча за великим рахунком ліпше, щоб її не було зовсім, оскільки дитина дуже часто наслідує не тих героїв, які моральніші, а тих, які яскравіші.
А ще до дитячої прози існує одна вимога, цілком об’єктивна: вона мусить бути такою, щоб її дитині могли розтлумачити бодай тато з мамою. Навіть коли думки там складні – щоб це не було викладено складніше, ніж для дорослих.
– Якщо порівняти Ваші дитячі і дорослі вірші, то складається враження, що їх писали зовсім різні люди. Як це Вам вдається?
– Все просто! Один вірш виходить отаким, а інший отаким, цей для дітей, той для дорослих…
– Гриф на обкладинці «Рекомендовано Міністерством освіти» означає, що Ваші вірші якось по-особливому вписуються у педагогічні канони цієї установи?
– Це наклейка, яка не є частиною книжки.
У книжці є дві післямови – одна моя, а друга написана на замовлення цього самого міністерства. Скажу чесно – я не уявляв, що буде така післямова, але я ставлюся до неї з розумінням. Зрештою, коли я помру, то теж не зможу контролювати всі післямови, які будуть у моїх книжках. Тож, очевидно, слід і за життя ставитися до цього якось спокійніше.
– Ви вважаєте вірші більш дитячою літературою, ніж прозу?
– Назвіть мені бодай одну державу на світі, гімн якої було б написано прозою! Я просто сказав би, що вірші – це старіша література, ніж проза, тісніше пов’язана з дитинством людства, коли ще все було синкретично. Первісна поезія у моєму розумінні – це слова до якихось співів. Хоча, звичайно, у своєму розвитку поезія почала відходити від свого першовитоку, ставала більш інтелектуальною. А коли над текстом глибоко замислюєшся, то співати його вже не так легко.
– Вірші на власних дітях апробуєте?
– Ні, перший читач – це, мабуть, таки я сам, який згадав себе дитиною. Те, чого не перепустив крізь самоцензуру, крізь власний контроль, не пропонуй дітям – ні своїм, ні чужим – ані дорослим. Хоча помиляються й ті, хто нікому не показує своїх творів до друку. Дуже часто буває, що люди досягають протилежної мети, але дізнаються про це лише коли їм дають журнал із публікацією чи книжку.
– Вашим дітям подобаються татові вірші…
– Чи подобаються сину, ще невідомо, бо йому лише півтора року. А дочкам – так, безперечно.
– Який Ваш улюблений вірш у цій збірці?
– Мені багато віршів звідти достатньо близькі – вони ще не відійшли від мене достатньою мірою. Тяжко вибрати улюблений… Іноді мені здається, що це вірш про кроличку, яка кроленя збирала, іноді – що «Киця у ворожки», хоча я розумію, що вона трохи задоросла.
– На що б Ви порадили звернути увагу письменникам, які вирішили написати щось для дітей?
– Якщо людина щось спеціально вирішує і собі нав’язує, то виникає питання: чи відповідає воно її суті? Скажімо, якщо людина кожні п’ять хвилин каже: «Я хочу бути хоробрим!», то чи хоробра ця людина? Якщо жінка кожні п’ять хвилин повторює, що вона жінка, чи не сумнівається вона в цьому факті?
– Вважаєте, що не всім дано писати для дітей?
– Просто є письменники, які не ставлять собі такої мети… Хоча, зрештою, я теж не ставлю!
Кожна людина психологічно більше зосереджується на якихось конкретних етапах свого життя. Якщо у людини було надто доросле дитинство, то її дитячі твори будуть не зовсім дитячими…
– Тобто у Вас дитинство було таким, як треба, – із зеленими слонами, які згадуються у післямові…
– Вважаю, що так! Тільки, на жаль, без жодного каналу українського телебачення на території, де я жив. Телевізор, який заговорив по-українськи, я вперше побачив у вісім років.
– До речі про телевізор: вважаєте, що зараз діти менше читають?
– Мабуть, усе-таки від родини багато залежить. Дитину виховує не лише книжка, але й батьки! Є, звісно, конкуренція книжки та комп’ютера. Але діти, які читають, і діти, які не читають, напевне існують стільки, скільки існує писемність…
Спілкувалася Атанайя Та
Фото Буквоїд