Нобелівська лауреатка з Африки Надін Ґордімер: «Думаю, я стала б письменницею в будь-якому разі»

«Я трохи писала ще до того, як «захворіла». Я хотіла стати журналістом так само сильно, як і танцівницею. Знаєте чому? Причина тому – книга Івліна Во «Сенсація», яку я прочитала, коли мені було одинадцять років. Її було цілком достатньо, щоб будь-хто зажадав стати журналістом!»

Надін Ґордімер народилась у 1923 році. Опублікувавши перше оповідання в шістнадцятирічному віці, вона протягом життя написала чотирнадцять романів, більше двох сотень оповідань і кілька томів есеїв. Здобувши п’ятнадцять почесних докторських ступенів і багато літературних нагород, Надін Ґордімер удостоїлася найвищої з них – Нобелівської премії з літератури в 1991 році. Авторка, котра «своїм чудовим епосом принесла величезну користь людству», отримала заслужене світове визнання.

Виросла Надін Ґордімер у маленькому шахтарському містечку Спрінґс, неподалік від Йоганнесбурґа. <…> Надін була активною й допитливою дитиною. Жодної хвилини не могла всидіти на місці та з малого віку мріяла стати танцівницею. Пізніше сама вона розповідатиме в одному з інтерв’ю, що, імовірно, така активність була спричинена величезною енергією, яка не мала іншого втілення. «Я хотіла стати танцівницею – це було моєю пристрастю, мабуть, іще років з десяти. Але в дитинстві в мене виявили пришвидшене серцебиття, що, можливо, і було причиною моєї гіперактивності».

Мати Надін Ґордімер була владною жінкою. Схвильована проблемами доньки із серцем, вона віддала десятилітню Надін до монастирської школи, наказавши вчителям звести фізичні навантаження для дівчинки до мінімуму: жодних занять спортом. Так на мрії про танці було поставлено хрест.

У школі Надін провчилася всього рік, після чого мати забрала її додому. <…> Позбавлена спілкування з однолітками, весь час проводила з дорослими, друзями матері. Як згадувала пізніше, вона почувала себе «маленькою старою жінкою».

Лише двадцятирічною, будучи вже автором, що публікувався, Надін Ґордімер вирішила вступити до Йоганнесбурзького університету, аби здобути вищу освіту. Проте затрималася там недовго – лише рік.

В університеті Надін потрапила в іншу стихію. «Це був мій перший досвід спілкування з чорношкірим населенням і більшою чи меншою мірою початок формування моїх політичних переконань», – згадує письменниця. «Я відкрила для себе безліч нових авторів: від Генрі Міллера до Ептона Сінклера». Саме «Джунглі» («The Jungle») Сінклера змусили молоду письменницю замислитися про політику, соціальну нерівність, несправедливість. «У містечку, де я жила, не було інтелектуальної поживи для таких роздумів», – говорить Ґордімер.

<…> В університеті життя Надін змінилося. З Європи – це були саме післявоєнні роки – приїхали екзистенціалісти. У ПАР набирали сили ліві ідеї та національні рухи. У той час комуністична партія й інші численні ліві організації ще не були заборонені, тому в марксистських гуртках можна було почути дискусії на будь-який смак. Ґордімер згадує, що «це була територія думок і переконань, з якими я ніколи раніше не зустрічалася, про які лише читала, і, звісно, люди, які спілкувалися з чорним населенням на рівних. Саме в той час я багато писала. Я була надзвичайно зосереджена на письмі, але не дуже цікавилася політикою».

Перша збірка оповідань Надін Ґордімер «Обличчям до обличчя» («Face to Face») вийшла друком у Південній Африці в 1949 році. До цього вона вже мала опубліковане оповідання в журналі «The New Yorker» і в кількох інших («Virginia Quarterly Review», «Yale Review») – це були традиційні видання, до яких молоді автори в 50-х надсилали свої тексти.

Уся творчість Ґордімер пронизана гострими соціальними і моральними питаннями: боротьба з расизмом, засудження егоїзму, роз’єднаності між людьми, бездуховності та нетерпимості.

<…> У четвертому романі «Утрачений буржуазний світ» («The Late Bourgeois World», 1966), з’ява якого була натхнена рішенням Нельсона Мандели перейти від пасивного опору до саботажу, вибір робиться між наївним ідеалізмом бунтарів і благим цинізмом бездіяльних лібералів.

Роман політично відкритіший, ніж більшість творів Надін Ґордімер (не дивно, що він був заборонений у ПАР упродовж десяти років). Оповідач – біла жінка – знаходиться на межі політичних дій. Її колишній чоловік – недисциплінований учасник опору, діяльність якого закінчилася невдалою спробою саботажу, зрадою друзів під тиском поліції та самогубством. Любовні почуття жінки щирі лише наполовину, адже опинилися в кліматі, інфікованому загальним страхом.

<…> Роман «Хранитель» (1974, лауреат Букерівської премії) сповнений іронії і чи не найпоетичніший із творів авторки. У його основу покладено один із південноафриканських міфів.

«Я написала роман «Хранитель», де вирішила зігнорувати принцип, за яким потрібно щось пояснювати взагалі. Я вирішила, якщо читач не подолає перешкоду в своїх думках, якщо натяки будуть занадто загадковими для нього – йому ж гірше, – розповідає письменниця. – Загалом роман сповнений приватними посиланнями між героями».

У кінці книги є замасковане повідомлення. Це найбільш заборонене гасло визвольного руху, свого роду бойовий клич – африканське слово «mayibuye». Воно означає «Африко, повертайся назад». Таким чином у книзі втілюється ідея воскресіння: «Те, що було посаджене, буде рости знову», – говорить один із персонажів роману. Цей самий мотив повторюється й у деяких ранніх оповіданнях Надін Ґордімер.

<…> У світлі повстань 1970-х років Надін Ґордімер робить похмурі та цинічні пророцтва для білої і чорної Південної Африки. Це пророцтво не пропонує жодного вирішення проблеми міжрасових стосунків, але передбачає неминуче повалення системи апартеїду. Із проголошенням незалежності сусідніми народами Анголи, Мозамбіку та Зімбабве кінець правління білих у Південній Африці був цілком прогнозованим.

Дія роману «Народ Джулая» («July’s People», 1982) відбувається під час майбутньої революції в Південній Африці. Серед такого хаосу традиційні соціальні ролі та стосунки втрачають значення, а нові лише мають бути налагоджені. Роман сповнений настроєм очікування кривавих збройних сутичок, які, на щастя, насправді не сталися.

Замість розповіді про революцію, у романі робиться припущення, що такі події можуть статися, і зображуються наслідки можливих змін для ліберальної білої сім’ї. Родина приймає пропозицію свого чорношкірого слуги й знаходить притулок у його будинку, де сподівається перечекати війну. Владні відносини із суспільством поступово себе дискредитують. Проте є надія на самосвідомість людей, порозуміння й занурення в сільське життя – як можливий шлях до побудови нової Південної Африки.

Іще один визначний роман Ґордімер «Іграшка природи» («A Sport of Nature», 1987) у найпростішому значенні – історія життя білої південноафриканської жінки Хіллели, яка стане на бік революції в боротьбі проти апартеїду. <…> Кохання – один із кращих способів знищення расових упереджень.

Найважливіші теми Надін Ґордімер – любов і політика. Саме через них вона промовляє до мільйонів людей з усього світу, показуючи руйнівну силу дискримінації та насильства. Герої її книжок постають перед моральним вибором і в особистому, і в публічному житті. Ґордімер щоразу вдавалося тонко відчути настрої в суспільстві і створити характери, які стали виразниками найболючіших проблем Південної Африки.

(повний текст матеріалу Ірини Деркач «Надін Ґордімер: «Думаю, я стала б письменницею в будь-якому разі» читайте в журналі «Дніпро» №3/2011)