Дуже часто письменники є опозицією владі, оскільки їхні світоглядні позиції дуже різняться. Проте великі письменники і великі правителі мають принаймні щось спільне: усі вони рано чи пізно помирають. Та істиною в останній інстанції є їхні передсмертні слова.
Імператриця Єлизавета Петрівна вкрай здивувала лікарів, коли за півхвилини до смерті піднялася на подушках і, як завжди, грізно, запитала: «Я що, все ще жива?!». Але, не встигли лікарі злякатися, як все виправилося само собою.
Граф Толстой останнє, що виголосив на смертному одрі: «Мені б циган почути – і нічого більше не треба!»
Письменниця Гертруда Стайн: «У чому питання? У чому питання? Якщо немає питання, то немає і відповіді».
Віктор Гюго: «Я бачу чорне світло …».
Юджин О `Нейл, письменник: «Я так і знав! Я так і знав! Народився в готелі і … чорт забирай … вмираю в готелі».
Єдине, що встиг сказати перед смертю Генріх VIII: «Ченці … ченці … ченці». В останній день життя його мучили галюцинації. Але спадкоємці на всяк випадок влаштували гоніння на всі доступні монастирі, підозрюючи, що короля отруїв хтось із монахів.
Джордж Байрон: «Ну, я пішов спати».
Людовик XIV перед смертю кричав на домочадців: «Чого ви ревете? Думали, я безсмертний?»
Михайло Романов перед стратою віддав катам свої чоботи: «Користуйтеся, хлопці, все-таки царські».
Генріх Гейне: «Господь мене простить! Це його робота».
Оскар Уайльд, вмираючи в готельному номері, оглянув згасаючим поглядом позбавлені смаку шпалери на стінах і зітхнув: «Вони мене вбивають. Комусь із нас доведеться піти». Пішов він. Шпалери залишилися.
За матеріалами блогу «Світ під кутом»