Успішні тварини-письменники – коти, щури та деревний жук

*Чи знали ви, що вклад, зроблений різноманітними тваринами у світову літературу, наразі досить суттєвий? Інша справа, що бігати по видавництвах та вести перемовини з літературними агентами дуже важко, якщо у тебе не дві ноги, а чотири лапи. Тому доводиться брати собі співавтора з виду «гомо сапієнс», ставлячи на обкладинці його ім’я – і вся літературна слава дістається йому… То хто ж вони – ці чотирилапі майстри слова?

 

Якщо на одну шальку терезів покласти книжки, написані котами, то на іншу для рівноваги доведеться кидати все, написане іншими живими організмами. Логічного пояснення цьому явищу нема – як і популярності котів в Інтернеті. Але і першопрохідцем у цій справі став кіт.*

«Життєві погляди кота Мурра» (Ернст Теодор Амадей Гофман, 1819) сповнені рефлексій автора. Під їхньою товщею приховується карколомний, непередбачуваний, захоплюючий сюжет – приблизно на хвилину сюжету по годині всіляких художніх засобів на кшталт описів та роздумів. Одних вступів лише чотири штуки! Для любителів белетристики книжечка заважка, але вже для читачів-«середньоваговиків» написано цікаво. Новаторство книги полягало не лише в тому, що оповідь веде кіт, а й у тому, що ця оповідь чергується з уривками розповіді про друзів оповідача, капельмейстера Йоганнеса Крайслера та маестро Абрагама. Їх наявність пояснюється тим, що Мурр, нащадок Кота у чоботях, роздерибанив книгу і використовував її сторінки в якості промокального паперу. Причому Мурр дотримувався суворої хронології, а сторінки виривав довільно, і цей легкий контрапункт вносить додаткову привабливість для вибагливого читача.

 

Російський кіт Василій з «Біографії кота Василія Івановича, розказаної ним самим» (Іван Генслер, 1863) зовсім не такий. Сучасники вважали цю повістину дуже смішною – насправді в ній достатньо і сатири: у процесі розповіді щирий, безпосередній кіт деградує до рівня своїх господарів.

 

*У ХХ ст. коти взялися за перо більш активно, причому на різних континентах. Спочатку це був безіменний кіт у Японії – «Ваш покірний слуга кіт» (Нацуме Сосекі, 1905). У романі дуже багато цікавих побутових деталей, але, за великим рахунком, протягом усього роману НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ! Хіба що головних героїв грабують ближче до кінця книжки, але і це мало що змінює. Життя не рухається. Герої наче застигли у якомусь дивовижному світі, де час тече інакше – за рахунок того, що люди мислять іншими категоріями, і у них свої уявлення про важливі речі. Вони переважно споглядають і рефлексують. Навіть клички власному котові ніяк не спроможуться вигадати, бо це не так важливо… І сам цей кіт переймає характер господарів – його цікавлять такі питання, як, наприклад, що співають цикади – «осій-цуку-цуку» чи «цуку-цуку-осій»? Утім, якщо ви хочете ближче познайомитися з японською культурою, «Ваш покірний слуга кіт» – прекрасна нагода. Особливо у перекладі Івана Дзюби.

 

*Бурхливі історичні події ХХ ст. не давали котам часу повернутися до красного письменства, аж у 80-і почалася відлига котячої літератури. Цю нову епоху почав «Кіт без прикрас» (Террі Пратчетт, 1989). Едіп-кіт розповідає Террі Пратчетту та всьому людству про громадське життя котів – у цьому можна побачити багато соціальної сатири, а можна просто читати і реготати, бо написано дотепно і з картинками. Автор знається на котячій психології і змальовує світобудову очима котів дуже переконливо. Їхній Рух на захист справжніх котів – організація серйозна…

 

Потім настали 90-і. Перо в лапи взяла британка Таффі, залишивши людству цілу серію своїх записок: «Щоденник кота-вбивці», «Повернення кота-вбивці», «Кіт-убивця завдає удару у відповідь», «День народження кота-вбивці», «Різдво кота-вбивці», «Кіт-убивця тікає» (Енн Файн). Ці книги не просто веселі – вони… дитячі! Так-так! Таффі не дає розслаблятися Еллі та її татові, у кожній новій книжці заходячи далі у своїх витівках. Знов-таки – чудові ілюстрації, як і годиться дитячій книжці. Хоча дорослі від пригод «кота-вбивці» одержать не менше задоволення.

 

*А тим часом російський кіт Мартин, більше знаний як Кися, також написав чотиритомник про свої пригоди: «Кися», «Кися-2», «Кися в Америці», «Інтеркися» (Владімір Кунін). Автор суворо просив дітям цього не показувати – зате дорослі можуть насолодитися дотепною розповіддю кота-мандрівника. Пише Мартин легко, як і належить котові, і сприймає світ дуже оптимістично. З людьми спілкується шляхом телепатії – для цього треба просто налаштуватися на одну хвилю. А чому дітям не показувати? Ну, як мінімум тому, що у справжнього кота березень триває цілий рік, а Мартин – справжній кіт…

 

Наступне десятиліття потішило «Щоденником кота з лимонадним ім’ям» (Андрій Бєлянін, 2007). Цей кіт розповів, як живе у двох фантастів-нероб і, доки господарі їздять по різних конвентах одержувати літературні нагороди, пише за них усі їхні успішні книги, заздрячи своїм друзям, у яких господарі пишуть самі… Може, тут менше гумору, а більше сарказму, але це цілком у тренді сучасних російських письменників: багато алюзій, розрахованих на читача, знайомого з літпроцесом.

 

coverОстанній наразі літературний хіт котячого авторства – «Записки кота Шашлика» (Алекс Екслер, 2009). Повне ім’я автора – Іван Абрамович Шашлик. І що, цікаво, може розповісти про своїх господарів кіт, якому дали такий вербальний ідентифікатор? Ясно, що вони «тупуваті, але дресируванню піддаються»… Твір чудово показує котячий ракурс сприйняття людського життя, причому цілком реального і сучасного.

 

Якщо коти здавна відзначаються своїм незалежним ставленням до людей, то собаки – їхня протилежність. Пишуть вони набагато менше, але написане ними усе одно можна згрупувати в окрему категорію.

 

*До ХХ ст. собаки мовчки служили людині, не замислюючись про деталі. Але так вічно тривати не могло. Першими стали «Записки жовтого пса» (О’Генрі, 1906). Утім, це було лише оповідання, яке міг не читати «перший собака, котрий уміє писати – Міккі, автор «Щоденника фокса Міккі» (Саша Чорний, 1927). Утім, попри заявлену в назві форму твір не є власне щоденником – пес час від часу розмірковує про несправедливість світобудови на прикладі конкретних подій, котрі з ним відбуваються. Як і належить тому, хто веде щоденник, Міккі самотній, тому попри всю комічність описаних подій легкий флер меланхолії відчувається в усьому тексті. Так і уявляються сумні собачі очі…

 

*Після цього собаки знов довго мовчали, аж доки про своє «Собаче життя» не наважився розповісти Бой (Пітер Мейл, 1995). Автор постає егоцентричним філософом-параноїком із манією величі, він легко стрибає від розкриття якихось високих тем із цитуванням мислителів до цілком приземлених практичних порад собакам. Результат вийшов дуже кумедний і з картинками.

Зовсім не такий Енцо, автор «Перегонів на мокрому асфальті» (Нарт Стайн, 2008). Він безмежно відданий своєму господареві – автогонщику Денні, вболіває за близьких людей, у скрутні часи готовий підставити своє собаче плече… А подивившись по своєму улюбленому «Дискавері» програму про те, що монголи вірять у можливість переродження собаки у людській подобі, почав і сам мріяти у наступному житті стати людиною…

 

*Але й інші тварини іноді беруться за перо. Ще у ХІХ ст. це зробив кінь – «Чорний Красень» (Анна Сюел, 1877). Після прочитання цієї книжки ви навчитесь набагато краще розуміти коней. Чорний Красень описує своє життя від того часу, як мати-кобила годувала його своїм молоком, до кінця кар’єри і виходу на заслужений відпочинок. Описана у книзі неможливість зрадити людину, хоч би якою вона була, дуже вражає – особливо за рахунок того, що оповідь іде від першої особи…

 

*

 

Інша справа, коли до письменницького ремесла беруться щури. І роблять вони це давно. Книга «Хруп. Записки пацюка-натураліста» (Олександр Ященко, 1903) навіть у СРСР визнавалася золотим фондом дореволюційної дитячої літератури і неодноразово перевидавалася. Корисна тим, що, крім пригод пацюка Хрупа, котрий і веде щоденник спостережень за тваринним світом і людьми, у книзі ще багато пізнавального. Як справжній науковець, Хруп виходить за рамки свого комфорту заради нових знань і наважується зіткнутися з дикою природою у польових умовах…

 

Польські щурі двічі брали за людського співавтора Анджея Заневського – результатом стали дві з трьох книг «Безіменної трилогії»: «Щур» та «Тінь Щуролова» (кінець 70-х років минулого століття). Цей симбіоз дуже вдалий – адже щурі та люди психологічно дуже схожі, і з тексту «Щура» це особливо помітно. Її безіменний герой із самого початку стикається з реальним життям, зазнає багатьох пригод і врешті-решт втрачає зір й трагічно гине. Його смерть сприймається зовсім як людська… Другий щур, автор «Тіні Щуролова», зустрічає сліпого старого з першої повісті, і йому починає здаватися, що це насправді він і є. А можливо, він і має рацію… І невідомо, наскільки реальна тінь знаменитого Гаммельнського щуролова, котра періодично падає на фабулу.

 

*Є у нас і свій, так би мовити, національний гризун – мишка Мицик, котрий описав свою дружбу з котом у книзі «Веселі пригоди Мицика і Кицика» (Юхим Чеповецький). Мицик – настільки невиправний оптиміст, що ніякий негатив просто не може пробитися у його свідомість. Коли тіточка Марина, власниця квартири, в якій у Мицика нірка, купує кота, Мицик стрибає від щастя: це ж треба, який подарунок! Який знак уваги! Вітальність і доброзичливість Мицика настільки потужні, що до кінця книжки ніщо так і не може перемогти…

 

Вовки також можуть бути добрими письменниками, особливо в графічно-епістолярному жанрі. Про це свідчить творчий здобуток Малого Вовчика – виродку вовчого роду. Це вовченя на злість своїм родичам вдалося дуже доброзичливим – ніколи йому не стати таким, як його легендарний дядько, привид Вовчило-Хижачило, від одного імені якого утікають навіть канюки… Малий Вовчик працює над собою і про це регулярно звітується у листах – Достатньо однієї книжки, щоб ваші діти починали реготати уже після фрази «Любі мої мамцю й татку!». Наразі таких книг є сім: «Капосна книжка Малого Вовчика», «Героїчна книжка Малого Вовчика», «Школа привидознавства Малого Вовчика», «Малий Вовчик – лісовий сищик», «Малий Вовчик та його команда», «Малий Вовчик – Гроза морів», «Малий Вовчик. Відділ листів» (Іан Вайброу). Щоправда, ще не все перекладено українською, але будемо чекати… Та й автор ще живий.

 

*Можливо, найбільш парадоксальний твій цього жанру – «Історія світу за 10,5 розділів» (Джуліан Барнс, 1989). Цю класику постмодернізму написав деревний жук на Ноєвому ковчезі. Його виклад подій суттєво відрізняється від біблійного, в нього потрапляє дуже багато подій із майбутнього – Титанік, Чорнобиль… Але вони цілком органічно вписуються у канву цієї химерної оповіді зі своєрідною композицією.

 

Будь-який твір, написаний твариною, нагадує нам, що ми, люди, – зовсім не царі природи, а просто ще один вид. Навіть якщо ідеться про казковий світ, а не про спробу показати людство збоку. Адже скільки серед нас таких котів, вовків та коней у людській подобі… Після таких книг розумієш, що варто більше цінувати тих, хто поруч. Незалежно від того, скільки у них лап!

Наталка Гай