Три мушкетери-2013: чи є привід пора-пора-порадіти?

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

*«Д’Артаньянові має бути 18 років – і ніяких Безрукових».

 (Сергій Жигунов)

.

Ще до свого виходу на екрани нової стрічки «Три мушкетери», на неї посипався шквал критики як з боку кінознавців, так і з боку пересічних глядачів. Мовляв, нічого хорошого з цієї постановки не вийде. Особливо ображеними почувалися ті, хто вважає за еталон екранізації роману про мушкетерів радянський музичний фільм Георгія Юнгвальд-Хилькевича, якому з такої оказії усі раптом забули горезвісне «Повернення мушкетерів».

 

Скажу одразу: я не можу назвати себе прихильницею версії Юнгвальд-Хилькевича. Коли я була дитиною, я була божевільним фанатом трилогії Дюма про пригоди нерозлучної четвірки, я напам’ять цитувала цілі сторінки тексту і потай шила з маминого шарфа блакитний мушкетерський плащ. Тому «шедевр радянського кінематографу» свого часу дуже сильно мене розчарував, а з роками моє ставлення до нього стало ще більш критичним. Отже, звістка про те, що незабаром готується до виходу новий російський фільм про мушкетерів, незважаючи на усебічну критику, мене порадувала. Тим більше, що її творцем було заявлено Сергія Жигунова, який раніше вже мав справу з романами Дюма – серіали «Королева Марго» та «Графиня де Монсоро», які, незважаючи на всі свої недоліки, були цікавими, дивилися легко, і максимально відповідали оригінальному текстові. До речі, «Три мушкетери» теж знімалися як 10-серійний телесеріал, виходу якого слід очікувати дещо пізніше – можливо, у своїй повній версії він викликатиме менше запитань стосовно сюжетних ліній та логіки подій.

 

Почнемо з хорошого. Вже з перших хвилин фільму хочеться подякувати режисерові за те, що на цей раз д’Артаньянові і справді на вигляд вісімнадцять років (і він не Боярський J). Те ж саме стосується й інших персонажів – не лише самих мушкетерів, а й, скажімо, королеві, якій на момент подій було 26 років, і вона «знаходилася у розквіті молодості та краси». Дуже гарний вигляд має Василь Лановий у ролі кардинала Ріщельє, та й загалом кастинг акторів я вважаю вдалим, у всякому разі – стосовно зовнішності.

*

Єдине що –  скільки можна моє перше кохання, Араміса, робити блондином?.. А ще, на мою думку, фільм варто було б дивитися хоча б задля кількахвилинного епізоду з ювеліром у виконанні Володимира Етуша. Це, мабуть, найкраща з режисерських вигадок, і за неї аж ніяк не хочеться критикувати творців фільму. Чого не скажеш про інші «авторські винаходи» – але про це згодом.

 *

Костюми. Якщо зараз мейнстрім – згадувати стрічку Юнгвальд-Хилькевича, то дозвольте і мені згадати, наприклад, зшите з якогось ворсистого покривала для ліжка плаття міледі, босоніжки стилю середини ХХ століття на ній же, і вбрання монахинь-кармеліток з блискучої підкладкової тканини. Згадавши це і здригнувшись, можу впевнено заявити: костюми – це один з беззаперечних «плюсів» нової стрічки «Три мушкетери». Яскраві, привабливі, вишукані та дещо театральні – хіба ж може бути інакше, якщо йдеться про костюмовану стрічку за мотивами роману, про який жартують ніби там «будь-які співпадіння з реальними персонажами та подіями слід вважати випадковістю»? Вбрання персонажів допомагає нам перенестися не до реальної, а до ідеалізованої Франції XVII століття, Франції Дюма – так само, як і вишукані пейзажі, і старовинні замки та палаци, у пошуках яких знімальна група об’їздила не лише Росію, а й завітала до Чехії.

 *

Втім, атмосфера здавалася б набагато реальнішою, якби при написанні сценарію його автори більше дотримувалися оригінального тексту. І справа тут навіть не у сюжеті – а саме у манері говорити, формулювати думки… Не обов’язково було волати на кожному кроці «Каналія!» і згадувати про тисячу чортів, аби збагнути: персонажі Дюма розмовляли зовсім інакше, ніж ми, сучасні – і якщо письменник десь і перегнув палицю, вкладаючи у їхні вуста аж такі пафосні репліки, втім, він добре відчував дух епохи «плаща, шпаги і прекрасних дам» і правдоподібно передавав те, як мали б говорити люди тієї епохи. Чого, на жаль, не скажеш про тих, хто втілив образи Дюма  на екрані. Якщо заплющити очі, на слух важко відрізнити мову, яку ми чуємо у «Трьох мушкетерах» від тієї, якою ми спілкуємося зі своїми друзями, гуляючи вулицями міста. І стрічка від цього розходження візуальних образів з тим, що ми при цьому чуємо з вуст героїв, справді багато втрачає.

 *

А тепер час перейти до найцікавішого – до того, що викликало на голову Жигунова хвилю обурення одразу після того, як стрічка вийшла у прокат, а саме – до сюжету. Умовно фільм можна розділити на дві частини. Перша в цілому йде по давно накатаній доріжці знайомого сюжету «д’Артаньян – знайомство з мушкетерами – Констанція – підвіски королеви – подорож до Англії – гнів кардинала». Авторські вкраплення то тут то там у цій частині фільму хоч і відходять від оригіналу, проте не лише не порушують загальної канви, а й доповнюють її цікавими знахідками. Порадувала також наявність деяких моментів, яких у радянській екранізації або не було зовсім, або ж їх, за старою доброю традицією, було замінено піснями. Щоправда мені ніколи не було зрозуміло – ну чому б не розбавити цей заїжджений сюжет ще якимись деталями та історіями, чому б не розкрити більш детально образи та мотиви дій інших персонажів, адже роман Дюма – це багатющий матеріал, що надає велику можливість вибору?..

 *

Але добре, підвіски так підвіски… Втім те, що починає відбуватися на екрані після повернення злощасних прикрас законній власниці, з кожною хвилиною усе менше нагадує оригінальний твір. Ні, до стімпанкових «Мушкетерів» з Мілою Йовович та Орландо Блумом тут далеко, але вигукувати «Оце так поворот!» під час перегляду довелося не раз. Повторюся – можливо, у форматі серіалу це все матиме більш завершений та логічний вигляд; поживемо – побачимо. Але чим далі розвивався сюжет – тим мені, людині, яка досі пам’ятає роман ледь не назубок, ставало цікавіше: а що ж буде далі, і чим воно усе закінчиться? Коли ж справа дійшла до вияснення сімейних стосунків між графом де Ля Фер та його дружиною… не буду казати, це просто слід побачити на власні очі. Хоча саме за це кричуще перекручення сюжету я у певній мірі вдячна авторам фільму: міледі завжди була для мене дуже неоднозначним персонажем, і мене страшенно дратувало тотальне небажання придивитися до її особистої драми крізь образ «диявола у жіночому тілі». Наскільки якісно це було зроблено – питання інше. Але принаймні, спасибі, що спробували.

Підводячи підсумок, скажу: я так здивувалась, що мені аж… сподобалось. Ні, я абсолютно не вважаю нових «Трьох мушкетерів» шедевром (як не вважаю ним і старих), але гадаю, що як розважальний костюмований пригодницький фільм він цілком має право на життя. І можливо, коли-небудь, коли захочеться глянути щось веселеньке, яскраве, і без претензій на глибинний сенс, я перегляну його ще раз.

Ольга Герасименко