КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ
Мушу сказати, що фільм, незважаючи на усю критику, котра зараз летить на голову бідолахи Пітера Джексона, режисера стрічки, мені дуже і дуже сподобався. Мені, так само як і у першому фільмі, здаються дуже вдалими додані ним сюжетні лінії, персонажі та інші нововведення – усі, крім одного, про яке я скажу нижче. Ці нововведення перетворюють фільм на повноцінний приквел «Володаря Кілець», на історію, що за своєю масштабністю стає йому рівною. Ми пам’ятаємо, що «Хоббіт, або Туди і звідти» – це невеличка за своїм обсягом повість, що здається зовсім крихітною і дещо дитячою на тлі подальшої трилогії. Але навіть у цій історії геніальний професор Толкін примудрився залишити «за лаштунками» багато цікавого, що, не маючи прямого стосунку до головної сюжетної лінії, тим не менше відіграє величезну роль у подіях – як тих, що оточують самого Більбо Беґінса, так і тих, з котрими у майбутньому доведеться зустрітися його племінникові Фродо. Джексон намагається зазирнути за ці «лаштунки» і показати нам те, що він там побачив – і, на мою думку, йому це вдалося дуже непогано. «Пустка Смоґа» вдало відтворює ту атмосферу, яка все міцніше огортає Середзем’я. Моторошну атмосферу зла, що тихо і поступово насувається, шириться і набирає сил, поки люди (ну і не тільки люди, у даному випадку), зайняті своїми звичними справами, ще навіть не підозрюють про це. Це чути у словах героїв, це читається у їхніх очах, це помітно навіть у пейзажах – занедбане похмуре місто, що колись процвітало, колись привітний зелений ліс, у якому тепер на кожному кроці чигає небезпека…
Але попри це, «Пустку Смоґа» у жодному разі не можна назвати похмурим, сумним чи песимістичним фільмом. Як і у першій частині, ми бачимо тут неймовірної краси казкові краєвиди, від соковитих кольорів яких просто захоплює дух.
Головні герої – Більбо та гноми – променяться життєрадісністю та радістю, незважаючи ні на які важкі перипетії, і цей позитив немов передається глядачеві через екран. Вони самим своїм виглядом нагадують нам, що добро обов’язково перемагає зло, і не варто про це забувати ні на хвилину. Тут також багато легкого, іскристого гумору – наприклад, кумедний епізод про войовничого гнома, що дає відсіч оркам, не вилазячи з діжки, зірвав у глядацькій залі бурхливі аплодисменти. А прекрасні спецефекти та вражаючі трюки, яких у фільмі дуже багато, не дають батальним сценам можливості перетворитися у щось затягнуте та одноманітне, через що часом при перегляді подібних фільмів починаєш несвідомо шукати пульт з кнопкою перемотки вперед.
Окремо хочеться відзначити прекрасну акторську гру та унікальність кожного образу. Кажуть, що для Пітера Джексона наявність у сюжеті компанії з тринадцяти гномів спочатку була страшним сном, але у процесі роботи над фільмом стала головним задоволенням – і це помітно. Кожен з них має свої особливості зовнішності та характеру, через які одного гнома ніяк не можна сплутати з іншим. Мої улюбленці – мудрий сивобородий Балин та дещо хуліганистий Бофур у його неперевершеній шапці-вушанці, один вигляд якого вже добряче підіймає настрій.
Але особливим подарунком для глядача став страхітливий дракон Смоґ власною персоною, котрого втілив на екрані Бенедикт Камбербетч, що не лише озвучив древнього монстра, а й надав йому неймовірної пластики завдяки технології motion capture. Можу без сумнівів сказати, що з усіх бачених мною у кіно драконів, Смоґ – найкращий. Кожним своїм словом, кожним рухом, кожним помахом хвоста та вигином шиї він прекрасно уособлює сутність древньої потвори – пихатої, самозакоханої, впевненої у власній непереможності, але разом з тим – хворобливо чутливої до лестощів, навіть якщо вони виходять з вуст жалюгідного мізерного хоббіта.
Тепер обіцяна «ложка дьогтю» до тієї діжки меду, якою для мене стала «Пустка Смоґа». Як на мене, абсолютно зайвою у стрічці виявилася вигадана авторами любовна лінія, вірніше, навіть любовний трикутник (ну куди ж у сучасному кінематографі без цього?) між начальницею ельфійської сторожі Тауріель, відсутньою у книзі, добре знайомим нам Леголасом і… гномом Кілі, високим як на свою расу, та таким вродливим, що взагалі мало скидається на гнома. Це, на відміну від інших режисерських «бонусів», має штучний і банальний вигляд – по-перше, подібні історії про кохання, що долає будь-які соціальні, культурні та расові умовності, давно вже не те що нікого не вражають, а й встигли набити оскому. А по-друге, у світі Толкіна можливість існування такого кохання, як це не сумно, дорівнює нулю – і це чудово видно з того, як він описує фізичні та психологічні особливості кожної раси та їх взаємодію між собою. Згадаємо звичайнісіньку чоловічу дружбу між Леголасом та Ґімлі – це був безпрецедентий в історії Середзем’я випадок, який сприймався оточуючими як щось таке, чого «не може бути, бо не може бути взагалі». А це ж було вже через багато років після подій «Хоббіта»… Однак любителі вродливих та войовничих ельфійських жінок навіть тут можуть знайти свій плюс – у вигляді актриси Еванджелін Ліллі, виконавиці ролі рудоволосої красуні Тауріель. Дивитися на неї навіть мені, жінці, було більш ніж приємно.
Отже, на мою думку, стрічка «Хоббіт: Пустка Смоґа» – це прекрасний подарунок на свята для усіх, хто прагне чогось видовищного, яскравого і захоплюючого, і разом з тим – доброго та веселого. Якщо ви ще маєте змогу переглянути фільм у 3D форматі – обов’язково зробіть це, і тоді перед вашими очами оживе справді казковий та дивовижний світ.
Ольга Герасименко