Сьогодні – День Поезії, а отже наша ніч просить Вас провести її з класиками (від Шевченка до Шкурупія).
Раз на місяць пропоную бавити Вас еротичними візіями поезії класиків української літератури.
Адже – це – неповторна насолода!
Думаю, що особливих коментарів та аналізу така поезія не потребує.
Але це один із доказів того, що наша література ніколи не була пуританською…
Глибого Вам, любі мої читачі, літературного оргазмування!!!!!!
Тарас ШЕВЧЕНКО
***
У перетику ходила
По горіхи,
Мірошника полюбила
Для потіхи.
Мельник меле, шеретує,
Обернеться, поцілує,
Для потіхи.
У перетику ходила
По опеньки,
Лимаренка полюбила,
Молоденька.
Лимар кичку зашиває,
Мене горне, обнімає,
Молоденьку.
У перетику ходила
Я по дрова
Та бондаря полюбила.
Чорноброва.
Бондар відра набиває.
Мене горне, пригортає,
Чорноброву.
Коли хочеш добре знати,
Моя мати,
Кого будеш попереду
Зятем звати, –
Усіх, усіх, моя мамо,
У неділеньку зятями
Будеш звати.
Олександр ОЛЕСЬ
ЧАРИ НОЧІ
Сміються, плачуть солов’ї
І її б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її,
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в цей час нам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе –
І струмінь власної душі
Улий в житейське море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмілій, впивайся
і серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі.
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, –
Гори! Життя – єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти.
Коли весь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісних квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люде,
Погасне в серці багаття
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас – боги скупі,
Над нас – глухі й нечулі…”
………………………….
………………………….
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її:
Знов молодість не буде!”
ТАЙНИ НОЧІ
Тихше, тихше! Не диши!
Нас почують комиші…
Розлетяться, зникнуть чари,
І потонуть ненюфари.
Глянь сюди, – стрункий комиш
Осоку стиска міцніш
І, облесливий, шепоче
Про її літа дівочі.
Притулися! Вгледять нас…
Чуєш? – пісня полилась…
Ти не бачиш, хто виводе?
Не вставай, примітять води…
Зашуміла десь трава…
Ах! Русалка виплива…
Вся в каміннях, в сріблі, в росах.
І лілеї білі в косах.
Тихше! Тихше! Не диши!
Щоб не чули комиші,
Не розвіялися чари,
Не втонули ненюфари.
Краще стань лозою ти
І нас березі рости.
Я ж в комиш перероблюся
І до берега схилюся…
Ти – лоза, а я – комиш.
Будем дихати вільніш
І нікого не злякаєм
Більше в цім раю безкраїм.
***
Раз прийшла Церера вранці
І Еолу каже так:
“Всі мої щасливі бранці,
Всі раби в моїх квітках…
П’ють кохання насолоду,
П’ють повітря, сонце п’ють,
Хвалять Бога і природу
І життю поклони б’ють…
Ой повій, повій, Еоле,
З ними весело пограйсь,
Похитай гілля поволі,
Пожартуй і покохайсь”.
Сиплють квіти розкіш цвіту.
Стогнуть тяжко, вагітні,
І не раді уже світу.
Сонцю, Богу і весні.
А Церера із Еолом
Грають в фільку з пітним чолом,
Глянуть часом на квітки –
І сміються в кулаки.
Микола ВОРОНИЙ
ЕПІТАЛАМА
Завтра хай кохає той,
Хто ще не кохався;
Хто ж кохався вже, нехай
Той кохає й завтра.
Публій Флор
Людський вік – недовгий вік.
У вселюдському просторі
Лине в безвість чоловік,
Як галера в синім морі.
На галері тій – пісні,
Танці. жарти, сміховини…
Так ідуть за днями дні,
За хвилинами хвилини.
Ми пливем у далечінь
Таємничу і незнану;
Круг нас неба глибочінь
І безодня океану.
Але певно: час не жде.
Буря грізно загуде
І колись-таки над нами
Стоголосими громами!
І заходять буруни.
І закрутять чорториї –
Озоветься з глибини
Голос дужої стихії!
І з піднесеним чолом
У хвилині тій тривожній
Заспіваємо псалом
Ми стихії переможній.
Світовий коловорот
Всіх нас в обіг свій затягне …
Хай же тішиться Ерот,
П’є Психея, доки прагне!
Хай же грає в серці пал.
Як на морі хутровина!
Пийте, пийте свій фіал.
Поки ще не збігла піна!
Доки в серці є чуття.
Щоб кохатись і кохати.
Поспішайте від життя
Взяти все і все віддати!
Вільна спілка – вільний шлюб!
Бо нема без волі шлюбу.
“Будь же мій – мені ти люб!”
“Будь моя – кохаю любу”.
Шлюб закоханих істот –
Справжнє свято Гіменея!
Помічник у них – Ерот,
Помічницею – Психея.
Дзвін тимпанів, бренькіт лір
І гучні весільні хори…
Кров кипить, палає зір…
Хай же піняться амфори!
Хай же ллється з ґрона сік
Бурштиновий, виноградний…
Людський вік – недовгий вік,
Хоч недовгий, та принадний!
Хай на славу буде шлюб!
Хай бринять жагучі звуки,
Щоб шукали губи губ.
Щоб сплелись з руками руки.
Щоб злучилися в одно
Животворче, спільне – двоє…
Поки в чашах є вино,
Пийте жадібно… Еvoe!
ЧИ ЗУМІЄШ?
Чи зумієш ти кохати,
Щоб за все, про все забути.
Щоб усі зірвати пути,
Щоб усі зламати ґрати?
Чи зумієш ти літати.
Щоб зі мою разом бути?
Чи здолаєш ти в кохання
Всі скарби душі вложити.
Щоби знов перетвори ти
Їх вогнем свого страждання?
Чи здолаєш без вагання
Так і вмерти, як і жити?
Коли так, летімо разом
В неосяжні високості.
Вище, дужче… аж до млості!
Душі, збурені екстазом,
Як раби, не гнуться плазом –
На землі вони лиш гості.
В світовий процес творіння
Влиймо всі духовні сили.
Будьмо, як громові стріли:
Дві душі – одно горіння
Щоб згадали покоління,
Як жили ми, як любили.
Богдан ЛЕПКИЙ
ЧИ ТЯМИШ?
Чи тямиш? Ясний, теплий день.
Шумить в ріці вода.
З блакиту капає огень
До людського нутра.
Ніде ні хмарки, тишина.
Лиш серце б’є, шумить ріка, –
Чи тямиш?
Чи тямиш? Пара білих рук –
Як пара білих крил,
Рожевих уст солодкий звук,
Волосся – шум вітрил.
Крові удар, і серця стук.
І повінь чарів, море мук –
Чи тямиш?
Чи тямиш?.. ах, минає чар
І в’яне щастя квіт!
На небі сонця ясний жар.
Горить огнем блакит.
Життя сповняє чарів чар,
Тремтять уста, у жилах жар –
Чи тямиш?
Павло ТИЧИНА
***
– Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці, –
Спать мене поклала Тала
На дівочій на руці.
Щось питає, обіймає.
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок не іде.
Ой ти ранку, любий сонку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі:
– Ну, приходь же, жду вночі. –
За вікном шумлять тополі,
Журавлині ключі…
З КРИМСЬКОГО ЦИКЛУ
ПЛЯЖ
М.Рильському
З гори вона збігла і гола лягла, –
не знає, не знає, не знає чому –
Жагуче коліна сумні розвела
і сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, –
здається, здається, здається, от-от! –
тінь – та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води…
Невже це було колись: банда… пожар…
Її ґвалтували і кинули в жар…
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
О як вона вирвалась. кинулась в бір, –
і бігла, і бігла. і бігла, – о жах! –
Куди не погляне – оскалений звір.
і небо у чорних кривавих слідах…
Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
тепер вже не знаю ні націй, ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись. і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби. які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов –
Любов моя чиста, любов незгасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!
***
Ой була собі Оксана
та як був собі Іван…
Та схопилась шура-бура.
ще й любовний той роман.
Ах! ах! Темні ночі,
карі очі, голубі.
Щось ми знаєм, щось ми знаєм,
та не скажемо тобі.
Що ж ти дивишся, юначе,
на красу її, на стан?
стиглу вишню треба їсти, –
ой Іван, Іван, Іван…
Ах! ах! Темні ночі,
карі очі, голубі.
Щось ми знаєм, щось ми знаєм,
та не скажемо тобі.
Ой як трудно в світі жити.
як у серці повно ран!
Що ж ти вишню заморозив?
Ой Іван, Іван, Іван…
Ах! ах! Темні ночі.
карі очі, голубі.
Щось ми знаєм, щось ми знаєм,
та не скажемо тобі.
Де ж твої козацькі вуса,
кармазиновий туман?
утекла твоя Оксана.
ой Іван, Іван, Іван..
Ах! ах! Темні ночі,
карі очі, голубі.
Щось ми знаєм, щось ми знаєм,
та не скажемо тобі.
Михайль Семенко
Із циклу “ЗОК”
ІІІ
Пестила мене
Шепотіла:
Гарно.
Шепотіла в ухо:
Мій.
Гладила й шепотіла:
Скажи.
А після говорила:
Ти – чужий.
Прощались –
Цілувала, цілувала.
Я гніваюсь
Ти знала
Що я не забуду тебе.
IV
Перса твої
Мої:
Я їх цілував.
Ноги твої
Мої:
Я їх пестив.
Між твоїх стеген
Мох.
Тіло твоє
Моє:
Воно тремтіло.
Ти –
Моя:
Ти віддалась.
IN
Жінка що віддається не часто
і таїть у собі стриманості красу –
ніби тобі самому – каже – що своє кохання
я тобі – я тобі несу –
і чому тільки мені – не знаю я –
і дивуюсь – і не розумію – й не вірю їй –
і її життя – і своє з плямами –
печально й мовчки змірюю –
і навіщо мені – ще одна
і навіщо – болюча – мені – рана
і хочеться щоб це була остання
і хочеться щоб вона була остання…
ЕРОТИЧНИЙ СПОЛОХ
Людмилі Трофимовській
Білим вінчиком магнолія накрилась.
Пелюстки невинними руками
Просять їх любити, не займати.
І благаючи слізьми запахів плачуть.
Велетенська квітка білим плаєм
Розляглась на глянсуватім листі.
Вогкі ткані мов сукна тонкого
Ритвинами жилок побрались.
На білявих грудях молодої,
Увінчаної спрагою і коханням,
Рожеватий крем живого тіла
Ледве чутно проступає тоном.
Наче тіло ніжне і тужаве
Віддає, не знаючи для кого –
Геть розкинула в жадобі білі ноги
Показати очам таємницю сполу.
Розкриваючи без сорому своє хотіння.
І в мені підводить огненосний гамір.
Роздуває еротичний сполох
У крові моїй білявими ногами.
Доторкнись до неї – то іржа болюча,
Мов проказа бура, її вкриє тіло.
За надмірно-хворобливу пристрасть
Вона болями й тоскою платить.
А краса стискається і бухне
В її персах – пупляху тугому,
Щоб чекання млосне розірвати
У могутній ароматний заклик.
І в потокові тому труйному
Упаде на постіль голова безсила,
І уродиться продовження роду
Насінньова зав’язь – ціль природи.
Ґео ШКУРУПІЙ
ВОГКО
пристрасні поцілунки гарячих вуст
роздушилась велика червона вишня
стримані подихи
тепла вода запашних долонь
ох ми я
м’якість гарячих дотиків
твердість хвильолонна
ах
роздушилась велика червона вишня
по всьому тілі теплий сік
БАРАБАН ПЕЧАЛІ
Очі твої підо мною,
перса
і тіло твоє…
Руки в траві розкинуті,
вогкі долоні
в долонях моїх.
Очі твої свічада,
і я величезний,
безумний,
ніжно вдивляюся в них.
Тіні пахучого вечора,
вогні недалекого міста,
чорний, тихий кажан,
що поринає в присмерк…
Тиша.
Задумливість.
Пахне земля,
пахнемо ми…
Близько, близько обличчя.
Ти бачиш, як падають зорі,
неба сліпучі дарунки.
Я ніжно торкаюся рани
запашних і вабливих уст.
Цілую-люблю – Ваша Леся Мудрак!
Увага! На Ночах з «Другом Читача» не шукайте порно та непристойності – тут панують лише еротика, високе мистецтво і найчистіші фантазії!
Також на Ночах з «Другом Читача» суворо заборонено перебувати неповнолітнім особам!
.
Щиро Ваш
нічний вартовий «Друг Читача»