Талановитий твір у наш час часто проходить випробовування екранізацією. Але не завжди добра книга має таке ж добре кіновтілення. І не всім письменникам щастить, щоб на їх тексти подивився через вічко камери такий майстер, як, приміром, Ян Кунен, творець настільки різних, але стильних і вже культових картин, як „Доберман” та „Блуберрі”. Цього разу режисера спокусила книга на тему так званого „потреблятства”, популярне чтиво про модні нині піар, гламур і дискурс, а ще – про любов, що рухає сонце і зірки, а точніше – про її втрату. Це „99 франків” модного француза Фредеріка Бегбеде.
Поки бестселер сім років чекав на екранізацію (з 2000 року, коли книжка побачила світ), Бегбеде встиг трохи змінитись, і тепер головний персонаж фільму „99 франків” Октав Паранго вже не схожий на автора, хоча роман задумувався як автобіографічний. Автора всі бажаючі могли нещодавно побачити в Києві – тепер, як ми знаємо, він у плюсі – з бородою, у мінусі – без окулярів. Але на початку двотисячних, за словам очевидців, Бегбедер був саме таким, як актор Жан Дюжарден, він же – екранне втілення головного героя фільму Паранго. Можливість порівняти реального письменника з його автобіографічним персонажем пропонує також і режисер – коли в кіно Октаву стає реально зле – він бачить Фредеріка Бегбеде. Як своє відбиття у дзеркалі, як незнайомого на вечірці, як шикарну бородату стюардесу (остання вийшла особливо переконливою). Автор книжки визнав свій кінодебют „дуже видовищним і яскравим” і тепер, кажуть, сам мріє зайнятися режисурою.
99 франків – саме стільки й коштувала в магазинах найуспішніша книга Фредеріка Бегбеде. А в кіно цю ціну (чи не власному життю?) малює головний персонаж – кокаїном та кров’ю на скляному столі, починаючи черговий день копірайтера рекламного агентства. Такий типовий початок його робочого дня, а точніше –падіння в обійми смерті.
Безперечно – це “герой нашого часу”, причому, як і у Лермонтова, досить неоднозначний персонаж. Він на диво симпатичний, хоч і самозакоханий, на диво розумний і тому цинічний. За версією Бегбеде, Октав Паранго – новий і єдиний Христос (йому теж – 33), якого заслуговує сучасне суспільство.
Усе складається так, що ми обов’язково повинні з перших же кадрів зненавидіти гламурного рекламіста-нарциса, який розповідає про те, як він нас використовує й зневажає, але чомусь мимоволі співчуваєш йому, бо система, в якій і на яку він працює, використовує і його, „Володаря Світу”. Хоча б тому, що лицемірство і зневага, замішані на скандальних істинах, завжди гарно продаються, продається і цей фільм, і, зрештою, книга, хоча що чому слугує рекламою – це ще питання.
Кіно профільтрувало інтелектуальний заряд роману і звело це все до постмодерних забавок. На кшталт: поглянь так – побачиш масову культуру – від мультиплікаційних ефектів до серіальних пристрастей, поглянь інакше – і перед тобою витончена пародія на все одразу з калейдоскопом прихованих кіноцитат та прийомів. За формою й змістом фільм вийшов однозначно постмодерним, а точніше – виглядає так, ніби постмодерн став кінематографічним. Навіть наявність двох фіналів і заклик режисера проголосувати при виході з кінотеатрів за те закінчення, яке сподобалось найбільше, – все це грає на різних рівнях, а особливо на рівні гоголівських „сміху крізь сльози”. Причому кіно однозначно вичерпно передає специфічний „запах слів” Бегбеде, залишаючись при цьому автономним і самоцінним явищем.
Однією з найхарактерніших сцен фільму є шизофренічно-наркотичні марення головного героя, коли він потрапляє (уявіть цей жах!) у створену ним самим рекламу, де все – несправжнє: родина, почуття, стіни, їжа і навіть трава. Відповідно, однією з подібних імітацій почуває себе Паранго. Життя в імітації завершується штучним раєм, рекламіст стає рекламою. Вийшовши з реклами, він у неї ж і потрапив, перетворившись після загибелі на сюжет бігборда.
Сюжети кінопродукту та книги дещо відрізняються: письменник вірить у можливість змінити світ бунтуючи, режисер знімає довжелезний кліп про занепад людства. Падіння людства (основа кіно – сповідь Октава під час падіння з хмарочосу) – це лише шлях пригадати минуле. Світи фільму і книги живуть без усвідомлення майбутнього – чи це не закид на те, що сучасні індивіди живуть лише сьогоденням? Якщо й так – то позитивного виходу обидва автори все одно не пропонують.
Зрештою, у світі Бегбедера все минає: любов, мистецтво, планета Земля, ви, я – лишається тільки реклама. А в нашому світі лишається книга й фільм за книгою, тому ви маєте змогу проголосувати грошима за те, що вам більше припало до душі. І ще – можете переконатися, що всі ці слова були не просто банальною рекламою.
Чесно кажучи, кіна не бачив, але після такої інтригуючої статті обов'язково подивлюся. Гадаю, що це повинно перевернути моє глядацьке сприйняття (а може й читацьке)
Максиму Н. - респект! Піар вищого гатунку.