«Гамлет» із «Привозу»

АНТРАКТ

Пригадуєте хрестоматійну фразу зі старого радянського фільму «Стережись автомобіля!»: «А чи не замахнутися нам на Вільяма нашого Шекспіра?»? Таким чином режисер «народного театру» хотів наголосити на тому, що і він, і актори-аматори вже доросли до великого англійського драматурга. Нагадаю, що ставили у театрі саме «Гамлета, принца данського» — п’єсу, яка серед усіх Шекспірових творів має репутацію чи не найскладнішої, вважається своєрідним «іспитом» для режисера.

Експресіоністичний тандем Богомазова й Андруховича

І все ж серед величезної кількості тепер уже нібито «канонічних» постановок «Гамлета» здивувати глядача бодай чимось, здавалося б, просто неможливо. Хіба що режисер візьме найновіший на сьогодні переклад українською культового літератора Юрія Андруховича і змінить естетику відродження естетикою модернізму. Саме це й зробив відомий київський режисер Дмитро Богомазов, «замахнувшись» на «Гамлета» в рамках традиційного вже фестивалю сучасного мистецтва «ГОГОЛЬFEST». Разом із трупою Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василька Богомазов виніс на суд столичної публіки цілком нового «Принца данського» — мовляв, саме такими є найновіші європейські тенденції.

Передовсім, європейською є загальна стилістика постановки й, зокрема, сценографії: очевидна «задзеркальна» традиція Льюїса Керрола із його шаховою дошкою і персонажами, серед яких тільки Аліса — жива, натомість усі решта зроблені з картону. З іншого боку, легко вгадується естетика експресіоністичного театру, де навмисне наголошується на абсолютній неправдоподібності й робленості всього, що відбувається на сцені. Так, у постановці Богомазова всі другорядні персонажі костюмами і гримом схожі на ляльок. Причому в першій дії ці «ляльки» — білі, мовби фарфорові, із повільними, ба навіть маріонетковими рухами, тоді як у другій — усі білі «ляльки» стають чорними. Принагідно відзначу, що чи не половина успіху вистави робота художника, Олександра Друганова, якому вдалося зробити направду фантастичні декорації.

Гамлет-мінімаліст

Єдиний «живий», не ляльковий, персонаж — Гамлет (Яків Кучерський). Мовби на доказ своєї природності, не-театральності, принц данський, по суті, навіть костюма сценічного не має, натомість актор одягнений у цілком буденний одяг початку ХХІ століття. Відтак, зроблено акцент на внутрішньому світові персонажа — достоту, як у самого Шекспіра.

Зізнаюся, із перших секунд появи на сцені Гамлет неймовірно дратує, випадає з контексту тим, що нібито анітрохи не годиться на роль головного героя. Річ у тім, що Гамлет — звичайнісінький, без будь-яких видимих ознак душевного сум’яття й бодай мінімального вияву експресії. Навіть центральний монолог — «І от питання: бути чи не бути?» — на тлі загального спокою маріонеток втрачає своє первісне навантаження, практично пройшовши повз глядача. Однак нестача експресії — ознака не тільки Гамлета. Театральність як бурхливе вираження емоцій у постановці Дмитра Богомазова практично відсутня (натомість відсутність емоцій компенсується дорогими і яскравими декораціями й костюмами). Хоча це цілком у дусі експресіоністичного театру: щоби підкреслити неправдоподібність, слід або гранично загострити, або повністю забрати емоції. Очевидно, в цьому випадку режисер обрав другий шлях.

Повертаючись до Шекспіра

Знавці Шекспіра неодноразово наголошують на тому, що в нього ніколи не буває ані чистих трагедій, ані чистих комедій. Шекспір — це завжди синтез комічного й трагічного, саме тому його тексти були, є і будуть актуальними для всіх часів і народів. До честі Дмитра Богомазова, у своєму «Гамлеті» він точно вловив цю характерну ознаку стилістики англійського драматурга. Відтак вистава, у якій століттями дошукуються і таки знаходять найглибші сенси, із трагедії перетворюється на «ляльковий театр» із елементами фарсу.

Найбільш кардинальних змін зазнала кохана Гамлета, юна Офелія. Із меланхолійної закоханої дівчини, напрочуд ліричної і ніжної, музи численних художників, Офелія перетворюється на свого роду карикатуру — дурну ляльку, не здатну самостійно мислити. Яскравим штрихом до образу став безглуздий смішок, зовсім не властивий традиційному образові із Шекспірової трагедії. Тож природно, що Офелія анітрохи не викликає у глядача симпатії, хіба що жалісливу посмішку: мовляв, сама винна. Однак це тільки в першій дії. А от у другій дівчина цілковито перероджується: божевілля нібито оживляє колишню ляльку, і разом із Гамлетом, якого всі персонажі ще від початку вистави вважають божевільним, Офелія стає вже другою «справжньою» особою на сцені.

І нарешті, персонажі, яких практично нереально зіпсувати після абсурдистської п’єси Тома Стоппарда «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» (1966), а також однойменного фільму 1990-го року цього самого режисера. Здається, перегук між двома режисерами очевидний: в обох Розенкранц і Ґільденстерн — персонажі-блазні, маріонетки, існування яких цілком абсурдне. У Богомазова ці двоє однаково вдягнені, одночасно говорять і більше того — абсолютно зливаються з інтер’єром. Пам’ятаєте радянський мультик про «двох із ларця, однакових із лиця»? Отакі й Розенкранц і Гільденстерн, як на мене, просто-таки знахідка київського режисера.

Щиро кажучи, ні кульмінації, ні тим паче катарсису від богомазівського «Гамлета» ніхто не дочекався. З одного боку, чекати такого — це як переживати, що станеться в кінці роману з Анною Кареніною (всі ж бо й так наслухані про її страшну долю), з іншого, катарсису даремно було б очікувати все через ту саму естетику експресіонізму. І навіть напружений шекспірівський фінал, де всі, окрім Гораціо, трагічно вмирають, у Дмитра Богомазова стає спокійним і тихим. Фортінбрас не приходить, а смерть кожному з героїв приносить не шпага чи отрута, а тітоньки, одягнені в чорне (можливо, грецькі богині долі Мойри?).

По правді кажучи, привізши на столичний «ГОГОЛЬFEST» одеського «Гамлета», Дмитро Богомазов неабияк ризикував. По-перше – взявшись за давно знайомі й звичні для публіки тексти Вільяма Шекспіра, які досить складно було поставити по-новому; по-друге – представивши «не розбещеній» театром публіці найновіші європейські тенденції. Однак публіка – і одеська, і київська – сприйняли нового «Гамлета», а разом із ним і європейські тенденції, «на ура». А значить, нам поки що зарано ставити хрест на українських театралах та, зрештою, як і на сучасному українському театрі.

Ольга Купріян