ПАЛАТА № 6: КІНОМЕТАФОРА

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Антон Чехов написав повість “Палата № 6” у 1892 році, коли в його країні була складна соціально-політична і культурна ситуація. Написав, аби висвітлити становище тогочасної інтелігенції, тогочасні майже діогенівські пошуки справжньої людини з ліхтарем серед білого дня. Написав, певно, і про стан медицини, яка не навчилася відрізняти розумну людину від божевільної, а також, певно, про хитрих дільців, які поступово огортають Росію павутиною пристосуванства й нещирості.
Минуло більше ніж століття, і одразу двоє режисерів – Кирило Серебрянников (2004-го) і Карен Шахназаров (минулого року) – екранізували цей твір Чехова, вважаючи його напрочуд актуальним, з огляду на теперішні російські реалії. І їх можна зрозуміти, оскільки за сто років нічого кардинально не змінилось, хіба що людей у світі стало більше, а відповідно – збільшилась і кількість мешканців палати № 6.
В останній на часі екранізації повісті Чехова Карен Шахназаров пішов дещо незвичним шляхом перенесення тексту на екран, перетворивши об’єктивну оповідь класика на псевдодокументальне розслідування стану російських психлікарень 2007 року. Сюжет твору при цьому слугує основою розповіді, яка подається крізь призму бачення різних персонажів.
Початок фільму взагалі можна сприйняти як теледослідження, в якому відбувається реальне опитування божевільних в інтернатах – щоправда, із провокативними запитаннями про їхні мрії. Враження від цих інтерв’ю готує глядача до сприйняття самого фільму, гнітюча атмосфера відчаю й безвиході якого зрештою триває майже півтори години.
Чеховську історію про лікаря Рагіна, який знаходить у провінційному місті одну розумну людину, та й того божевільного Громова з палати № 6, режисер суттєво не змінює. Різниці – в деталях, у часі зображуваних подій і зміні послідовності появи героїв у фільмі. Хоча при цьому відчуваються певні натяжки. Скажімо, чеховський текст у 2007 році звучить дещо архаїчно, та й побут лікаря й пацієнтів значно кращий за умови сараю для божевільних у ХІХ столітті (один зі справжніх божевільних, що брали участь в екранізації, каже про це так: “Лікарня вищого рівня!”). Документальності картини зраджують хіба що ретроспективні кадри розмов Рагіна (чудова роль Володимира Ільїна) з Громовим, оскільки про все інше ми дізнаємося чи з журналістського інтерв’ю з учасниками цих подій, чи завдяки диктофону й зіпсованій камері (не відтворює звук) товариша Рагіна – Михайла Авер’яновича (якого зіграв Олександр Панкратов-Чорний). І ці умовності технічного плану дещо псують цілісне сприйняття кіно, заважають зосередитись на невибагливій простоті письменницької думки. Можливо, це пов’язано з невеликим бюджетом і рекордно малим (менше місяця) часом зйомки фільму.
Несучасність інтелігентської трагедії у стрічці активно виправдовується філософськими роздумами героїв і певним набором сучасних реалій (Рагіну пропонують поїхати відпочити в Анталію, на своєму місці виглядає також фото Хемінгвея у кімнаті лікаря і т.п.). Дещо сповідально-надмірним є одкровення лікаря –попередника Рагіна, який слово в слово за Чеховим розповідає про те, як він займався таємним продажем спирту й завів собі цілий гарем із пацієнток. Так втрачається авторська іронія й сатира, натомість кінопроект набуває рис, притаманних популярним ток-шоу: скандальної телевізійної балаканини про сувору правду життя.
Однак є декілька сцен, які суттєво підкреслюють образ палати № 6 як метафори, як мікромоделі суспільства, позбавленого чітких моральних орієнтирів. Це, наприклад, епізод із зустріччю Нового року в божевільні, із врученням подарунків та обов’язкових танців, коли до чоловічого контингенту палати № 6 приводять жінок із сусіднього психіатричного відділення. Мінімалістська натуралістичність зображення допомагає усвідомити те, що це точна копія нашого життя, тільки розіграна справжніми божевільним навпіл із звичайними людьми-акторами (в принципі, як і в дійсності, не обмеженій тільки лікарняними стінами). І якщо в тексті Рагін, потрапляючи до своїх колишніх хворих, швидко помирає, то в екранізації він тільки втрачає здатність говорити після інсульту, лишаючись живим символом пошуків ідеалу в неідеальному світі. Останньою крапкою режисер робить не смерть головного героя, а утвердження того, що в реальності цієї буденної драми анічогісінько не змінилось. Карен Шахназаров закінчує чехівським епізодом: сусідка Рагіна оповідає про добре ставлення лікаря до її маленьких доньок, які нерідко лишались ночувати в нього, коли до сусідки приходив неврівноважений коханець-п’яниця. Причому одна донька сусідки під час її інтерв’ю весело регоче, а інша – перелякано дивиться в камеру, і дитячий стурбований погляд і є останнім кадром фільму, своєрідним акцентом на страху молодості перед несправедливим світом.
Однією з провідних думок повісті є те, що біль не можна зрозуміти, не переживши, а божевілля не поясниш адекватно, не ставши при цьому божевільним. Цікаво, що 1973 року американський лікар Розенхан проводив вельми неоднозначний експеримент – змушував групу здорових людей вдати із себе шизофреників, оповідаючи про уявні симптоми психіатрам. Знаково, що симулянтів серед них наука так і не виявила, і всі вони потрапили з різними діагнозами до психіатричних клінік, де пробули певний час. Чехівський текст і цей есперимент дозволяють засумніватись передусім не в компетентності медицини, а, скоріше, в критеріях підходу до норми й відхилення від норми в соціумі. Чи це недосконалість світу, нездатного вирізнити середньостатистичне від геніального, чи унікальність кожної людської особистості, що не підпадає під жодні узагальнення? Відповіді – у творі та фільмі, де палата № 6 зовсім не відділяє божевільних від небожевільних, а, радше, проводить межу між тими, хто втратив віру в добро й розум, і тими, хто в них усе ще продовжує вірити.

Максим Нестелєєв