Колонка редактора. Дощовики

Погода, яка має залишатися за вікном. Так я називаю холодну блідість більшості осінніх днів. Та, у кращому випадку, вона залишається за вікном трамвая, у якому тобі (у кращому випадку) ще двадцять хвилин їхати.

На цей випадок я маю одну книжкову таємницю. Восени я переставляю на видне місце кілька книжок на своїй полиці. Я називаю їх дощовиками. Здебільшого через шелест, який вони створюють. Восени, на мою скромну думку, шелестіти дозволено тільки дощовикам і сторінкам книг. І ще листю — справді, куди ж без нього 🙂

Знаю, що у топах має бути якесь гарне число, типу п’ятірки чи десятки. Але у мене всього чотири.  

4 історії, які я одягаю поверх пальта, і сміливо виходжу в осінь:

 

Харукі Муракамі «Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі»

Насправді він зовсім не безбарвний, але саме таким Цкуру почувається серед своїх кольорових друзів. Кольорових у прямому значенні, до речі. Їхні імена позначають певний колір. Цкуру не дуже переймається тим, що його ім’я не має ніякого відтінку, доки друзі не відвертаються від нього без пояснень і видимих причин.

Я називаю цю книгу ліками від сірості. Вона не про втрату когось. Вона про віднайдення свого власного кольору.

 

Ернест Гемінґвей «Фієста»

Читати цю книгу треба дуже обережно. Вона обпікає і обладинкою, і текстом. У ній багато пристрастей і болю. А ще кориди та іспанських словечок. Ми вже згадували, що Гемінґвей часто ходив на бої биків. Але після «Фієсти» здається, що він сам неодноразово виходив на арену (зважаючи на те, як він описує відчуття та емоції бика, здається, що не тільки у ролі тореадора).

А ще ж любовна лінія, майстерність у описах якої мене приємно здивувала. Життя і кохання героїв дуже нагадує кориду (не дарма автор так багато про неї пише). Пристрасть межує із болем, а почуття — з поразкою.

 

Мар’яна Ліщинська «Бузькові вогники»

Зазвичай не читаю мемуарів.  Погодьтеся, що всі читачі трошки егоїсти — кожну історію вони намагаються приміряти на себе. А спогади людини, якою б цікавою чи відомою вона не була, стосуються тільки її. Особливість цієї книжки у тому, що в нас із авторкою спільні спогади, незважаючи на те, що ми не знайомі особисто і між нами кілька десятиліть.

Вона пише про 3 міста, які першими спадають мені на думку при згадці про західну Україну. В одному із них я народилася. Я впізнавала його у пейзажах, людях, словах і стравах. Розгорнувши цю книжку, можна стерти півтисячі кілометрів.«Бузькові вогники» — це квиток додому.

 

Дмитро Кешеля «Родаки»

Роман, який можна пити, наче домашнє вино. І навіть трошки вп’яніти від смаку діалектизмів, якими закарпатський автор наповнив свій твір. Потятко, піпа, леквар, дарабчик… Серед цих слів можна знайти пташенятка і сливове варення.

Словам — їх значенню, запахові і вигляду — у романі присвячено дуже багато місця. Слово «любов» пахне шипшиною, «надія» персиками чи ожиною, а слово «правда» має дуже смутні очі.

Мати головного героя Митрика вміла малювати слова. Та й інші родичі хлопчика нікому не поступаються в унікальності. Це роман-колаж, тобто у творі немає чіткого сюжету, але кожен розділ дозволяє доторкнутися до захопливої таємниці почуттів і побуту. так можна і забути, що ти не в затишній закарпанській хатинці, а у трамваї, і зовсім скоро твоя зупинка.

 

Отакі вони, мої осінні рятівники. Друзі, якщо у вас теж є книжки-дощовики (або інші книжкові таємниці), діліться з ними тут → a.moishevych@vsiknygy.com.ua