За кілька днів до Нового року ми зібрали найкращі книжечки, які потрапили нам до рук у 2017-му. Щоб влаштувати їм (і трошки собі) фотосесію. А ще — розповісти, чим саме вразили кожну з нас обрана трійка видань.
Анна Гай, координаторка проекту «ВсіКниги»
Якщо обирати за критерієм «викликала найбільше роздумів і зміну поглядів», то це книга «Бути смертним» Атул Гаванді. Це нон-фікшн про паліативну допомогу, а також про те, як це бути старим, до чого зводиться твій побут, як бути рідним, коли вони не можуть забезпечувати людині похилого віку або ж критичного стану допомоги. Нон-фікшн від якого хочеться плакати, тому що порушується тема, про яку навіть з собою тяжко поговорити. Книга, яка яскраво ілюструє адекватне поводження у критичних ситуаціях.
Словом, я вважаю, що це мастрід для кожної дорослої людини. І вдячна, що вона потрапила мені до рук у цьому році.
Серед художніх книг найбільшою пригодою для мене стала «Американські боги» Ніла Геймана. Я буквально прожила цю історію з головним героєм на ім’я Тінь. Здається, що, якщо ти прихильник фентезі і одного разу відкрив для себе твори Ніла Геймана, то це вже захоплення на віки. Я особисто визначаю його стиль для себе як реалістичне фентезі, коли у звичному світі починає творитись дивина. Спеціально не бралась читати одразу всі його книги, тому що хочу отримувати насолоду дозовано. По книжці Геймана в рік, тож у 2018 щось його буду також читати.
«Все, що я говорю, коли говорю про біг» Харукі Муракамі — розповідь про бігунське життя всесвітньо відомого японського письменника. Написана у формі мемуарів про поєднання захоплення бігом і письмом. Ідеальне поєднання медитативної сидячої творчості і фізичної активності, яка залучає кожен м’яз тіла. Вже знаю, що це було дуже вдале книжкове відкриття особисто для мене, тому що це настільки близька філософія для мене, що буду перечитувати знову і знову, щоб не забувати. Не знаю, чи варто тут пояснювати, але якщо ти бігаєш, але ніяк не можеш пояснити людям чому і як, то книга Муракамі — точна відповідь.
У 2018 читацькому році планую таки взятися за свій #зарубіжкачелендж і перечитати шкільну програму з зарубіжної літератури. Почну з «Лялькового дому» Ібсена. З най-найближчих планів «Людина розумна» Харарі Н. Ювала та продовження книги «Багряна королева» — «Скляний меч» Вікторії Авеярд. Зрештою, про себе можу сказати, що складаю книжкові плани, певно щоб їх порушувати. Дуже слабка до новинок. І все-таки по-секрету можу зізнатись Другу Читача, що хочу прочитати 100 книг.
Анна Мойшевич, редакторка сайту «Друг Читача»
Переклад цієї книги українською став для мене приємним сюрпризом. «Зулейха відкриває очі» Ґузель Яхіної — єдина книжка у 2017-му, яка змусила мене забути про сон до 4 ранку. Сторінки просто самі перегорталися. Утім, всю закрученість сюжету і несподіваність розв’язки можна оцінити тільки озирнувшись на 400 сторінок назад.
Історія Зулейхи — це історія переродження від покірної татарської жінки, яка відгукується на прізвисько Мокра курка у жінку, якій під силу дати відсіч ведмедеві, зграї вовків і навіть — о небеса — чо-ло-ві-ко-ві. Ця жінка, незважаючи на свою боязкість, а іноді й приземленість, постійно дивує. І себе, і читача, і всіх навколо. Усе-усе, більше нічого не скажу. Відгукові на цю книгу тут забракне місця, його можна знайти ось де.
Книжку «Чоловіки без жінок та інші оповіданння» Ернеста Гемінґвея я привезла з Форуму видавців. Здається, ще теплу після типографії. Прочитавши її я вперше збагнула, наскільки непередбачуваним може бути Гемінґвей у своїх творах. Не тому, що я звикла до його великої прози, події в якій плавні, ніби море, чи різкі, як корида. Тому, що кожне його оповідання варте цілої книжки. Тому, що останнє речення може перекреслити всі думки, які виникли після першого. Тому, що кінцівка вивертає весь твір іншим боком і, в той же час, розставляє на місця речі, яким не було місця. Це коротко про те, як після двохсот сторінок Гемінґвей став для мене генієм останнього рядка.
Минуле іноді варто відпускати. Такою була перша думка, що сформувалась під час читання «Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі» Харукі Муракамі . Ніхто не безбарвний. Такою була друга. Упродовж усієї книги герой відчайдушно намагається повернути своїх «барвистих» друзів або хоча б зрозуміти, чому багато років тому вони від нього відвернулися. У нього немає барви. І поки він її не знайде, відповіді не отримає. А коли знайде, то розгадка вже не матиме сенсу.
Ми багато чого ніколи не зможемо змінити. І це сумно. Але ми завжди можемо змінитися самі. І це прекрасно.
Плани на 2018-й
Відсутність снігу трохи підтопило мій різдвяний настрій, тож я сподіваюся хіба на книжки. Напевно тому мені й спадає на думку стільки магічних текстів:
- Хорхе Луїс Борхес «Книга вигаданих істот» (вона вже чекає у мене на поличці)
- Ерін Морґенштерн «Нічний цирк»
- Террі Пратчетт «Колір магії»
- Чарльз Діккенс «Різдвяна історія» (не пам’ятаю, щоб читала паперову версію — треба негайно це виправляти)
- Меша Селімович «Дервіш і смерть»
- Філіп Майєр «Син»
- Щось із Винничука почитаю обов’язково, тільки ще не знаю, з чого почати
- І з Кінга (якщо не подужаю його романів, перечитаю книжку «Про письменство», дуже чекала її українською)
Дарія Науменко, контент-менеджерка
2017 рік приніс мені багато книжкових відкриттів; деякі твори вже давно стояли на моїй поличці, чекаючи на свій момент. Однією з таких книжок стала «Ми» Євгена Замятіна. Класика антиутопічного жанру, що не потребує довгих представлень, цей роман зачепив мене до сліз (що буває не так часто). Колись, ще класі в 10, я починала його читати, але тоді я не сприйняла манеру письма автора — незавершені речення, багато крапок замість слів, обірвані думки.
Читаючи вдруге, до мене дійшла дуже проста істина — це не виклад історії; це щоденник головного героя. Сум’яття його душі та розуму не могло створити цілісних текстів та чітко сформованих думок — він був розгубленим у своїй впевненості. Впевненості в режимі, впевненості в силі «ми». Тому наприкінці я плакала, хоча фінал був закономірним.
Другим твором, який я можу виділити, є «Дні в Бірмі» Джорджа Орвелла. Скажу відразу, що Орвелл — це моя любов, й кожен його твір я можу назвати одним з улюблених. Саме цей я читала влітку й спека індійських буднів оточувала мене наяву, створюючи ефект повного заглиблення. Історія колоніальної держави, в якій панують британці-аристократи.
Варто зазначити, що в романі немає чітко окресленої «хорошої» чи «правильної» сторони, за яку має вболівати читач. Не лише британці, але й корінне населення виявляє свої негативні риси, свою обмеженість та жорстокість. Кожна зі сторін висловлює думки, що можуть повести за собою мільйони своєю раціональністю, кожна з сторін демонструє точку зору, що може згубити цілу націю.
Ця неоднозначність породжує конфлікт, за яким цікаво спостерігати, учасники якого викликають дискусію й між читачами. Роман має автобіографічне підгрунтя: Орвелл, який народився в британській Індії, а в зрілому віці служив в колоніальній поліції Бірми, зумів вплести свої спогади та враження в цікаву оповідь, що робить цей роман ще більш цінним.
А абсолютним фаворитом цього року став роман-трилогія «Дім, в якому…» авторства Маріам Петросян, якого, на жаль, немає в українському перекладі. Це історія про Дім. Офіційно — це прихисток для дітей з обмеженими фізичними здібностями; фактично ж в ньому живуть люди, які бачать більше, ніж ми звикли бачити. Сюжету у звичному для нас розумінні тут немає. Ви не знайдете зав’язки, не відчуєте міць кульмінації й не побачите, як герої вичерпують себе в фіналі.
Але тут є те, що вирізняє трилогію з-поміж інших — емоції, які ти переживаєш разом з персонажами. Цикл їхнього життя безкінечний — ти не бачиш початку, не бачиш кінця, не ділиш його на періоди. Не раджу починати читати «Дім, в якому…» людям, що люблять чіткість й крапки над «і», бо тут їх не буде. Питань більше ніж відповідей, але в пошуку ключа до кожної таємниці є свій особливий азарт.
Вітаю усіх зі святами й бажаю ще більше чудових книжок у новому році!